“Національний підхід” Є.Маланюка: теоретико-практичні аспекти художнього вираження

Петро Іванишин

“Національний підхід” Є.Маланюка:

теоретико-практичні аспекти художнього вираження

Одне із актуальних завдань сучасного літературознавства можна окреслити як пошук органічних герменевтичних стратегій витлумачення художнього слова в межах вітчизняної культурної традиції. Чималу роль у такого типу пошуково-методологічних процесах відіграє вивчення філософського та теоретико-літературного досвіду (Г.Сковорода, П.Юркевич, О.Потебня, І.Франко, С.Єфремов, М.Євшан, Д.Донцов, Л.Білецький та ін.).

Однак не зайвим видається звернутися у цьому зв’язку до інтерпретаційного потенціалу самого художнього твору і враховувати поняття літературної герменевтики, виходячи із іманентної для мистецтва слова герменевтичної функції. Не випадково Бокаччо називав поезію “пасією, що осягає суть, а осягаючи промовляє і научає”[1]. Видатний герменевт, представник “філософії життя” Вільгельм Дільтей вважав великих письменників “великими майстрами тлумачення” і свідомо орієнтував герменевтику на художню літературу, особливо на поезію, “підкреслюючи значення останньої для розуміння духовного життя та історії”[2]. “Черпаючи із джерела життя, – писав В.Дільтей, – поезія неминуче мусить… виражати життєрозуміння”[3].

Онтологічна (чи філософська) герменевтика ХХ ст. в особі свого основоположника Мартіна Гайдеґґера та його послідовників часто зверталася до окресленої нами проблеми – художньої герменевтики. У своїй концептуальній естетичній розвідці “Джерело художнього творіння” М.Гайдеггер, розвиваючи давню німецьку (і не тільки) метакритичну традицію, зазначає, що сутністю мистецтва є “істина, що твориться у творінні”[4], а сам художній твір містить “відтворення всезагальної сутності речей”[5]. При цьому художнє пізнання істини має виразний національний характер, бо, як зазначає німецький вчений у статті “Гельдерлін і сутність поезії”, “слово поета є тільки тлумаченням “голосу народу”[6]. Оцю істинність, герменевтичну потенцію літератури добре виражає поезія Є.Маланюка “Напис на книзі віршів”, де саме через художнє слово (“книгу віршів”) нащадок може зрозуміти (“збагнути”) не лише особистість автора (“залізних імператора строф”), а й животворні для національного буття ідеї:

Шматками розпадеться морок

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет[7].

У цій статті нас цікавитиме поняття літературної герменевтики в сенсі загальному, як практики (передусім) та теорії (рідше) інтерпретації явищ буття, виражених у літературному творі.

Виходячи із сказаного вище, об’єктом нашої студії є методологічна настанова – “національний підхід” (за самоокресленням) – блискучого українського письменника, культуролога та літературознавця ХХ ст. Євгена Маланюка. Однак його вивчення тут звужуємо до з’ясування специфіки художнього вираження цього підходу в літературно-герменевтичному сенсі (це становитиме безпосередній предмет роботи). При цьому метою виступає експлікування окремих теоретико-практичних аспектів вказаного художнього вираження.

Однією з підстав теоретичного вивчення методологічного підходу Є.Маланюка є окреслення поняття політичної герменевтики взагалі та націоналістичної герменевтики зокрема. Саме в їхніх межах, на нашу думку, можна побачити характерні риси “національного підходу”.

Під герменевтикою у сфері літературознавства розуміємо теорію та практику інтерпретації художньої літератури. Тоді поняття політичної герменевтики (ще “ідеологічної”) можна максимально конкретизувати і визначити як інтердисциплінарну літературознавчу меодологію, котра використовує потенціал такої галузі культури, як політика.

При цьому слід розрізняти поняття “ідеологічний” та “політичний”. Перше з них безумовно ширше та всеохопніше, бо політика є лише однією із сфер (чи галузей) ідеології. Момент можливої тотожності цих понять виступає тоді, коли вживають термін “політична ідеологія” в значенні “система політичних поглядів”.

З іншого боку, є вагомі підстави враховувати більшу чи меншу детермінованість знання і пізнання (навіть такого специфічного, як художньо-літературне) ідеологією як суспільною свідомістю та світоглядом, а отже, і політикою як органічною підсистемою ідеології. Інша річ, що детермінізаційні процеси у сфері філософської, наукової, художньої тощо творчості можуть при цьому усвідомлюватися чи не усвідомлюватися творчою особистістю.

Одне з найбільш ґрунтовних досліджень проблеми залежності знання від влади та політики (при цьому часто вживаючи останній термін синонімічно до “ідеології”) знаходимо у французького філософа-постструктураліста Мішеля Фуко (див., наприклад, його “Археологію знання”).

Фуко, переводячи проблему ідеологічного впливу із сфери філософсько-методологічної у сферу філософсько-лінгвістичну, тобто розглядаючи науку (та й ідеологію) як “мовну практику”, справедливо зауважує: “Ідеологія не виключена з науковості. Небагато мов залишили стільки місця ідеології, як клінічна мова або мова політичної економії; це не є достатньою причиною, щоб приписати сукупності їхніх висловлювань помилки, суперечності та відсутність об’єктивності”[8].

На більш чіткому методологічному рівні розглядає співвідношення наука/політика та література/політика визначний постколоніальний мислитель сучасності американський культуролог Едвард Саїд. Творчо використовуючи ідеї М.Фуко та інших вчених і філософів, він дає аргументовану критику імперської суті культурної практики орієнталізму, роблячи водночас цілий ряд слушних методологічних зауважень.

Американський вчений прямо вказує на політичний (ліберальний), а отже, ненауковий, характер заперечення більшістю західних вчених наукової вартості політичних ідей у сфері гуманітарного пізнання: “…широко розповсюджена ліберальна переконаність у тому, що “істинне” знання є фундаментально неполітичним (і навпаки, що кожне відверто політичне знання не є знанням “істинним”), затемнює надзвичайно, хоч і неявно, організовані політичні обставини, що існують тоді, коли виникає таке знання. Немає людини, якій було б не важко усвідомити це сьогодні, коли означення “політичний” використовується як ярлик, навішуваний для дискредитації всякої праці, яка наважується порушити протокол уявної надполітичної об’єктивності”[9].

Звідси творець будь-якого “систематичного висловлювання” – дискурсу (філософського, наукового, релігійного, художнього тощо) – мусить враховувати його ідеологічну природу: “…людина не може творити дискурс із власної примхи або робити твердження в ньому, якщо вона не належить – несвідомо в деяких випадках, але в усіх випадках мимовільно – до ідеології та інституцій, які ґарантують її існування”[10].

Виходячи приблизно із такого типу міркувань, обґрунтовував “тенденційність” художньої літератури Іван Франко, а значно пізніше – її “ангажованість” Жан-Поль Сартр. Політичність літературознавчого пізнання, чи закономірність появи політичного підходу, закорінені в одній із іманентних (хоча й, мабуть, не головних) функцій мистецтва слова – суспільно-політичній: “…через літературу колектив вчиться реагувати, мислити, отримує критичну свідомість, нестійкий образ самого себе”[11] (Ж.-П.Сартр).

У суто літературознавчому контексті розгляду поставленої проблеми методологічно значущим є увиразнення інтерпретаційного потенціалу політичного підходу. А він насамперед полягає в тому, що метод політичної герменевтики може бути особливо ефективним  у двох випадках. По-перше, під час вивчення політично заангажованих письменників чи окремих творів (так званих “громадянських”), коли без наявності у дослідника специфічного політичного (навіть політологічного) тезаурусу чимало основних ідейних аспектів залишається поза увагою, що збіднює або й викривляє інтерпретацію.

По-друге, ефективність цього методу увиразнюється за умов вивчення художніх феноменів у кризовий для народного буття культурно-історичний період, коли основним смисловим питанням у національно-духовній сфері стає питання політичне. Ідеться, скажімо, про період окупації, коли це політичне питання концентрується довкола проблем: здобуття незалежності, створення самостійної національної держави, потреба широкомасштабної боротьби з імперіалізмом, утвердження національної самобутності тощо.

Особливо вагомо, щоб усвідомленою передумовою використання політичної герменевтики для кожного вченого стало наступне: “Важливим є інше, щоб, скажімо, політичні (чи якісь інші) погляди не змушували дослідника нехтувати канонами наукового пізнання, допасовуючи предмет дослідження до напередвстановленої політичної доктрини, і перетворювати інтерпретацію у фальсифікацію чи, як сказав би Умберто Еко, у “надінтерпретацію”. Така детермінована аберація об’єкту пізнання неприпустима, оскільки призводить у кінцевому рахунку до деструкції науки і культури, а отже, людини і нації”[12]. Тобто важливим є саме усвідомлення дослідником того, що політична герменевтика є науково-літературознавчим, а не політичним методом (і методологією) пізнання художніх явищ та закономірностей.

Критерієм науковості для того чи іншого політичного методу буде, отже, визначення, наскільки він враховує іманентні закономірності художньої літератури та принципи літературознавчого аналізу. Звідси “матеріалістичний підхід” Георгія Плеханова, у суті своїй виразно марксистський, слід вважати науковим і відрізняти від псевдонаукового “марксистсько-ленінського” підходу, що лежав в основі радянського літературознавства. (Наукову вартість цілий ряд праць радянських вчених мають саме тоді, коли їх автори, більшою чи меншою мірою, відхилялися від імперсько-соцреалістичного інтерпретаційного канону.)

Окреслені моменти варто враховувати тоді, коли розглядаємо гносеологічну вартість праць видатних критиків, що свою інтерпретаційну потужність продемонстрували ще у 20-30-х роках ХХ ст. Ідеться про Д.Донцова, М.Мухина, Ю.Липу, Є.Маланюка тощо. Тут важливо усвідомити, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний (за змістом – класовий), як у марксистів, а націологічний характер, оскільки першим актом їх інтерпретації був переклад ідеї з мови мистецтва на мову націології, у пошуках націологічного еквівалента літературного феномена. (В основі змісту цього націологічного еквіваленту – два основні процеси: пошук та утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї.)

При цьому в межах художнього твору окреслених літераторів спостерігаємо попереднє існування протилежного процесу: пошук художнього еквівалента для націологічної ідеї. Так, скажімо, у “Варязькій баладі” Маланюком актуалізується політичний аспект української національної ідеї – створення незалежної національної держави (представленої метафорою “державної бронзи”):

…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

Проклятий край, Елладо Степова?!..[13]

Методологічною базою такого взаємного (художнього/націологічного) перекладу стала ідеологія (і політична система, що з неї випливала) українського націоналізму в інтерпретації Т.Шевченка, М.Міхновського та самого Д.Донцова. Тому у випадку Д.Донцова чи Є.Маланюка (а також їх численних послідовників передусім із середовища “вісниківців”) ми маємо справу із націоналістичною (ще – націоцентричною, націологічною, просто національною тощо) герменевтикою або критикою.

При цьому слід враховувати кілька сутнісних рис націоналізму. Передусім, “коріння, походження, генезис націоналізму – в історичному досвіді народу, а не в соціологічних теоріях”[14]. Це структуроване поняття нам важливо експлікувати на визначальних для інтерпретації філософському та ідейно-концептуальному рівнях: “На філософському рівні – це світоглядна система, в якій онтологічно нація розглядається як найвищий природний ступінь організації людської спільноти, а соціологічно – як суб’єкт та рушійна сила історії”. А на ідейно-концептуальному рівні – це “ідеологія національного життя”, “кожен зі структурних елементів якої підпорядкований реалізації національної ідеї і спрямований на забезпечення виживання, відтворення та розвитку нації в конкретних умовах дійсності”, а також “ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на приматі національної ідеї в житті народу”[15].

Окреслимо ще деякі загальні методологічні аспекти інтерпретаційного підходу Є.Маланюка.

Передусім неможливо не враховувати, оцінюючи спадщину творців-націоналістів, ті смертельні для нації культурно-історичні обставини, у яких доводилося їм жити, мислити та діяти. Тому природно, що так багато націозахисної політичної тенденційності в їхніх творах; часто таким по-воєнному безкомпромісним стає критичний тон; закономірно, що чимало нешкідливих чи й корисних у мирних обставинах явищ духовного життя (зокрема, літературного) піддаються різкій оцінці тощо. Генерував, стимулював, коригував окреслені процеси, закладаючи основи міжвоєнної націоналістичної герменевтики у середовищі однодумців, Дмитро Донцов.

Для нас важливо усвідомити непересічне культурологічне та методологічне значення цього ідеолога українського націоналізму: “У сфері національної культури Д.Донцов також запропонував новий стиль мислення і переживання світу, фактично розбудив і сформував цілу генерацію митців і теоретиків, що представляють один із найвагоміших і найшляхетніших здобутків українського Духу у ХХ ст.”[16].

Цей “новий стиль” мислення, мислення в національних категоріях, призвів до сформування власної естетичної концепції, концепції, що мала служити головному – політичній боротьбі за національне визволення та здобуття національної держави. Саме витлумачення реципієнтам цієї істини стає лейтмотивом “Поліття”:

Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть вздріти сонця волі, –

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври – станув Капітолій[17].

“Естетиці декадансу”, що виросла у вітчизняній культурі в теорію “плебейської літератури” М.Драгоманова, протиставляє Д.Донцов “естетику Шевченка (цього “Прометейового духу”, в художній інтерпретації Є.Маланюка), який відкидав “солодкаво-нудну” творчість, протиставляючи їй героїку[18].

Оця “шевченківська” (ідеалістично-героїчна), виразно національно-тенденційна, чи ангажована, естетика Д.Донцова стала ідейною базою для продовжувачів. Одиним із найбільш продуктивних прикладів розвитку націоналістичної герменевтики став “національний підхід” Євгена Маланюка. Методологічно вагомим у цьому сенсі є есе “Ранній Шевченко”, в якому автор, захищаючи метод Степана Смаль-Стоцького, висловлює фундаментальну герменевтичну істину: “…розуміння творчости Шевченка і висвітлення його особистости можливі лише за національного підходу до національного генія”[19].

Напрочуд ґрунтовну оцінку поетової методології в постімперській науці  дав відомий український літературознавець Григорій Клочек. Проаналізувавши літературознавчу есеїстику літератора, вчений виснував, що Є.Маланюк “фактично виробив, а точніше, довів до завершення, до певної цілісності дуже важливу методологічну систему, суть якої полягає в тому, що кожне літературне (як бачимо з поезії та есеїстки Є.Маланюка – не лише літературне. – П.І.) явище пізнається, інтерпретується та оцінюється з націоналістичних позицій”[20]. Джерельною базою появи цього “національного підходу” дослідник справедливо називає “народницьку критику”, “націоналістичні спрямування” в модерністичній публіцистиці “Української хати” і, звичайно, “Дмитрія Донцова, його “Літературно-науковий вісник”[21].

Чимало для зрозуміння методологічної сутності Маланюкового “національного підходу” може дати,  поруч з аналізом його есе, також метакритичний аналіз художнього вираження цього підходу (як авторського політико-герменевтичного методу) в контексті вивчення поетової літературної герменевтики. Так, витлумачення під цим оглядом медитації “Невичерпальність” дозволяє не лише конкретизувати об’єкт пізнання у цьому творі – національний “невичерпальний” дух (як “вогонь буття”), – а й виявити певні інтерпретаційні критерії. І якраз ці критерії, водночас політико-націоналістичні (підставою для осмислення стає поданий у першій строфі геополітичний образ України як “розіп’ятої” землі), націологічні (літератори як “народу самосійні діти”) та христологічні (Шевченко – “даром божеським гряде”), дозволяють ліричному героєві (максимально наближеному до реальної особи автора) не просто об’єктивно пізнати глибину національної трагедії (образи окупації в перших трьох строфах), а й знайти в історії рідної культури антропологізовані підстави для потужної духовної рекреації народу (образи українських письменників-класиків – Стефаник, Куліш, Коцюбинський, Леся Українка, Шевченко – в останніх двох строфах):

Тяжким хрестом лежать шляхи,

Ясні в ночах, вони сліпі вдень:

Рамено – з заходу на схід,

Рамено – з півночі на південь.

І так розіп’ята – віки, –

Вогонь буття не загасила.

Невичерпаний дух який!

Яка непереможна сила!

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.

І ось – Стефаник і Куліш,

Ось – Коцюбинський, Леся – квіти

Степів страждальної землі,

Народу самосійні діти!

А то підземно загуде

Вулканом націй ціла раса –

І даром божеським гряде

Нам Прометеїв дух Тараса[22].

Невичерпальність (і незнищенність!) національного духу отримує досконале з естетичної точки зору витлумачення. Науково цю думку можна розвинути, доповнити й обґрунтувати вже суто дискурсивно-логічно.

У дослідженні Олега Багана “Естетика і поетика вісниківського неоромантизму” чимало місця відведено аналізові концептуальної есеїстики Є.Маланюка. Спостереження науковця можна з упевненістю екстраполювати й у сферу художньої герменевтики, тим більше, що з художнім дискурсом закономірно діалогізує і сам дослідник: “Виділяються такі його (Є.Маланюка. – П.І.) центральні проблемні питання у плані розуміння природи творчості, як співвіднесеність між аполлонійським і діонісійським первнями, теорія геокультурної основи творчості, з її “еллінізмом” і “сарматизмом”, яка переростала в концептуальні образи-символи України з трактуванням архетипів “простору”, “моря”, “степу”, “чорнозему” і т.ін. (виділення наше. – П.І.)”[23].

Окреслені характерні теоретико-практичні аспекти (деякі) художнього вираження “національного підходу” Є.Маланюка дозволяють, на нашу думку, у подальшому з верифікованих методологічних позицій інтерпретувати три важливі гносеологічні об’єкти в межах українського постколоніального літературознавства. Ідеться про експлікацію методологічного потенціалу політичної та літературної герменевтик як іманентно-українських стратегій пізнання, а також про поглиблене (когерентно-смислове) витлумачення непересічної і надзвичайно актуальної в сучасному культурному контексті творчої персоналії Євгена Маланюка.

Листопад 2003р.

---

[1] Татаркевич В. Історія шести понять: Мистецтво. Прекрасне. Форма. Творчість. Відтворництво. Естетичне переживання / Пер. з пол. В.Корнієнка. – К.:Юніверс,2001. – С.104.

[2] Див.: Одуев С.Ф. Герменевтика и описательная психология в «философии жизни» Вильгельма Дильтея // Герменевтика: история и современность. – М.: Мысль,1985. – С.106.

[3] Цит. за: Там само.

[4] Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ – ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательство Московского университета,1987. – С.304.

[5] Там  само. – С.279.

[6] Гайдеггер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів:Літопис,1996. – С. 205.

[7] Маланюк Є. Поезії (Упорядк. та передмова Т.Салиги, прим. М.Старовойта). – Львів: УАІ ім. Івана Федорова; “Фенікс Лтд”,1992. – С.130.

[8] Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В.Шовкун. – К.:Основи,2003. – С.289.

[9] Саїд Е.Д. Орієнталізм / Пер. з анг. В.Шовкун. – К.:Основи,2001. – С.22.

[10] Там само. – С.415.

[11] Сартр Ж.П. Что такое литература? // Сартр Ж.П. Что такое литература? Слова / Пер. с фр. – Мн.: ООО «Попурри»,1999. – С.258.

[12] Іванишин П. Ексод в еклектику // Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич: ВФ”Відродження”,2001. – С.137.

[13] Маланюк Є. Поезії… – С.142.

[14] Іванишин В. Нація.Державність.Націоналізм. – Дрогобич:ВФ “Відродження”,1992. – С.116.

[15] Там само. – С.117.

[16] Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.) // Донцов Д. Твори. Том 1. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів:Кальварія,2001. – С.27.

[17] Маланюк Є. Поезії…– С.161.

[18] Донцов Д. Передмова до 2-го видання // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто,1958. – С.6.

[19] Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень. – К.:Атіка,1995. – С.31.

[20] Клочек Г. Про методологію літературознавчої есеїстки Євгена Маланюка // Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Кіровоград:КДПУ,1998. – Ч.І. – С.25-26.

[21] Там само. – С.26.

[22] Маланюк Є. Поезії… – С.153.

[23] Баган О. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму: Автореф. дис… кан. філолог. наук: 10.01.01 / Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів,2002. – С.10.