Неоліберальні засади економічної політики

Петро Іванишин

 Ідеологічна сутність неолібералізму:

основи націософського трактування

VII. Неоліберальні засади економічної політики.

Розглянемо тепер неолібералістичні засади економічної політики. Як би не тлумачили суть ліберальної політекономії, чи то через максимальне державне регулювання ринкової економіки в соціал-лібералізмі, чи то через мінімальне втручання в ринок за лібертаріанства, загалом, поняття вільного ринку залишається вельми важливим в ієрархії лібералістичних вартостей ХХ-ХХІ століть. Ключовою цінністю він є для лібертаріанських течій, котрі, як твердять фахівці, від 1970-х домінують в західних суспільствах, і вважають, що “ринковий обмін є основою системи етичних норм, достатньої для регулювання всіх людських відносин”[1]. В економічній сфері цей ідеологічний напрям наполягає на тому, що “саморегулювальні ринки приведуть до економічного зростання всіх країн, якщо скоротити роль держави до мінімуму”[2].

Відносний добробут більшості населення в розвинених країнах, високі стандарти соціального захисту, економічні успіхи капіталізму здаються самоочевидними й немов підтверджують безальтернативність лібералістичної економічної моделі. Однак систематичні економічні кризи (в яких чомусь програють далеко не всі), агресивна глобалізація, зростання кількості знедолених, стрімке розшарування капіталістичних суспільств та ін. спонукають дещо критичніше подивитися на справжню суть цієї господарської системи, яку, наприклад, американський політолог Майкл Паренті в 1976 році (тобто, ще коли діяла у США людяніша, соціально зорієнтована кейнсіанська модель) окреслював як “економічний імперіалізм”[3].

Дослідник вказував, що зростання американського капіталу відбувалося за рахунок нещадної кількадесятилітньої експлуатації країн “третього світу”: недоплата працівникам, практична відсутність податків, природоохоронного законодавства, охорони праці, захисту прав споживачів тощо. При цьому уряд США “надавав корпораціям податкові пільги й одночасно гарантував компенсацію всіх втрат”. Паралельно здійснювався політичний тиск на будь-яку країну, що намагалась націоналізувати активи американських фірм. Водночас транснаціональні корпорації, витісняючи  “місцеве населення з його земель”, сприяли й сприяють перенасиченню ринку людьми, готовими працювати за злиденну зарплату. Активно використовувалась заборонена міжнародними конвенціями дитяча праця й ненормований робочий день. Сполучені Штати за державний кошт оснастили мільйони військових та поліцейських в інших країнах для “захисту американських інвестицій і правлячих олігархів від протестів місцевого населення”.

Американська допомога часто супроводжується певними вимогами до місцевої влади: витрачати кошти на американські товари чи здійснювати преференції інвестиціям американських компаній. При цьому значна частина ресурсів потрапляє не тим, що їх потребують, а “на особисті рахунки злодійкуватих офіційних осіб і фінансових спекулянтів” в країнах-отримувачах. Додамо, що українцям такі схеми добре відомі. Але не всім в Україні відомі нищівні політико-економічні наслідки діяльності міжнародних фінансових структур.

М.Паренті окреслює й цей аспект лібералістичної економічної політики. У 1944 році ООН ініціювала створення Світового банку (СБ) і Міжнародного валютного фонду (МВФ). Основним донором цих структур стали США, тому й отримали в них панівні позиції, за ними йдуть Німеччина, Японія, Франція і Великобританія. Мета СБ і МВФ начебто шляхетна – сприяти економічному розвиткові бідних держав, однак на практиці виходить щось протилежне: зовнішні кредити й навʼязувані “програми структурної перебудови” приводять до ще більшого збідніння країни-боржника: “Їх мета полягає не в піднятті рівня життя народних мас в інших країнах, а в обслуговуванні інтересів світової фінансової системи, захопленні земель та економік країн «третього світу», звʼязуванні цих країн величезними боргами, приватизації їх комунального господарства, ліквідації конкуренції в торгівлі, котру вони могли б скласти, якщо б їм дійсно дали можливість розвиватись”[4].

У 1966 році американський історик, професор Принстонського, Гарвардського та Джорджтаунського університетів, консультант міноборони, ВМС та конгресу США Керрол Квіґлі (1910-1977) (до його студентів належав, наприклад, майбутній президент Білл Клінтон) оприлюднив фундаментальне дослідження “Трагедія і надія: історія світу в наш час”[5], в якому на основі архівних матеріалів окреслювалась глобальна, міжнародна структура фінансового капіталізму і його імперська активність. Особливу увагу він звернув на діяльність британського таємного товариства “Круглий стіл” (1891) Сесіла Родса та Альфреда Мілнера, що обʼєднувало великі капіталістичні династії Британії та США – Ротшильдів, Рокфеллерів, Морґанів, Карнегі та ін. і відгравало активну роль у світовій політиці та економіці. (Детальніше про це товариство йдеться у посмертній монографії К.Квіґлі “Англо-американський істеблішмент” (1981).)

Майкла Чедвіка, популяризатора ідей К.Квіґлі, особливо вразили сторінки книги, присвячені глобальним імперським інтенціям творців лібералістичної економічної системи: “Влада фінансового капіталізму мала іншу далеку мету: ні багато ні мало створення світової системи фінансового управління, зосереджену в приватних руках, здатну підкорити політичну систему кожної країни й економіку світу в цілому. Ця система повинна була керуватися у феодальних традиціях центральними банками світу, котрі  діють спільно на основі таємних угод, досягнутих в приватних бесідах і конференціях”. Координуюча роль тут відводиться швейцарському Банкові міжнародних розрахунків (1930), що обʼєднує центробанки різних країн, та інвестиційним банкірам: “Це домінування інвестиційних банкірів було засноване на контролі над потоками кредитних та інвестиційних ресурсів у своїх країнах та у всьому світі”[6].

Ще більше критичних досліджень зʼявилося в подальші роки. Прикладом може бути резонансна монографія професора Еріка Райнерта “Як багаті країни стали багатими, і чому бідні країни залишаються бідними” (2007). У ній норвезький економіст і підприємець різко критикує “кримінальну й корумповану реальність” неолібералізму, його утопічну віру в капіталізм та глобалізацію, спричинення “голоду, війн і… екологічної катастрофи”. Просування ідей “вільної міжнародної торгівлі” в бідних країнах було імперським у своїй суті, оскільки, на думку автора, привело до “прихованої форми колоніальної залежності”: “Сьогоднішній підхід приведе не до створення демократії і розвитку.., а до руйнівного благочинного колоніалізму, що дозволяє багатим країнам зберегти свою владу над бідними”. Це тим більше небезпечно в контексті навʼязуваних лібералістичною політикою процесів глобалізації та принципів Світової організації торгівлі. Дослідник говорить тут про ефект Ванека-Райнерта: “штучно запроваджена вільна торгівля відразу знищує найрозвиненіші економічні сектори найбільш нерозвинених торгуючих країн”. Результатом цього стає деіндустріалізація, розвал сільського господарства, зменшення кількості населення, трудова еміграція у розвинені країни та ін. Новітній економічній колонізації, міфічній “магії ринку” та інтересам “глобальної еліти” Е.Райнерт протиставляє теорію економічного націоналізму (наприклад, Ф.Ліста), котрий “був обовʼязковою стадією економічного розвитку” всіх розвинених країн і політекономія котрого включає в себе: державний протекціонізм, індустріалізацію, інвестиції в інфраструктуру, вільну торгівлю в межах країни[7].

Моторшними подробицями й методичними деталями здійснення лібералістичної колонізації різних країн сповнені книжки американського економіста й публіциста, колишнього агента Агенства національної безпеки при міноборони США (АНБ, найбільшої з усіх американських розвідувальних структур) Джона Перкінса “Сповідь економічного вбивці” (2004) чи “Таємна історія американської імперії” (2007). За словами автора, він входив до офіційно неіснуючого підрозділу так званих “економічних убивць”, чиїм завданням було підштовхувати уряди незалежних держав до проведення рекомендованого комплексу соціально-економічних реформ через надмірні зовнішні позики (втягування у колективне боргове рабство). Неслухняних схиляли до співпраці підкупом, шантажем, залякуваннями, а особливо впертими (наприклад, президентом Еквадору Хайме Рольдосом Агілерою чи лідером Панами генералом Омаром Торіхосом, котрі загинули у загадкових авіакатастрофах) займались так звані “шакали” – кілери з інших спецслужб (наприклад, ЦРУ) або організовувались військові операції (як-от війна “за демократію” в Іраці). Цікавим є бачення Дж.Перкінсом  кінцевих бенефеціарів, вигодоотримувачів ліберального економічного імперіалізму. Для нього це корпоратократія – своєрідне “братство голів корпорацій, урядів і банків, мета якого – створення глобальної імперії”[8].

Спучені Штати цей автор розглядає як таємно збудовану глобальну імперію, що керується колективним імператором – корпоратократією, передусім – керівниками “найбільших корпорацій”, котрі не залежать від партій при владі, “непідвладні волі народу й не обмежені в своїх діях законом”: “За допомогою фінансування політичних кампаній і ЗМІ вони забезпечують собі важелі тиску на виборних представників влади й контролюють інформацію, котру ми отримуємо”[9]. Тобто ми маємо справу і з внутрішнім, і з зовнішнім економічним та політичним імперіалізмом.

Усе це можна було б розглядати як параноїдальні вигадки маргіналів, однак статус, досвід і спосіб мислення цитованих авторів дещо інші. Крім того, їхні висновки, на жаль, підтверджуються значною кількістю емпіричної та наукової інформації з інших джерел. Наприклад, професор Девід Гарві вказуючи, що не існує демократичного контролю за діяльністю таких міжнародних структур, як МВФ, СБ чи СОТ, водночас називає три ключові ознаки неолібералістичного ринку – монополізацію, централізацію й інтернаціоналізацію[10]. Професор Колін Крауч називає такі елементи неолібералістичної економічної політики: монетаризм, приватизація, низькі податки для багатих, обмеження соціальної держави[11].  А професор Девід Гелд, підтримуючи критиків ліберальної демократії за встановлення режиму “експлуатації та нерівності”, водночас окреслює характерні риси її економічної системи: 1) концентрація та централізація економічної влади, 2) зростання неконтрольованих національними державами мультинаціональних корпорацій, 3) циклічні економічні кризи, 4) бідність і економічна нерівність, 5) екологічні катаклізми[12] . Таким чином, можна відзначити виразну деструктивність не лише зовнішньої, а й внутрішньої економічної політики неолібералізму.

Однак найбільше занепокоєння у фахівців викликає глобалізація. В політології її окреслюють як вирішальний фактор сучасної світової політики й визначають як обʼєктивний процес – універсалізацію економічних, соціальних, культурних та політичних звʼязків між країнами світу під проводом політичної верхівки розвинених західних країн (особливо США) та контрольованих ними ТНК. В результаті – послаблюється суверенітет національних держав та поглиблюється прірва між багатими і бідними країнами[13]. Але, як твердить У.Бек, в основі цього процесу лежить глобалізм як неолібералістична стратегія – “ідеологія панування світового ринку”[14].

Український економіст Йосиф Ситник, протиставляючи лібералістичному глобалізму як ідеологічному обґрунтуванню новітньої глобалізації, ідеологію націоналізму як єдину справжню альтернативу, водночас дає таке трактування цьому експансіоністському явищу: “Глобалізація – вид геополітики, спрямований на поширення свого світоглядного, політичного, економічного, культурного та інформаційного впливу з боку будь-якої країни або групи країн на весь світ”. І додає: “Найуспішніше можуть поширювати «свої» впливи, звичайно, найсильніші, найзаможніші, найчисельніші, найкраще озброєні, найагресивніші, найбільш обʼєднані в сучасному світі країни. Відповідно найбільш придатними для сприйняття такого впливу з боку поширювачів будуть найслабші, найбідніші, нечисленні, небоєздатні, толерантні, слабодухі, найбільш внтутрішньо розʼєднані країни в сучасному світі”[15].

Отже, глобалізм і глобалізація виступають як виразні стратегія та практика лібералістичного економічного імперіалізму світового масштабу, реалізація імперських інтересів зрощених між собою політико-економічних еліт розвинених країн (корпоратократій чи плутократій “центру”) в країнах менш розвинених (“периферії” і “напівпериферії”, за І.Валлерстайном та Ж.Атталі), з метою поневолення, узалежнення цих останніх – витворення неоколоній.

---

[1] Харви Д. Краткая история неолиберализма. С.7.

[2] Райнерт Э.С. Как богатые страны стали богатыми. С.11.

[3] Паренти М. Демократия для избранных. Настольная книга о политических играх США. Пер с англ. В.Горбатко. М.: Поколение, 2006. С.114. (418 с.)

[4] Паренти М. Демократия для избранных.  С.114-117.

[5] Quigley K. Tragedy and hope: A history of the world in our time. New York, The Macmillans company, London, Coller-Macmillan limited, 1966. 1348 p.

[6] Чедвик М.Л. Введение к книге Кэррола Квигли «Трагедия и надежда». URL: https://coollib.com/a/183197-maykl-l-chedvik

[7] Райнерт Э. Как богатые страны стали богатыми… С.19-28, 198-199, 307-322.

[8] Перкинс Дж. Исповедь экономического убийцы; Предисл. и ред. рус. изд. д.э.н., проф. Л.Л.Фитуни. М.: Pretext, 2005. С.13-14. (319 с.)

[9] Перкинс Дж. Тайная история американськой империи: Экономические убийцы и правда о глобальной корупции; Пер. с англ. М.: Альпина Бизнес Букс, 2008. С.21-22. (445 с.)

[10] Харви Д. Краткая история неолиберализма. С.267.

[11] Крауч К. Старнная не-смерть неолиберализма. С.40.

[12] Гелд Д. Революції 1989 року і тріумф лібералізму. Лібералізм: Антологія. С.1053. (С.10544-1069.)

[13] Мухаев Р.Т. Политология. С.588-602.

[14] Бек У. Национальное государство утрачивает суверенитет. Сумерки глобализации. С.48. (С.46-54.)

[15] Ситник Й. Ідеологічні засади глобалізму та націоналізму: концепції, цілі, інструментарій. Націоналізм vs глобалізм: нові виклики. Збірник матеріалів Сьомих Бандерівських читань. Київ, 8 лютого 2020 р. / упор. Ю.Сиротюк, Т.Бойко, Ю.Олійник. К.: НАЦ «УССД» – ТОВ «Основа», 2020. С.146-147. (С.146-182.)