Національний імператив та його вираження в поезії Є.Маланюка

Автор: . 23 Чер 2020 в 0:01

Петро Іванишин

Національний імператив та його вираження в поезії Є.Маланюка

Вивчення національної літературної класики завжди актуальне для будь-якої культури. У межах постколоніальної ситуації побутування новітнього українського метадискурсу ця актуальність, на наш погляд, має два конститутивні аспекти. По-перше, класичні досвіди, їх вивчення та популяризація допомагають реставрувати понівечену окупантом духовність народу. По-друге, саме в межах класичної літератури можна і треба шукати методологічно значущі ідеї, котрі за належної експлікації допомагають ефективно (без імперських аберацій) осмислювати національно-духовну дійсність.

Промовисто актуальним об’єктом вивчення, під цим оглядом, видається творчість, зокрема поетична, українського письменника-вісниківця і мислителя-націоналіста, загальновизнаного вітчизняного класика ХХ ст. Євгена Маланюка. Предмет студії ми б звузили до з’ясування характерних (насамперед теоретичних) аспектів вираження національного імперативу в межах зазначеного поетичного досвіду. Метою роботи, таким чином, стає окреслення поняття національного імперативу взагалі та з’ясування характерних форм його художнього вираження в поезії Є.Маланюка зокрема. Методологічну основу студії складають постколоніалізм, герменевтика та національно-екзистенціальна методологія.

Уважний погляд на поезію та есеїстику Євгена Маланюка дозволяє виявити дві провідні ідеї його творчості: це опір різноликому (від війсково-політичного до культурного) імперіалізму та утвердження української національної ідеї.

Слушно запитати, як взагалі можна протистояти імперіалізму, зокрема культурному? Австралійський мислитель Саймон Дюрінг, висловлюючи загальну думку більшості націоцентричних постколоніальних вчених, вказує на потребу в розвитку націоналізму, зокрема “культурного націоналізму”, який завжди “розвивався всупереч імперіалізму”[1]. Більше того, С.Дюрінг викриває фальсифікаторські кривотлумачення поняття націоналізму (зокрема, ототожнення його з фашизмом, нацизмом, шовінізмом, ксенофобією тощо), заявляючи: “Я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно загрозливою ідеологічною формацією”[2].

Важко відмовити в слушності австралійському науковцеві, тим більше, що і вітчизняна культурна традиція, і світовий історико-культурний процес підтверджують націотворчий та націозахисний потенціал націоналізму. Нам видається доцільним наголосити на тому факті, що саме ця ідеологія ще ні разу не ставала концептуальним “становим хребтом” ідеології державтворення в Україні (ні в 1917-20, ані на початку 90-х рр.), що саме її ідеї могли б суттєво і якісно вплинути на процес постання сучасної національної держави.

Ідейно-науковою базою націоналістичного світогляду є національно-екзистенціальна методологія. Сучасні фахівці виводять її від основоположника українського націоналізму Тараса Шевченка і характеризують таким чином: “У творчості Шевченка закодована і потребує лише логічного перекодування, наукової експлікації довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження”[3].

І тут доречно окреслити поняття національного імперативу, котрий є аксіальною категорією ідеології, філософії та методології націоналізму. Особливо корисним з епістемологічної точки зору видається теоретико-практична конкретизація національного імперативу як базового спекулятивного елемента системи будь-якої національної культури, елемента, що має культуроносні,  культуротворчі та культуроінтерпретуючі потенції.

Сам термін імператив походить від латинського слова imperativus – владний. Найбільше поширення отримав, мабуть, під впливом популярності філософії Іммануїла Канта, в етиці котрого центральне місце займала відома формула категоричного імперативу: дій так, щоб максима твоєї волі могла стати моральним законом для всіх.

Поняття національного імперативу доцільно витлумачувати, усвідомлюючи, що він є категоричним наказом в межах не суто етичного, а загальнонаціонального мислення. У цій своїй функції національний імператив детермінує постання національно-екзтсенціальної методології як природного  (іманентного) для будь-якої незмаргіналізованої особистості способу мислення, мислення „у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації”[4].

Так увиразнюється методологічна роль імперативу взагалі та  національного імперативу зокрема. Імператив постає водночас й основною регулятивною ідеєю (чи принципом) мислення, й основним (системотворчим) елементом світоглядної бази індивіда.

Український національний імператив (у межах української культури Нового часу) сформульований (щоправда не в дискурсивно-логічній, а в художній формі) основоположником національно-екзистенціальної методології Тарасом Шевченком. І тут цікавим у методологічному сенсі феноменом постає „Кобзар” (маємо на увазі цілу поетичну творчість митця), який найбільш чітко і масштабно вчить мислити в національних категоріях, формуючи тим самим новий тип української людини („шевченківської”, на думку ряду етнопсихологів). (З іншого боку, у такий спосіб можемо простежити духовнотворчу, герменевтичну, гносеологічну, виховну, людино- і націотворчу та ін. споріднені функції художньої літератури.)

Однак концептуальним художнім знаменником усіх національно-імперативних (а отже, й національно-екзистенціальних) моментів може бути висловлювання ліричного героя зі „Сну” („Гори мої високії…”), котре вважаємо найбільш загальним художнім формулюванням Шевченкового національного імперативу:

…Я Богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю![5]

Вищий ступінь духовної самопосвяти (для глибоко віруючого християнина!) годі собі уявити. Саме ця націоцентрична (в інший термінології – націоналістична) позиція ліричного героя стає архетипальним зразком для наслідування й у сфері практичної суспільної діяльності, й у сфері мислення українця. З іншого боку, зацитований уривок, що своєрідно підсумовує всі інші наказові аспекти, максимально узгоджується з тим логічним перекодуванням, яке можна виснувати з цілого „Кобзаря” і яке є базовим (аксіальним) для усіх інших моделювань національного імперативу: все, що йде на користь нації і християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло.

Так чи інакше, більшою чи меншою мірою культивування національно-екзситенціального мислення, базованого на національному імперативі, можемо простежити в сучасників та наступників Кобзаря (іноді у формах, аж надто віддалених від основного (Шевченкового) зразка) – П.Куліша, М.Костомарова, Марко Вовчок, М.Драгоманова, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, О.Кониського та ін. Однак найбільше значення на межі ХІХ-ХХ століть, очевидно, мало творче використання Шевченкових ідей-імперативів Іваном Франком, а трохи згодом – Лесею Українкою.

Характерно, що попри різні грані рецепції та інтерпретації І.Франком постаті Кобзаря, попри ряд непорозумінь, домінувала все ж глибинна усвідомленість не вузькокласової, а загальнонаціональної ролі Т.Шевченка. Саме це усвідомлення допомагає Франкові у 1906 році не лише критикувати суспільно-політичні погляди М.Драгоманова в однойменній статті, а й конкретизувати власне (як “галицьке”) розуміння та значення Т.Шевченка як “речника національних ідей, як поета, що обняв душею всю Україну, оживив її минувшину і п’ятнував тих, що мучили й мучать її”[6]. Позитивна парадоксальність даного спостереження в тому, що саме в такому основному – національному – ракурсі кожне наступне покоління науковців сприйматиме і самого І.Франка, і всіх тих, хто разом з ним поповнив золотий фонд класиків української літератури (наприклад, Є.Маланюка). За цими найвищими – національними – критеріями варто б і сьогодні визначати об’єктивний ступінь культурної величини того чи іншого українського мислителя чи письменника.

Тому не випадково, а закономірно, що в художній спадщині Каменяра знаходимо різні варіанти (найчастіше на рівні тих чи інших аспектів) національного імперативу (від етичного чи релігійного до митецького чи суспільно-політичного). Характерними прикладами можуть бути гімн “Не пора, не пора, не пора…” (з раннього періоду творчості), котрий має всуціль національно-імперативний характер, і поема “Мойсей” (загальновизнаний поетичний архітвір Каменяра з пізнього періоду), зокрема пролог до неї.

Водночас І.Франко дає нам і цілий ряд логічних, дискурсивних формулювань національного імперативу (див., хоча б роботи: “Одвертий лист до галицької української молодежі”, “Що таке поступ?”, “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова”, “Семітизм і антисемітизм у Галичині” та ін.). Серед них віднаходимо блискучу формулу національного категоричного наказу, що немов підсумовує художні та логічні виклади, у статті “Поза межами можливого”: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би  прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”[7].

Національний імператив у поезії Євгена Маланюка (схоже як у Т.Шевченка, І.Франка чи інших класиків) постає виразно структурованим явищем. Можемо виділити цілий ряд його конститутивних елементів, котрі корелюють із відповідними аспектами національного буття (як і гайдеґґерівського „тут-буття”). При цьому варто враховувати, що наказовість тієї чи іншої методологеми не завжди виражається лінгвістичним імперативом – наказовим способом дієслова чи спонукальним реченням. Тут основне ідейне навантаження переноситься із сфер форми та змісту безпосередньо у герменевтичну сферу смислу: яке призначення в сенсі культивування національного способу мислення має та чи інша вербально-ейдологічна структура?

Розглянемо декілька прикладів із різних збірок письменника (переважно це форми свідомості максимально близького до автора ліричного героя), що стосуються різних національно-імперативних моментів.

Митецький аспект національного імперативу виражений Є.Маланюком хоча б у триптисі “Біографія”, зокрема особливо виразно у третій частині. Тут голос ліричного героя озвучує не лише артистичну позицію автора – “кривавих шляхів апостола” – та його побратимів по “стилосу”, але й може інтерпретуватися як вираження настанови в межах суспільної позиції – “смолоскипом Тобі Одній” (цебто Україні) – кожного національно-свідомого українця з трагічного покоління епохи Визвольних Змагань:

Мушу випити келих до краю –

Полиновий мед самоти,

Так нещадно, так яро згораю, –

Чи ж побачиш, почуєш ти?

Недорізаним звірем – вітер

Проридає в страшний простор.

(Там жито – надовго збите,

там чорним повітрям – мор).

А я мушу не зморено – просто –

Смолоскипом Тобі Одній,

Я – кривавих шляхів апостол –

В голубі невечірні дні.[8]

Для поневоленого народу немає нічого більш актуального, ніж здобуття свободи. Ліричний герой у “Сьогодні”, заперечуючи розпач поразки – “В жорстоку, хижу ніч життя, / В оцю страшну, страсну годину” (твір написаний у 1923 році), – актуалізує військово-політичний аспект національного наказу (особливо промовисто через архетипальний, бо Шевченковий, образ гайдамацького “свяченого ножа”) як справедливої, хоча й страшної, помсти окупантам (“хижацькому сходу”, “орді”):

Ні! Не тропар і не псалом!

Не молитви, не плач до неба, –

Свячений ніж, стиснутий злом,

Свячений ніж – оце нам треба.

В жорстоку, хижу ніч життя,

В оцю страшну, страсну годину, –

Здуши гадюку почуття,

Забий, забий в собі людину!

Дивись, крізь язики заграв

Встає пожар, як Гонта, ярий,

І морок ночі розідрав

Міліоновий галас: Кари!

Катуй, ґвалтуй хижацький схід!

Жени орду в азійську далеч!

На спів осінніх панахид

Злетиться знову хижа галич,

І вкриє стерво вражих тіл,

І їй в жахливій тиші ночі

Накаже грізний Азраїл

Ворожі видзьобати очі.[9]

У другій частині диптиха “Вітри історії” зустрічаємо органічне поєднання двох фундаментальних аспектів українського імперативу – суспільно-громадянського і релігійно-християнського. Поставлена у першій частині диптиха проблема здобуття “на Богдановій дідизні” національної держави – “І, може, тільки втретє створиш, / І втретє запала весна!” – у другій частині отримує програму вирішення (через утвердження націоналістичної суспільно-громадянської позиції активної боротьби за свою державу). Характерно, що подолання ліричним суб’єктом неприродної антиукраїнської ситуації – “Чингіз і нині отаман там” – можливе лише через співдію із інкультурованими в українське буття християнськими енсами, передусім “Месією” (що має і трансцендентний (божественний) і виразно національно-екзистенціальний (антропологічний) вияви). Лише Бог (як виразно проукраїнська, а не міфічно-“загальнолюдська” надприродна сила) здатен вчинити щит героя (через його образ утверджується автентично-український, в шевченковому дусі, тип українця-християнина) “адамантом”, його визвольний меч – “архангела вогнем”:

Вітри історії розсіють

Готичні сутіні століть, –

Жагу ж зустрінути Месію

Водою днів не утолить.

Крилю голодний зір за обрій,

Обтятий Богом шестикрил,

Мій лютий плач, мій сміх недобрий,

Всі корчі демонської гри, –

Лукава пристрасть і лукавий

Холодний біль – Тобі! Тобі!

Не задля зла, не задля слави, –

Той дар гіркий віддай юрбі, –

Ні. Ось цей смолоскип поета

(В нім м’язи й мозок мій горять)

Несу туди, де мріють мети,

Де з крові родиться зоря,

Де хмарами скипілось небо

Під ярим полум’ям пожеж,

Де простір – половецьким степом,

Де дика далечінь – без меж.

Чингіз і нині отаман там,

І ніч чорніє день за днем…

Вчини ж цей щит мій адамантом!

Цей меч – архангела вогнем![10]

І цей ряд можна продовжувати і продовжувати, доповнюючи новими моментами (скажімо, інтимно-моральними, гносеологічними, соціальними чи сімейно-побутовими), що увиразнюють парадигмальні (від часів Т.Шевченка) для нової української культури аспекти і національного імперативу, і детермінованого ним національного мислення. Однак всі вони так чи інакше виводять реципієнта на основний аспект, детермінований політичною домінантою національної ідеї. Йдеться про аспект національно-державницький.

У “Варязькій баладі” цей елемент національного імперативу конституююється через протиставлення в межах України – “Степової Еллади” – образів-символів  бездержавності (“чорні очі хитрих вікон”, “поснулі хутори”,  “сарматські уста” тощо) та  державності (“варязької сталі”, “візантійської міді”). Ліричний герой свідомо моделює історіософські візії, акцентуючи на наслідуванні позитивних державницьких зразків періоду Київської Русі (“Там обертав в державну бронзу владно / Це мудре злото – кремезний варяг…”) чи козацької доби (особливо образ другого з “двох гетьманів”), оскільки доба бездержавності перетворює країну на жахливу демонічну істоту (“…і відьмою вночі / Ти розгортаєш кажанові крила…”, а потім: “…Летиш страшна й розхристана на шабаш – / Своїх дітей байстрючу пити кров…”). У цьому когерентно-смисловому контексті кінцеве риторичне питання звучить як категоричний наказ до здійснення, до національно-державного утвердження (віднайдення “державної бронзи”) рідного народу:

…А з Чигирина й з Батурина, в тумані

(Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п’яні,

І кожен довго плаче і співа.

Один зітха – єдиним звуком: “Тиміш” –

І проклина Виговського всю ніч, –

А другий, – той, що огрядніш і стриманіш, –

На північ кида блискавками віч.

І чуть: “Чекай, бо ж –жодного респонсу,

Ти, Орлику, – гаряча голова!”…

. . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . .

…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

Проклятий край, Елладо Степова?!..[11]

Здійснене нами аспектальне окреслення поняття національного імперативу та з’ясування характерних теоретичних аспектів вираження національного імперативу в межах поетичного досвіду письменника-вісниківця дозволяє не лише вивчати поезію вказаного автора на якісно глибшому сенсовому рівні. Вони дозволяють вийти також на важливі методологічні питання, що стоять перед постімперським українським літературознавством, зокрема допомагають знаходити та використовувати продуктивні методологічні ідеї, іманентні вітчизняній літературній культурі.  Однією з таких ідей, безумовно, є категорія національного імперативу як домінанти національно-екзситенціального мислення.

Листопад 2003р.


[1] Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис,1996. – С.565.

[2] Там само.

[3] Іванишин В. Нація.Державність.Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,1992. – С.122.

[4] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ „Відродження”,1992. – С.6.

[5] Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.:Наукова думка,1990. – Т.2. – С.30.

[6] Франко І. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова // Франко І. Зібр. творів: В 50 т. – К.:Наукова думка,1986. – т.45. – С.425.

[7] Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібр. творів: В 50 т. – К.:Наукова думка,1986. – т.45. – С.284.

[8] Маланюк Є. Поезії / Поезії (Упорядк. та передмова Т.Салиги, прим. М.Старовойта). – Львів: УАІ ім. Івана Федорова; “Фенікс Лтд”,1992. – С.36.

[9] Там само. – С.123.

[10] Там само. – С.127-128.

[11] Там само. – С.141-142.

Рубрики: Наука і національне буття