Національні імперативи Віталія Дончика
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 20 Лис 2017 в 21:38

Петро Іванишин
Національні імперативи Віталія Дончика
“Дій так, щоб максима твоєї волі могла стати моральним законом для всіх”. Так звучить одне з відомих формулювань етичного імперативу Іммануїла Канта. Характер цього імперативу визначає моральну ідентичність будь-якої людини. Однак сутність кожної людини культури визначається окрім цього важливого виміру ще й тим, які категоричні накази в культурно-суспільній сфері вона сповідує сама і вчить сповідувати інших. Перефразовуючи німецького мислителя, в який спосіб слід мислити і творити, щоб максима твоєї волі могла стати законом і певним зразком для наслідування у сфері захисту, збереження та прирощення національно-культурного буття? Такі попередні розмірковування мимоволі виникають, коли йдеться про осмислення будь-якої знакової особистості. При цьому проблема основоположних національних імперативів життя і творчості у цьому випадку позбувається певної теоретичної схоластичності і набуває принципової, екзистенційної значущості.
Віталій Дончик – відомий український критик і літературознавець, професор, доктор філологічних наук, академік НАН України, заслужений діяч науки і техніки, Лауреат премії імені Тараса Шевченка. Зараз він – головний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ, очолює фундаментальний проект „Академічна „Історія української літератури” в 12 томах”. За всім цим – годі говорити, – величезна, колосальна, напружена праця.
Утім, кажучи про наукову творчість Віталія Дончика, хочеться наголосити не лише на кількісному аспекті, тобто не лише на вісімнадцяти книжках чи тих понад девʼятистах наукових і літературно-критичних статей, не на упорядкуванні чи науковому редагуванні десятків різноманітних видань, не на викладанні в українських та зарубіжних (наприклад, Ратґерському) університетах – хоч усе це важливо, але передусім відзначити дві по-імперативному важливі герменевтичні ідеї цієї творчості, що імпліцитно проривалися ще в радянські часи, але повновартісно були висловлені вже в період незалежності.
Перша ідея стосується класично-літературознавчого в істоті своїй осягнення літератури як не лише естетичного, а глибинного, духовно-національного, націотворчого і націозахисного художнього феномену: “…мистецтво… завжди – якщо воно справжнє мистецтво, – патріотичне”[1]. І це в час модного децентрування усього класичного як начебто “старосвітського” й “патріархального”. Але цікавим і показовим є інше. Подібні думки Віталію Григоровичу вдавалось озвучувати ще в часи панування „інтернаціоналістичного” радянського літературознавства. Характерним прикладом може бути виступ на радянсько-німецькому колоквіумі у 1973 році, де учений самовільно згадував цькованих тоді шістдесятників (Л.Костенко, Р.Іваничука, Р.Андріяшика) і розмірковував про “національно-самобутнє художнє світосприймання” й “національну проблематику”, за що автора крамольних висловлювань всіляко “проробляли” на різнорівневих партійних засіданнях і завершили суворою доганою із занесенням до облікової картки[2].
Тож закономірно, що одну із своїх книжок академік назве промовисто й містко: “Доля української літератури – доля України” (2011). Для Віталія Дончика мистецтво слова – потужна націотворча система, оскільки, наголошуватиме він уже в 1996 році, “йдеться про всезагальний чи космологічний процес органічної національної самоідентифікації, «відповідальністю» за який в силу природи своєї заангажована література”[3]. Одним із найбільш переконливих прикладів цього стає інтерпретація посутніх моментів творчості Тараса Шевченка, цього, як слушно вказує В.Дончик, підтекстово опонуючи вигадкам про “шамана”, “міфотворця”, „упиря” тощо, – національного Пророка. Цілком у дусі спадщини власне шевченківського, націоналістичного типу осмислення, в дусі О.Кониського, Б.Грінченка, І.Франка, С.Смаль-Стоцького, Д.Донцова, Л.Білецького, Є.Маланюка, Ю.Бойка та ін., учений наголошує на найголовнішій традиції Кобзаря, творчість якого “наскрізь пронизана” “Волею і Україною”: “Ось одне, що ми, українці, мали б засвоїти як найглибший його заповіт і передавати з покоління в покоління, з уст в уста, від серця до серця: його відразу до смирення, до змирення з підневільним станом, його неприйняття покори, сліпого послуху, угодництва, його ненависть до кріпацтва як такого і закріпаченої душі особливо!”. Вчений звертається до кожного, хто під впливом ідей культурного імперіалізму проросійського чи прозахідного зразка призабув, що Шевченко – це, як, наприклад, Ілля Чавчавадзе для грузинів, передусім духовний “батько нації”: “…пам’ятаймо: рятував – і врятував! – нашу націю од історичного пригасання й небуття передовсім Шевченко”[4]. Одним із найпереконливіших прикладів серед сучасних письменників, які творчо розвивають Кобзареву літературно-герменевтичну традицію, стає для В.Дончика Ліна Костенко. Особливо значущою є її поезія і публіцистика сьогодні, коли поетеса “полемізує з тими, що «добивають» свій народ байдужістю, зверхнім ставленням до «незалежності», рабським менталітетом, міряючи все дрібними мірками свого власного, вузького, ізольованого від турбот нації, заангажованого безнаціональною «незаангажованістю» нутра”[5].
Друга наскрізна герменевтична ідея, що проходить через творчий доробок Віталія Дончика, безпосередньо пов’язана із першою і стосується глибинної національної сутності гуманітаристики та передусім науки про красне письменство. Літературознавство для академіка Дончика – це виразно національний гносеологічний феномен. Прислухаймося до думок не запозичених, не калькованих, не нав’язаних політичним цензором, а виснуваних на основі понад п’ятдесятилітньої (перша критична робота Віталія Григоровича з’явилась друком у далекому вже 1957-му) літературно-критичної і наукової практики та власного міркувального досвіду і тому особливо авторитетних. Лише один характерний приклад, що стосується методологічного оновлення постімперської науки, висловлений у 2002 році на філологічному семінарі у Київському національному університеті:
“Одним із найпоширеніших чи, може, навіть ключових слів нашого літературознавчого життя останнього десятиліття було: засвоєння, освоєння, оволодіння. Йшлося (і йдеться подосі) про зарубіжні, європейські естетико-філософські теорії, концепції, методики.
І таке освоєння відбулося (відбувається) – за всіх неминучих втрат спрощеності й «начотництва», еклектизму, спізненого відкривання відкритого, штучного прикладання подекуди і самих по собі штучних доктрин до національного досвіду. (…)
Однак, що непокоїть? Не стала гаслом, орієнтиром, ключовим словом процесу оновлення літературної науки необхідність творення власних, національних, українських теоретико-методологічних концепцій, особливого, національно неповторного, адекватного особливій національно-неповторній літературі українського літературознавства.
Принципове, акцентоване відкидання, заперечення, руйнування дотеперішніх напрацювань – не найкращі передумови такого творення. Тому й не дивно, що “демократичний нігілізм” (термін І.Дзюби. – П.І.) багато в чому збігається з руйнацьким у своїй суті більшовизмом. Дивно тут інше: негаційний, а не об’єктивний аналітичний підхід до явищ української культури демонструють часто новітні прихильники різних західних концепцій, тобто ті, хто ідеологічний підхід до художньої творчості категорично не приймає…”.
Наприкінці цитованого виступу ученим ще раз прозоро актуалізується провідна методологічна ідея (“Засвоєння чужого, зарубіжного досвіду – не копіювання”):
“А головне – не хотілося б, щоб дехто з наших літераторів і літературознавців (а така загроза є) уподібнився тим політикам і «політмейкерам», які вперто затрачають зусилля, аби національні й патріотичні сили та спрямування – єдиний справжній державотворчий напрямок у теперішній поки що неукраїнській Україні – виставити як винятково крайні, екстремістські, руйнівні, «націонал-фашистські» і под. І, всіляко зомбуючи люд, схилити його до нібито найперспективнішої для України лінії – «центристської», «ненацінальної», а то й взагалі «антинаціональної», а замасковано – то й антиукраїнської. Таким, мовляв, є сучасний, модерний, європейський підхід.
Європейський, справжній, не може, не повинен виключати національного. До європейського дому йдемо ж бо не з порожніми руками. В його духовних скарбницях посутній український внесок – перша демократична козацька республіка в Європі і перша демократична конституція, кордоцентризм Сковороди, геній Шевченка, безліч поетичних шедеврів хоч би тільки з першої чверті ХХ ст., і модерна скульптура Архипенка, і ноосфера Вернадського, і поетичний національний кінематограф Довженка, і багато чого іншого”[6].
Концептуально осмислюючи теоретичні основи можливості написання нової академічної історії літератури, предметно й переконливо полемізуючи з постмодерними опонентами радикально-космополітичної орієнтації, академік у розлогій статті 2008-го року серед інших важливих міркувань постулює необхідність базової націоцентричної герменевтичної методології для кожного українського літературознавця, окреслюючи її як “виважену національну стратегію”: “Після радянських десятиліть нищення й вихолощення національних сутностей і домінант у культурі чимало представників сучасної української гуманітарної науки приходять до усвідомлення – на рівні світоглядного переконання, – що основа основ історико-літературного ( і теоретичного!) дискурсу – виважена національна стратегія, яка категорично протистоїть відкиданню Традиції, руйнуванню попереднього духовно-культурного досвіду, навʼязуванню маргінальних ширужиткових вимірів і пріоритетів”[7].
У своїх аналітичних розмислах Віталій Дончик спирається на ідею “мудрості своєї” у Т.Шевченка, авторитетні міркування Б.Грінченка, Т.Зіньківського, І.Франка, М.Грушевського, С.Єфремова, Ю.Липи, Є.Маланюка та багатьох інших націоцентричних учених та мислителів України. Добрим прикладом може бути одне із літературознавчих завдань в “Основах української літературно-наукової критики” Леоніда Білецького: “…на перше місце висунути наукові ідеї та методологічні принципи українських учених, з’ясувати їх значення не лише в українській науці, але взагалі, й цим дати зрозуміти нашим молодим сучасним і майбутнім ученим, що перш аніж наслідувати західноєвропейські ідеї, треба конче заглянути в нашу наукову скарбницю, яка ці ідеї перетворила своїм українським генієм чи талантом, видобула звідтам своєрідну українську ідейно-наукову іскру, яка, може, й краще освітила темряву наукової праці, котру молодше покоління ще не так добре знає. Коли в нас є вже високі школи, ми мусимо творити і свою українську науку на попередній українській науковій традиції”[8].
Базування В.Дончика на окреслених вище двох визначальних для української гуманітарної культури ідеях, що органічно синтезуються в межах ідеї національної, вплинуло (не могло не вплинути) на організування ним відповідним чином науково-дослідницької роботи. Промовистим свідченням її можуть бути не лише ініціювання, упорядкування й редагування важливих наукових видань (збірників, монографій, академічних історій української літератури, за одну з яких – двотомну “Історію української літератури ХХ століття” (1993-1995 рр.) – він як науковий редактор і один із авторів отримав разом із своїми колегами у 1996 році Державну премію ім. Т.Г.Шевченка тощо), не лише головування в експертній раді з літературознавства ВАК України у 1995-1999 роках, не лише завідування відділом української літератури ХХ століття Інституту літератури НАН України з 1997 по 2002 роки (попередньо – відділом української радянської літератури у 1987-1992 рр.), від якого (завідування), і в це не спроможні повірити й досі чимало шанолюбних колег, відмовився добровільно (!), без тиску з боку керівництва чи підлеглих (тиск чинився радше у протилежному напрямку), – а й два наступні наукові проекти.
По-перше, йдеться про понад десятирічне (1989-2000) перебування на посаді головного редактора єдиного й досі академічного літературознавчого журналу, якому в 1990-му році змінив назву (“Радянське літературознавство) на по-козацькому рідну і водночас сутнісно герменевтичну “Слово і Час” (“СіЧ”), де вперше, в пору іще тільки мрій про незалежність, в яку не вірили тоді чимало відомих людей, була відкрито заявлена принципова національна, українська політика в літературознавстві. Часопис друкував раніше заборонених авторів, реабілітовував репресовані імена та цілі історико-літературні періоди, спонукав до апробації новітні методології в інтерпретації українських та зарубіжних учених, давав зразки справжнього академічного плюралізму, але й давав відсіч антиукраїнським тенденціям.
По-друге, з 2002 р. Віталій Дончик очолює масштабний та архіважливий для будь-якої культури, особливо постколоніальної, проект створення нової академічної “Історії української літератури” у 12 томах. Сенс цієї історії для Віталія Григоровича суто герменевтичний, питомо національний – це академічне окреслення й новітня актуалізація животворної літературної Традиції: “Призначення таких «Історій…» – розповісти своєму народові та світові про літературу (і духовність, неповторність культури) одного з багатьох народів Європи”[9].
Закономірно й інше: така позиція, безумовно, викликає непогамовне і мало виправдане, хоча й агресивне, неприйняття з боку тих, котрі і в „історіописанні”, як і в поглядах на українську літературу й літературознавство, взагалі дотримуються нігілістичної позиції. Звідси невипадковим є й те, що однією з промовисто актуальних, вагомих і неминучих аспектів у сучасних культурно-історичних обставинах стає націозахисна полемічна складова наукової творчості, спрямована проти “десакралізаторів” (Л.Костенко), проти “шевченкофобії” й “демократичного нігілізму” (І.Дзюба), проти “міфотворців” (К.Фролова), проти породжувачів “необільшовизму” (І.Денисюк), проти авторів “підступних фальсифікацій” (Г.Клочек), проти “екстремістів у літературознавстві” (Т.Салига), проти ініціаторів “політико-авантюрного літературознавства” та виробників “творів, ворожих до національних вартостей, власне антиукраїнських” (Вал.Шевчук) та ін. Кумедним результатом деканонізаторських потуг став власний постмодерний канон, про котрий в Академії жартують: “Уже Шевченко – не Кобзар, Франко – не Каменяр, а Леся, звісно ж, – не Українка”. Позиція Віталія Дончика у цих питаннях максимально чітка, і, що видається не мало важливим, незмінна, без кон’юнктурщини, і принципова, особливо виразно її можна помітити в поборенні “мечем духовним” новітньої політичної міфологізації Кобзаря:
“Один із парадоксів, на які така щедра наша сьогоднішня пора, – це раптом активізована політизація Шевченкового імені та творчості. А паралельно з нею – систематичні менторські повчання про згубність колишньої нав’язливої ідеологізації, про неприпустимість сучасної політизації літератури, історії, взагалі науки (мовляв, замість соцреалізму утверджується “нацреалізм”).
[…] …по-перше, такі концепти дуже нагадують більшовицькі, революційно-соціологічні, ідеологічні витлумачення Шевченка. На позір різні, у чомусь навіть протилежні, вони, і ті й ті, вихолощують національну суть творчості поета як речника самостійного, незалежницького вибору українського народу, виступають проти очевидних речей (радянські інтерпретатори намагалися затушкувати й замовчати їх, а неоміфологізатори націєтворчу програму поета оголошують міфом).
По-друге, хитромудрі підходи сучасних учених “деіконізаторів” Шевченка щоразу дуже добре вписуються в нову активізацію хвилі, яку систематично здіймає в Україні розгнуздана у своїх діях українофобська рать, – хвилі дискредитації всього українського, передусім, звичайно, того, що є святим для нас, і щонайперше – Шевченка. Прикро спостерігати, як борзописці-недоуки, здебільшого з числа мосьок-«общєчєловєков», спеціалізуючись на паплюженні національних цінностей, радо знаходять «наукову підпору» у відповідних писаннях відповідних учених. Та засвідчуючи свою «духовну близькість», тим самим виявляють і справжню суть цих писань – позбавлена казуїстичних маскувань, вона постає як оголено антиукраїнська і, як така, є відверто політичною.
(…) Такий підхід закріплює… позиції культурного імперіалізму, а вони є й іншими бути не можуть, як суто політичними”[10].
Хіба не узгоджується це із геніальною максимою – національним імперативом Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”[11]?
Гостре прозирання у приховані політичні інтенції авторів-нігілістів постмодерного штибу не могло б бути таким чітким, якби не великий досвід громадсько-політичної роботи письменника-літературознавця В.Дончика. Політична, державницька діяльність є ще одним характерним і переконливим прикладом його авторитету. Тим більше, що, кидаючись у вир громадсько-політичного чину в час зародження “нового українського відродження”, один із ініціаторів створення і один із керівників Народного Руху, Демократичної партії, член Центрального проводу НРУ, УНР і подосі – Української народної партії тощо, часто мусив жертвувати не лише всім особистісним, а й улюбленою філологічною справою (“…іноді мені так хочеться зайнятися безроздільно тільки літературознавством, тільки своїм журналом…”). Але, як слушно вказує вчений в інтерв’ю 1995 року, “…праця критика й літературознавця, тим більше українського, ніколи не була й не могла бути вільною від політики”. Зрештою, так само як і об’єкт української науки про літературу, наприклад, Т.Шевченко – “він і найбільш «заангажований» і найбільш «художній»”[12]. Це перегукується з відомими словами видатного італійського мислителя й політика Джузеппе Мадзіні про те, що, доки “Італія буде” (тобто не отримає вільного й незалежного державного буття), – “до того часу мистецтво має право бути лише бойовою піснею”[13].
Видані відповідно у 2004-му та 2015-му роках книжки політичних і культурологічних робіт “Спільний знаменник – тринадцять” та “Любіть Україну, або Яку державу ми будуємо?” дають вичерпне уявлення про участь В.Дончика в українській державотворчості. Не розглядаючи тут вагомих і самопромовистих виступів на захист української мови, утвердження українського народовладдя, різноманітних насущних проблем постколоніальної культури (наприклад, дезавуювання українофобських спекуляцій національною самокритикою) та патріотичної свідомості (наприклад, по-маланюковому нещадне бичування малоросійства), – вкажу на найбільш промовисті приклади.
Перший приклад стосується архіважливого спостереження про те, що українці, здобувши незалежність, на жаль, ще не здобули власної національної держави, отієї справжньої шевченківської “хати”, в якій “своя й правда, і сила, і воля”, і без якої щастя нації таке ж оманливе, як щастя сім’ї без власного дому. Не випадково одна з аналітичних статей ученого 2012-го року має промовисту назву: “Коли будується не національна держава”. Більшість так званих українських політиків воліє не помічати те, що наш “народ… здобувши вже волю, й досі загрожений”, що “опинилися в ординській облозі (різних українофобів-шовіністів, всілякого зчужілого гендлярського люду, що служить сильнішому, своїх малоосвічених, безнадійно зросійщених малоросів-кар’єристів – та хіба тільки їх!) наша мова, культура, історія, духовність…”[14]. Різноманітні прояви цинічної наруги над усім власне українським були б неможливі, у, як точно висловлюється Віталій Дончик, “українській Україні”, в українській національній державі: “…наше місце в Європі, в сім’ї цивілізованих народів прямо залежить од того, наскільки ми будемо самі собою – українською нацією зі своєю державою, а вона – зі своїм неповторним українським обличчям”[15]. Схожі проблеми свого часу перед власним суспільством ставило чимало культурних діячів різних народів. Наприклад, як слушно свого часу наголошував один із чільних представників єврейського націоналізму (сіонізму) Ахад-ха-Ам, “єврейська держава” повинна бути “не лише державою євреїв, але істинно єврейською державою”[16].
У 1995-му від імені редакції журналу “Слова і Час” гловний редактор тривожно й слушно запитував тодішнього президента Л.Кучму, щодо підозрілої відсутності стратегії національно зорієнтованого державного будівництва, щодо зумисного вихолощення із політичного життя національної складової: “…якщо будуємо в Україні не просто самостійну демократичну правову, а ще й українську державу, то хіба за цим визначенням не стоять інтереси, потреби, особливості, пріоритети української нації? Чи не є дивним побоювання деяких політиків поняття національна держава і протиставлення її громадянському суспільству…? Так само хіба не надумане й протиставлення прав особи та прав нації?”[17]. На початку ХХІ століття Віталій Дончик знову, з позицій національного тут і тепер, опонує всім “незаангажованим національною ідеєю”, котрі “іменем демократії” перешкоджають українцям у “створенні власної держави”, саркастично стверджуючи: “Національна держава? Ні, громадянське суспільство. Національна ідея? Ні, загальнолюдські цінності. Українська держава? Ні, багатоетнічна. Українська нація? Тільки за політичним, а не етнічним принципом. Державність української мови, дерусифікація? Ні, це те саме, що націоналізм, а націоналізм призводить до фашизму, а фашизм – до расизму й антисемітизму…”[18].
Саме на базі націоцентричного світогляду автор пропонує важливі методологічні напрямні для вирішення насущних для буття нації питань, питань, в котрих культурне та політичне сплетене в один гордіїв вузол. Ось як, для прикладу, учений озвучує свої, на жаль, так ніким із політичних небожителів не почуті, концептуальні пропозиції владі та суспільству на початку 2000-х, актуалізуючи знову ці думки у новому монографічному виданні 2011-го. Йдеться про найосновніші заходи, спрямовані на захист “себе, своєї культури”: 1) “рішучість влади із відповідно самостійним менталітетом і орієнтацією на історично-національну духовність”, 2) закони, які б “беззастережно забезпечували… українській мові, культурі, пресі, радіо, телебаченню законний пріоритет, а внаслідку – цілковите й повнокровне функціонування державної мови на всіх теренах України і в усіх сферах життя” і 3) “категорична відмова (як наскрізне національне над завдання!) від свідомого чи підсвідомого самодопитування: чи гірші ми, чи кращі? Порівняно з Росією? з Європою? з Америкою?”[19].
У передньому слові до нової публіцистичної книжки 2015-го року В.Дончик осмислює, інколи, можливо, надто оптимісично, нові перспективи, котрі відкрилися перед Україною після кривавого Зимового Майдану 2013-14 років та після мобілізації нації через російську агресію у Криму та на Донбасі від 2014-го року. Однак і тут він не впадає в ейфорію, не забуває вказати владоможцям та громаді на важливі політичні проблеми, породжені неоколоніальним буттям. Насамперед йдеться про подальші процеси денаціоналізації українців, хоча, вказує автор, люди на Майдані “рішуче виступили за гідність і права людини, а водночас – нації”. І додає: “Не може українська людина мати всю повноту своїх прав і свобод, якщо її не закріпила за собою – законодавчо і практично – її нація”. Тому одне з першочергових завдань постмайданної влади, підкреслює аналітик – “подолання політичних, економічних, соцільних і духовно-культурних наслідків колоніалізму і насамперед – процесів денаціоналізації нашого народу”. При цьому В.Донцик слушно (і це не вперше!) реабілітує базовий для нормального існування вільних людини та нації суспільний світогляд – націоналізм: “Час усвідомити: націоналізм і патріотизм в Україні – поняття одного ряду. Невипадково «воріженьки» досі наскакували на них з однаковою силою”[20].
Наслідуючи стиль самого В.Дончика, хочу у цьому місці вдатися до методу безкоментарного цитування, щоб читач не лише мав можливість чіткіше побачити парадигму національних імперативів автора, їх ґенезу, відчути багаторівневу пульсацію його націоцентричної думки саме в літературознавчому – основному для буття академіка – вимірі, а й осягнути ключові методологічні концепти націософської течії новітньої науки про літературу.
“Багатьом і багатьом споживачам культури і причетним до керівництва нею, та й самим її діячам слід би постійно повторювати ленінське положення: культура не безнаціональна” (“Визначає мета”, 1985-1988).
“Говоримо: наша школа і українська мова; наше українське кіно і національна культура; наші театри, телебачення, наше книговидавництво й книготоргівля – і постійно відчувається тривожне запитання: чи ж наші? Чи повною мірою розвивають, розбудовують вони сьогодні українську національну культуру?” (“Як живемо й працюємо?”, 1988).
“Усе пояснює й визначає мета. Яка мета всіх наших, ширших і вужчих, обговорень, дискусій, суперечок? Розвиток української літератури, культури” (“Уроки історії”, 1988-1989).
“За останні кілька століть українська література, перебуваючи в колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання своє і своєї підвалини – української мови, вона проходила через утиски й труднощі, невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту. Тож саме в цьому слід шукати причини всіляких «недостач» і «недоборів», недовисловленостей в українській літературі чи певного в ній дисбалансу, наприклад, між її природною самозберігальною, консервуючою властивістю й новаторськими, модерними прагненнями, між її суспільно-історичною за ангажованістю, етноохоронною функцією і мистецькою самодостатністю іманентними законами й закономірностями тощо” (“Невіддільно від долі України”, 1993, 1998).
“І справді, в якій державі ми живемо? В українській? У демократичній і правовій? Тільки ж чому цієї демократії і цих прав знову бракує саме українцям? Чому і в незалежній Україні можна, як і раніше, безкарно ображати нашу національну гідність, зневажати нашу мову” (“Хроніка з уболіванням”, 1995).
“Годі й говорити, що за таких і зовнішньо- і внутрішньолітературних обставин проблеми історії й літератури здобувають не звичайно узгоджене з внутрішніми законами художньої творчості, зрівняне з іншими її структурними елементами та опосередковано спрямоване й на поз естетичні завдання, а визначально-концепційне, пріоритетне, драматично акцентоване, «цілительно-будительне» націєтворче трактування, і це все виразно наявне в надтекстових шарах художніх текстів” (“Національна історія як духовне опертя української літератури”, 1997).
“Історія у Шевченка, як у жодній національній літературі з іншими умовами існування, повсякчас виступає, і цього не можна, мені здається, не помітити, хоч би до яких новітніх методик удаватися, – ареною боротьби за свободу і незалежність, вона – доля, вона – гарант проти меншовартості. Постійний Шевченків діалог з минулим має невідчепну націєтворчу мету поєднати народ з його власною історією, щоб він усвідомлював її – самобутню, славну й безславну, суперечливу – свою…” (“Німим отверзуться уста…”?”, 2003).
“Органічний синтез традиційних національних інтелектуально-духовних надбань з найсучаснішими здобутками світового художньо-естетичного досвіду – це фактично єдиний шлях, на якому українська нація (і українська людина), входячи в європейський і світовий культурні простори, зможе уникнути загрози розчинення в інших етносах, втрати своєї колективної та індивідуальної унікальності” (“Перед викликами й пастками часу”, 2008).
“…ми, плюралісти, готові до дискусій з будь-яких наукових питань, до полеміки з різними методологіями й методиками, різними підходами й версіями, навіть світоглядами, але не з фальсифікаціями і фобіями” (“Проект потрібний і можливий”, 2010).
“Що показово? Від початку й до кінця століття (а багато в чому і по сьогоднішній день) у більшості дискусій українські письменники і критики, зосереджуючись на найширших, загальних або вужчих, суто фахових темах, вдаючись до конкретно-суспільних, зумовлених нагальними потребами часу полемік, найчастіше звертаються (хай і не завжди прямо й відкрито) до національного питання, а там, де зачіпалися й аспекти політичні, – до національно-визвольної проблематики” (“Місія органічна й усвідомлена”, 2011).
“Ставало зрозумілим, що визволення індивідуальності не можливе без визволення нації, свою повноцінність вона здобуває разом із розбудовою нації, а рішуча модернізація художньої свідомості й мови, осягнення нових естетичних рівнів не можуть відбуватися на голому, «зачищеному» місці, без розвинення культурних набутків попередніх епох” (“Місія органічна й усвідомлена”, 2011)
“Радянський «етап» в історії мистецтва – це незнаний ніде приклад тоталітарного свавілля, нищення культури, але це і приклад перемоги в остаточному наслідку самої літератури, її національної ідентичності й художньої іманентності над усім штучним, насаджуваним, привнесеним” (“Художні методи не впроваджують силоміць”, 2011).
Можна багато говорити також про виняткову людяність, доброту і чуйність ювіляра, про його традиційно українську толерантність і культивування ним академічної взаємоповаги, про принциповість і непоступливість, навіть гостроту, в питаннях утвердження і захисту національних інтересів і вартощів, про нефарисейське навернення до християнства, про його по-юнацькому свіжий, інколи до обеззброювальної наївності, романтичний ідеалізм, про коректність до опонентів і промовисту відсутність особистих ворогів (можливо, хтось і вважає своїм смертельним особистим ворогом Віталія Григоровича, але він, наскільки знаю, нікого), про його здатність і вміння завжди мислити й діяти як справжній мужчина. Не секрет, що Віталій Дончик був примушуваний у нашому колоніальному комуністичному минулому до вчинків, що суперечили його науковим переконанням і принижували його людську гідність (при цьому не виступаючи активним чи „тихим” ініціатором такого типу діяльності), і міг би у ставленні до власного минулого наслідувати деяких своїх товаришів, котрі або приховують те минуле, вдаючи безстрашних героїв, або відмахуються фразою “такий був час” (наче той час був іншим, наприклад, для З.Красівського, В.Стуса чи М.Коцюбинської), або й вигадливо виправдовуються. Віталій Дончик мав мужність принаймні двічі публічно вибачитись за минулі помилки. Уперше ще в 1991 році у передмові до так і не виданого “Вибраного”[21], вдруге – через десятиліття, відповідаючи на традиційну анкету журналу “Слова і Час” у рубриці “Автопортрет”. І сказати чітко й мужньо: “…книжки «Правду не здолати», як і статей, видрукуваних із неї, та подібних, я не тільки давно зрікся, викреслив із свого доробку (це найпростіше!), а й розцінюю їх як серйозний хибний крок у моєму житті, відступ від наукової істини… (…) В моєму сьогоднішньому глибокому пошануванні не тільки відомих колег-дослідників, з якими підтримую щирі й теплі взаємини, а й ветеранів-бійців УПА, ОУНівців, усіх українцв-емігрантів, назавжди відданих Україні, – і щира покута, і прикрий сором за колишні писання”[22].
Що й казати, не всі з критиків В.Дончика, та навіть колег, займають сьогодні чітку й рішучу, без толерантних „оглядань” позицію в національному питанні, не всі бачать (чи не хочуть бачити) імперську заангажованість, руйнівний приціл тих атак на українську традицію, ідентичність під прикриттям національної самокритики у сфері науки. Про це „прикриття” В.Дончик писав так: “Останнім часом… нам закидають схильність до «іконізації», «міфотворчості», до різкої критики інших, а, головне, – уникання національної критики й самокритики. Схоже, що цю місію наші «опоненти» хотіли б приватизувати за собою, – і передусім задля виправдання своєї патологічної хіті до дискредитації і паплюження самого українства, його культури і цінностей”[23].
Усе тут стисло перераховане, сподіваюсь, дає уявлення про джерела авторитету академіка Віталія Дончика, про основи його націоцентричного й націотворчого традиціоналізму, усвідомлений сенс його наукової творчості. У неспокійний час антинаціональної й антилюдяної глобалізації, “стихії”, за Іваном Дзюбою, яка “губить національні культури” призводить до “занепаду моралі і торжества цинізму”[24], у час продовження загрозливої “втрати коренів” (М.Гайдеґґер), у час, коли, щоб залишитись українцями, мусимо, як і в часи Д.Донцова, вибирати між традиціями “ретроградів-націоналістів” і традиціями “поступовців-космополітів”, – у такий час Віталій Дончик як учений, як людина культури, рішуче зробив і впевнено утвердився в своєму виборі. Це – вибір, шлях гуманітарної, зокрема літературознавчої, творчості як природної закоріненості у національну традицію. Такий шлях, до речі, повністю узгоджується із тим, що стверджує сучасна герменевтика: “Дослухатися до переказу й перебувати в переказі – у цьому, очевидно, шлях істини, який слід знайти в гуманітарних науках”[25], і уточнює: мета гуманітарних наук – “в осягненні того, якими є ось ця людина, ось цей народ, ось ця держава та яке в них було становлення”[26].
Насамкінець хотілося б згадати ще одну рису Віталія Григоровича, котру помічають усі, хто мав можливість бодай коротко бути з ним знайомим, – ідеться про його непоборний оптимізм, віру у краще майбутнє, у постання врешті-решт на нашій і, віримо, незабаром таки своїй землі української України.
[1] Дончик В.Г. А що замість патріотизму і хто замість патріотів? // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – К.: ВД “Стилос”, 2003. – С.454.
[2] Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – К.: ВД “Стилос”, 2003. – С.209.
[3] Дончик В.Г. Національна історія як духовне опертя української літератури // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – С.379.
[4] Дончик В.Г. Чи шануємо ми Шевченка? // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – С.351-352, 354.
[5] Дончик В.Г. “А ми ще є” (“Берестечко” Ліни Костенко) // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – С.407.
[6] Дончик В.Г. Щодо переоцінки (й недооцінки) // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – С.421, 425-426.
[7] Дончик В.Г. Перед викликами й пасками часу // Дончик В.Г. Неминуче й неминуще. Літературні досліди й хроніки. – К.: Наукова думка, 2012. – С.55.
[8] Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М.М.Ільницький. – К.:Либідь,1998. – С.28-29.
[9] Дончик В.Г. Про історію літератури, якої досі не було // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – С.493.
[10] Дончик В.Г. “Німим отверзуться уста…”? // Дончик В.Г. Спільний знаменник – тринадцять. – К.: Ліга-Інформ, 2004. – С.377-378.
[11] Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.284.
[12] Дончик В.Г. Література, наука і політика – добровільний союз чи неминучість поєднання? // Дончик В.Г. Спільний знаменник – тринадцять. – С.212-214.
[13] Маццини Дж. Из “Автобиографических заметок” [вместо предисловия] // Маццини Дж. Эстетика и критика. Избранные статьи. Сост., вступит статья, пер. и коммент. В.В.Бимбихина. – М.: Искусство, 1975. – С.44.
[14] Дончик В.Г. “А ми ще є” (“Берестечко” Ліни Костенко) // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – С.402-403.
[15] Дончик В.Г. Вулиця Дзержинського чи Мазепи – “немає різниці”? Або чи сучасна сучасна топонімія? // Дончик В.Г. Спільний знаменник – тринадцять. – С.333.
[16] Ахад-ха-Ам. Государство евреев и “нужда евреев” // Авинери Ш. Происхождение сионизма. Основные направления в еврейской политической мысли. – Иерусалим: Гешарим, 5765, Москва: Мосты культуры, 2004. – С.277.
[17] Дончик В.Г. Доля української літератури – доля України: Монологи й полілоги. – К.: Грамота, 2011. – С.591.
[18] Дончик В.Г. А що замість патріотизму і хто замість патріотів? – С.453.
[19] Дончик В.Г. Текст і контекст // Дончик В.Г. Доля української літератури – доля України: Монологи й полілоги. – К.: Грамота, 2011. – С.7.
[20] Дончик В. Любіть Україну, або Яку державу ми будуємо? – К.: Літературна Україна, 2015. – С.7.
[21] Дончик В.Г. Спроба 1992 (передмова до невиданого “Вибраного”) // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – С.15-18.
[22] Дончик В.Г. Автопортрет (традиційна анкета журналу “Слово і Час”) // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. –С.517, 520.
[23] Дончик В.Г. “А ми ще є” (“Берестечко” Ліни Костенко). – С.404.
[24] Дзюба І. Україні потрібна духовна аристократія // Універсум. – 2006. – № 11-12.
[25] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – К.: Юніверс, 2000. – Т.ІІ. Герменевтика ІІ: Доповнення. Покажчики. – С.41.
[26] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – Т.І. – С.14.