НАЦІОНАЛЬНІ ДОРОГОВКАЗИ ВІД ДМИТРА ДОНЦОВА

Центр Дмитра Донцова розпочинає публікацію низки наукових статей львівської мовознавиці, доцента Національного Університету «Львівська політехніка» Оксани Микитюк, яка системно займається вивченням мови ідеолога українського вольвого націоналізму Дмитра Донцова. Ця мова, справді, є чимось особливим в українській культурі й свідомості: Донцов прийшов в українську історію, як вихор, як стрімкий потік гірської ріки, розбиваючи загати нашого малоросійства, м’якотілості, тюхтійства й політичної провінційності. Збагнути енергетику його мислення, відчути містику його візіонерства, пізнати велично-парадоксальну логіку його ідеєтворення   –   це надзавдання для сучасної науки. Тож перші кроки пані Оксани є для нас особливо дорогоцінними.

Оксана Микитюк є авторкою понад 120 статей з культури мовлення, лексикології, лінгвоперсонології, термінології, лінгвістики тексту, прикладної лінгвістики, низки навчально-методичних розробок (навчальних посібників, конспектів лекцій, збірників тестів, методичних вказівок тощо),  мовним редактором Державних стандартів України, термінологічних словників, навчальних посібників, авторського проєкту Ірини Фаріон „Від книги до мети”.Зокрема книг «Сучасна українська мова: самобутність, система, норма», «Культура мовлення: особливості, завдання, цікавинки», які вже відзначені на книжкових конкурсах.

Олег Баган, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

Оксана Микитюк

НАЦІОНАЛЬНІ ДОРОГОВКАЗИ ВІД ДМИТРА ДОНЦОВА

У контексті сучасної російсько-української війни, ворожої до українства влади з визначальним принципом «какая разніца», знецінення моральних чеснот, передвиборчих баталій з гаслами про об’єднання, варто актуалізувати національні дороговкази текстів Д. Донцова.

Серед чільних постулатів ідеолога українського націоналізму – утвердити сильну державу та створити вольову націю, відтак до сьогодні важливим є його вміння бачити та правильно оцінити ситуацію. Великий публіцист виокремлює три способи реагувати на дійсність: перший – скоритися, другий – голосити, що світ «здурів» і «здичавів», третій, побудований на традиціях, – це мислити «категоріями за і проти, своє і чуже, поразка і тріюмф» [6, с. 119]. Лише цей третій спосіб передбачає пропагування аксіоматичних державотвірних векторів розвитку, що висвітлюють твори Д. Донцова, зокрема: засновувати свою провідну верству, утверджувати моральні принципи для верхівки влади та всього народу, виховувати характер, усвідомлювати можливість об’єднання лише з людьми спільного духу та вміти боротися.

Надважливим чинником існування держави є влада. Творець «Націоналізму» дає аксіому для творення провідної верстви в історичному розрізі, суть якої відома від часів Руси та була визначена як «формувати владу», де «на першім місці стояло бажання влади, бажання командувати й наказувати» [1, c. 132]. Тому стрижневою вимогою і княжих, і теперішніх часів є своя (увага, своя!) влада, бо це необхідність для утвердження та розвитку держави. Ідею творення провідної верстви Д. Донцов розвиває у низці текстів, підкріплюючи власні непохитні переконання знаковими постатями. Зокрема, ставить за приклад митрополита Київського та всієї Руси Іларіона, який просить в Бога не дати народ «в руки чуждиїх», та Пророка Т. Шевченка, який відтворює біль, що живемо «на нашій, не своїй землі». Джерелом аргументів є також аналогії з тваринним світом, який знає і живе за законами природи. У підсумку маємо такий дороговказ: лише свої воїни можуть гарантувати безпеку, а «доручати ту безпеку й долю ординським воякам – це все одно, “неначе приставити шуліку стерегти голубів, а вовків – овець”» [6, с. 102]. Однозначним є і те, що влада мусить «стреміти» до незалежности та бути сильною, позаяк основний «закон природи є право сили» [5, с. 158]. Мислитель наголошує, що у світі поважають тільки тих, хто вміє боротися, тому влада має бути страшною для ворогів.

Вагомим чинником для влади є наявність єдиної ідеї та ідеології, котра втримає армію, церкву та державу. Натомість за відсутности власної ідеології влада стає «деревом, що його в середині виїв шашіль» [1, с. 88]. Принцип, який варто втілити в життя, мислитель визначає цитатою Гельо: «Панування над світом належить тим, хто вміє сказати “Ні”» [5, с. 157]. Відтак українська влада мала б сказати (хоча не сказала) «ні» і большевизму, і соціялізму, і демократизму, який був лише оболонкою та підтакуванням сильному ворогові. Інстинкт володаря – це командувати, вміти визволятися з чужої команди та знати, як зберегти державо- та націєтвірні засади, бо «немає сенсу розбивати скрижалі, коли не хочете поставити на їх місце нові» [6, с. 170].

Аксіоматичні тексти Трибуна нації засвідчують, що влада – це не лише демократія, а шляхетна, переконлива воля керівника. Сучасники Д. Донцова вважали за необхідне позбутися сварок, які не на часі, бо має бути утверджена згода, яка будує, а не незгода, що руйнує. Натомість публіцист ці тези називає безглуздими фразами, які ніколи не допоможуть побудувати національну державу. Щодо всюдисущої демократії, то творець покоління борців вмотивовує, що не влада народу, а добір кращих представників може створити керівну верхівку, бо «спустошіла і загинула й козацька держава, коли нагорі, серед правлячих опинилися люди з душею Шевченкових “свинопасів”» [1, с. 18–19].

Важливими для державних мужів та цілого народує моральні чесноти, себто духові якості, до яких належить мудрість, відвага, віра, патріотизм та аскетизм. Чільною прикметою для всіх поколінь є мудрість. Літописи давніх часів свідчать, що бути мудрими (віщими) уміли наші князі: Олег, Святослав, Ярослав Мудрий, Всеволод, Володимир та інші. Мудрість, за Д. Донцовим, йде поруч з відвагою, бо якщо «страх запаморочує голову», то «брак мужности паралізує здійснення найкращого змислу» [1, с. 94]. Постулат віри походить зі Святого Письма, яке утверджує «певність речей невидимих», котрі мають чудодійну силу. Світ був створений за задумом Божим, а в матеріяльному плані з нічого, відтак ідея Творця, його помисел, передує конкретним речам. Трибун нації каже про це так: «Віра – це незрушима певність, що коли ви сильно захочете – захочете у вашій “фантазії” – дійти до вимріяної мети, всі тверді, “реальні” мури, що загородили вам дорогу, розлетяться в порох, як мури Єрихону від трубних звуків» [4, с. 21].

Визначаючи шляхи поступу для вольової нації, мислитель зіставляє віру й успіх та виводить своєрідну формулу для перемоги: «В політиці, так само як в релігії, успіх на боці того, хто вірує, а не того, хто сумнівається» [5, с. 173]. Неймовірно промовиста цитата Великого публіциста про сумнів та віру переростає в таку дефініцію: «Що таке сумнів? – Це брак віри в свою правду і в себе самого» [2, с. 543].

Ще одним доконечно важливим складником моральних чеснот є патріотизм, для якого начебто не потрібні аргументи, проте зденаціоналізованому поколінню Д. Донцов показує потребу повернути власну ментальність до великого княжого та козацького минулого, коли «патріотизм був патріотизмом, а не космополітизмом; коли нація була нацією, а не “всенацією”; коли любов до свого була любов’ю до свого, а не – водночас – до чужого й ворожого» [6, с. 92]. Правда в творах Т. Шевченка, до якої апелює мислитель, була вибухова, непримиренна до зла, підкріплена пам’яттю про українську «минувшину», переказами діда, традиціями свого народу.

Не лише чесноти мудрости, відваги, віри та патріотизму визначають духовість народу, для успішного життя важливий і аскетизм як «вічне напруження і комбативність духа проти всякої втоми, всякої оспалости, проти всякого розпруження», як дисципліна, «ненависна плебсу» [1, с. 77].

Засадничим є завдання, яке визначає мислитель, – це формувати характер нації, що є «тою чудодійною силою, яка одиниці возносить вгору, даючи їм владу над числом» [3, с. 9]. Сила характеру – це вміння впевнено тримати лінію поведінки, це вміння досягати мети, це вміння вибирати, яке завжди присутнє в сучасному світі, це вміння піднятися після падіння та йти далі. Саме таким має бути провідник, який веде народ до вибраної мети. Автор програмових для нації текстів («Націоналізм», «Хрестом і мечем», «Московська отрута», «Дух нашої давнини» та ін.) запевняє, що характер повинен мати в основі національний чинник, тобто для нації є важливий сильний національний характер. Приміром, українські пісні, перекази, легенди існували віддавна, проте вони стали національним надбанням лише тоді, коли увійшли як стрижні ідейного гарту в твори Т. Шевченка. «Дух нації» говорив словами Пророка, який закликав до боротьби («Борітеся – поборете»), мав за основу непохитні погляди: «В своїй хаті – своя правда, І сила, і воля» та «Блаженний муж на лукаву не вступає раду». Д. Донцов потверджує, що стрижнем для вироблення національного характеру є традиції: «Традиції – це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, не дає йому охляти» [6, с. 70].

Надзлободенним для сучасного життя є з’ясувати суть об’єднання, яке може бути важелем перемоги чи поразки в кожній передвиборчій кампанії. Ідеолог українського націоналізму дає у текстах спектр повчальних метафор про можливість об’єднання. Перша – про яйця та цеглини: «Положіть на терези з одного боку десять яєць, а з другого десять цеглин – останні переважать. Сила не в кількості, а в якості, у вартостях, у динамізмі» [6, с 136]. Друга цитата-маркер є базою для розуміння сучасних поглядів: «Об’єднання тоді тільки буде міцним, коли буде злукою луччих, не всяких! коли об’єднаєте в горщику капусту, бульбу, стару підошву і здохлого кота, – не смакуватиме таке об’єднання!» [6, с 136]. Третя аксіома знову ж таки ґрунтується на неможливості різнорідного об’єднання: «Коли зберемо докупи (“об’єднаємо”) кепського флетиста, кепського скрипаля та ще гіршого піаніста, чи з того вийде добра оркестра? Або чи вийде добра оркестра із вправних навіть музик, коли ними диригуватиме шофер? Наполеон казав, що армія з ослів під проводом лева доконає більше, ніж армія з левів під проводом осла» [6, с. 142].

Біблійні тексти, до яких апелює Д. Донцов, наповнені численними увиразнювальними постулатами про можливе об’єднання: «Бог не об’єднує різне по суті, Бог лучить спільне по духу». Мислитель доводить, що не варто об’єднувати всіх українців без їхньої внутрішньої суті: «чесних – із шахраями, ідейних – із провокаторами» [6, с 137]. Як вислід маємо такий дороговказ: будь-яке об’єднання людей чи партій ніколи не уможливить розвитку для сильної України, натомість повинно бути єднання людей «оживлених однаковим, спільним для всіх духом, з’єднаних на підставі суворого добору, старанного пересіювання» [6, с 137].

Постулат успіху, за Д. Донцовим, – це постійна боротьба, це не знати розчарувань, це вміння йти до мети, «це бажання по кожнім упадку зриватися на ноги, to try again (пробувати знову), бо хто боїться невдач і розчарувань, той згори програв свою життєву ставку, будь це одиниця чи нарід» [3, с. 16]. І в жодному випадку, твердить мислитель, не варто звинувачувати час та обставини. У тексті «Хрестом і мечем» це звучить аксіоматично: «Хто нарікає на обставини, той чекає спасення від обставин. Хто винить себе самого, – той спасення шукатиме у власній душевній і духовій регенерації» [6, с. 119].

Отож, Д. Донцов донині є виразником ідей національного гарту, творцем покоління борців, озвучувачем аргументів про ворожість Росії для України, пропагатором моральних чеснот, об’єднаних Правдою, Вірою та Боротьбою. Усі тексти мислителя стверджують необхідність творення могутньої суверенної національної держави, що має опертям традиції та пам’ять про славні гетьманські та козацькі часи українського народу.

Література

1. Донцов Д. Дух нашої давнини. Львів – Київ : Накладом Юрія Криворучка, 2011. 160 с.

2. Донцов Д. Душевна драма І. Франка і його сучасників // Донцов Дмитро. Літературна есеїстика / Відп. ред. і упорядник О. Баган. Дрогобич : Відродження, 2009. С. 527–544.

3. Донцов Д. Єдине, що є на потребу. Київ : Діокор, 2002. 64 с.

4. Донцов Д. Московська отрута. Торонто – Монреаль : Спілка визволення України, 1955. 296 с.

5. Донцов Д. Націоналізм. Вінниця : ДП «ДКФ», 2006. 236 с.

6. Донцов Д. Хрестом і мечем. Тернопіль : Рада, 314 с.