Неолібералізм і війна: випадок Заходу

Петро Іванишин

Неолібералізм і війна:

випадок Заходу

Якщо враховувати, значною мірою, новолібералістичний характер (від 1991 р.) Російської Федерації, то не буде дивним, що московський правлячий клас власників знайшов не просто спільну мову, а й спільні геополітичні, економічні та культурні інтереси із домінуючим неолібералістичним правлячим класом Заходу. Капіталістів-московитів не зупинили ні їхній начебто могутній «патріотизм», ні антизахідна ксенофобія, ні шовіністичне почуття зверхності над європейцями та американцями, ні вболівання за «расіян» і розвиток «Расіюшкі».

На жаль, риторично проголошувані «гуманістичні» та «демократичні» ідеали начебто «вільного» світу й суспільства не стали на заваді керівним неолібералам Окциденту активно інкорпорувати московитські капітали та державні структури РФ у процеси глобалізації, а також брати щонайактивнішу участь у розвитку московитської економіки, та, що найсумніше з огляду на виразний антилюдяний та антинаціональних характер правлячого режиму й агресивні імперські амбіції й практики Кремля, у реформуванні військово-промислового комплексу й армії.

Природне для західного неолібералістичного класу бажання задовольнити свої егоїстичні інтереси збагачення й політико-економічної експансії, що максимально швидко зміцнило кремлівський режим, не отямили ні антидемократичні та антилюдяні послідовні кроки режимів Єльцина і Путіна, ні внутрішня окупація «расіян», ні знищення Путіним решток автономії суб’єктів РФ (козаків, Калмикії, Татарстану, Башкирії, угро-фінів, народів Сибіру й Кавказу), ні відвертий реваншизм – завоювання навколишніх незалежних країн чи їхніх частин (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Чечня, а згодом Крим та Донбас), ні повне знищення проявів будь-якої культурної автономії багатьох мільйонів російських українців тощо. Ніхто, ні на Заході, ні з боку неоколоніальної української влади, навіть не писнув на їх захист. Дешеві ресурси (нафта, газ, вугілля, золото, алмази та ін.), можливість економічних преференцій, певна підтримка глобалістичної політики США та ЄС стали вагомішими, ніж проголошувані «людиноцентричні» ідеологічні ідеали. Проросійська, москвофільська політика задомінувала після «холодної війни» на неолібералістичному Заході не випадково.

Економічні причини помножені на фальшиву геополітичну теорію Кіссінджера-Гантінґтона, де Україна (чи, принаймні її південно-східна частина) розглядалася як органічна частина «руского міра», геополітичної сфери Московії, та не менш фальшивий історософський міф про споконвічну «братність» українців та московитів («Як наш батько горів, то їх батько руки грів», – саркастично висміював цей міф ще Тарас Шевченко), зумовили низку ганебних речей з боку колективного Заходу.

Саме Захід разом із РФ змусив київську владу здійснити не лише ядерне розброєння (третього потенціалу в світі!) на користь Московії в обмін на порожні, як виявилось, гарантії безпеки Будапештського меморандуму, а й знищити стратегічну авіацію й радикальним чином скоротити армію (з понад мільйона у 1991 р. до кількох десятків тисяч погано озброєних та деморалізованих солдат і офіцерів у 2014 р.). Саме Захід усіляко підтримував процеси розбудови в Україні не національної, а неоколоніальної, а тому слабкої, держави на основі космополітичної ідеології неолібералізму (еклектично поєднаної в олігархічних партіях-проєктах із малоросійством чи суто ритуальним, шароварницьким патріотизмом). Захід постійно підтримував розвиток космополітичних, денаціоналізуючих ідей та структур (державних і недержавних) в Україні, і натомість поборював та неодноразово засуджував прояви українського націоналізму. Саме Захід, чиї ключові англосаксонські держави були одними із гарантів безпеки України, після початку московської агресії проти України в лютому 2014 р. не зробив нічого (!) реального, щоб зупинити імперський наступ Путіна та його рабів-орків, окрім, звісно, недієвих (і, як виявилось, ним же ж систематично порушуваних) санкцій та неодноразово висловленого «глибокого занепокоєння». Більше того, досі через територію воюючої України, українськими трубопроводами качаються московитські нафта й газ у Європу. На жаль, українські влада й олігархи теж вельми натхненно й цинічно продовжували торгувати з РФ та обслуговувати ВПК окупантів у цей воєнний період.

Не дивно, отже, що гнівних пересторог та рішучих попереджень у 2021 р. з боку неолібералістичного правлячого класу кремлівський диктатор нітрохи не злякався. І розпочав масштабне вторгнення в Україну, анексію територій і геноцид українців так, як собі й запланував.

Після початку масштабної війни реакція західних країн, особливо під впливом зрозумілого переляку тих, що сусідують із московською імперією, стала більш адекватною. З’явилась реальна моральна, фінансова та матеріальна (передусім зброєю) підтримка української війни за свободу від північного окупанта. Навіть згадали націоналістичне в суті своїй право націй на самовизначення, на власну державу, суверенітет і захист територіальної цілісності. Почали чіткіше звучати заяви, в основі яких лежать інші, об’єктивніші, геополітичні та історіософські концепції, в яких українці постають культурно самобутньою і давньою західною – європейською – нацією, відмінною від московитів (Й.Гердер, Г.Гессель-Тілтман), що мають право на власну державність (Р.Сітон-Вотсон, Р.Челлен, М.Вебер) і чия країна є одним із «геополітичних центрів» Євразії (З.Бжезінський).

Попри певний скепсис на початку вторгнення щодо можливості української держави протриматись більше кількох тижнів, згодом, під впливом героїчного опору української армії та народу і масової підтримки української справи суспільствами західних країн, все частіше почали лунати заяви про те, що «Путін повинен програти» і що «Ми не змучимось допомагати Україні». Очевидним стало, що на цей раз усі три західні центри впливу – США, Об’єднане Королівство і ЄС – виявились не згодними поступитися чужим суверенітетом заради дружби із кремлівським диктатором. Основною причиною, мабуть, став гострий конфлікт геополітичних інтересів і неприховане нахабство та цинізм Кремля (виражені шпигунськими скандалами, наприклад, в Британії та подіями в Лівії, Сирії, Африці, Латинській Америці та ін.), після сумнозвісної мюнхенської промови Путіна в 2007-му, де було чітко заявлено імперські права московитів на частку глобального пирога під виглядом «національних інтересів».

Однак українців – і владу, й армію, і народ – непокоїть дещо дивний характер і темп західної допомоги. Він чомусь зовсім не схожий та ту швидку й масову (з тисячами танків, літаків, артилерійських систем, автомобілів та ін.) допомогу режимові Сталіна під час Другої світової (з 1941 р.!) чи навіть накачування зброєю та грошима Афганістану під час його окупації країнами коаліції на початку ХХІ ст. Чомусь досі не запрацював закон про ленд-ліз, підписаний президентом Джозефом Байденом ще 9 травня 2022 р., котрий би дозволив отримувати Україною ту зброю і в тих кількостях, які їй потрібні, а не ґрантову, котра хоч і є безкоштовною, однак видається із великим запізненням, мінімальними партіями і тільки та, котру вважають за потрібне західні партнери. А це все затягує війну, сповільнює звільнення українських земель і коштує великих жертв українським військовим та мирним жителям.

Мимоволі складається враження, що в правителів Заходу, попри заявлену підтримку мирного плану президента Володимира Зеленського, що передбачає повну й безумовну деокупацію України, неявно існує власний, офіційно неоголошений, план щодо війни й України взагалі. І з практичних кроків західних лідерів, історичного досвіду (Захід неодноразово продавав українську справу) та наявної відкритої інформації можна скласти уявлення про цей план. Так виглядає, що йдеться у ньому про те, щоб допомогти Україні перемогти Путіна, але якось так, щоб при цьому не надто сильно його образити. Щоб ослабити затягнутими й виснажливими бойовими діями не тільки РФ, а й Україну. Щоб зробити Україну заручницею західної підтримки, вічним боржником, нав’язати їй після війни новий «план Маршалла», і в такий спосіб перетворити найбільшу європейську країну на західну неоколонію і саме таку, ослаблену, колонізовану Україну прийняти (чи принаймні наблизити) в ЄС і НАТО, де вона опиниться під щільним контролем Вашинґтона та Брюсселя.

А хіба те, що чує українське суспільство, окрім слів підтримки, означає інший план? Усі ці заяви про «необхідність зберегти обличчя Путіна», що «ядерна держава не може програти», що «треба шукати з Росією порозуміння», що «російський народ – це великий народ», що «російська культура не винна у війні», що «варто здобути мир в обмін на території» та ін.? Поки що виглядає, що ні. Не чутно й проєктів про деімперіалізацію – післявоєнну трансформацію московської тюрми народів на національні держави, про її демілітаризацію та дешовінізацію.

Отже, саме неолібералізм варто вважати причиною двоїстої, лукавої позиції колективного Заходу.

2.03.2023 р.