Неолібералізм і війна (передмова до другого видання)

Пропонуємо увазі читачів сайту авторську передмову до другого видання монографії “Феномен неолібералізму: ідеологічні сенси” професора Петра Іванишина.

                                                                        Прес-служба Центру Донцова

Неолібералізм і війна

(передмова до другого видання)

У цій передмові йтиметься про те, чого, на жаль, достатньою мірою не висвітлено не лише в основному тексті книжки. Немає цього, з різних причин, і в наших мас-медіа, і в аналітичних роздумах, і в прогнозах різноманітних експертів. Ідеться про розпочату Кремлем у лютому 2014 року московсько-українську війну в контексті проблематики неолібералізму як панівної для сучасного Заходу політичної ідеології, ідеології, що виражає інтереси й обслуговує владу транснаціональної, глобалістичної олігархії.

Перше видання «Феномену неолібералізму» з’явилось як розділ «Ідеологічна сутність неолібералізму: основи націософського трактування» у монографії «Ідеологія і держава» (2022), що постав у результаті багаторічних досліджень різних форм лібералістичної свідомості (зокрема політичних, художніх і наукових), виступів на Бандерівських читаннях і публікацій передусім на сайті Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова. Як цілісна монографія студія отримала вивершеність протягом січня-квітня 2021 р. ще до масштабного вторгнення, котре путінські окупанти розпочали 24 лютого 2022 р. З цього моменту пройшло достатньо часу, щоб кількома штрихами увиразнити роль неолібералістичних ідей, практик та адептів цієї ідеології у виникненні та триванні московсько-українського протистояння. Такий контекст, на нашу думку, допоможе читачеві поглибити розуміння цієї політичної доктрини.

Якщо ми уважніше осмислюватимемо фундаментальні джерела воєнного конфлікту, то зможемо звести їх до дії трьох основних факторів: 1) імперської суті Московії (причому, і влади, і народу), 2) непевної зовнішньої політики Заходу і 3) слабкості України.

Два перші фактори є зовнішніми і в обох потужно проявляється дія неолібералістичної системи політичних ідей. Насамперед варто спостерегти зрощення базового імперського світогляду Московії із неолібералізмом.  Не випадково, у період правління президента Бориса Єльцина (1991-1999) імітація нового західного лібералізму була основою ідеології будівництва РФ. І не зважаючи на те, що в основі державної ідеології путінського режиму (від 1999 р.) покладено еклектичну суміш неоєвразійства та націонал-більшовизму (зокрема, сталінізму), вельми значну роль в ній продовжують займати неолібералістичні концепти та практики.

Наприклад, за міфами про захист «прав» людини та народів, скажімо, так званих «росіян», «суб’єктів федерації» чи «рускоязичного насєленія», насправді стоїть неоголошуваний захист егоїстичних інтересів справжніх господарів московського життя – прав і свобод безмежного збагачення тирана (так званого «президента») й лояльного олігархічного класу крупних власників (мільйонерів і мільярдерів) з числа топових чиновників, очільників спецслужб та правоохоронців, бізнесменів і найвищих армійських чинів. Справжньою батьківщиною для цих індивідів, що типово для космополітів, є їхній капітал, а не Московія (тому часто живуть, лікуються, розважаються, відпочивають, купують нерухомість і вчать дітей вони переважно на Заході, а не на улюбленій – здалека! – «Расії-Матушці»). За міфами про діючу систему «суверенної демократії» на Московії насправді приховується псевдодемократія – дієва система капіталістично-чиновницької олігархії, базованої на могутньому адмінресурсі, фальсифікаціях виборів та пропаганді (під виглядом ЗМІ), котра є черговою трансформацію (після часів царських чи комуністичних) типового для політичної системи Московії «режиму внутрішньої окупації» (В.Іванишин). Лібералістична ілюзія «вільного ринку» та «державного регулювання» насправді прикриває систему обслуговування економічного інтересу (безмежного збагачення) основного олігарха (тирана-«президента»), керівників репресивного апарату та олігархічного правлячого класу через господарське поневолення власного і залежних народів. За ширмою про «високу духовність» Московії насправді заховано тотальне утвердження антикультурних ідеалів – фактичне стимулювання матеріалістичних, споживацьких, егоїстичних, антирелігійних (або фарисейських) інтересів та цінностей у суспільстві, в чому московською владою і пропагандистами звинувачується лише «загниваючий Захід». Під прикриттям фальшивих ідей про «вільну» й «демократичну» федерацію мало не рівноправних народів – «росіян» (які в окупаційне ярмо, виявляється, «самі прийшли») – насправді здійснилось витворення олігархічної політичної системи, котра захищає інтереси великих власників на чолі з «демократично обраним» деспотом. Найбільш цинічно у світлі нападу на Україну та, перед тим, інші держави виглядає кремлівський ідеологічний міф про «миролюбність» московитів та підтримку ними «міжнародної безпеки», що приховує геополітичне імперське прагнення до регіонального (в межах Євразії) або світового панування.

Якщо враховувати такий, значною мірою, новолібералістичний характер (від 1991 р.) Російської Федерації, то не буде дивним, що московський правлячий клас власників знайшов не просто спільну мову, а й спільні геополітичні, економічні та культурні інтереси із домінуючим неолібералістичним правлячим класом Заходу. Капіталістів-московитів не зупинили ні їхній начебто могутній «патріотизм», ні антизахідна ксенофобія, ні шовіністичне почуття зверхності над європейцями та американцями, ні вболівання за «расіян» і розвиток «Расіюшкі».

На жаль, риторично проголошувані «гуманістичні» та «демократичні» ідеали начебто «вільного» світу й суспільства не стали на заваді керівним неолібералам Окциденту активно інкорпорувати московитські капітали та державні структури РФ у процеси глобалізації, а також брати щонайактивнішу участь у розвитку московитської економіки, та, що найсумніше з огляду на виразний антилюдяний та антинаціональних характер правлячого режиму й агресивні імперські амбіції й практики Кремля, у реформуванні військово-промислового комплексу й армії.

Природне для західного неолібералістичного класу бажання задовольнити свої егоїстичні інтереси збагачення й політико-економічної експансії, що максимально швидко зміцнило кремлівський режим, не отямили ні антидемократичні та антилюдяні послідовні кроки режимів Єльцина і Путіна, ні внутрішня окупація «расіян», ні знищення Путіним решток автономії суб’єктів РФ (козаків, Калмикії, Татарстану, Башкирії, угро-фінів, народів Сибіру й Кавказу), ні відвертий реваншизм – завоювання навколишніх незалежних країн чи їхніх частин (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Чечня, а згодом Крим та Донбас), ні повне знищення проявів будь-якої культурної автономії багатьох мільйонів російських українців тощо. Дешеві ресурси (нафта, газ, вугілля, золото, алмази та ін.), можливість економічних преференцій, певна підтримка глобалістичної політики США та ЄС стали вагомішими, ніж проголошувані «людиноцентричні» ідеологічні ідеали. Проросійська, москвофільська політика задомінувала після «холодної війни» на неолібералістичному Заході не випадково.

Економічні причини помножені на фальшиву геополітичну теорію Кіссінджера-Гантінґтона, де Україна (чи, принаймні її південно-східна частина) розглядалася як органічна частина «руского міра», геополітичної сфери Московії, та не менш фальшивий історософський міф про споконвічну «братність» українців та московитів («Як наш батько горів, то їх батько руки грів», – саркастично висміював цей міф ще Тарас Шевченко), зумовили низку ганебних речей з боку колективного Заходу.

Саме Захід разом із РФ змусив київську владу здійснити не лише ядерне розброєння (третього потенціалу в світі!) на користь Московії в обмін на порожні, як виявилось, гарантії безпеки Будапештського меморандуму, а й знищити стратегічну авіацію й радикальним чином скоротити армію (з понад мільйона у 1991 р. до кількох десятків тисяч погано озброєних та деморалізованих солдат і офіцерів у 2014 р.). Саме Захід усіляко підтримував процеси розбудови в Україні не національної, а неоколоніальної, а тому слабкої, держави на основі космополітичної ідеології неолібералізму (еклектично поєднаної в олігархічних партіях-проєктах із малоросійством чи суто ритуальним, шароварницьким патріотизмом). Захід постійно підтримував розвиток космополітичних, денаціоналізуючих ідей та структур в Україні, і натомість поборював та неодноразово засуджував прояви українського націоналізму. Саме Захід, чиї ключові англосаксонські держави були одними із гарантів безпеки України, після початку московської агресії проти України в лютому 2014 р. не зробив нічого (!) реального, щоб зупинити імперський наступ Путіна та його рабів-орків, окрім, звісно, недієвих (і, як виявилось, ним же ж систематично порушуваних) санкцій та неодноразово висловленого «глибокого занепокоєння». Більше того, досі через територію воюючої України, українськими трубопроводами качаються московитські нафта й газ у Європу. І досі, як твердять ЗМІ, близько 30 % акцій Газпрому належить західним власникам. На жаль, українські влада й олігархи теж вельми натхненно й цинічно продовжували торгувати з РФ та обслуговувати ВПК окупантів у цей воєнний період.

Не дивно, отже, що гнівних пересторог та рішучих попереджень у 2021 р. з боку неолібералістичного правлячого класу кремлівський диктатор нітрохи не злякався. І розпочав масштабне вторгнення в Україну, анексію територій і геноцид українців так, як собі й запланував.

Після початку масштабної війни реакція західних країн, особливо під впливом зрозумілого переляку тих, що сусідують із московською імперією, стала більш адекватною. З’явилась реальна моральна, фінансова та матеріальна (передусім зброєю) підтримка української війни за свободу від північного окупанта. Навіть згадали націоналістичне в суті своїй право націй на самовизначення, на власну державу, суверенітет і захист територіальної цілісності. Почали чіткіше звучати заяви, в основі яких лежать інші, об’єктивніші, геополітичні та історіософські концепції, в яких українці постають самобутньою давньою західною – європейською – нацією, відмінною від московитів (Й.Гердер, Г.Гессель-Тілтман), що мають право на власну державність (Р.Сітон-Вотсон, М.Вебер) і чия країна є одним із «геополітичних центрів» Євразії (З.Бжезінський).

Попри певний скепсис на початку вторгнення щодо можливості української держави протриматись більше кількох тижнів, згодом, під впливом героїчного опору української армії та народу і масової підтримки української справи суспільствами західних країн, все частіше почали лунати заяви про те, що «Путін повинен програти» і що «Ми не змучимось допомагати Україні». Очевидним стало, що на цей раз усі три західні центри впливу – США, Об’єднане Королівство і ЄС – виявились не згодними поступитися чужим суверенітетом заради дружби із кремлівським диктатором. Основною причиною, мабуть, став гострий конфлікт геополітичних інтересів і неприховане нахабство та цинізм Кремля (виражені шпигунськими скандалами, наприклад, в Британії та подіями в Лівії, Сирії, Африці, Латинській Америці та ін.), після сумнозвісної мюнхенської промови Путіна в 2007-му, де було чітко заявлено імперські права московитів на частку глобального пирога під виглядом «національних інтересів».

Однак українців – і владу, й армію, і народ – непокоїть дещо дивний характер і темп західної допомоги. Він чомусь зовсім не схожий та ту швидку й масову (з тисячами танків, літаків, артилерійських систем, автомобілів та ін.) допомогу режимові Сталіна під час Другої світової (з 1941 р.!) чи навіть накачування зброєю та грошима Афганістану під час його окупації країнами коаліції на початку ХХІ ст. Чомусь досі не запрацював закон про ленд-ліз, підписаний президентом Джозефом Байденом ще 9 травня 2022 р., котрий би дозволив отримувати Україною ту зброю і в тих кількостях, які їй потрібні, а не ґрантову, котра хоч і є безкоштовною, однак видається із великим запізненням, мінімальними партіями і тільки та, котру вважають за потрібне західні партнери. А це все затягує війну, сповільнює звільнення українських земель і коштує великих жертв українським військовим та мирним жителям.

Мимоволі складається враження, що в правителів Заходу, попри заявлену підтримку мирного плану президента Володимира Зеленського, що передбачає повну й безумовну деокупацію України, неявно існує власний, офіційно неоголошений, план щодо війни й України взагалі. І з практичних кроків західних лідерів, історичного досвіду (Захід неодноразово продавав українську справу) та наявної відкритої інформації можна скласти уявлення про цей план. Так виглядає, що йдеться у ньому про те, щоб допомогти Україні перемогти Путіна, але якось так, щоб при цьому не надто сильно його образити. Щоб ослабити затягнутими й виснажливими бойовими діями не тільки РФ, а й Україну. Щоб зробити Україну заручницею західної підтримки, вічним боржником, нав’язати їй після війни новий «план Маршалла», і в такий спосіб перетворити найбільшу європейську країну на західну неоколонію і саме таку, ослаблену, колонізовану Україну прийняти (чи принаймні наблизити) в ЄС і НАТО, де вона опиниться під щільним контролем Вашинґтона та Брюсселя.

А хіба те, що чує українське суспільство, окрім слів підтримки, означає інакший план? Усі ці заяви про «необхідність зберегти обличчя Путіна», що «ядерна держава не може програти», що «треба шукати з Росією порозуміння», що «російський народ – це великий народ», що «російська культура не винна у війні», що «варто здобути мир в обмін на території» та ін.? Поки що виглядає, що ні. Не чутно й проєктів про деімперіалізацію – післявоєнну трансформацію московської тюрми народів на національні держави, про її демілітаризацію та дешовінізацію.

Однак не менший вплив на постання війни мав внутрішній фактор – ослаблена Україна. І без неолібералізму тут теж не обійшлося.

Україна вступила у війну 2014 р. із зруйнованою режимом внутрішньої окупації, апогеєм якого стала відверто промосковська мафія Віктора Януковича (2010-2014), політичною системою. Вона являла собою типово неоколоніальну структуру антинаціонального, антинародного та антидемократичного змісту, керовану космополітичними олігархами, зорієнтованими і на Москву, і на Захід. І роль неолібералізму в постанні такої слабкої, неоколоніальної держави, що ледь не перетворилася на failed state (державу, що не відбулася), значна, якщо не ключова. І то на кількох рівнях.

На політичному рівні, апологети неолібералізму (спочатку так звані «націонал-демократи», їх партнери з числа посткомуністів, а згодом безідейні олігархічні партійні проєкти і блоки) від 1991 р. винні у двох ключових речах. По-перше, вони почали успішно переконувати суспільство, що начебто відновлена незалежність і створений антинародний режим «держави Україна» і є оміряною українською державою. Тож боротись за якісь революційні, якісні зміни не потрібно – все вже здобуто. По-друге, в тому, що в основу ідеології державотворення постколоніальної країни було покладено запозичені, антинаціональні доктрини – передусім неолібералістичні. Бо ж, твердили «зачаровані на Захід»: треба «прищепити себе до Заходу», «навчитися його тонких суспільних технологій». Тому «права людини» протиставляли правам поневоленої нації, «загальнолюдські» лібералістичні вартості вивищувались над цінностями національними, на противагу національному народовладдю утверджувалась космополітична «демократія», штучно підтримувалась радикальна ідеологія неофемінізму (політичне утвердження жіночого егоїзму та шовінізму), пропагувались ідеї двомовності та мультикультурного суспільства (так званої «політичної нації») на противагу суспільству національному, висміювались природні для будь-якої політики змагальність і боротьба (бо ж ворогів нема, навколо одні «партнери») та ін.

І все це на тлі активної співпраці лібералістичних «демократів» із колишніми комуністами, забороною люстрації лідерів окупаційного московсько-комуністичного режиму (бо, мовляв, «не можна полювати на відьом», «червоні вже не такі»), тотальним руйнуванням армії й флоту та ін. Але найголовніше – тодішніми лідерами й інтелектуалами було цілковито відкинуто природну для будь-якого народу національну ідею, ідею державності української нації на власній землі, на користь штучної, запозиченої ідеї західного неолібералізму. Тому держава мала бути «ліберальна» і «соціальна», але в жодному разі не національна. У крайньому випадку проголошувалась можливість сприйняття лише «демократичного», тобто лібералістичного, а не націоналістичного націоналізму.

У світлі теперішньої війни тепер очевидно, що чи не найгіршим у цьому всьому лібералістичному міфотворенні було те, що лібералісти злобно насміхались над спробами націоналістів та інших притомних аналітиків підготувати суспільство до прогнозованої війни із імперською Московією, збудити традиційний для українства дух національної войовничості, героїзму, наступальності. Вони зверхньо утверджували меркантилістський, крамарський пацифізм, бо, мовляв, ідіотизмом є готуватися до якогось нападу, якоїсь агресії: в сучасному «миролюбивому» світі «ніхто не прагне воювати» – «добра торгівля потребує доброго партнера». Нехай би неоліберали повторили ці слова тепер – усім убитим, скаліченим, зґвалтованим і пограбованим кацапськими завойовниками українцям…

На економічному рівні неолібералістичні правила гри привели до трансформації посткомуністичного економічного хаосу в систему обслуговування егоїстичних господарчих інтересів не народу, а групи скоробагатьків-олігархів, переважно комуністичного та кримінального походження.

Найбільш агресивно і явно нові ліберали, за щедрої матеріальної та політичної підтримки західних структуру, діяли на культурному рівні. Саме тут – через ЗМІ, освіту, мистецтво, літературу, філософію, науку, публіцистику, релігію та ін. – відбувалася активна пропаганда в суспільній свідомості новопосталого суспільства різноманітних неолібералістичних течій, концептів, практик, образів, лібералістичного способу життя тощо з позицій начебто «сучасної цивілізації», «загальноприйнятих норм», «європеїзму» та ін. При цьому здійснювалась і контрпропаганда, інформаційне знищення не лише конкуруючих москвофільських ідей (з ними якраз демоліберали дуже часто співпрацювали й співпрацюють, витворюючи дивовижні концепції-кентаври малоросійсько-вестерністського типу, як-от так званий «п’ятий проєкт» – створення «полікультурної нації»), а передусім із ідеями націоналізму та консерватизму.

Під нищівний і масовий фальсифікаційний удар потрапили українська мова (бо її державний статус це ж «недемократично», це «насильницька українізація», це образа «російськомовного населення»), християнська релігія та традиційній національні Церкви (бо ж треба утверджувати атеїзм і секуляризацію), національна історія (наприклад, націоналістичний рух і націоналізм загалом, котрий ототожнювався із «фашистами», «безвідповідальними правофланговими», антихристиянськими – бо ж боротьба УПА була «сумнівною з морального боку» – «зелотами» і под.) й особливо національні герої – Д.Донцов, С.Бандера, Р.Шухевич та ін. (бо ж мати власну національну пам’ять – це «ксенофобія» і «нацизм», а деякі, щоб збити хвилю народного ентузіазму, по-фарисейськи заявляли, що «треба ставити пам’ятники не Бандері, а бандерівцям», так наче ці речі суперечать одне одному і наче вони хоча б один пам’ятник комусь із бандерівців поставили), традиційні шлюб і сім’я (бо це «патріархальні» пережитки), статева ідентичність (бо ж стать – «ґендер» – треба «демократично» вибирати хоч би і в дитячому садочку, а не тоталітарно нав’язувати), висока і масова культура (натомість утверджувалась антикультура радикального лібералізму – аванґардизм та постмодернізм для еліти і кітч для широких мас) та ін.

Цілеспрямованих нищівних ударів було завдано освітній системі й художньому письменству. Середня і вища освіти зазнали процесів варварських лібералістичних реформ, що привели до жахливої бюрократизації, зниження якості освіти, фактичного зникнення національного виховання, тотальної денаціоналізації навчального процесу (відбулась його американізація і мовна англізація), лібералістичної політизації свідомості, знищення викладання української літератури через зменшення годин та, подекуди, її інтеграцію із літературою зарубіжною, позбавлення реальної академічної автономії й університетів як структур й окремих викладачів, перевантаженість університетських викладачів бюрократією й неадекватними вимогами (наприклад, обов’язковими є щорічні публікації – часто вельми дорогі, до п’ятисот чи тисячі доларів за статтю! – іноземною мовою лише в певних міжнародних виданнях, що призводить до профанації та корупції; обов’язкове викладання певного відсотку дисциплін (навіть україністичних!) англійською мовою; обов’язкове (прописані навіть квоти!), а не за бажанням стажування викладачів та студентів у закордонних вишах та ін.) тощо.

Шкода, що лібералізатори української освіти не хотіли й не хочуть усвідомлювати її фундаментального значення щодо формування нормальної людини, відповідального громадянина, як про це писали свого часу Йоганн Фіхте, Адольф Дістервеґ, Іван Франко чи, наприклад, видатний єврейський мислитель Володимир Жаботинський, котрий запроваджував в єврейській освіті гасло «прагніть національного!» і писав: «…основою нашого народного виховання має бути відтепер самопізнання. Так виховується на землі кожен здоровий народ, кожна нормальна особистість». Здається, в Ізраїлі – національній державі євреїв – його слова не порожній звук. Натомість наша школа й університет повинні продукувати не нормальну, тобто національну людину, патріотичного громадянина, а лібералістичного індивіда, просякнутого егоїзмом, атеїзмом, космополітизмом, снобізмом, лінивством і пацифізмом. Спустошеного суб’єкта, котрому духовну порожнечу легко заміняє (ще й досі!) західна й московська антикультура, «рускій мір»: в тому числі московські попса, шансон і реп, українофобські соцмережі і сайти, ідотичні й примітивні блогери, суїцидальні ігри («синій кит»), тоталітарні секти, гедоністичні практики, агресивні московитські субкультури («ПВК Редан») та ін.

 І тільки дивовижними надзусиллями вчителів та викладачів, усупереч більшості міністерським вимогам та наказам, формується все ж не обмежений егоїстичний споживач чи «прол» (Дж.Орвелл), а людина, нормальна людина, закорінена не лише в певну сферу знань, а насамперед у свою Батьківщину, рідні мову й культуру, як буттєвий ґрунт. Чимало української молоді з початком масштабного вторгнення, звичайно ж, виїхало чи продовжує навчання, але чимало також і воює за свободу рідного народу з дикунськими московськими ордами, волонтерить чи підтримує національну боротьбу в якийсь інший спосіб. А от, за найсвіжішими опитуваннями, тільки 5 відсотків громадян неолібералістичної Німеччини – органічний продукт повоєнної європейської системи освіти – готові захищати свою вітчизну зі зброєю в руках… Наші псевдореформатори, мабуть, збираються переплюнути відважних німців.

Окремого масштабного удару під виглядом «новітніх наукових студій», «деканонізації» й «десакралізації», зазнала українська класична література (Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, Є.Маланюк, Л.Костенко та ін.): класики оголошувались збоченцями, шкідливими «міфотворцями», ксенофобами, алкоголіками, «вурдалаками», «шаманами», «патріархальними» тоталітаристами, «фашистами», антиєвропейцями та ін. Такий удар – не випадковий, оскільки, як це відзначав ще Джамбатиста Віко та інші націософи й націологи, саме мова, історія та художня література лежать в основі національної свідомості, самобутності будь-якого народу. Саме вони допомагають сформувати світогляд вільної, мислячої і патріотичної людини. Саме література є «джерелом тут-буття народу», підкреслював і Мартін Гайдеґґер. У цьому плані знову виявилась дивовижна суголосність двох ідеологічних конкуруючих угруповань в Україні. Не менш натхненно про Тараса Шевченка як примітива, ксенофоба й «вурдалака» писали й промосковські автори, щоправда, московською мовою й на кремлівські гроші. І ще одна різниця: цим москвофільським шевченкофобам, на відміну від, наприклад, сумнозвісного Григорія Грабовича (оце парадокс неоколоніалізму!), не присуджували Шевченківської премії…

Прикметний факт: на початку 1990-х, а інколи й пізніше, частина, хоч і невелика, колишньої комуністичної інтелігенції, що перейшла на націоцентричну позицію, знайшла в собі мужність публічно визнати факт колаборації з антиукраїнським совєтським режимом і покаятись за сповідувані українофобські ідеали, вчинки, публікації. Прикро, але не довелося чути про жоден схожий акт каяття з боку котрогось із лібералістичних «моральних авторитетів» чи просто інтелектуалів за понад рік масштабної інвазії Кремля… Та й дійсно, хіба є за що каятись?

На жаль, збурене війною суспільство й мас-медіа ще й досі не спроможні критично оцінити деструктивну роль в духовному ослаблені України фанатичних апологетів неолібералізму. А було б варто. Бо винними в нападі на Україну, в тисячах смертей воїнів та мирних українців, у каліцтвах і божевіллях, у знищенні міст та сіл, у мордуваннях та зґвалтуваннях, у депортаціях та викраденнях, – винними є не лише кати-путіністи та колаборанти – промосковська п’ята колона, а й ті вестерністи – космополітичні політикани, журналісти, митці й інтелектуали, що, утверджуючи неолібералістичні цінності, самовіддано, хоч і не завжди безкоштовно, борючись із українською самобутністю, із українським національним світоглядом, допомагали промосковським силам розвиватися й утверджуватись під парасолькою ліберальної демократії – толерантності, плюралізму, деідеологізації та свободи, хоч би й антиукраїнського, слова. І хоча багато хто з неолібералістів не втік за кордон, десь щось наче донатить і часом публічно пускає навіть жовто-блакитну, патріотичну сльозу над жертвами московитських звірств, – все ж та сльоза навряд чи змиє червону українську кров із їхніх «загальнолюдських» рук… Навряд чи…

Підсумовуючи, зазначимо, що перемогти Україні – державі ослабленої неоколоніальною системою – путінський Мордор без підтримки Заходу навряд чи можливо. А Захід цей в основному керується багато в чому цинічними та снобістськими неолібералістичними елітами, котрі мають власні гегемонічні стратегії, довготривалі дружні стосунки із московськими владними й грошовитими бандитами та плани щодо України. Тому варто більш реалістично дивитися на речі і спиратися, як слушно закликав президент В.Зеленський українських парламентарів, на «здоровий націоналізм». (Щоправда, нездорового націоналізму виявити важко, протилежні світоглядні явища називаються дещо інакше – імперіалізмом та шовінізмом.) На нашу думку, це означає наступне.

Підтримка колективного Заходу – це не щира підтримка вірного, давнього й безкорисливого друга, надто він різний та по-своєму амбітний. Більше дружби і переживань за своє майбутнє є в Балтійських, Скандинавських та Центрально-Східноєвропейських країнах, особливо з колишнього соцтабору. З боку старої Європи, Британії і США маємо радше боротьбу за свої гегемоністські інтереси, зокрема, за вплив і контроль над Східною Європою.

Тому за підтримку Заходу обов’язково матимемо або платити, або розплачуватися. Розплачуватися доведеться своєю головною цінністю – колективною свободою, своїми політичними, економічними та культурними національними інтересами, якщо й надалі виберемо космополітичний шлях – існування у вигляді ослабленої неолібералізмом неоколонії. І навпаки, зможемо адекватно віддячити, заплатити всім, хто підтримував нас у складний воєнний період, не втрачаючи при цьому національної свободи і гідності, пропонуючи нашу підтримку й політико-економічні преференції, рівноправні партнерство й співпрацю, якщо зуміємо якісним чином змінити політичну систему, зуміємо стати нарешті на шлях націоналізму, шлях національної ідеї – побудувати Україну як національну державу.

Бо тільки шевченківська національна держава-«хата», в якій «своя й правда, і сила, і воля» може бути нашим політичним ідеалом. Бо тільки національна держава – це «політична система, у якій влада… є носієм національної ідеї і послідовним захисником національних інтересів свого народу» і в якій «громадяни інших національностей визнають корінний народ господарем країни, мають не тільки рівні з ним права, а й обов’язки, знають і поважають його мову, закони та історію, мають необхідні умови для свого національного збереження і розвитку, виступають повноважними представниками культури свого народу, а не п’ятою колоною чужих держав» (В.Іванишин). Бо тільки за наявності надійного захисту національного буття – національної держави, – ні агресивні імперії, ні непевні союзники, ні п’яті колони нас не здолають.

Дрогобич, 25-27.02.2023 р.                                                 Автор