«Нє троґайтє васьмоє марта!» або Ще раз про російськокультурних патріотів України

Автор: . 16 Бер 2019 в 0:57

Олег Баган

 

«Нє троґайтє васьмоє марта!»
або Ще раз про російськокультурних патріотів України

 

Саме з такої фрази розпочинався політологічний мініролик на телеканалі NewsNetwork, який систематично показували понад тиждень і в якому знаний український політолог Вадим Карасьов «обґрунтовував» непотрібність і дурість спроб відмінити в Україні як свято міжнародний жіночий день 8-го березня. Усі «аргументи» цього недурного чоловіка зводилися до того, що всі негативно-критичні випади проти дня 8-го березня є виявами «містечкового націоналізму», «рагульського націоналізму», джерелами якого є, своєю чергою, «глибока периферійність Австро-Угорської імперії», її «провінційність», від якої походить цей осоружний націоналізм.

Було видно, що політичний аналітик нервово перебирав можливі визначення цього одіозного для нього націоналізму, щоб якомога принизливіше, дошкульніше висловитися на його адресу. Він нібито й погоджувався із теперішньою політикою декомунізації в Україні, але перед днем «8-го марта» ставив твердий бар’єр захисту, подавав проблему так, ніби тільки останній інфантилізм і примітивізм можуть бути спонуками боротися із днем «жіночого свята» і «весни».

Нагадаємо, що новинний телеканал NewsNetwork належить якомусь олігархічному середовищу, яке спонсорує і піарить відверто проросійську партію «Опозиційна платформа  – За життя» Вадима Рабіновича. Сам В.Рабінович в буквальному сенсі «не вилазить» із кадру цього телеканалу, режисери якого короткими нарізками із висловлювань цього політика із кримінальним минулим коментують всі події політичного буття в Україні. Вибудувані ці висловлювання на принципах дикого популізму, за якими в державі – «все погано» і «тільки я зможу змінити ситуацію на краще». До шедеврів цієї агітації належать ось такі перлини: «Україна має стати Швейцарією – дуже миролюбною і беззбройною» (не важко здогадатися, хто скористається із такої «швейцарськості» України); «Треба домовлятися з ДНР–ЛНР, шукати шляхи миру, а не війни» (в підтексті звучить це так, нібито сама Україна розв’язала проти себе війну на Донбасі); «Європа для нас наразі недосяжна, усі мрії про неї – блеф, треба шукати взаємовигідних стосунків на просторі Східної Європи» (яку, зрозуміло, уособлює передусім Росія) тощо.

Тож Вадим Карасьов опинився в інформаційному середовищі відверто провокаторському, українофобському і, як виявилося із його тез, вписався в нього вельми органічно. Нагадаємо, що цей вельми «розкручений» політолог, який не сходить з українських телеканалів, виступаючи з довгими промовами, мабуть, на 2–3-ох із них щодня, позиціонує себе як переконаний ліберал, демократ (здається, усі 5 років був радником голови Секретаріату нашого «найбільш проукраїнського» Президента В.Ющенка), як об’єктивний аналітик і прихильник західних космополітичних та прогресистських цінностей. Він – безумовний інтелектуал, великий ерудит, вправний полеміст. В.Карасьов належить до когорти тих культурників і суспільних ідеологів російського походження, людей російської культури і мови, які формально прийняли українську ідентичність і державність. Серед найвідоміших до цієї когорти належать А. Єрмолаєв, В.Небоженко, В.Фесенко, О.Пасхавер, М.Погребинський, М.Джанґіров та ін. Сам В.Карасьов є випускником Харківського державного університету і представником харківської школи політології, очолює «Інститут глобальних стратегій», входив до партій «Віче» і «Єдиний Центр», а в 1999 р. керував креативно-аналітичною групою у виборчому штабі Л.Кучми, тобто був одним із головних «доброчинців», які подарували Україні таке «щастя», як другий термін Л.Кучми, позначений особливими темпами розростання державної корупції, урізноманітненням форм розкрадання держбюджету, політичними вбивствами тощо. Ну, що ж, і за це «подякуємо» нашому героєві, сподіваючись, що він вже не повторить своїх помилок.

І ось тепер Вадим Карасьов вирішив захистити 8-е березня і зробив це у формі брутального випаду проти українського націоналізму. У цьому випаді є принаймні дві безглуздості й аморальності: жахливий непрофесіоналізм і зневага до українства. Перший пояснюється тим, що український націоналізм, який є, очевидно, головним призвідником атаки на 8-е березня, цілком не є ментальним, ідеологічним і культурним породженням Австро-Угорської імперії. Перші ідеологи українського націоналізму – Микола Міхновський (1873–1924), Дмитро Донцов (1883–1973), Дмитро Андрієвський (1892 – 1976), Євген Онацький (1894–1979), Роман Бжеський (1897–1982), Микола Сціборський (1898–1941), Макар Кушнір (1890–1951), Юрій Липа (1900–1944) та ін. – сформувалися світоглядно в умовах Російської імперії, їхньою теоретичною лектурою були переважно ідеологічні книги німецьких, італійських, французьких, британських і лише потім австрійських та іспанських авторів (саме в такому порядку за частотою цитувань і посилань!).

Так, можна вважати, що український націоналізм формувався під австро-угорським впливом в Галичині, де постали такі його ідейні лідери, як І.Франко (1856–1916), Степан Томашівський (1870–1930), Лонгин Цегельський (1875–1950), Євген Коновалець (1891–1938), Володимир Мартинець (1899–1960), Осип Бойдуник (1895–1960), Олесь Бабій (1897–1975), Юліан Вассиян (1894–1953), меншою мірою Михайло Колодзінський (1902–1939), Степан Бандера (1909–1959), Степан Ленкавський (1904–1977), Дмитро Мирон (1911–1942), Ярослав Стецько (1912–1986), які виростали вже в період польської державності. Водночас вартує зауважити, що Австро-Угорщину й загалом австро-угорську політику і культуру важко зарахувати до «провінційних» та «периферійних» явищ епохи. І це з таких причин. Політична форма конституційної монархії і загальна австрійська політична культура давали можливості для якісного і широкого виховання громадянських цінностей в суспільстві імперії, саме це розвивало велику толерантність, демократичність серед її політично активних верств, допомогло сформуватися новим елітам її бездержавних народів (хорватській, словенській, чеській, словацькій, частково румунській і сербській, не кажучи вже про угорську і польську). Відень у ХІХ – на початку ХХ-го ст. був інтелектуальним і культурним центром Європи, звідси вийшли сотні нових, в т.ч. революційних, ідей у різних сферах творчої активності. Саме в австрійській культурі сформувалися три великі теоретики, які кардинально вплинули на світову теорію націоналізму – Отто Бауер (1881–1938), Карл Реннер (1970–1950) і Карл Каутський (1854–1938). Попри свій лівий, соціал-демократичний світогляд, саме ці мислителі першими фундаментально розпрацювали соціологію націоналізму, історичні закони його розвитку, пояснили логіку і наслідки взаємодії між народами, логіку асиміляцій і резистансів націй, заклали теоретичні основи націології. Сьогодні жодна з солідних академічних хрестоматій націоналізму не обходиться без їхніх творів, особливо без праці О.Бауера «Національне питання і соціал-демократія» (1908). К.Реннер, цей син чеського селянина, був автором класичних книг «Держава і нація», «Національна проблема», «Боротьба національностей за державу в Австрії» та ін. К.Каутський поряд з тим, що був визначним теоретиком марксизму, написав праці «Національність та інтернаціоналізм», «Національна держава, імперіалістична держава і союз держав», які стимулювали національне визволення малих народів. Саме ці автори стали найпопулярнішими авторитетами у сфері націології для всього світу. Яка ж тут провінційність і периферійність, за В.Карасьовим?

Отже, український націоналізм постав в основному поза межами Австро-Угорської імперії, а сама імперія цілком не була периферійною в ідейно-культурних вимірах, і тому ніяк не могла негативно вплинути на молоді націоналізми бездержавних народів і українського народу зокрема, не могла надати йому якоїсь дрімучості та агресивної деструктивності. За якими ж принципами і критеріями п. Карасьов називає український націоналізм «містечковим», «рагульським» через те, що він має у своїй суспільно-політичній спадщині австрійський досвід? Цілком не зрозуміло. Кваліфікований політолог вкинув у інформаційний простір фальшивку, фейк, фігню і більше нічого. Однак логічно постає питання, чому це робить розумна і відповідальна людина?

Відповідь на це питання й таїть у собі найбільшу цікавинку і водночас увиразнює перед нами найбільшу проблему для теперішньої української національної ідеології. Агресивне відстоювання В.Карасьовим дня 8-го березня як святкового ще раз продемонструвало перед суспільством позицію того суспільно-політичного табору, який ми можемо визначити як «російські українці», люди, які, прийнявши українську державну ідентичність, прагнуть зберегти як суверенне ядро політичної української нації російську культурну ідентичність. Сьогодні вони вже не можуть якось вибілювати і захищати совєтсько-комуністичну спадщину в Україні, яка була однозначно антиукраїнською. Проте вони пробують у різних формах і всякими способами захищати і вибілювати ті факти і традиції російської імперської культури, які ще присутні в українському просторі.

Важко повірити в те, що такий інтелектуал, як В.Карасьов, не розуміє, що свято 8-го березня, незаважаючи на історію його походження чи то від бунту проституток в Америці, чи то від марксистських ідеологем, має виразно совєтський зміст і характер. Його присутність у нашій свідомості і культурі – це сумне нагадування про десятиліття приниження української нації, про блюзнірство комуністичної пропаганди, про зусилля й успіхи совєтсько-російської державної системи в справі асиміляції та малоросіянізації української ментальності і національної свідомості. Змиритися з ним в сучасності – означає визнати нашу приниженість, нашу вторинність і роздвоєність у плані сприйняття своєї історії. Нація не може одночасно оцінювати знаками «мінус» і «плюс» зловорожі, руйнівні щодо неї явища, якими переповнений совєтський період української історії.

Сьогодні ми маємо чітко особі усвідомити, чим є в середовищі українського суспільства і культури російське культурне ядро, яке приймає українську державність, але не приймає повноцінно українську культурну ідентичність та українську національну ідеологію. Найпопулярнішим телесимволом того ядра є відомий журналіст Дмитро Гордон, який свого часу перетворив свої телепередачі на гігантську пропаганду совєтської російської культури, влаштовуючи сотні телеінтерв’ю із різноманітними зірками совєтського кіно, театру, естради, масової культури, політики, спорту тощо. Беручи до уваги, що соціальна основа для ефективної пропаганди такого російського ядра є суттєвою – мільйони росіян, всуціль зрусифікованих українців та малоросів, – то можемо передбачити, наскільки тривалим і впертим буде опір цієї частини соціуму реальним процесам українізації. Тобто носії російськокультурних цінностей перетворилися сьогодні на загрозу для існування української держави, оскільки ті мільйони росіян і зрусифікованих малоросів будуть морально опиратися нормам цієї держави, будуть дивитися на неї, як на «комедію», «бутафорію», «пародію», що й відображає сьогодні квазікультурний феномен в6льми популярного коміка В.Зеленського з його дурнику вато-насмішливим ставленням до всього українського. Тож наше ставлення до активістів російського культурного ядра (часто прихованих шовіністів та імперців, які тільки й мріють зрусифікувати Україну зсередини) має бути адекватним. За кожної нагоди ці «культуртрегери московства» намагаються принизити, завдати удару по тому, що працює на посилення українства. Об’єктивно цим вони послаблюють нашу державу. Об’єктивно вони діють проти повного українського визволення і піднесення. Об’єктивно – це чужий елемент в нашій культурі і суспільному бутті.

Рубрики: Події та коментарі