Новолібералістична політика у сфері культури
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 10 Чер 2021 в 0:03
Петро Іванишин
Ідеологічна сутність неолібералізму:
основи націософського трактування
VIII. Новолібералістична політика у сфері культури.
Ще однією важливою сферою реалізації неолібералістичної політики стає культура. Говорячи про культурну політику, ми говоримо про політичний вплив та контроль над органічною системою національно-духовних вартостей (в класичному розумінні Макса Вебера чи Поля Рікера), тобто над філософією, наукою, освітою, релігією, мистецтвом, етикою, правом, мовою та ін. Водночас ідеться й про вплив на структурні рівні суспільної свідомості та світогляду, що формуються відповідними галузями культури, як окремих індивідів, так і колективів – суспільних груп, народів та націй. Чи справді в результаті поширення неолібералістичних теорій та практик ми отримуємо унікальну ліберальну культуру, що через “свободу індивіда”, через “ліберальну державу”, через мирне, плюралістичне й спонтанне “відкрите суспільство”, “простір свободи”, “суспільство вільних” і т.п. витворює повноцінні, вільні людину, соціум, державу та націю?
На жаль, навіть якщо звернутися до досвіду ліберальних чи частково ліберальних авторів, відповідь буде негативна. Наприклад, згадувана німецько-американська мислителька єврейського походження Ганна Арендт у збірці політичних есе “Між минулим і майбутнім” (1961)[1] тлумачила повоєнну духовну ситуацію як “кризу культури”, а згодом французька філософ Жаклін Рюс у “Поступі сучасних ідей” (1994) охарактеризувала новітній період ще точніше – як “катастрофічний обвал культурних цінностей”, коли “тканина нашого життя шматується на клапті протягом усього двадцятого сторіччя”[2]. І такого типу діагнозів аж надто багато. Цей “катастрофічний обвал” був спричинений цілої системою культурних (точніше, антикультурних, бо обездуховлюючих) революцій – різних інтелектуальних (філософських, наукових, методологічних, аксіологічних та ні.), феміністичної, гендерної, сексуальної, естетичної, освітньої, інформаційної, атеїстичної та ін. – в середовищі передусім західних розвинених суспільств. Спрямовані вони були на те, щоб створити нових лібералістичних людину й суспільство, того лібералістичного “космополіта” Л. фон Мізеса, “кочовика” Ж.Атталі, оту “людину економічну”[3] (К.Лаваль), денаціоналізовану людину-маргінала, масового споживача без роду і племені, котрі дивним чином нагадують комуністично-інтернаціоналістичні імперські ідеали “радянської людини” й “радянського народу” в “найвільнішій у світі” “країні Рад”.
Розглянемо деякі приклади лібералістичного обездуховлення, памʼятаючи, що цей антикультурний процес діє в основному на двох взаємоповʼязаних рівнях: 1) знищення індивідуальної особистості (дегуманізація, знелюднення) та 2) знищення колективної особистості (денаціоналізація, етноцид, винародовлення). Тобто позбавляє індивіда (частину) й суспільство (систему певних органічних цілісностей – сімʼю, родину, громади, субетноси, етноси, нації) їх людської та національної сутностей, ідентичностей.
Одними із тих, хто першими дав глибоку філософську оцінку й аргументовану критику течій близьких до лібералізму, що мали революційне значення на межі століть у сфері думки, – психоаналізу, натуралізму, позитивізму та ін. – за їх нехтування духовністю дали німецька феноменологія та філософська герменевтика. Не випадково засновник феноменології німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938) вважав, що “лише істинна наука про духовність може покласти край «обʼєктивістській» кризі нашої доби”. Учень Е.Гуссерля засновник онтологічної герменевтики та онтологічного екзистенціалізму Мартін Гайдеґґер (1889-1976) відкрив сучасникам очі на нігілістичні, спустошувальні аспекти метафізики, особливо ж на “відчуженість від буття” лібералістичної технократичної цивілізації, котра містить “онтологічну порожнечу, метафізичну відірваність від буття”, котра перетворює людину на “робочу худобу полишену захоплюватися запаморочливими досягненнями свого фабричного виробництва”[4]. Перед цими авторами ще в другій половині ХІХ ст. німецький мислитель Фрідріх Ніцше діагностував прихід “хвороби нашого часу” – нігілізму як заміни найвищих цінностей цінностями людськими і таких його форм як песимізм, мистецтво для мистецтва (естетизм), анархізм, космополітизм та ін.[5]
Після Другої світової найрадикальнішою формою неолібералістичної свідомості (тісно змішаної із неомарксизмом) стала започаткована у Франції (Р.Барт, М.Фуко, Ж.Дерріда, Ж.-Ф.Ліотар та ін.) нігілістична філософія постмодернізму (постструктуралізму), що оголосила війну буттю – цілісності, сенсу і метанаративам (пояснювальним соціотворчим системам), озвучила “смерть” людини, історії, духовності, літератури, ідентичності, нації та ін. Французький соціолог Жорж Баландьє у 1980-х був одним із тих, що витлумачували дегуманізуючу сутність постмодерну, людина в якому “перетворюється на погано ідентифіковану історичну істоту”, на деградованого невільника: “Байдужість, зневага, насильство нападають на неї [людину] тепер частіше і зустрічають менший опір, тривога і страх роблять її пасивнішою, а технічна могутність перетворює її на ковкий метал. Прикрашене варварство буде її майбутнім; у тому світі творчість поступиться місцем нудьзі, святість – тривожному жаху, тоді як наука набуде гіпертрофованої значущості, чуттєвість зачахне, а життєва енергія перестане знаходити собі застосування”[6]. Західній людині початку ХХІ століття неважко впізнати у цих окресленнях себе.
Центральною темою лібералістичної культури й мистецтва стає егоїзм, самозакоханість чи “нарцисизм”, як його окреслює французький соціолог Жиль Липовецький. Йдеться про “розпад «Я»” в новій етиці, що спрямована “на вседозволеність і гедоністичну втіху”. Вольова свідомість замінюється свідомістю безвольною, насиченою “анархією імпульсів або тенденцій”, свідомістю “холодною і розвʼязаною”, “водночас збудженою і байдужою”, що пов’язано із “зникненням великих цілей і великих справ, задля яких можна пожертвувати й життям”. При цьому суспільство перетворюється на “конглолмерат персоналізованих молекул”, молекул, де кожне “Я” “має перетворитися на порожню оболонку, що гойдається на просторах простору й часу, без фіксації і без орієнтирів, оболонку, якою можна легко маніпулювати, оболонку, пристосовану до прискорення комбінацій, до плинності систем”[7]. Так витворюється старанно маніпульоване невидимими режисерами “суспільство спектаклю” (Гі Дебор) чи “суспільство споживання” (Торстейн Веблен).
Однією з важливих причин такої культурної нівеляції стає хибна методологічна позиція. За філософом Аленом Фінкелькротом, – це “засудження етноцентризму гуманітарними науками”, тобто коспополітична революція в гуманітаристиці, науках про дух, про людину. Окрім того, руйнування культури приводить до розʼєднання таких раніше поєднаних духовних сфер, як Знання, Цінності і Людяність. Але в добу “нового варварства”, твердив інший мислитель Мішель Анрі, панує наука, сцієнтизм. Наука (частина) підміняє собою всю культуру (ціле). Це руйнує людину й витворює дивне і страшне суспільство – “без культури, без мистецтва, без етики, без релігії” [8].
З іншого боку, самі інтелектуали у західній “капіталістичній світовій системі”, на думку американського соціолога та історика Іммануїла Валлерстайна, стають жертвою політичного міфу про “ціннісну нейтральність”, котра маскує жорсткий політичний та економічний тиск, скерований передусім на начебто незалежних науковців-гуманітаріїв: “В теорії ці вчені-гуманітарії не прагнуть ні до чого, окрім істини, не відчувають ніякого фінансового чи політичного тиску, і не лізуть в політику. В теорії це звучить як мила чарівна казка, але кожен, хто часто буває в університетських стінах, знає, що все це лише наївність. Матеріальний тиск на вчених жахливий, тиск можливістю здійснення карʼєри майже такий самий великий, політичний тиск також можливий, якщо основні види тиску не працюють”[9].
Щодо втрати релігійних основ лібералізованим Окцидентом промовистими можуть бути міркування кардинала Йосифа Рацінґера (майбутнього папи Бенедикта XVI) в 2005-му щодо проєкту Європейської конституції. Католицький автор наголосив лише на трьох важливих елементах, без яких вона, на його думку, не буде мати “необхідної моральної основи”. По-перше, йшлося про людську гідність і людські права, що мали б випливати з “богоподібності” людини, і котрі підважує медичний прогрес: клонування, оборудки з людськими ембріонами, генетичні маніпуляції та ін. А окрім того – зростаюча торгівля людьми, “нові форми рабства”, купівля-продаж людських органів тощо. По-друге, – подружжя і сімʼя, як базові комірки держави, базовані на християнському вченні про моногамію. Зараз ці структури загрожені: щораз легші форми розлучення, глузування з нерозривності шлюбу, співжиття чоловіка і жінки без шлюбу, а також аморальне прирівнювання “гомосексуальних спільнот” до подружжя, що ставить нас “перед загрозою зникнення самої людини”.
Третій пункт стосувався релігії, тобто “поваги до того, що є святим для інших і поваги до святого, до Бога взагалі”, оскільки “коли ця повага руйнується, то суспільство втрачає свою сутність”. Й.Рацінґер відзначав, що в європейському суспільстві слушно карають за антиюдейські чи антимусульмаські висміювання та приниження, однак при цьому чомусь дозволяється незрозуміла свобода щодо антихристиянської поведінки та висловлювань, що свідчить про “якусь дивну і навіть патологічну самоненависть Заходу”: “Звичайно, ми можемо й мусимо пізнавати святе інших людей, але саме перед іншими і для інших ми зобовʼязані живити повагу до святого в собі та свідчити про Бога, що нам обʼявився… Якщо ми так не чинимо, то не тільки заперечуємо ідентичність Європи, а й відмовляємо іншим у служінні, на яке вони мають право. Цілковите невігластво, що розвинулось на Заході, є глибоко чуже для культур світу. Вони переконані, що світ без Бога не має майбутнього”[10].
Лібералістичними ідеями руйнуються й такі духовні сфери як масова культура та освіта. Г.Арендт проникливо спостерегла, що коли йдеться про новітню масову культуру (фактично, масову антикультуру, кітч[11]), то, на жаль, не мають на увазі, що “культура йде в маси”, натомість “це означає, що культуру руйнують в інтересах індустрії розваг”. Іншим аспектом осмислення кризових явищ стає тотальна повоєнна криза шкільної та університетської систем освіти в США та Європі. Г.Арендт виділяє три основні ідеї лібералістичної педагогіки, що зумовлюють цей занепад освіти: 1) начебто існує автономний “світ дитини” і тому дітям треба давати самоуправління; 2) зміст навчання менше важить ніж педагогічне виховання; 3) треба вчити дитину не знань, а лише того, як “здобувати знання”, що, зрештою, “приводить до прагматизму в найвищому значенні цього терміну, який руйнує культуру й фатально відбивається на якості освітнього процесу”[12]. Наприкінці 1960-х англійський письменник і філософ Джон Фаулз відзначав інший аспект неоліберальної освіти – меркантилізм – “одержимість грішми”: “Майже вся наша освіта спрямована сьогодні на два результати: отримання багатства для держави та здобування засобів існування для індивіда. Отже, мало дивного, що суспільство одержиме грішми, оскільки весь зміст освіти, схоже, показує, що така одержимість і нормальна, і бажана”[13].
Американський дослідник Джексон Дьюел вказує на сильну політизацію “інтелектуального клімату” в сучасних США, про те, що саме політичні погляди людини часто є визначальними при влаштуванні на роботу в американських університетах, про “невиправдане вторгнення політичних інтересів в оцінку наукової діяльності”, про “процвітання групівщини” в “навчальних підрозділах”, про “культурні війни”, які “прийшли на зміну антикомунізму як предмет національно-політичної істерії” і замінили собою вивчення літератури, про загальну “кризу” в американському літературознавстві та ін.[14].
Відомий канадський психолог, професор Гарвардського і Торонтського університетів Джодан Пітерсон в інтервʼю Патріку Бет-Девіду 18 жовтня 2018 року, погодившись із тим, що більше 90 відсотків викладачів належить до лівих (тобто лівих лібералів), заявив про деградацію американської та канадської систем вищої освіти й назвав принаймні чотири “фатальні помилки” університетів: 1) перегини в бюрократії; 2) збільшення кількості позаштатних працівників; 3) неймовірне зростання вартості навчання, що заганяє студентів у боргову кабалу; 4) активність так званих “комітетів з етики”, керованих постмодерністами та неомарксистами[15]. Відомі численні виступи західних інтелектуалів (наприклад, Майкла Сендела, Білла Рідінґса чи Марти Нуссбаум) проти комерціалізації й руйнування західних університетів. Але лібералістична логіка саме така. К.Крауч, наприклад, відзначає, що неолібералізм навʼязує практично всім суспільним інститутам (університетам, лікарням, благочинним організаціям та ін.) обовʼязок поводитися як комерційні корпорації з єдиною метою – максимізація прибутку[16]. Якщо людина – це обов’язково бізнесмен, то й освіта для неї – тільки бізнес.
Ще одним аспектом духовного занепаду стала тотальна криза ідеалу прекрасного від кінця ХІХ ст., якраз коли зароджується неолібералізм. Одним із перших цю проблему окреслив австрійсько-єврейський дослідник Макс Нордау в своєму знаменитому двотомнику “Виродження” (1892-1893), де навів численні приклади психопатологічної аморальності (“відречення… від традиційної моралі” і релігійності, збільшення порнографії та збочень) і антиестетичності (заперечення художнього ідеалу) передусім серед “модного” декадентського мистецтва “кінця віку”[17]. Окрім декадентських форм, естетичний нігілізм проявив себе згодом в космополітичному модернізмі, аванґардизмі та постмодерні.
Масштабну критику різних типів новітнього антимистецтва дав австрійський естетик, герменевт та мистецтвознавець, професор Віденського, Мюнхенського та Зальцбургського університетів Ганс Зедльмаєр у своїх працях “Утрата середини” (1948), “Революція сучасного мистецтва” (1955) і “Смерть світла” (1964). Прикметно, що він відзначав саме революційність естетичних змін у бік витворення диявольського “дегенеративного мистецтва”, “не-мистецтва”, “парамистецтва”, “естетичного нігілізму”, “абсурду”, котре “на практиці дуже важко відрізнити від істинного мистецтва”[18]. І це не дивно, оскільки деструктивний, антидуховний зміст таких творів (окрім аванґардизму) часто маскується за майстерно зробленими образами. Основною рисою таких творінь виступає їх антилюдяність: “Нічне, тривожне, хворобливе, неповноцінне, гниюче, огидне, спотворене, грубе, непристойне, перекручене, механічне й машинне – усі ці регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим світом, її природою і всіма її уявленнями. Вони ведуть людину до розпаду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп, примару, на блощицеподібну комаху, виставляють її на показ грубою, жорстокою, вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною істотою”[19].
Відмова від ідеалу прекрасного, приводить не лише до відмови від божественного, від сенсу, від людяності, вона також приводить до відмови від однієї з найсутнісіших рис людини – самої творчості. Саме це констатував у праці “Естетика й філософія” (1976) французький мислитель Мікель Дюфрен, коли писав, що “творчість помирає й на зміну їй приходить подія, гра, скороминуще мерехтіння”: “Все, що є найпровокативнішого в сучасному мистецтві, на нашу думку, обʼєднується під прапором не-мистецтва. Не-мистецтво означає не тільки відмову мистецтву надати окремий статус […] Це означає також відмову продукувати твори, тобто обʼєкти повні, завершені, які займають певне місце в полі присутності. Обʼєкти, виготовлені абияк, графіті, парафрази, подерті картини, музика, яка розпадається на окремі дисгармонійні звуки, вірші, зведені до фонем, деконструйовані тексти – можна навести безліч прикладів цієї відмови”[20]. Глибоке художнє трактування нищівності й примітивності нігілістичного мистецтва, передусім абстракціоністського малярства, дав Дж.Фаулз у повісті “Вежа з чорного дерева” (1974).
Однією з найхарактерніших рис повоєнної культури стала агресивна сексуальна революція. Її витоки віднаходять у лібертинізмі порнографічного французького письменника Маркіза де Сада, марксизмі (не випадково перша сексуальна революція була здійснена більшовиками після революції 1917-го: право на розлучення, відміна церковного шлюбу, реабілітація гомосексуалізму й проституції, культ голого тіла й сексуальної свободи та ін.) та фройдизмі. Одним із провідних ідеологів став австрійський фройдомарксист єврейського походження Вільгельм Райх (1897-1957). Ще в 1928 році він засновує у Відні “Соціалістичне товариство сексуальних досліджень та консультування із сексуальних питань”. У праці під промовистою назвою “Сексуальна революція” (часто перевидавалась від 1930-го й особливий успіх мала у США) цей психолог обґрунтовує потребу радикальних соціальних змін в імʼя “сексуального звільнення” людини – “природного любовного життя”: вільне обговорення сексуальних проблем, поширення контрацепції, дозвіл абортів та розлучень, запровадження сексуальної освіти й виховання, навчання сексуальній гігієні, створення інститутів дослідження сексуальності, відмова від покарання за сексуальні злочини. Крім цього, він з однодумцями захищав “право дітей і підлітків на природну любов” (за що не раз і, мабуть, не без підстав був обвинувачений у пропаганді педофілії), категорично виступав проти традиційної (яку він називав “авторитарною”) сімʼї, за “сексуальну економіку” й чимшвидше утвердження космополітичного ідеалу – “створення планетарної співдружності громадян Землі” та “інтернаціоналізму без будь-яких «але» і «якщо»”[21].
А вже в 1956 році виходить праця відомого американського соціолога російського походження, професора Гарвардського університету Пітіріма Сорокіна “Американська сексуальна революція”, в котрій автор констатував, що “секс сочиться з усіх пор американського життя” й відзначав, що сексуальна революція “змінює життя людей радикальніше, ніж будь-яка інша революція нашого часу”. При цьому він застерігав, що сексуальна революція руйнує фізичне й психічне здоровʼя людини, її здатність до творчості, нищить індивідуальну та суспільну мораль, приводить до занепаду основоположні для існування суспільства інститути шлюбу та сімʼї, спричинює депопуляцію (зменшення народжуваності), деформує законодавство та ін.[22] До інших негативних наслідків часто відносять поширення й узаконення порнографії та проституції, легалізацію так званої “гомосексуальної культури”, зростання кількості позашлюбних та покинутих батьками дітей, поширення моди на егоїстичні пари без дітей (відмова від дітоцентризму), розповсюдження венеричних хвороб та СНІДу, поширення підліткової вагітності, зростання свінґерства та інших збочень, стирання статевих відмінностей між чоловіком та жінкою та ін.
Відомий британський соціолог барон Ентоні Ґідденс в роботі “Трансформація інтимності” (1992)[23], базував свої висновки, на жаль, не на працях П.Сорокіна, а на З.Фройді, В.Райхові, Г.Маркузе та М.Фуко. Тому для нього сексуальна революція останніх 30-40 років, хоча й має окремі суперечливі моменти, наприклад, “сксоголізм”, однак в цілому є вельми цінним соціальним набутком. Вона, по-перше, здійснила революцію в “жіночій сексуальні автономії” і, по-друге, спричинила “розквіт чоловічої та жіночої гомосексуальності”. Сексуальна революція – це перемога “пластичної сексуальності” (звільненої від репродуктивних потреб) і водночас перемога демократії в боротьбі за “сексуальні права”. Хто би сумнівався.
Не випадково саме з досвідом сексуальної революції, психоаналізу (запровадження поняття “ґендер” психоаналітиком Р.Столлером наприкінці 1960-х) та “жіночої революції” у неофемінізмі (як ідеології жіночого егоїзму та шовінізму в межах неолібералізму з 1960-х) повʼязують інші лібералістичні ідеї: відмова від статі на користь ґендеру (як соціально зумовленого поняття, яке можна змінювати за бажанням, звідси – трансґендеризм); криміналізація домашнього насильства та ґендерне квотування у владі, але лише на користь жінок чи ЛГБТ; ґендерні деформації мови; ювенальна юстиція; поширення пропаганди квір-ідеології (ЛГБТ); легалізація одностатевих шлюбів та надання групам ЛГБТ інших прав (наприклад, усиновлювати дітей) та ін.
Усі ці дегуманізуючі, антисуспільні, антикультурні явища, як і інші революційні ідеї, течії та суспільні рухи (трансгуманізму, антихристиянізму, мультикультуралізму та ін.) потребують окремих досліджень, однак часто вони блокуються на Заході незмінно “толерантною” лібералістичною цензурою в політичних чи академічних середовищах та ЗМІ. Одним з останніх прикладів лібералістичної “свободи слова” й “толернтності” – тобто політкоректності, цензури – може бути звільнення студією “Дісней” акторки популярного серіалу “Мандалорець” Джини Карано в лютому 2021 за критичні пости у соцмережах, спрямовані проти цькування консервативно налаштованих людей у США. При цьому інших акторів, що не лише висловлювальсь, а й брали участь у вандалістичних акціях БЛМ, ніяким чином покарано не було[24]. Є й приклади спроб запровадити лібералістичну цензуру деякими “аутсайдерами західної науки” (Л.Костенко), їх ґрантолюбивими клієнтами та іншими українофобськими елементами в українській гуманітаристиці[25]. Просто якийсь тріумф справедливості. Цікаво, чи саме це мав на увазі Вольтер, коли проголошував готовність вмерти за право іншого на протилежну думку?
Яким є кінцевий наслідок цих свободолюбивих ініціатив, практик та законодавчих норм у сфері культури? Переконливу відповідь можуть дати автори тих ліберальних суспільств, котрі вже мають багатодесятилітній досвід їх реалізації. Наприклад, американський політик, бізнесмен і публіцист, консультант президентів Р.Ніксона, Дж.Форда, Р.Рейґана Патрік Бʼюкенен (1938 р.н.) у низці своїх книг “Велика зрада” (1998), “Смерть Заходу” (2002), “День рахунку“ (2007), “Самогубство наддержави” (2011) та ін. відзначає тотальний занепад США, виродження американських ідеалів свободи, рівності й демократії, вимирання населення й неконтрольовану імміграцію. Причиною цього є відмова від етнонаціоналізму (зокрема й економічного націоналізму) та християнської релігії, натомість утвердження ідеалів дехристиянізації (секуляризму), егалітаризму, групових прав та ін., навʼязуваних лібералістичною “культурною революцією”. Наслідки сумні: “Наша нація розпадається – етнічно, культурно, морально, політично”[26].
Інший американський публіцист і медіа-експерт Марк Дайс (1977 р.н.) у своїх працях демаскує багато неоліберальних міфів, результатом реалізації яких стає дегуманізація, навʼязування політкоректності, пропаганда чорного расизму, демонізація білих людей, пропаганда збочень і ґендеризму, всевладдя уряду, подвійні стандарти свободи слова та ін. передусім в культурній сфері. І найбільше тут дістається сімʼї, як основній суспільній структурі, що “прищеплює мораль, вірність, відповідальність чи духовність”. На його думку, ліберали “майже зруйнували основну тканину суспільства”, а сам лібералізм остаточно деградував і перетворився “на кризу психічного здоровʼя”[27]. Не випадково А.Макінтайр ще у 1981 році попереджав про відсутність “спільних моральних першопричин” в американському суспільстві, про небезпеку відмови ліберальної влади від фундаментальних цінностей справедливості та патріотизму, що перетворює суспільно-політичну діяльність на громадянську війну, яку провадять іншими способами[28].
Щодо ситуації у британському суспільстві, то тут одним із найбільш знакових авторів є публіцист та політичний коментатор, директор Центру соціальної згуртованості й ідеолог неоконсерватизму Дуґлас Мюррей (1979 р.н.). Не зважаючи на свій поміркований атеїзм та гомосексуальну орієнтацію, цей англійський аналітик у працях “Ісламофілія: дуже метропольна хвороба” (2013), “Дивна смерть Європи: імміграція, ідентичність, іслам” (2017)[29], “Божевілля натовпу: ґендер, раса та ідентичність” (2019)[30] виявляє основні фактори занепаду європейської цивілізації, спричинені лібералістичною ідеологією: агресивний “ісламський фашизм” серед мусульманських іммігрантів, масова міграція неєвропейських народів на континент, низька народжуваність у Європі, втрата європейцями “віри у свої переконання, традиції та закони”, розгортання нових культурних війн з питань сексуальної орієнтації, фемінізму, раси та трасґендеризму, що розколюють суспільство.
Ще одним прикметним автором став німецький економіст, колишній політик і міністерський чиновник, соціал-демократ, сенатор з фінансових питань в Берліні і член ради директорів Німецького федерального банку Тіло Саррацин (1945 р.н.). Серед його книжок найбільшу популярність здобула “Німеччина: самоліквідація” (2010)[31], в якій можна зауважити дві тенденції. По-перше, автор виявляє дивовижну, як для офіційного політика країни, де після війни все національне викорінювалось або ототожнювалось із гітлеризмом, а термін “націоналізм” просто демонізований, сміливість в утвердженні низки націоналістичних ідей: стурбованість, що Німеччина перестає бути “країною німців”, обстоювання важливості національної держави й критика імперських амбіцій ЄС, мотивація залежності суспільної стабільності від “регіональних та національних особливостей народів і держав”, можливість міграції виключно через інтеграцію – “влаштованість в культуру країни, що приймає” та ін. Зрештою, він формулює національний імператив: “Я думаю, що без волі до здорового самоутвердження нації нам ніколи не вирішити наші суспільні проблеми”.
З іншого боку, щоб Німеччина через сто років не перетворилась в ісламсько-іммігрантську країну, автор рішуче критикує лібералістичну політику, особливо в культурній сфері, навʼязувану структурами Євросоюзу, що привела до нищівних наслідків, до майже “самоліквідації” держави: старіння нації, неоднорідність суспільства, демографічна криза, некерована міграція, небажання мігрантів інтегруватися у німецьке суспільство, засилля політкоректності, брак в окремої людини відповідальності за своє життя, зростання кількості малоінтелігентних людей (отупіння суспільства) та ін. Цікаво, що ще в 1968 році Дж.Фаулз, критично оцінюючи британську ситуацію, випереджаючи німецького автора твердив, що “ми… в розумовому відношенні є одним з найлінивіших і вівцеподібних поколінь, які будь-коли існували”[32].
Схожі до П.Бʼюкенена, Д.Мюррея чи Т.Саррацина тривожні діагнози –“самогубство”, “дивна смерть”, “божевілля”, “самоліквідація” – можна віднайти щодо характристики внутрішньої політики практично будь-якого західного лібералістичного суспільства. І ключову роль, як бачимо, тут займають культурні явища. Наймасштабніші й художньо переконливі картини духовного, морального занепаду європейської людини та суспільства під впливом ідеології лібералізму на прикладі Франції дав один з найвідоміших сучасних письменників Мішель Вельбек (справжнє імʼя – Мішель Тома) у своїх романах “Розширення поля боротьби” (1994), “Елементарні частинки” (1998), “Лансароте” (2000), “Платформа” (2001), “Можливість острова” (2005), “Карта і територія” (2010), “Покора” (2015), “Серотонін” (2019). Головним героєм цих творів виступає типова “елементарна частинка” лібералістичного соціуму, культурний маргінал – відчужений від своєї національної, релігійної, сімейної тощо ідентичності, депресивний і деморалізований, але матеріально забезпечений француз середнього віку.
В окреслених вище явищах та процесах, повʼязаних із культурною політикою неолібералізму, варто розрізняти дві взаємоповʼязані ідеологічні настанови. Одна з них – це власне культурний імперіалізм як явне нав’язування іншим народам власних культурних (чи псевдокультурних) вартостей і продуктів з метою розмивання їх духовної традиції, денаціоналізації та поневолення. З іншого боку, маємо справу (переважно у випадку внутрішньої культурної політики) із криптоімперською настановою – культурним космополітизмом. Під ним варто розуміти приховану (або неусвідомлену) імперську стратегію, ідеологічну настанову культурної меншовартості, денаціоналізації, котра передбачає знищення власної національної самобутності, підпорядкування своїх духовних вартостей цінностям якоїсь начебто “вищої” метропольної (як універсальної, глобальної) традиції. При цьому культурний космополітизм часто маскується під абстракті демократичні гасла ‒ як начебто “зусилля по створенню світової культури, що ґрунтується на ідеях рівності і свободи”[33]. Однак імперську, поневолювальну суть космополітичних ідей демаскують наслідки (плоди) їх реалізації. На думку відомого англійського націолога Ентоні Сміта, через “гібридну космополітичну культуру” Захід утверджує глобалістичний “новий імперіалізм”[34].
Важливим чинником лібералістичного культурного впливу США стала розроблювана з 1980-х років американським політиком, ученим та ідеологом лібертаріантства Джозефом Наєм теорія “м’якої влади” (soft power). Йдеться про здатність влади певної держави “добиватися бажаного на основі добровільної участі союзників, а не за допомогою примусу чи подачок” через привабливість “своєї культури, політичних ідеалів і програм”[35].
Стратегії культурного імперіалізму стають вельми цінним елементом також і мондіалістичного проєкту, як про це писала відомий український націолог та літературознавець Стефанія Андрусів стосовно української ситуації: “Це імперіалізм без імперії, тобто без її зовнішніх атрибутів, що так само прагне підпорядкувати собі народи і території через внутрішній розклад, перетворення народу в масу без етнічної і національної свідомості, без традицій і коренів – у так зване безнаціональне суспільство, яке легко визискувати економічно. Найефективнішим і найбільш випробуваним засобом його утвердження і поширення у світі є космополітизм і зовні приваблива риторика про вищість прав людини над правами націй (наче можлива людина поза спільнотами чи не існує індивідуальних прав, які можна зреалізувати тільки в колективі – етносі), про перевагу універсального («інтернаціонального») над національним, етнічним, а в Україні – настирливе переконування українців, які становлять понад сімдесят відсотків населення, у тому, що начебто у теперішньому державному будівництві «національна ідея не спрацювала», тому треба формувати не «етнічну», а «політичну націю» (наче етнічна нація не може бути політичною). Насправді ж ідеться про те, щоб в Україні не було саме української нації, адже нібито прогресивна «політична» замість відсталої, регресивної «етнічна» в українському контексті означає «неукраїнська» (читай «російська», точніше «російськомовна космополітична») проти скомпрометованої, усуненої на маргінес «української» («етнічної»)”[36].
Таким чином, саме явний чи прихований культурний імперіалізм як “контроль над свідомістю” (Г.Морґентау) – навʼязування дегуманізуючих та денаціоналізуючих лібералістичних цінностей, витворення відповідної свідомості в індивіда та суспільства з метою забезпечення лібералістичної влади варто вважати змістом ліберальної пропаганди. Результатом цього процесу стає перетворення людини на культурного (національного, етичного, соціального, статевого, релігійного та ін.) маргінала, космополіта, а суспільства – на атомізовану егоїстичну структуру, мультикультурний натовп відчужених індивідів, “стадо виборців та податкодавців” (як свого часу іронізував Міґель де Унамуно), контрольовану офіційними структурами та “невидимим урядом” Е.Бернейза.
[1] Арендт Х. Між минулим і майбутнім / Пер. з англ. К.: Дух і Літера, 2002. С.205-236. (321 с.)
[2] Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки / Пер. з фр. В.Шовкун. К.: Основи, 1998. С.5. (669 с.)
[3] Лаваль К. Человек экономический. С.350.
[4] Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. С. 57, 21, 68.
[5] Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. С.228-229.
[6] Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. С.200-201.
[7] Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. С.210-212.
[8] Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. С.217-219.
[9] Валлерстайн И. Ителлектуалы в эпоху перехода. URL: https://web.archive.org/web/20070930085716/http://www.maklakov.name/words/politic/vallerstine.html
[10] Рацінґер Й. Цінності в часи перемін. Долання майбутніх викликів / Пер. з нім. О.Конкевича. Львів: Місіонер, 2006. С.93-97. (168 с.)
[11] Детальніше див.: Іванишин П. Популярна література і форми її девальвації (випадок кітчу). Іванишин П.Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності. – Львів: ЛА «Піраміда», 2015. С.340-351.
[12] Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. С.220-222.
[13] Фаулз Дж. Арістос. Пер. з англ. Вінниця: ПП «Видавництво «Тезис», 2003. С.205. (340 с.)
[14] Дьюел. Дж. Определение литературного: ителлектуальные границы во французских и американских исследованиях литературы”. Новое литературное обозрение. 2004. № 67. URL: http://magazines.russ.ru/nlo/2004/67/du3-pr.html.
[15] URL: https://www.youtube.com/watch?v=dvBbxbjFRw4
[16] Крауч К. Странная не-смерть неолиберализма. С.247.
[17] Нордау М. Вырождение. Нордау М. Вырождение / Пер. с нем. и предисл. Р.И.Сементковского; Современные французы / Пер. с нем. А.В.Перелыгиной / Послесл. В.М.Толмачева. М.: Республика, 1995. С.26. (С.19-331.)
[18] Зедльмайр Х. Утрата середины. Зедльмайр Х. Утрата середины / Пер. с нем. С.С.Ванеяна. М.: Прогресс-традиция; Изд. дом. “Территория будущего”, 2008. С.206-207. (С.31-245.)
[19] Цит. за: Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг ред. Л.Т.Левчук. К.: Вища школа, 1997. С.85. (399 с.)
[20] Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. С.583-584.
[21] Райх В. Сексуальная революція: Пер с нем. В.А.Брун-Цехового / Общ. ред. и предисл. В.П.Наталенко. СПб.-М.: Университетская книга, 1997. С.6-7, 14-15. (352 с.)
[22] Сорокин П.А. Американская сексуальная революция / пер. с англ. Г.Ф.Войтенковой. М.: Проспект, 2006. 152 с.
[23] Гидденс Э. Трансформация интимности. СПб.: Питер, 2004. 208 с.
[24] URL: https://www.bbc.com/russian/news-56025434
[25] Див.: Іванишин П. Агон, або Перипетії одного захисту: мнографія. Дрогобич: Посвіт, 2015. 272 с.
[26] Бьюкенен П. Самоубийство сверхдержавы. М.: АСТ, 2016. С.6-9, 463, 589-600, 10. (640 с.)
[27] Дайс М. Либерализм: найти лекарство. URL: https://coollib.net/b/441171-mark-dice-liberalizm-nayti-lekarstvo
[28] Макінтайр А. Справедливість як чеснота: зміна концепцій. Лібералізм: Антологія. С.865, 867. (С.859-869.)
[29] Douglas M. The Strange Death of Europe: Immigration, Identity, Islam. London: Bloomsbury Publishing PLC, 2017. 352 p.
[30] Douglas M. The Madness of Crowds: Gender, Race and Identity. London: Bloomsbury Publishing PLC, 2019. 288 p.
[31] Саррацин Т. Германия: самоликвидация / Пер. Т.А.Набатникова. М.: Издательство АСТ, 2016. 558 с.
[32] Фаулз Дж. Арістос. С.9.
[33]Ґібернау М. Національна ідентичність vs космополітична ідентичність. URL: http://www.ji-magazine.lviv.ua/2016/Gibernau_Nacionalna_identychnist.htm
[34]Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з англ. М.Климчука і Т.Цимбала. К.: Ніка-Цент, 2006. С.33, 38. (320 с.)
[35]Най Дж. “Мягкая” сила и американо-европейские отношения. Свободная мысль-ХХІ. 2004. № 10. URL: https://www.twirpx.com/file/1556199/
[36] Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.: Монографія. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. С.20. (340 с.)
