НЕПРОМИНУЩЕ

Лариса Йолкіна

НЕПРОМИНУЩЕ

Пам’ять має дивовижну здатність відкидати в небуття, здавалося б, важливі на якомусь етапі події, дати… Але вона ж і фіксує все незабутнє, усе, що складає наше життя як явище непроминуще… Вона фіксує образи людей, які стали частиною нас самих.

Василь Іванишин… Щось щемке ворушиться в серці при згадці цього імені…

Початок дев’яностих. Ось я беру до рук книгу. Здається, що було то в іншому житті. Спрага читати щось справді важливе проймає розум і серце. «Мова і нація»… Ця книга стане настільною на все подальше життя. Її цитуватиму на зустрічах зі студентами, військовослужбовцями, правоохоронцями… З неї братиму уривки для диктантів. Такою стала перша зустріч з Василем Іванишиним та його колегою Ярославом Радевичем-Винницьким. Зустріч через слово.

Для мене філолога слово завжди важить. «Нація. Державність. Націоналізм» – друга книга, яка збурила мій мозок і визначила, значною мірою, подальший напрям мого руху…

Хотілося побачити й почути того, чиї слова, чиї непроминальні книги відкрили новий світ. І сталося!

1993 рік. Літо. Київ. Палац «Україна»… Великий Збір Конгресу Українських Націоналістів. Василь Іванишин забезпечував варту – привіз хлопців з Галичини. Очам не вірила. Це той, чиї книги я читала, той, що допоміг мені зробити крок у нову історію. Зрозуміло, були й інші, хто вів мене цією дорогою, Але така харизма!!! Така сила чоловіка, упевненого в справі свого життя!

Я мала тоді дивне захоплення – колекціонувала посмішки. Не в альбомах чи відео, а в пам’яті. Усмішка багато що говорить про людину. От і полювала на його посмішку. Щоб краще пізнати, щоб краще відчути, якийвін. Тоді ж уперше спілкувалась і з Олегом Баганом. Кортіло розпитати про пана Василя, та справи організації й проведення Збору, у які я була задіяна як голова Ліги української молоді разом зі своїм членством, не давали на те достатньої можливості.

Потім були часті зустрічі, спілкування з другом Василем. Із захопленням слухала його промови й короткі виступи. Захоплювалась його умінням підкорити собі аудиторію, подати факти в такій формі, коли заперечення були просто неможливі. Твердість характеру й харизма, яка пробуджувала бойовий дух, бажання діяти… Творити… Так, так!!! Бойовий дух, щоби творити, адже мали збудувати Українську Державу! Наголошую – Українську!

Часто про цей час згадую, як про час утрачених можливостей. Час, коли багато хто не чув, чи через свої амбіції не хотів чути Василя Іванишина й таких, як він. Це був час, коли категорично неможна було тупцяти на місці, шкідливими були міжусобиці в середовищі націоналістів, шкідливим був лібералізм. Просто необхідно було йти наполегливо вперед, долаючи перепони.

А посмішку пана Василя я таки побачила. Й посміхався він часто. Це була посмішка воїна, старшого брата, батька. Відкрита… ледь примружений погляд! Уся його постать дихала впевненістю й готовністю діяти.

А потім «Тризуб»!.. Найбільша справа Василя Іванишина. Один з його величезних внесків у справу української незалежності! Незалежності духу! Відданості своїй Нації!

Тоді вели ми розмови й про створення дівочої чоти, бо сама ідея існування «Тризуба» захопила. Але так сталося, що мене здебільшого оточували юнаки, молоді й уже випробувані життям чоловіки. Дівчата з Ліги були занадто тендітними… Тож мої бажання не реалізувалися.

Василь Іванишин був людиною слова і справи. Ніколи довго не розпросторювався щодо того робити чи не робити щось, пообіцявши, завжди дотримував слова. На нього можна було покластися. Якось влітку 1995 чи 1996 року я зі своїми лігівськими дівчатами запланувала поїздку в Яворівський район на табір. Планували збирати спогади місцевого населення про ОУН та УПА. Дівчата зі Сходу та Центру України віком 18-19 років мали жити в наметах. Тож розуміла, що потребуємо охорони. Залишалося до табору щось трохи більше тижня. Тоді ж зустрілися з паном Василем на якійсь конференції, чи в якійсь черговій поїздці по Україні (зараз важко пригадати). Розповіла про свої переживання щодо незахищеності дівчат. Пообіцяв допомогти. Де стоятимуть намети, я ще точно не знала, планувалося в Бірках. Дала адресу людей, у яких залишу інформацію. Більше на ту тему розмов не мали.

Прибули на місце таборування, поставили намети. По обіді з’явилися троє в одностроях «Тризуба»: юнак, чоловік середнього віку й пан Мар’ян – людина вже поважних років. Вони нас і охороняли, і вечерю ставили, коли ми мали пізніше прийти, і «Гуцулку Ксеню» співали, коли ми лягали спати, і кліщів з нас витягали, і воду знизу носили, бо ми на горі були, допомагали під час вишколів… Порядні, відповідальні, дисципліновані, щирі, людяні… Та інших друг Василь і не міг відрядити.

Іншим разом на прощу в Зарваницю з подругою поїхала. Прибути прибули, а де притулитися – не мали. Знала, що в охороні – «Тризуб». Радість зустрічі з дугом Василем не мала меж. Тоді ми якось рідше бачилися. Він уже з кувінькою ходив, але постава не мінялася. І погляд – незмінний. Говорили, говорили… Оптимізм і критичність мислення… Вірив у націю – звідси й оптимізм. А критичність мислення – риса справжнього провідника.

Потім зустрілися у Львові вже на захисті докторської його старшого сина Петра. Чергова битва… Тепер з тими, хто прагне узурпувати владу в українській науці, хто прагне вихолостити її на догоду безплідним містифікаторам. Довгі шість годин захисту. …І наша розмова про те, що ще попереду битви за національні ідеали, що світ прекрасний, але його слід оберігати від покручів, що росте чудове покоління, яке потребує стійких, упевнених у своїй правоті учителів… Переді мною було світле, але дещо втомлене обличчя мого друга, соратника, обличчя людини, яка на короткі миті заміняла мені батька.

Переді мною було обличчя батька, що виховав достойного сина. Сина, який продовжує боротьбу за виплекані національні ідеали… Достойного сина, українського науковця, у якому втілились усі батькові мрії і надії. Лишень заради цього варто було жити.

Це була наша остання зустріч… Не віриться, що все минуло… Ось бачу його сильну постать з військовою виправкою. Бачу світле відкрите обличчя. Заглядаю в бездонну глибину очей, повних віри й оптимізму… І от, здається, простягну руку й відчую дружній потиск міцної руки упевненої людини, однодумця, Учителя, старшого брата, вимогливого й ніжного батька…