Національна культура – підстава державности нації

 

Микола Євшан

Національна культура – підстава державности нації [1]

Те, чого Шевченко колись так боявся сталося: Україна пробудилася серед огню та бурі, серед загальної світової катастрофи, і окрадені, рабовані та насилувані з усіх боків сусідами, не находячи ніде і у нікого не то спочуття, а простої справедливости для себе, ми примушені проти цілого світа ворогів повстати і боронитися, аби вибороти собі право самостійного життя. Основи життя потрясені, дах над головою горить, ворог з усіх боків шар­пає нашу землю, – а ми примушені будувати свою державу не позбиравши й половини тих сил, які нам пороскидувала воєнна хуртовина. Це наше лихо, що ми за скоро, а мусіли таки стати до боротьби за самостійність. Серед трівоги і пожару ми примушені організувати свої сили, не маючи нічого поставити всьо на ноги, без ніякого підготовання здавати іспит зрілости на самостійну націю. Наші сили не координовані, нам бракує внутрішної єдности, чогось, що було би спільним для всіх членів нації, давало їм оден напрям і одну волю. Тільки зверхні факти, обставини загрожуючі самим підставам нашого життя об’єднують нас, тільки зовнішний примус, спільний нам всім і однаково для нас всіх грізний ворог примушує нас творити оден фронт української реовлюції.

Ця движуща внутрішна сила, об’єднуючий фактор, який нам тепер так бракує, – се національна культура. Се ми тільки тепер, вставши до боротьби стали потроха жити спільними, справами, віддихати тим самим воздухом, називати ту саму річ нашою. А досі ми розділені кордонами, не шукали одні за одними, не старалися будувати бодай духову спільність, культурну українську вітчину, одну лише для Полтавців, Подолян, Гуцулів, Бойків, Лемків, угорських Руснаків і тих, що поселені в Америці та в середині Азії. Ми були Москалями, Австрійцями, Мадярами, Галичанами, – Українцями ми не були. Тепер те все на нас тяжко мститься на кождім кроці, тому з таким трудом приходиться нам будованнє своєї державності! Бо будують її не Українці, а Галичани і „закордонні Українці”. Помимо паперових заяв та всяких ухвал, не має ще спільности інтересів, спільної „орієнтації”, спільного українського революційного фронту. Бо не має виробленої української національної культури, того чинника, який нормує всі справи громадського життя на випадок зовнішної небезпеки, дає оден ритм, оден віддих і одну волю всім горожанам України без огляду на кляси і партії, коли треба на ворога одностайно стати і забезпечити границі.

Коли я говорю про брак національної культури серед Українців, – не хочу вразити нікого і не обезцінюю тих проб і початків, які у нас зроблено. Дещо у нас єсть і те „дещо” навіть дуже „богато”, коли брати факти нашого культурного життя без зв’язку з сучасним моментом будовання власної державности, а оцінювати кождий для себе окремо. Кілька ґеніяльних творців па полі літератури, мистецтва, музики, – не роблять культури; – навпаки, ті одиниці, які мають розносити славу нації мусять уродитися серед культури, з противнім випадку через брак відповідної атмосфери або марніють або шукають собі иншої вітчини. Творчість літературна, мистецтво, музика не можуть бути стовпами культури, движущими її моторами, – вони не початок, а кінець культурної праці, не підвалини, а вицвіт, не культурна енергія, а надвижка культурних сил, відпочинок лицара серед боротьби.

І тут велике, прінціпіяльне непорозуміння української літератури та мистецтва, коли вони вилазили на дзвіницю, дзвонили у великого дзвона і хотіли, бути дороговказами та кличами життя, заступити культурну енергію нації, бути суспільною працею. Мистецтво не праця, лише її ритм, улекшеннє, так як ритмом і улекшеннєм праці єтсь пісня робітника, його уривані вигуки. Це велике непорозуміння, щодо воєнного часу культурними „діячами” були на Україні з малими виїмками самі літерати, творці, малярі, музики, учені, автори… і то ще переважно такі, які не все брали соки і кормилися з українського ґрунту. Це тільки давно колись поет міг оживляти мертве каміння, а струни арфи заступали полки війська; сьогодня поет може тільки плакати над упадком нації і написати торжественну кантату з приводу „воскресення народу”, але в будуванні державности мало що поможе, ані не направить переїдених сифілісом мозків, хоч би трубів голосніше, ніж всі ангели на трубах воскресних. Наслідки того непорозуміння культурного ми зараз переживаємо, ми відчули їх дошкульно присту­паючи до будовання самостійного життя. Стали до праці літературні діячі і лише вони властиво згуртувалися в Україну – а громадських робітників нема, женці не вийшли на жниво, повиходили самі наставники. Одно, менше важне, в даний момент знайшлося скоро, другого, найважнійшого тепер для нас, не знайдеш за ніякі гроші. „Справді, як легко – пише проф. Грушевський [2] – зібрати у нас великий і гарно зоспіваннй хор і як – виявилось – трудно зладити добрий, дісціплінований курінь на оборону українських вільностей! Скільки у нас цілком порядних або й добрих поетів, белетристів, публіцистів, – іяк трудно знайти порядного комісара. Скільки нарешті чудесних, прінціяльних людей, які страшенно осуджували стару правительственну систему, але охоче брали платню з державних грошей, збираних з народного піянства і з податків, і тепер заявляють повну готовість брати платню від українського правительства, полишаючи йому збирати на них гроші всякими способами, хочби й розстрілом, але по пилатівськи умивають руки від всякої солідарности з ним в тяжкий момент і охотненько тісняться на бік, поки переїздить по груді тяжкий обоз української державности.

„Ми досі свою увагу звертали властиво виключно на культуру краси, слова, форми – і коли доля поставила нас перед завданнями будови державного, соціяльного й економічного ладу, в таких невимовне тяжких обставинах, після трьохлітньої небувало-руїнної війни, серед усобиці й анархії, – в повній наготі виявилась у нас недостача сил практичних, організаційних, адміністративних, технічних. Се велика хиба, і сю недостачу мусимо залагодити якомога найскорше, щоб не піти слідами сусіда „народа-богоносця”, що після довгих віків державного життя, великодержавної величи, величається довгим рядом світових імен в поезії белетристиці, музиці, Достоєвським, Тургенєвим, Толстим, Чайковським і т. д. – і в той же час виявляє в своїм житті повний брак громадського почуття і зрозуміння, повний параліж організації, страшенну пітьму і некультурність в масах і повну нездарність до позитивної, творчої, реальної роботи з інтелігенції”.

Що ся діяґноза, поставлена проф. Грушевським тому рік назад, правдива, міг кождий переконатися в межах своїх власних спостерігань. Тому 50 літ мизабули, що колись нам треба буде українських діячів на кождому полі життя, отже не лише радників судових, попів та професорів! адвокатів, зле тех­ніків, фізиків, математиків, лікарів, фінанастів, економістів, агрономів, всяких інжинірів, військових спеціялістів, ґеольоґів, хеміків, і цілої маси українських сил адміністраційних; ми забули тоді вже поставити якусь одну, не­похитну національну програму, обчислену не на місяці і роки, а на десятиліття, яка-би була кристалізаційним пунктом в будованні поки що культурно-духової України і направляла національну енергію в оден бік. Це, правда, могло видаватися тоді утопійним та романтич­ним. Та Поляки з отсим власне національним романтизмом, консеквентне в кождому поколінні відновлюваним, витримали найгірші часи і тепер вони сильнійше стоять на ногах як ми. Вони виховували цілі покоління вщіплючи їм віру про, що польська нація перша на світі, що довкола Польщі скуплені інтереси цілої Европи, – і тепер вони розпоряжають значними резервами культурних сил, які вже були заздалегідь готові на ту хвилю визволення народу, яка мусить прийти. Такі сили ми мусимо аж тепер починати виховувати. Аж тепер, серед огню і бурі народжуються у нас такі люде, що повірили в Україну, доторкаючись ран на її тілі, аж тепер починає вироблюватися здецидована національна ідеольогія, національна воля! Досі ми мислили у всяких, тільки не в, національних категоріях: ми були слав’янофілами, українофілами, народниками, космополітами, соціялістами, радикалами, – всім, чим хочете, тільки не Українцями. Ми орієнтувалися на Петербург, Відень, Берлін, Лондон, Варшаву – тільки не на Київ. Не сміли. І це привело до фатальних наслідків тепер, коли ми поставлені око в око перед вибором: бути чи не бути. І тепер ми далі ще хитаємося на всі боки, не можемо рішитися; вже всіх орієнтацій спробували, на всіх вже попеклися, ще шукаємо якоїсь, яка би нас випровадила на чисту дорогу. Оце хитання, відсутність ярко означеного національ­ного характеру і волі, вибило п’ятно на нашій історії. Вона входить то в литовську, то в польську то в російську, – ніколи це українська історія. Вже кілька сот літ ми не були собою, тратили поволі свою національно-культурну фізіономію, поки в 19-ст. не стали зовсім безхребетними, рабами Москви, Польщі, Мадярів чи Румунів. „Раб безсловесний” – мужик український жив, як міг і робив панщину, а інтелігенція стала наймитом і тіснилася по передпокоях чужих культур, затративши останки рідної національне культурної традиції.

Півмоскалі, півполяки, почали наші й так нечисленні інтелігентські верстви чи одиниці жити подвійним життєм, маючи дві душі, не знаючи в котрий бік звернутися і в чию користь віддати працю і природний талант. „Холопство”, холопство духове і культурне. З початку несміливе, напівсмішне, напівтрагічне, підогріванє від часу до часу живими традиціями, народною піснею, Кобзарем та етнографією, потому щораз більше свідоме, систематичне, „програмове”. В насмішку пішла маленька українофільська струя – мовляв, українство це „гопак і горілка”, а українська поезія це „грає, грає, воропає” – стала чимсь реакційним супроти нових кличів соціяльно-політичних, чимсь крайно утопійним, а то просто донкіхотством! Найкраще це уміли доказувати самі ж таки, вивчені та виховані на чужих культурах Українці. Вони найбільше вбивали народного духа, віддаючи всі свої сили на послуги чужій, справі, вони найбільший піднімали крик; як тільки піднявся якийсь занадто сильний голос, найбільше доказували після „найновійших дослідів європейської науки” шкідливість національних утопій. Ті, що мали бути просвітителями громади україн­ської, найперше сміялися з т. зв. „національної душі”, стаючи на високі соціольогічні котурни.

Таким чином українство в дореволюційну добу – це були membra disiecta, кістки порозкидувані по полю і ми самі проганяли за кождий раз духа, що хотів їх позбирати, оживити і дати їм кров і тіло. Найбільшого Українця нового часу, який довгі роки займався збираннєм української землі бодай в духову і культурну цілість і з усіх сил працював над знищеннєм кордону, дав нам історію та установив український національно-культурний тип в науці – того чоловіка зробили самі таки українські авторітетні круги в воєнну завірюху російським агентом та зрадником, австрійської держави, а коли вінстанув на чолі Ради і розпочав нарешті по цілих століттях українську політику, львівський Народний Комітет громив українську ірреденту в Галичині, уважаючи її шкідливою для Австрії і для національної справи!

Так глибоко в’їлося оте культурне „холопство” в наші душі. Воно роз’єднало інтелігенцію з народом, поробило міцні кордони поміж одним народом, поставило густу заслону перед очи і не дало нам ніколи зорієнтуватися на український бік. Се ж в той час, як почалося будовання самостійного державного організму, всякі українські політики кинулися шукати по всіх столицях Європи за всякими архикнязями, які мали принести ща­стя Україні, бо не вірили з свої сили. Довго-вікове холопство так викорінило в нас всяку національну волю, так пригнуло наші спини, що ми ще й досі не перестали вірити лише в якісь чужі політичні конструкції, а не в свої сили, що й досі ми здібні орієнтуватися після чужої „висшої” культури, якої супрємат офіціяльно був нам поданий до вірування, що й тепер ще з острахом оглядаємося що крок поза себе, чи хто нас не ловить за „бунт” і не потягає до відповідальности. В нас і тепер ще живе сильнійше як ми самі думаємо, Мо­сква, Польща та Австрія, і що ми не робимо, з-за кождого вугла щось чи хтось нам шепче: ануж верне ще Польща або Москва? Чи не ліпше бути поміркованим і не допроваджувати до крайности? Ми ще й тепер, особливо Галичани, носимо полуду на очах, не віримо з те чудо, яке на наших очах сталося, і замість чути себе щасливими, що дожили великої хвилі, ми радше склонні думати про якусь окрему „галицьку націю!…

…Але то вже останний час… Єсть старе латинське лікарське правило: Quod medicamentum non sanat, ferrum sanat, quod ferrum non sanat, igais sanat![3] Залізо і огонь лічать і очищують, перетоплюють душі. Світова війна розколисала уми, потрясла до основ психіку, огонь революції зробив своє, перевернув до гори ногами все і полуда з очей починає спадати. Хто скорше прозрів, той скорше ісцілився. Серед огня і бурі і наша національна психіка перетопиться, викристалізується і перестане бути чимсь половинним, гнучким і без форм… Україна вже народилася… В той момент, коли український мужик взяв кріс в руки, аби вигнати ворога з своєї землі – Ґерманця, Скоропадського, Поляка чи більшовика – народилася Україна. Груди і серця тих десяток тисяч наших жовнірів, що в сій хвилі стоять муром навпроти ворога – се Україна. І нехай вони навіть не втримають хмари ворогів, – то вони все-таки зробили річ найважнішу: показали нам, переважній части української інтелігенції, і збудували моральний український фронт, нагадали нам про право на нашій землі незалежне від казуїстики т. зв. європейської дипльоматії.

Це початок нашого культурного визволєння, – отже єсть дані підстави будування України. Тим часом нам лише сього потрібно: випростувати свої спини, визволитися від духового „холопства”, почути себе правним горожанином України, хоч би вона й не мала політичної незалежности та державної самостійности, увільнитися від чужих орїєнтацій, – а тоді нам вже розв’яжуться руки самі будуть знати, за що братися!

Величезні має Україна матеріяльні богатства, на котрі мають апетити сусіди, але не менші вона має скарби і засоби культурні. Але як перші так і другі не були нами, використані досі, навіть не все нам знані, і служили тільки за предмет ехспльоатації чужинців. Ми були досі шпихлірем Росії і давали їй труд міліонів наших братів, – але культурно ми так само були погноєм сусудів і віддавали свої духові багатства на їх услуги, замість самим виростати духово та пишатися до сонця. Що ми досі називали українською культурою? Українською культурою була для нас збірка старих пам’яток в якому-небудь музею, наша література, театр, мистецтво, етноґрафічні збірники, старі друки та рукописи, вишивки, збірка писанок, старі церкви з іконостасами, нарешті кілька будинків в т. зв. народнім стилю. Те все одначе разом взяте не було елементом національного життя, як духова пожива не було вистарчаючим для Українця, не давало напряму розвоєви його психіки. Чим більше інтеліґентна і талановита траплялася одиниця, тим дальше вона відходила від того всего, полишаючи українофілам сумувати над останками колишної слави, а сама йшла в чужину, прилипала до чужої культури, помагала її будувати, ставала її прихвостнем, коли не ідеольогом. На Україні наша інтелігенція не мала чим жити духово і культурно, мусіла денаціоналізуватися. І з психольогічного боку се дуже цікаве явище: Українець на російському чи на якому иншому культурному ґрунті був великим ученим, великим адміністратором, педагогом, соціольогом, – одним словом людиною, до голосу якої прислухалася Европа, – і той же сам Українець спробувавши стати на український ґрунт, якось не умів нічого путнього сказати, написав кілька віршів а lа Шевченко, записав дещо „з уст народа”, дав якийсь „причинок” про мову або правопись, написав похвалу українській незрівянній пісні, – поки кому те все скоро не надоїло і він не опинився назад в якому культурному центрі. Це доказ, що не було на Україні одноцільної, що так скажу, культурної атмосфери, не було чим дихати. Серед т. зв. Малоросів мусіло бути і було досить проб злитися назад з україн­ським ґрунтом, з якого вони вийшли. Але коли представити собі, що ті люде за кождий раз опинилися, можна сказати, серед порожнечі, не знаходячи пункту опертя для своєї психіки, то зрозуміємо, чому вони ставали відтак свідомими „ренегатами”. Тільки дуже сильна людина могла не змарніти на українському ґрунті, власною працею витворюючи довкола себе культурну атмосферу, сама стаючи малим культурним центром. І тільки тим одиницям, тим неутомимим ковалям в роді Франка і Грушевського, маємо завдячити, що з часом почали кристалізуватися довкола них елементи української культури, що ті merabra disiecta почали збиратися в одну цілість, даючи початок новочасному українському культурному типови, що від них, як від центрів стали на всі боки просякати з початку маленькі, а де далі тим більші і сильніші культурні струї, які зродили нарешті глибокий, вкорінений вже в ширші круги і маси український рух, явище, з яким почали рахуватися не лише сусіди але й Европа. Це значить енергія, та ініціятива одиниць!

Національна культура – це ніяка спадщина по предках, не рента, з якої можемо жити ми і наші діти, та внуки, покликуючись на „славних батьків”. Це велика робітня, варстат колективної, безустанної, напруженої праці. Будувати культурні підстави України, це не значить написати вірш про славних козаків, або післати допись до „Діла”, або виголосити раз на рік промову на святочних вечерницях в честь Шевченка, або носити національну кокарду на шапці, або бути членом Ради надзираючої, скажім Союза для збуту худоби і т. д і т. д. – будувати культуру України значить бути готовим все і в кожду пору, у всяких можливих обставинах стати до якої-небудь, вимаганої моментом національної праці, ніде ані на одну хвилину не забути свого обов’язку, своєї чести національної. На жаль, право-державні форми, під яких панованнєм ми були досі, вибили на нашій психіці таке п’ятно, що з трудом нам приходиться тепер визволитися від них. Ми привикли робити не те, що єсть внутрішною, органічною потребою нації, а те, що приходило як „указ” чи то з Петербурга чи з Відня.” Ті привички стали другою натурою нашої інтеліґенції, особливо в Галичині, де кождий, хоч би найдальше йдучий в своїй програмі „патріот” оглядався на державну австрійсько-польську клямку і скрізь рахувався з своїм урядовим становищем, де ще сьогодня панове судові радники не можуть обійтися без ц. к. і ждуть на циркулярі з Відня. Це відкриває знов новий наш національний порок – брак ініціятиви. Ми все були і любили бути пассивними, тільки під натиском, під примусом робимо. Ждемо, поки не прийде варене й печене, „поки якось зробиться само, поки справа не налаштується – як кажуть над Дніпром, а коли справа не налаштується, називаємо себе „неудачниками” і кажемо, що доля для нас мачухою (Перемишль, Львів). Й не хочу тим повторювати чужої про нас думки, що Українець по природі лінивий, але це правда, що Українець склонний більше до уживання, як до твердої праці, любить dolce far niente, щоб так сказати і призвичаєний робити не так з внутрішного примусу, а більше по шабльону, по інерції. І втім розумінню можна дійсно сказати, що сила великого українського народу майже не зужита. Тому він, зачеплений якоюсь посторонною рукою, яка вмішується в його „рай”, здібний до таких наглих і елементарних вибухів, які ми бачили за останні роки, а які являються чудом для того, який зверху лише знає українського дядька.

Кольосальні єсть сили моральні українського народу. Лише треба якогось чародія, який би збудив того зачарованого принца, а збудивши, його взяв в добрі руки. Инакше кажучи – треба збудити наш народ культурно, дати йому свідомість самого себе, що впрочім одно й те саме. Культура нації – се її свідомість власної сили, се творення своїх питомих життєвих форм, се орґанізованнє, плеканнє, будованнє одної, спільної всім, коллєктивної волі, се змаганнє до установлення своєї окремішности перед цілим світом. Така культура, основана на внутрішній карности всіх членів нації та їх моральному риґоризмі, на почуттю відповідальності за коллєкгив,– вона веде протягом 24 годин до державної незалежності нації. Тоді дійсно незалежність сама твориться і рама собою держиться. Як довго колись древні Греки були отак культурно об’єднані і одним, муром стояли супроти не Греків, отже „варварів”, як довго вони майже зрелігійним почуттєм відносилися до коллєктиву – громади і за честь уважали собі служити їй і часом, і маєтком, і кров’ю, то для забезпечення свого державного організму і його празного функціоновання вони не потребували ані мілітаризму, ані армії всяких радників, бюрократів, тої безчисленної зграї т. зв. державних слуг, яка сьогодня „урядує” після годинника і має одну турботу: аванс і більша пенсія…

Очевидна річ, коли говорити про таку національну культуру, як про найпершу і найважнійшу підставу державности, не можна її брати за привілєй, кажім самої інтелігенції, або партії чи просто касти, яка звичайно лю­бить заарендувати на віки вічні право „дбати” за народ і вести його до кращої долі. Це спільна річ, всі мають до неї однакове право, не лише „скажім професори університету або подільські декани або адвокати чи судові радники. Культура одна для всіх в тім розумінню, що не знає ріжниці кляс. Це тільки зверхні обставини життєві провадять людей до того помилкового переконання, що мовляв пан культурний, бо мешкає в сальонах і обставляє себе розкішю, а хлоп некультурний, бо за стіною хати тримає стайню. На ділі культура не має нічого спільного з сальонами, фризієром та перфумою… Коли культуру міряти правдивим її мірилом, а власне тим, як хто почуває в собі певний висший, моральний порядок річей, розуміє їх зв’язок з собою та признає в своїй душі той висший, загальнолюдський закон, покладений з серця природою чи Богом, – тоді не оден простий ,,навіть неписьменний мужик стоїть на висшому степені культури, як не оден професор, що викладає на катедрі фільософію. Не одек мужик, красше постиг науку христову як т. зв. „слуга .божий”, косить в собі,” красший прінціп справедливости і правди, як той, що укладає закони і судить, красше розуміє тайни правди й як той, що розглядає природу мікроскопом. І тому творити культурні цінности инші для панів, інтелігенції, а инші для мужика, для широких мас, – се значить копати яму для культури. Ми нічого з того не ма­ємо, коли дам з напр. мужикови – ”Житіє св. Бориса і Гліба”, а самі возьмемо роман Прево, або коли дамо мужикови брошуру про годівлю кріликів, а самі читати будемо парадокси Уайльда, бо тут лише і другого баламутимо і зводимо з дороги, і самі опинюємося в глухім куті. Одна єсть для всіх література, мистецтво, музика, праця суспільна. Bсі мусять жити тим самим інтересом культурним, однаково його розуміти, – мужик, робітник, інте­лігент, пан і всі вони мають змагати до тої, самої ціли, хоч кождий иншою дорогою. Тоді зійдемося всі разом і будемо почувати себе дома.

Наш час поставив перед нами величезні завдання, які здаються нам не під силу. Обста­вини примусили нас проклямувати своє самоозначеннє національне, а тепер ми стали і не віримо в те, що самі зможемо двигнути той тягар і поставити на ноги свою державність. Розглядаємося на всі боки, хто би прибіг нас „підбичувати”, аби ми виїхали на гору, куди вже другі поїхали, просимо людей і обіцюємо їм заплату. А тим часом топчемося на однім місці, ніхто не хоче перший рушити тягар, кождий спихає на другого і кождий хотів би бути, як ті Жиди у Руданського – в середині, а не з краю. Тут бракує нам не так добра воля – як рішення, як відомо найтрудніща справа на світі. Тільки рішитися і пуститися йти одною ногою, а вже – як кажуть – „дорога сама заведе”. Але, аби рішитися, треба позбутися всіх забобонів, скинути все старе лахміття і спалити його, переродитися. І не треба боятися того огню, який” запалив отеє цілу Европу і з корінням вивертає всьо, догори ногами. Він нам не зробить нічого, хиба очистить і зцілить і перетопить на нових людей. Для слабих, підгнилих організмів він страшний, ми серед тої завірюхи не маємо що стратити, бо нічого не мали, бувши рабами досі, – ми можемо тільки придбати богато, використовуючи момент світовий, який нам трапився. Тільки треба хотіти, „хотіти”, відважитися, рішитися! Але не на половину рішитися, як ми досі зробили, а зовсім, діло, без вороття, попаливши за собою мости і всю стару шкаралущу, яка досі нас тримала в клі­щах і параліжувала національну волю. Тож Христос учив „наливати нове вино в нові міхи”! Мали ж би ми тепер нове вино – відроджену українську націю, переняті одною революційною думкою міліони – полишати в старих міхах, убирати той дорогоцінний зміст у ті самі, полатані і підгнилі форми московсько австрійсько польські? Теж був би гріх проти „Духа Святого”.

Наші дотеперішні пани годували нас за­надто казками, навчили нас називати моральним те, що було для нас гріхом, а гріхом те, що було і єсть моральним. Ми, як воли, що навчилися ходити в ярмі і самі підставляють під ярмо шию. Та совість, яка нас тепер мучить, що мовляв гріх зробимо, не звертаючи уваги на тих, що зараз командують світом, – се совість рабів. Пропали раби, пропала рабська совість, смішні т. зв. „згляди” на те і друге, чим досі ми кермувалися. Ми мусимо тільки одного твердо держатися свого права. А право – як вже учили старі римські правники – не дається, а береться!

А впрочім: погляньмо на 5-літню світову війну і відти учімся розуму. Де поділося те міжнародне право, та культура, спільна власність і доробок всіх, які проповідувала горда Европа!? Тож не сотки, а тисячі людей всіх націй стерегло тої культури і її прав, проповідували її, були її апостолами і готові були їй принести всьо в жертву, аби тільки сповнився вселюдський ідеал. І вже не тисячі, а сотки тисяч і міліони було тих, що через краї, народи, а навіть раси, подавали собі бра­терську руку і, нібито, єдналися під одним пра­пором! – борючися за одно, всім їм спільне право! А „прийшла війна – і, де поділися ті всі апостоли людства, сторожі його святощів, що зробили ті сотки тисяч братів? Вони признали протягом 24 годин инше право і кинулися оден одному до горла. Старий 73 літний Анатоль Франс, оден з найбільше визволених умів, великий мудрець, що проглядав кожду неправду і насильство, в своїй рідній історії може більше як в чужій, удався пішки в перших днях війни до французького генерала і віддав себе йому „до диспозиції вітчині”, хоч і не дуже був потрібний. Кіплінґ забув про свої „Книги Джунглів” і пустився писати пасквілі на Німців, кинувся з головою в агітацію за загальною військовою повинністю, аби знищити раз на все ворога вітчини. Д’Анунчіо з естета, що волочився по всіх європейських сальонах і робив довги, перекинувся трохи чи не в самого бога війни, сідав на літака і аж понад Відень їхав, міліонами розсипуючи прокламації, в яких грозив, що такого а такого дня ані оден австрійський жовнір не переживе. Поет-фільософ Демель зараз на початку заміняв Парнас за поле бою і вже писав лише „Kriegslieder”, Ліссауер сконцен­трував всю свою творчу силу на славній „пісні ненависти” до Англії, творець неоідеалізму в сучасній фільософії Айкен післав обох синів на війну, а сам взявся кріпити німецького духа історично-фільософічним твором про „Німецький ідеалізм”, навіть такий далекий до життя поет, як Гофмансталь, якому дорога була весь час тільки культура слова, зірвався до літературного двобою з д’Анунчіо яко перший, а тоді вже не шукав за такими темами як „Смерть Тічіяна”, а писав про бої в Карпатах, помагав потому брати Польщу під австрійську окупацію… Всі світила культурні Европи пішли служити молохови війни, очевидно в обороні загроженої вітчини – і горе, як ко­трий не пішов помагати. Такий автор як Rоmain Rolland, що захотів бути консеквентним, тверезим і справедливим і не пішов з другими, мусів тікати перед судом з Франції до Швайцарії. Це світила, які все таки мали перед тим якісь вищі, вселюдські ідеали і старалися нагнути до них своє життя і творчість! А всі инші люде, ота чернь безчисленна, що гієнами кинулася в страшний вир, аби побідничу стопу поставити на чужій землі, пото­птати чуже право і святощі нації, улитися побідою і прибільшити коштом міліонів трупів і калік теріторії? Чому і в ім’я чого ті міліони людей йшли? їх посилали! Добре, але вони йшли! І то йшли радо, кождий з палаю­чим серцем, в ім’я Бога і справедливости, в ім’я загроженої культури і цивілізації, за свою вітчину, за вою державу! І ті всі „шляхотні” ціли, освячені законом божим і людським, мали оправдати всі ті убийства, рабунки, ґвалти і знищення, які „шляхотні воїни” заїдали відтак тому, хто поперся під їх руки, їм можна було всьо робити, бо вони йшли брати собі своє право, право своєї нації чи держави. А відповідає і відповідати буде перед судом людства не той, хто розбував і брав, бо він сам собі був судією, відповідає все пошкодований, котрий не міг чи не умів собі здобути свого права.

Це наука моральна того великого пере­вороту, який розпочався в Европі війною, а який довершується тепер на наших очах. І ми знов „пропадемо і заліземо в ярмо на кілька соток літ, коли з тої науки не скористаємо, коли опираючися на старій моралі пропустимо сей час. Це ангел проїздить тепер колісницею огненною; кого той огонь не зачепить і не запалить в нім нової іскри, не збудить в нім волі до життя, тому вже хиба ніколи не встати. Останній се час, щоби ми збудили в собі волю і захотіли бути нацією, яка сама собі диктує закони.

Текст для публікації підготував Ігор Розлуцький

---

[1] Євшан Микола. Національна культура ― підстава державности нації // Народ. – Ч. 20-24. – Станіславів, 1919.

[2] На порозі нової України. Гадки і мрії. – Київ, 1918.

[3] Quod medicamentum non sanat, ferrum sanat, quod ferrum non sanat, igais sanat – коли ліками не вилікуєш, то вилікуш залізом, коли не вилікуєш залізом, то вилікуєш вогнем. – лат.