НА КРИЛАХ ВІРИ

Другові, Побратимові, Вчителю і Провіднику

полковнику Василю Іванишину присвячую.

ПРОЛОГ.

Антологія «На сторожі української нації» – збірник частини філософських, наукових, політологічних, публіцистичних праць провідного ідеолога та теоретика українського націоналізму кінця ХХ-го – початку ХХІ-го століть Василя Петровича Іванишина (1944-2007 рр.) і його учнів: командирів, референтів, активних членів та симпатиків Всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери, яку він створив, був її першим Командиром і Провідником. Поданий на суд читача матеріал присвячений проблемам прирощення національної свідомості, націо- та людинотворення, українського національного відродження, державотворення, осмислення та популяризації національно-екзистенціальної методології інтерпретації.

У них автори розкривають й обґрунтовують конструктивно-творчу суть і безальтернативність українського націоналізму як основи українського національного мислення і діяння та життєву необхідність, шляхом націоналістичної революції, реалізації української національної ідеї – ідеї державного самоутвердження української нації, через створення української національної держави із всеохопною системою українського національного народовладдя.

Видання розраховане передусім на патріотично налаштовану молодь, духівників, науковців, інтеліґенцію, громадських активістів, військових – тих національно пробуджених і політично активних читачів, яких турбує стан української нації і подальша доля України.

НА КРИЛАХ ВІРИ

(Уривок із вступної статті «Організація ідеї та чину» від упорядника до антології «На сторожі української нації»)

«Світячи іншим, згораю сам;

служачи іншим, марную себе».

Латинський вислів

«По полях каменистих, по дорогах тернистих,

Нам ще довго орати і йти,

Коли хмари нависли – спопелій, але зблисни,

Щоби інші зробили хоч крок до мети».

В.Іванишин

Спогади… Спогади, як і документи, – важливе джерело для історичних досліджень діяльності суспільних, політичних, громадських організацій, творчих колективів чи окремих особистостей. Лише, на відміну від документації зафіксованої в офіційних резолюціях, зверненнях, маніфестах, листівках, плакатах, інтерв’ю, статтях у ЗМІ, відеоматеріалах, світлинах, зібраних матеріалів спецслужб в т.ч. – доносах «сексотів-стукачів» і т.д., у спогадах завжди присутній живий дух часу, емоції людей які його описують, радість і смуток від спільних досягнень чи переживання від тимчасових невдач, природна ностальгія та душевний біль при втратах побратимів.

Минає тридцять років з того часу, як мені, тоді ще молодій людині, яка не мала належної практики відкритої революційно-політичної боротьби, виростала в християнській націоналістичній сім’ї і якій, за велінням серця, душі та внутрішнім переконанням, довелося долучитися до національно-визвольного руху, який у 1991 році, привів до здобуття Незалежності України.

Багато чого проходить в пам’яті, виринають перед очима постаті людей, яких уже немає в цьому світі і які, залишили глибокий слід у формуванні світогляду бандерівця-революціонера, способу мого мислення, позначилась на практиці багатогранного діяння (мирного і не дуже) в різних життєвих ситуаціях.

У житті мені часто везло. Зростав і формував свою життєву позицію у великій, репресованій комуністами родині. У більш зрілі роки, мав багато вчителів з колосальним досвідом перебування у московсько-більшовицьких концтаборах. Багато чого на формування світогляду вплинуло спілкування з родоначальниками боротьби, у нових умовах горбачовської «перебудови», що дало можливість зустрічатися з тодішніми керівниками національно-визвольних процесів – підпільними священиками репресованої УГКЦ, політв’язнями-дисидентами, старшим поколінням із ОУН-УПА. Не мало знань почерпнув від нашого родича Василя Галаси-Орлана, провідного члена ОУН, полковника УПА та члена УГВР нагородженого Золотим та Бронзовим Хрестом заслуги і медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».  Але, найбільше на мої погляди на суспільно-політичне, духовне, господарсько-економічне, культурне, мілітарне буття підневільної української нації в нинішній державі Україна, вплинуло перебування, спочатку в УГС, та головно – на різних командирських і керівних посадах у створеній Василем Іванишиним, за дорученням Служби Безпеки ОУН, орденській Всеукраїнській організації «Тризуб» імені Степана Бандери.

Власне він – полковник ОУНівского «Тризуба» Василь Іванишин, сформував ту когорту сучасних націоналістів-революціонерів, громадських діячів та воїнів-добровольців які відіграли визначальну роль у порятунку української державності в 2013-15 роках, перші взяли в руки зброю. Новітніх «крутянців», які були учасниками першого наступально-визвольного бою проти москвинів 20 квітня 2014 року, після 70-літньої перерви, відколи замовкли скоростріли УПА, відомих у світі захисників Донецького аеропорту, Народних Героїв України, які досі воюють і борються на фронтах проти зовнішніх ворогів і внутрішніх окупантів.

Отже, що собою являє створена Василем Іванишиним Організація, його погляди на сучасний націоналізм і його життєва наука?

Почнемо з того: «Що було запропоновано українському суспільству, щоб позбутися режиму внутрішньої окупації та розпочати будівництво Української Національної Держави?». Методів є багато і, всі вони були дієві. Але є й головна – формування державницької та національної свідомості. Предтеча і Пророк для усіх «мертвих, живих і ненароджених» українців Тарас Шевченко на сторожі поставив СЛОВО, де вказав головний політичний імператив – здобуття власної національної держави: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Членство «Тризуба», втілюючи в життя його заповіти та оперуючи колосальним ідеологічними та політологічними, створеними протягом двох десятиліть пропагандивними та світоглядно-формуючими матеріалами, витворило величезний плацдарм для наступальної боротьби у царині ідеології. Тому виникла ідея видати антологію «На сторожі української нації» з різновекторними, друкованими у різних ЗМІ статтями, інтерв’ю, політичними заявами тощо, авторами якої є, до нині незрозумілі для більшості одурманеного системою внутрішньої окупації суспільства, «чорні й колючі» тризубівці.

Чому? Бо, на відміну від «творінь» вчорашніх і нинішніх політичних пігмеїв, солодкоустих «білих і пухнатих» патріотів-іскаріотів, а власне – пристосуванців, у пропонованій книзі-антології зібрані матеріали тих, для кого головним  смислом життя є – здобута Українська Національна Держава і хто, на ділі, бореться за її майбутнє утвердження.

Проблему творення національної держави корінної нації на етнічних територіях України, особливо після Революції Гідності, піднімають не лише тризубівці. Цим також фундаментально, з моменту заснування займається НІЦ ім. Д.Донцова, долучаються відомі публіцисти, письменники, поети, журналісти, духівники, історики, геніальна Ліна Костенко а нині, – ще й військові. Процес пішов і його вже не зупинити, ні різним закордонним спецслужбам, ні нинішній «порохнявій» владі, що всілася на трон на крові патріотів, ні т.зв. «опозиції» – яскраво вираженим ворогам України.

Зрозуміло, що нинішня система влади за своє існування буде боротися до кінця. Силою подавити повсталий народ не вийде і, усіх в тюрми не пересадиш. Потенціал озброєних добровольців і бувалих у боях, озлоблених діяльністю «паркетних» генералів, командирів офіцерської ланки ЗСУ переважає набраних із «тітушок» та вчорашньої «беркутні» вірних псів режиму. Ті, кого через військкомати, загнали в Національну гвардію – проти батьків, братів і сестер не підуть. Тому, спроба очолити ці невідворотні революційні процеси, що витають в повітрі, й знову повести народ на манівці, люди влади обов’язково спробує. І це вже почалося. Вітання: «Слава Україні! Героям слава!», Гімн ОУН: «Зродились ми великої години», взятий як марш ЗСУ, сприяння у наданні Українській Православній Церкві Томосу, людиною яка є більш атеїстом ніж віруючим, намагання відновити звання Героя України та перепоховати прах Степана Бандери – є тими маніпулятивними чинниками, якими нинішні олігархи намагаються вкотре обдурити українців.

Хтось має це розвінчати, призупинити і самому очолити. В одиночку це неможливо. Потрібна національна революційна система. «Тризуб» ім. С.Бандери повинен стати частиною цієї системи. Маючи колосальний революційний досвід, підтримку національно зорієнтованих мас і достатній кадровий потенціал Організація зобов’язана ініціювати це першою. «Наступний восьмий Великий Збір, поряд з кадровими питаннями та аналізом стану, в якому опинилася українська нація, має присвятити цій тематиці найбільше уваги», – писав я ще у 2016 році. Збір відбувся, обрано нового Головного командира і оновлений склад Центрального Проводу «Тризуба». Як будуть діяти ті, хто замінив нас в керівництві Організації – покаже час. Однозначно що ми, перебуваючи в запасі, але продовжуючи справу розпочату другом Василем у інших структурах як УДА, ДУК ПС чи політичній партії Правий сектор, будемо активно їм допомагати.

 А нині, через друковане слово, необхідно довести до широкого загалу, який все більше радикалізується, світоглядно зростає і внутрішньо готовий до найрішучіших дій, що не все те, що пропагується в «голубому ящику» та Інтернеті, наклеєне на білбордах та друкується в періодиці, є правдою та істиною. Бо, є інша і єдина альтернатива чужим доктринам та ідеологіям – НАЦІОНАЛІЗМ.

Монтуємо цю антологію ще й задля розуміння чисельно зростаючою, національно-свідомою частиною суспільства, що їй нині треба робити і куди далі йти. А також, щоб дати відповіді на задані нам, учням Василя Іванишина націоналістам-бандерівцям, сотень питань, іноді з потреби та природної цікавості, іноді спровокованих ворожою пропагандою. Наприклад: чому ми завжди радикальні і ніколи не поступливі? Чому, як і усі інші нормальні люди, не йдемо до влади, коли вже є українська держава? Чому в своїй діяльності, у більшості випадків, не згоджуємося та конфліктуємо з політикумом та владою? Чим національна держава краща від громадянського суспільства? Чому не сприймаємо нинішніх «європейських цінностей»? Що ми маємо проти ліберального світу, де «торжествують» гендерна політика і права людини? Хіба буде зле, якщо ми станемо частиною нинішнього, створеного США та ЄС, глобалістичного світу? Чому вважаємо, що більшість нинішніх законів є «правилами поведінки для рабів та інструкцією для їхніх наглядачів»? Чому нинішню Конституцію, як і колись І.Франко, вважаємо «свинською»? Чому не згуртуємо всіх добровольців і вже нині не йдемо на Київ? Чому вважаємо кримських татар корінним народом на території Криму? Чому маємо намір поставити пам’ятник «Жидівському пробоєвому куреню» УГА? І чому дехто (з пристосуванців-політиканів) отримував від нас по декілька «буків», це ж бо – дикунство? Інколи доходить до абсурду – нормальна з вигляду людина, патріотично налаштована, задає питання, чому ми боремося проти «душпастирської» діяльності УПЦ МП, Бог же один? Ще інші питають, чому ми ще не захопили Почаївську Лавру і не поселили туди отців Київського Патріархату? Є взагалі ідіоти або провокатори, що запитують: а нащо нам той Донбас – там гинуть наші хлопці? (Запитали би краще, скільки дітей можновладців були чи є на передовій). Навіть десь відкопали моє і Ростислава Винара спільне відео-інтерв’ю, записане на прощі у Зарваниці декілька років тому, і звичайно запитали: «А чому ми проти входження в НАТО?» І таких «чому?» безліч.

Маємо намір видати цю книгу задля осмислення тими, хто нині бореться, і хто буде продовжувати нашу Справу, основ наших ідейно-політичних та програмових засад, передання досвіду та вивчення історії боротьби націоналістів у часи внутрішньої і, починаючи з 2014 року, зовнішньої окупації України. Присвячуємо її черговій річниці кончини нашого, славної пам’яті, Друга, Побратима і Вчителя, Командира і Провідника ВО «Тризуб» імені Степана Бандери полковника Василя Петровича Іванишина і тих, кого теж уже нема поряд з нами.

Про діяльність і творчість Провідника, треба писати окрему багатотомну працю, як і видати окрему книгу про його учнів і послідовників, всіх тих, хто від початку створення «Тризуба», розбудови його перших загонів, до нині (чи до своєї передчасної кончини) не виходили з процесу боротьби, здобули колосальний організаційний досвід, створили неповторну тризубівську атмосферу. Одних вже немає а інших, на жаль, залишилися одиниці. Різносторонні, надруковані в антології матеріали – лише частинка того що було написано, чи виголошено моїми побратимами із «Тризуба» на численних різнопланових заходах по всій Україні.

Маю честь перебувати в цій Організації з 1994 року. Став у ряди націоналістів-бандерівців на старті його широкомасштабної розбудови на всіх теренах України, яке розпочалося літом цього ж року. За плечима тоді вже був шестилітній досвід боротьби за незалежність України, починаючи з січня 1989-го, в рядах: Товариства української мови ім. Т.Шевченка (нині Просвіта), Української гельсінської спілки, Народного Руху, УРП-УКРП. Це було добре обдумане, виважене і остаточне у тодішній складній, для мене, ситуації рішення.

Друзі й подруги, які творили Організацію по всій Україні, пройшли приблизно такий самий шлях і опинилися у 1992-95 рр. перед тим самим вибором: «Що далі?». Опустити руки, не жити – а існувати як багато інших, робити політичну кар’єру і разом з демократами та недобитою комуно-номенклатурою обкрадати і дурити власний народ, виїхати на принизливі заробітки за кордон чи, все ж таки – жити і продовжувати те, до чого звав внутрішній поклик пережившого більшовицько-московський тоталітаризм вільного українця, генетичний дух предків і голос крові. Ми у цей час свій вибір зробили, пішли за Провідником Іванишиним а майбутнє – цей вчинок розсудить.

Але дещо з недавнього минулого. Буремний 1991-й рік. Здобуто незалежність України. Всеукраїнський референдум 1-го грудня назавжди похоронив ненависний комуністичний СРСР. Перед українцями замайоріла перспектива вирватися із семисотлітньої неволі й розпочати нове державницьке життя, імперативними істинами якими є: БОГ, УКРАЇНА, СВОБОДА. Та не судилося. Національна держава не відбулася. «Батьки народу» – тодішні вожді національно-визвольної боротьби, можливо, самі того не розуміючи, зупинили національно-визвольні революційні процеси. Для більшості з них демократія була вищою за Національну ідею. Разом з комуністами, КДБістами, а згодом – і підконтрольним криміналом, почали по-демократичному облаштовувати «українську хату-державу» з усіма майбутніми катастрофічними наслідками для корінної української нації. Збережена ними державна радянська система влади, без чітко визначеної, на відміну від Прибалтійських держав, ідеології державного будівництва («Яку державу будуємо?», – Л.Кучма) стала скелетом режиму внутрішньої окупації. Владний, контрольований Москвою режим розпочав першу «зачистку території». У різний спосіб убито політв’язнів-націоналістів: голову ОУН(р) в Україні Зіновія Красівського та його заступника о. Ярослава Лесіва; Народного депутата Романа Купера, видатного військового спецназівця Ярослава Горошка, студентського активіста Володимира Гвоздя, викрадено рухівця Михайла Бойчишина…

Повернення в Україну та діяльність євро-американо-демократизованих націоналістів із обох, бандерівської та мельниківської ОУН, при всіх щирих намаганнях, ситуації не змінили. Створені ними, на кшталт західних, політичні та громадські, демократичного типу «фасадні структури» результату, при недовершеній революції, не дали. У цій ситуації першими зорієнтувалися ветерани Служби безпеки ОУН(р) та місцеві націоналісти які були причетні до здобуття незалежності. Вони знайшли єдиноправильний вихід із ситуації – продовжити боротьбу за національну державу титульної нації – УССД. Була гостра потреба, окрім політичної партії (тоді КУН), у створенні націоналістичної організації орденського типу. Організації – з чіткою метою: продовження недовершеної національно-визвольної революційної боротьби (при обов’язковому захисті й збереженні здобутої державності України) усіма методами і усіма засобами, з конкретними напрямками діяльності: націозахисному, пропагандивному та вишкільному.

Так виникла і почала активно діяти організація «Тризуб» імені Степана Бандери. Створив її, і очолив, професор Дрогобицького педагогічного інституту ім. І.Франка (нині університет), член ОУН Василь Іванишин-Столяр, залучивши своїх синів Андрія і Петра. Основою став найбільш активний дрогобицький загін УНСО, що діяв під його керівництвом на засадах українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери.

З націоналістом Василем Іванишиним був знайомий заочно з його книг. Першою була – «Українська церква і процес національного відродження», видана ще у горбачовську «відлигу». Згодом, – «Мова і нація». Потреба особисто поспілкуватися з ним виникла, після декілька разів, з олівцем, перечитаної праці «Нація, державність, націоналізм» у часи, коли ми, тоді ще молоді національно-свідомі й активні патріоти, шукали вихід із глухого кута, в який нас завели вожді-демократи після референдуму 1991 року. Орієнтацію на щось справжнє, а не фальшиве і головно ідейне було зроблено після побаченого мною строю «Тризуба» в січні 1994 року на марші у Львові, під час відзначення річниці ОУН, тоді – коли вже знав що саме він її Командир.

Приїхав у Дрогобич. Чекаю на друга Василя по вул. Шевченка в їхньому штабі. Заходить кремезний, середнього росту, чоловік в однострої з строгим, пронизливим і допитливим поглядом, з іскрою глибинної внутрішньої доброти. Всі стали струнко і доповідають. Прийшла черга і до мене. Декілька секунд, погляд очі-в-очі, й одразу чітке питання: «Хто? Звідки? Від кого? Чи готовий я і друзі, якщо вони у мене є, розбудовувати Організацію на Тернопільщині?». Після даної згоди – він окреслив мету і основні принципи діяльності Тризуба.

Поряд був курінний Завірюха. Він мовчав, свердлив мене колючим поглядом зверху до низу, але один раз промовив: «Ми тобі нічого, окрім пишних похоронів, обіцяти не можемо», і ще, враховуючи що я мав партійно-політичне минуле в УГС-УРП-УКРП добавив: «Боївка, яка політикує у мирний час – розпускається, у військовий – розстрілюється!». Це мене влаштовувало. Отже, потрапив до справжніх.

Тоді друг Василь, вже «м’якше», пояснив у чому суть сказаного другом Завірюхою: «Вступаючи в авторитарну та ідейну націоналістичну організацію орденського типу, ти друже береш на себе велику відповідальність, спалюєш за собою мости», – пильно вивчаючи мене промовив він. І, для затвердження сказаного, процитував древній далекосхідний філософський вираз: «Раз осідлавши тигра, спішитися – не можеш». На що прийшлося відповісти, що: свого тигра осідлав ще в КДБівські часи розваленого нині СРСР, а мости спалені в усієї моєї родини.

Це був перший справжній ідеологічно-політичний та світоглядно-формуючий вишкіл, який він проводив індивідуально більше години і якого так бракувало, до вступу в бандерівську організацію «Тризуб». Згодом цих вишколів, «по наростаючій», було десятки.

З того часу революційне життя поділилося на три періоди – до Іванишина, з Іванишиним і, на жаль, після Іванишина. Не одному мені, а цілій плеяді національно-пробуджених і радикально налаштованих молодих людей з усієї України, він відкрив очі де шукати істину, сформував світогляд, показав світло в кінці тунелю. Наступним заходом який прийшлося, ще не будучи в Організації, організовувати – перший приїзд кількох сотень Тризуба в Тернопіль на Свято Героїв у травні 2004 року, їхній похід по Тернополю і незабутній виступ В.Іванишина на Співочому полі. Цей захід запам’ятався надовго і нам молодим, і окриленим ветеранам ОУН-УПА: «Що все воскресає» і нашим недругам, недобиткам із КДБ-НКВС разом із їхніми сексотами: «Що все пропадає».

Моя скромна особа, мої побратими першої і пізнішої старшинської ґенерації: Зіновій Багрій-Крук, Євген Філь-Афганець, Степан Бичек-Вовк разом з синами Ігорем-Туром та Олегом, Дмитро Ярош-Яструб, Ростислав Винар-Спис, Микола Терлецький-Завірюха, Степан Різник-Олексій, Олег Баган, Петро Бобик, Сергій Квіт-Сірий, Валерій Чоботар-Гатило, Богдан Климчук-Залізний, Микола Рідкун-Степовий, Леся Боднарук-Журавка, Олексій Щерба-Олекса, Ігор-Іванченко-Сокіл, Андрій Строєвус-Джура, Віталій Применко-Кіт, Віктор Сердулець-Яр, Михайло Шаламга-Бескид та його брати Мирослав-Смерічка і о. капелан Юрій-Спас, Мар’ян Куделич-Клен, Степан Ковальчук-Калина, Валерій Краснян-Барс, Ігор Вільха-Кобра, Микола Гумен-Тихий, Володимир Рясов-Орест, Леонід Підлипчук-Лісник, Вадим Зіньківський-Палій, Юрій Сиротюк-Мамай, Ілля Єфремов-Люфа, Володимир Ткач-Залізняк, Анатолій Філіпас-Кармелюк, Сергій Работа-Малюк, Вадим Левковський-Тезка, Василь Деревінський-Богун, о. капелан Петро Бурак-Кропило, о. капелан Сергій Окунєв-Італієць, Ігор Стругаль-Горець, Євген Поважний-Грім, Ігор Пендзюр-Прут разом з батьком Іваном та братом Михайлом-Явором, Сергій Кіндрат-Сівач, о. капелан Ігор Федоришин-Параман, Андрій Сута-Граніт, Вадим Рябченко-Зірваний, Володимир Лящик-Крук, Петро Дець-Задрабина, Ігор Борщук-Дзвін, Віталій Шафранський-Явір, Анатолій Онуфрійчук-Ворон, Андрій Стемпіцький-Летун, Сергій Безотосний-Байкар, Андрій Тарасенко-Пилипась, Андрій Козюбчик-Орест, Юрій Махов-Скіф, Сергій Борисенко-Гнат, Ігор Загребельний-Філософ, Вадим Литвин-Чорний, Микола Хлинов-Беркут, Артем Луцак-Доктор, Олексій Семенович-Перепелиця, Роман Хмара-Пилип та ін. пройшли його націоналістичну тризубівську школу і багато в чому із своїх досягнень в житті, завдячують Провідникові Василеві Іванишину. Хтось з них до нині залишився в тризубівському строю, хтось перейшов в інші організації, хтось хворий, травмований, когось фізично знищила антиукраїнська «поліційна» система, хтось загинув у нинішній війні проти московських окупантів. Ще інші, через об’єктивні обставини, припинили активну організаційну діяльність але, в критичний момент, (вірю у це!), стануть на захист Батьківщини.

Багатогранність його життєвих поглядів та напрямків діяльності у сферах: духовній, науковій, релігійній, ідеологічній, політичній та геополітичній, методичній, мілітарній, теоретичній і практичній просто вражає

Василь Іванишин був для нас Провідником у всіх напрямках життя-буття, глибо віруючим християнином, володів енциклопедичними знаннями, мав фундаментальну освіту, сформований батьками та життєвою практикою ідеалістичний світогляд, філософський підхід до вирішення будь-якої проблематики, чуттєвий психолог, аналітик, теоретик і генератор новітніх революційних ідей, дослідник суспільно-політичного життя, що помічав у бутті нації ті нюанси яких, до нього, ніхто не бачив та зразковий сім’янин – чоловік та батько трьох дітей.

Все це у нього пов’язувалося з високою мораллю, людяністю, справжнім побратимством, твердою волею і характером, поєднаними із скромним життям у сімейному побуті.

Вдивляюся на його світлину-портрет у тризубівський уніформі, зроблену під час нашої першої Всеукраїнської прощі у Зарваниці в 2014 році: горда постава, військова виправка, пильний погляд, внутрішня зосередженість на межі тривоги та одночасно впевненість у своїх силах, строгість, людяність та щирість закладені в глибині очей і, хто його знає? які далекоглядні думки.

Тому, пишучи спогад про друга Василя і його учнів та підлеглих, виходжу із позиції тих його відкриттів, суджень та ставлень до сучасних політичних процесів, тих крилатих висловів та нововведених понять в сучасний політикум та тих ідеологем, на яких формувалося і формується нове покоління українських націоналістів. Головною його настановами для нас було і є: «Підтримувати усе що йде на користь нації, та поборювати все те, що йде проти прав українців».

Він добре розумів, що для творення власної суверенної національної держави кожна нація повинна мати внутрішній чинник, органічно витворений протягом історичного буття із своїх власних суспільних верств, як: католицький костел (духовенство) у поляків, військо (у часи Бісмарка) у німців, інтеліґенція у чехів (Шафарик, Колас, Ганка), як і монархічні династії, буржуазія, аристократія, тобто, ті стержневі інституції, які творили національні держави сучасної Європи.

Українці, протягом семисотлітньої бездержавності, усе це втратили. Наших монархів не стало після татарської навали та утворення Речі Посполитої, бояри ополячилися, козацька старшина змосковщилася, військові структури Запорізька Січ, УСС, УГА, УПА не витримали фізичного тиску навколишніх сусідів, Українська Церква розділена на дві гілки – католицьку і православну, інтеліґенцію до тла знищили більшовики у 30-х на сході та у 40-х на заході України. В чужих імперських кайданах, не могло бути і мови про свою буржуазію, а Терещенки чи Чикаленки, це окремі особистості а не суспільний клас. Але українці зуміли витворити свій власний державотворчий чинник – військово-політичний орден ОУН, аналогів якому не було в європейській історії. Тому, власне відродження діяльності цього Ордену Української Надії (так називав він ОУН), Василь Петрович присвятив усе своє життя. А його дітище «Тризуб» – це одна з частин цієї цілісної революційної та людино- та націотворчої системи. Його унікальна праця «Орден і партія» була і є стратегічною на нинішньому етапі боротьби за УССД.

Важливою життєвою віхою у його житті та боротьбі було ставлення до релігії. При чому, не лише християнської. На цю тему він багато писав у своїх книгах та наукових працях. «Українська церква і процес національного відродження», «Рецепція благовістя», «Кримський вузол», «Остання, не виголошена промова на установчій конференції МАіФ» та ін. засвідчують те, що друг Василь, окрім фундаментальних знань у царині різних доктрин та ідеологій, добре розумівся на вченні богословів та сам творив у цьому напрямку. «Боротьба за Церкву і боротьба за парафії, це не завжди одне і те ж», – навчав і відповідно діяв Провідник, під час спровокованих спецслужбами релігійних конфліктів, особливо у 1990-х роках в Галичині.

Візьмімо хоча би його ставлення до сучасних велетів українського духу. Він знав на пам’ять поезію Петра Скунця та часто на вишколах, виступах, чи приватних розмовах наводив влучні вислови із його творчої спадщини. А нам, тризубівцям, назавжди вбив у пам’ять що ми маємо: «За всіх прокричати, коли всі мовчать, за всіх промовчати – коли всі кричать!», чи те що: «… до чужинців по одинці, ходять тільки у полон».

Але найбільшою постаттю сучасної України Провідник вважав Ліну Костенко. Одна з його статей так і називалася: «Україна – очима генія». Не раз він любив нагадувати: «Хлопці, ми живемо в епоху Ліни Костенко, але мало хто з нинішніх політиків усвідомлює це. Бо, хто їх згадає через роки. А таких велетнів як Тарас Шевченко, Дмитро Донцов та Ліна Костенко пам’ятатимуть і шануватимуть століттями».

Взагалі – філософії, поезії, науці та ідеології друг Василь приділяв найбільше уваги. Він навчав нас і інших людей з навколишнього оточуючого середовища про їхню виняткову роль у житті як людино- та націотворчих гуманітарних дисциплін, як розуміти, правильно трактувати та втілювати у життя їхні імперативи та революційні ідеї.

 Особливу перспективу бачив у становленні сучасної української інтелігенції, як провідного суспільного прошарку. «Інтелігенти – це не усі ті, що мають документи про закінчену вищу освіту, інтеліґенти – це люди інтелектуальної праці, що формують думку і оздоровлюють навколишнє середовище», а «Мудрість – це вроджений інтелект та багаж знань і набутого життєвого досвіду, помножені на благородні вчинки», – ще два відомих вислови В.Іванишина присвячених формуванню духовної аури українців. Також не раз, коли йшлося про сучасний політикум, від нього чули фразу: «Інколи вистачає розуму і знань а мудрості – бракує».

Провідник глибинно знав також мистецтвознавство і мав розвинуту творчу художню уяву. Щодо першого, раджу всім прочитати його науково-дослідницький шедевр: «Непрочитаний Шевченко» і все стане ясно. Щодо другого, то графічний образ відомого стилізованого і вплетеного у форму тризубця нашого гасла: «Бог! Україна! Свобода!», був створений мною власне після його підказки. Також концепція виготовленої мною і моєю дружиною Надією організаційної Хоругви, належить Василю Іванишину.

Василь Петрович мав своє ставлення і до таких юридичних термінів як Закон і Право. Діяльність, завжди переслідуваного владними вельможами та їхніми нишпорками «Тризуба», базувалась на його трактуванні цих понять, де він – чітко розмежовував, Богом дане Право нації та людині на особисту й національну Свободу та створений внутрішнім окупаційним режимом пакет антинародних та антинаціональних законів.

«Якщо закон суперечить національній ідеї народу, то це вже не закон, а інструкція для наглядачів і правила поведінки для рабів», – цю фразу я виголосив, у липні 1997 року в Тернополі, на судилищі проти мене і моїх побратимів з «Тризуба», яку сформулював і написав для мого заключного слова Василь Іванишин. Нею користуємося і понині і, будемо – до того часу допоки в Україні не звершиться націоналістична революція та покладуть край кримінально-олігархічній системі влади.

Тризубівці окрім занять з ідеології, організаційних та політичних ви шкільних занять, організаційних рейдів, завжди активно займалися спортивними дисциплінами, особливо рукопашним боєм. Інколи на нарадах чи вишколах, хтось з командирів із захопленням доповідав скільки спортсменів, борців чи боксерів залучив до діяльності «Тризуба». Провідник уважно вислуховував, не забарився похвалити доповідача і повчав наступне: «Наша сила хлопці не в міці наших кулаків та біцепсів, хоча і це потрібне. Наша сила в ідейності нашого членства. Бо великих і навіть геніальних, але безідейних спортсменів світового рівня вороги можуть використовувати проти власного народу». Як бачимо нинішні приклади з боксерами Кличком чи Усиком – є тому підтвердженням. До речі в молодості він займався боксом і знав у ньому толк. Як не раз любив жартувати, що до поступлення у Львівський університет ім. І.Франка, виростав на будівельних роботах та активно «виживав» у «батярському» Львові.

«Сірник», «Свічка» і «Факел» – три типи людей, так охарактеризував Провідник перебування членства, у постійно переслідуваній владним режимом Організації.

«Сірники» – люди, що прийшла до нас з добрими намірами, але внутрішніх переконань, можливо і характеру та, враховуючи матеріально-побутові обставини, їх на довгий шлях у націоналістичній структурі не вистачило. Вони були у строю (тобто в боротьбі), приймали участь у, хоча і не багатьох але, вкрай важливих, на той час, націозахисних акціях, вклали свою лепту та запалили інших. Може зроблено не багато, а головне – правильно і з користю для Справи. Таких, без перебільшення, було тисячі. Багато їх прийшлося зустріти і, за традицією, по-тризубівськи обнятись на першому «помаранчевому» Майдані. Приїхали вони тоді не лише з України, а із різних країн Європи де, через обставини, змушені заробляти на кусок хліба для сім’ї. Вони не були дійсними членами, не приймали організаційної Присяги і не зобов’язані перебувати у ній постійно.

«Свічки» – більш ідеологічно вишколені, у свій час активні члени Організації, що перебували в ній роками, тільки через обставини (родинні, матеріальні, стан здоров’я, навчання у ВУЗах, зміна адреси проживання, створення власної сім’ї, організація власного бізнесу і т. д.) перегоріли і зійшли з дистанції. Але не зреклися побратимських взаємовідносин і теж, у критичний для України момент, стануть на її захист. Частина з цих хлопців пішли у державницькі політичні партії, стали депутатами різних рівнів. Тих хто має тризубівську школу, але поряд з тим має політичні амбіції, не можна «консервувати» в Організації. Зі своїм вишколом, набутим досвідом та сформованими переконаннями вони на голову вищі від тих, кого нам до влади готують різні фонди Сороса і йому подібних неукраїнців, МАУПи, Маґістратури державного управління…  

«Факели» – не згаснуть ніколи. Відхід від Справи – лише абсолютна втрата здоров’я, або смерть! І тут – без коментарів! Наші полеглі побратими донині борються із могил. Провідник сам горів факелом і всіх запалював…

У кожного із цих трьох категорій – своя дистанція, кожному Василь Петрович віддавав максимум своїх енциклопедичних знань, частину свого серця і щиро вважав, що кожен з них зробив для України свій жертовний внесок. Бо: «Раз добром нагріте серце – вік не охолоне» (Т.Шевченко).

Пам’ятаю випадок коли поділився з ним своїм першим враженням від його книги «Нація, державність, націоналізм». На що він, задавши кілька контрольних питань, відповів (цитую не дослівно): «Тоді була потреба у цій праці. Демократи не знали що далі робити, а можливий комуно-реванш, як і нав’язування європейських стандартів були очевидними. Я тоді ще не мав можливості ознайомитися з працями Степана Бандери, їх ще не було в Україні. Але, коли попала в руки книга «Перспективи української революції» пережив найбільш драматичніший у житті момент. Чи відповідає написане мною тій лінії, якої дотримувався Провідник ОУН?». Виявилося що так. Тому він зробив усе можливе щоб перевидати її в Україні.

Багато запитань було до нього стосовно вирішення проблеми національних меншин. Де він часто, однією фразою, жартівливо відповідав: «Читайте і вивчайте хлопці Бандеру». (Ставлення С.Бандери до неукраїнців в Україні є у пропонованій читачеві книзі). Звичайно що після цього читали. Але вже тоді, коли, з його ініціативи «Перспективи української революції», були перевидані в Україні.

Не один раз тризубівців, іноді із зверхньою посмішкою, запитували: «Чому ми носимо націоналістичні шеврони та погони з офіцерськими зірками, адже ми не регулярна армія?». І насправді, не кожен з нас був офіцером у колишньому радянському чи нинішньому українському війську.

На одному з перших вишколів, у якості слухачів, ми повідомили про цю проблему і задали Провідникові питання: як нам в такому випадку діяти? Бо є два варіанти: або п’ястуком межи очі, або треба щось аргументувати. Більшість з нас мали уже досвід революційної боротьби починаючи з 1989 року в рядах УГС-УРП, НРУ, КУН, СНПУ, варті Руху, УНСО і т.д., приймали участь у силових акціях (згадаймо релігійні протистояння в Галичині, приїзд московського Владики в Київську Софію, похорони Владики УПЦ КП Володимира Романюка у Києві, розгін комуністичних шабашів у Харкові і Запоріжжі та ін.), але вагомих аргументів не знаходили.

Друг Василь задав зустрічне питання: «Хлопці, що на вашу думку є головним в будь-якій армії світу?». Відповіді були різні: зброя, військова техніка, сучасні технології, кількісний склад, ідейна підготовка, інформація про ворога, мотивація і таке інше. «Так це все вірно друзі, але запам’ятайте: військо – це офіцери! Для офіцера головне не життя – а честь, а честь нації – понад усе! Ми, друзі, сюди прийшли добровільно, як і добровільно прийняли Присягу. Ми тут не для того щоб просто погуляти, уподібнитись тим, хто жадає влади, статків і привілеїв. Ми прийшли відстояти честь свою, честь своєї родини, і головне – честь своєї нації. Ми не будемо, під чужу мелодію співати разом з усіма, в демо-ліберальному чи соціал-демократичному хорі. Ми сюди прийшли виконувати націоналістичне соло й, при потребі, іти пробоєм проти течії. Нас створила революційна ОУН – військово-політичний Орден, який ще не проводив демобілізації та не оголошував що війну закінчено. Війна триває, тільки в іншій площині. Ми переймаємо у них естафету, ми спадкоємці їхньої, а тепер – і нашої спільної Справи. Тож будьмо офіцерами і доведімо що ми достойні, отриманих з їхніх рук, офіцерських звань», – емоційно і переконливо сказав член ОУН, полковник Василь Іванишин. У спілкуванні з нами він майже не застосовував слів: «керівник» чи «керувати» (керують службовці чи директори), для нього привичним були вирази: «командир» і «командувати».

Історія становлення і розвитку Організації переконливо довела його правоту. Власне із офіцерів «Тризуба» в процесі постійної діяльності, іноді на межі можливого, було природно утворено його організаційний кістяк. Людей різного віку, рис характеру, освіти чи професії. В Організацію приходили тисячі бажаючих, отримували організаційні вишколи, були задіяні в різноманітних акціях, але не всі витримали прес системи, життєвих труднощів, матеріальних нестатків, нерозуміння оточуючих. А тризубівський офіцерський кулак витримав, залишився і не раз бив по вразливих місцях поліцейської системи; бо – Офіцери. На офіцерському складі тримається рядове і підстаршинське членство. Багато з них обов’язково стануть офіцерами.

Провідник, не показуючи цього публічно, вивчав усіх нас, спрямовував у необхідне русло нашу діяльність та сприяв росту наших знань та ідейних переконань. Він вважав що ми, перебуваючи у постійній боротьбі, є тим оголеним нервом суспільства, через який можна бачити приховані, підземні течії на тенденції у суспільно-політичному житті народних мас, які ось-ось випливуть на поверхню. Завжди вмів, навіть з обривку якоїсь розмови між членством, ловити генеральну думку та розробляти цілісні концепції. Наприклад із випадкового вислову майора Віталія Применка-Кота, що «святу справу для свободи Вітчизн можуть творити і грішники» він наводив як приклад нашої  «мудрості» у різних аудиторіях.

Ще один приклад коли, під час одного із засідань Центрального Проводу, тодішній командир із Чернігова друг «П’єтро» висловив у питальній формі фразу: «Нам треба мабуть творити національні громади?». «Батька» немов електричним струмом пронизало, він навіть миттєво оторопів і моментально взяв записник і зробив якісь помітки. А згодом, вийшла його геніальна, всесторонньо обґрунтована концепція про необхідність творення національних громад в Україні.

Також пам’ятаю, як будучи з «черговим візитом» в Дрогобичі, у його домашньому робочому кабінеті я висловив про своїх побратимів свою багатолітню думку, вироблену згідно власних переконань: «Ми – внуки Шевченка та діти Бандери!». Він пильно глянув на мене, промовчав деякий час і промовив: «Це мудра фраза і у неї велике майбутнє». Василь Петрович ніколи не скривав, що багато його висновків для друкованих праць, мають свої витоки із діяльності Організації.

Також, перед тим, як друкувати свою чергову книгу, він зачитував її текст серед провідного членства, щораз дивуючи нас новизною ідей та відповідаючи на наші чисельні питання. Це був оди із методів проведення ідейно-світоглядного вишколу старшинської та підстаршинсько ланки «Тризуба», а ті вже, у свою чергу, доводили інформацію до рядового членства і разом поширювали ідеї Провідника «в маси».

Особливою увагою друг Василь наділяв тих, у кому бачив далеку перспективу бойовика-революціонера, але в першу чергу Людину, з кожним проводив індивідуальні бесіди. «Наша боротьба – не від ненависті до ворога а, від любові до Батьківщини», – настанова Провідника, яка закарбована у пам’яті кожного, вишколеного ним націоналіста-бандерівця. Тому велике значення Іванишин надавав індивідуальним вишколам членства. Він міг годинами займатися з одним-єдиним тризубівцем, всебічно готував майбутнього професійного революціонера. Також безпомилково міг визначити хто на що здатен і в яке організаційне русло спрямувати його енергію. А коли частина членства здобула певний рівень і здала, в його очах, екзамен на зрілість запропонував самим проводити такі вишколи.

Бувало й таке, коли хтось з людей «розумової праці» (тризубівці розуміють про що йдеться) вважав що він уже достатньо політично та ідеологічно вишколений а тому, замість того щоб послухати чергову лекцію Провідника, просив зайнятись чимось іншим. Тоді друг Василь робив таке порівняння: «Друзі, ось два художники високої кваліфікації. Кожен з них має завдання написати пейзаж населеного пункту. Один це робить з якогось рівчака, чи окопу а інший з церковної дзвіниці. Хто з них більше побачить? Отож бо!». Інколи добавляв, що кожен раз Кобзар читається по іншому і кожен раз ми у геніальному творі Шевченка відкриваємо щось нове.

Тому всі училися і у нього, і формували світогляд з творів інших класиків націоналізму методом самовдосконалення. Бо Батько (так усі поза очі називали Іванишина) постійно прививав членству розуміння і переконання, що ніякі міцні кулаки, ніяка зброя не замінить сили національної ідеї. Бо лише з висоти національної ідеї можна побачити магістральний шлях нації, безпомилково зчитувати поточну політичну ситуацію і відповідно діяти. Так серед бойовиків Тризуба почали зав’язуватися, не привичні для них до того дискусії, появлялися нові ідеї, потреба публічно виступати серед мас, братися за перо.

Провідник створив не одне із нинішніх популярних новітніх революційних гасел. Нинішній популярний вислів: «Ви – не даєте нам жити! Ми – не дамо Вам панувати!», що вперше пролунало на одній нашій націозахисні акції у 1999 році в Тернополі, належить йому, як і декларація наших принципів із головними і визначальними орієнтирами: «Бог! Україна! Свобода!».

Одні із запроваджених ним у життя організаційних принципів, не плестися у хвості інших організацій він бачив так: «Ми йдемо завжди попереду, ми голка, яка тягне за сою нитку», і: «Ми покликані історією виконувати революційне соло, а не співати в хорі разом з демократами, лібералами та іншими ідейно-виродженими пристосуванцями». Бо – «Йти у бій здоровому разом з калікою – програшна справа, а ми – не безідейні каліки, ми генератори та носії нових, революційних ідей!».

Він був переконаним соборником, тому «Тризуб» теж був організацією бандерівців-соборників, з всієї України. Він не вірив у слова тих політичних карликів, які запевняли, що націоналізму не сприймуть на Наддніпрянщині й переконливо всім довів що вои глибоко помиляються.

Іванишин часто бував на східних теренах України. Особливо зворушливо він почував себе на лівому березі Дніпра. Тому керівники східних загонів старалися робити з ним зустрічі саме там. «Нинішня україномовна Галичина – це лише закваска до хліба. Революційний хліб буде пектися на сході, на Великій Україні», – твердо у це вірив і не раз повторював друг Василь. Нинішні військові події на передовій підтверджують глибину знань і далекоглядність його мислення.

Будучи людиною твердої волі, він не показував своїх почуттів, тому дуже рідко ми бачили його в емоційному стані але, коли розповідав про творення організаційних структур на Великій Україні він не стримував того, що вирувало в його душі. «Лівий берег Дніпра. Сотня вишикуваних бандерівців в строю. Це ж була мрія Євгена  Коновальця – розбудувати організаційні клітини і залізною сіткою, з крицевим характером революціонерів, обплутати всю Україну. А ми це зробили!», – не без почуття гордості стверджував Провідник. Ці позитивні емоції передавалися усім нам, його учням, відчувалася впевненість в тому що нами обрано правильний життєвий шлях, спонукало до подальшої революційної діяльності.

І ще на цю тему. Іванишин на молекулярному рівні знав що означає кожна літера політичного визначення У.С.С.Д. – Українська Самостійна Соборна Держава. Щодо соборності він розрізняв її на духовну та географічну. Він знав історію кожного клаптику української землі та кожної гілки українського етнічного дерева – волинян, поліщуків, галичан, подолян, закарпатців, буковинців, гуцулів, бойків, лемків, наддніпрянців Черкащини та Січеславщини, сіверян, полтавців, слобожанців, запоріжців, таврійців. Запам’ятався момент коли від на елементарному прикладі доводив про велич сукупної культури світового українства. «А порівняйте друзі дві пісні: «Водограй» Володимира Івасюка та фронтову: «Степом, степом йшли селом солдати…». Відчуваєте різницю у дзюркотанні води карпатських гір та шелест трави і широчінь козацьких просторів, а все це наше спільне, українське, просякнуте одним потом хлібороба та одною червоною кров’ю тих, хто, з мечем в руках, боровся за свободу спільної  Вітчизни». 

Пригадуються також неодноразові, власне, часи проведені під час спільних поїздок до побратимів-бандерівців на Наддніпрянщину. Вирушали зазвичай командою. Інколи потягом, а в більшості – автомобілем. Як завжди за кермом Вовк, поряд Провідник а позаду, ми з Круком. Одного разу, під час поїздки ми почули від нього тужливо-зажурливий і мабуть душевно-болісний вислів: «Стиль – баракко». Навколо сплюндровані комуністичною системою та голодоморами і добиті нинішніми владними кровопивцями, а колись квітучі, заможні й радісні українські села і містечка. Свята неділя, а люди пораються по господарству і лише де-не-де видно якусь церковку. Не дивлячись на подавлений душевний стан, він одразу ж перевтілився, ожив і аргументовано почав нам окреслювати перспективу духовного, культурного та економічного розвитку цих сіл після здобуття української національної держави та утвердження національної влади. На цю тему він написав окрему фундаментальну працю.   

Будучи літератором Іванишин, як ніхто інший в Організації, розумів значимість Слова. Тому, разом з однодумцями Євгеном Гнатиком і Петром Бобиком, заснували видавничу фірму «Відродження», а видані нею книги формували і формують світогляд не одного, шукаючого істину українця та дали творчий старт теж не одному молодому літератору.

Провідник постійно спонукав і нас писати, вчитися цього мистецтва, а все, що було написано, уважно і прискіпливо перечитував, уважно вивчав напрямки наших думок та майбутні літературно-публіцистичні можливості. Завжди, замість заслуженої розгромної критики, робив зауваження, давав дружні поради. Одним словом – Батько «Тризуба» імені Бандери. Не знаю чи існує в незалежній Україні організація де би її керівник користувався таким авторитетом. Він ніколи нікого не сварив, умів так поставити факти, що той, хто зробив якусь помилку мав природне бажання якомога швидше її виправити. Його настанову: «Те що було зроблено не так, треба завжди виправити на користь Організації», – пам’ятають усі. 

Коли в одній своїй ранній статті я вжив вираз: «Українці – вибрана Богом нація», – він без докору мене запитав: «А звідки ти знаєш наміри самого Бога?». Мені, християнинові, стало соромно перед самим собою а не лише перед Іванишиним. І щось подібне мабуть було з кожним.

Він навчав що все те, що подається до друку повинно відповідати сучасному стану речей, бути актуальним, ніколи не виходило поза рамки націоналістичної ідеології, щоб не було колись соромно за цей матеріал. Провідник звертав увагу на те що «натворили» інші: «Подивіться хлопці й дівчата на попередні друковані матеріали всіх партій і партійок, вождів і вождиків. Проаналізуйте що вони недавно понаписували, пропагували, пропонували, переконували ошуканому ними ж народу під час своїх передвиборних кампаній. Прикиньте, чи раді би вони нині щоб, коли час, ситуація і кон’юнктура змінилися, було винесено на широке обговорення їхні профанації. Бо нині вони знову, виступають, дають інтерв’ю, друкують в пресі цілком протилежне. Вони знову обіцяють і пропонують нездійсненне, вкотре брешуть, протирічать самим собі. Їхнє неписане гасло: «Я йду до влади – я йду красти!». А візьміть наші матеріали, причому усіх часів. Хто з вас посоромиться того що писав, аналізував, пропонував? Навпаки треба гордитися тим що завжди йдете в ногу з часом, бо не видумували ніяких нових «націоналізмів» а взяли ідейну базу попередників і доповнюєте її».  Так він навчав, спонукав до літературної чи пошукової творчості не лише членів «Тризуба» а й талановитих особистостей серед своїх студентів, багато з яких нині відомі в Україні політичні та громадські діячі, літератори і науковці. 

Іванишин досконало знав старослов’янську мову і письмо, також з інтересом ставився до походження древніх символів, рун, та до сакральних місць поширених на території України. Особливо цікавився історією і всім іншим пов’язаним з Кам’яною Могилою біля Мелітополя. Збирав наукову та публіцистичну літературу. Він мріяв там побувати та, на жаль, не встиг.

Василь Петрович був простий у спілкуванні, часто і дотепно жартував, був товариський з побратимами, знав багато пісень, ніколи не поводив себе зверхньо, нікого не принизив, за що його любили як Провідника і поважали як Людину.

Не раз нам командирам, після якоїсь невдачі, а вони інколи траплялися, жартома казав: «Я колись умру. Обов’язково умру. Здогадуєтеся, до кого я буду приходити із вас у вісні?». «Звичайно, хто вище рангом, до того й частіше», – натякаючи на Головних командирів, відповідали ми. Або, іще таке із нашого побуту. Друг Василь виділяв три головних, особливих прикмет націоналіста за таким порядком: – ідейність; – жертовність; – відповідальність.

Бо, безідейні – не готові до Франкового «Великого моменту».

Без жертовності – людина не здатна на великі діла. Не раз із уст Іванишина звучало: «Ми інші, ми добровільно, без жодної особистої вигоди, жертвуємо, своїм часом, який можна присвятити рідним, своїм майном, здоров’ям, свободою і навіть життям».

А щодо відповідальності, то: «Раз ми взяли на себе ношу боротися за майбутню долю України, а поряд інших немає – ми відповідальні за долю нинішніх майбутніх поколінь перед своїм сумлінням, перед рідними і побратимами, перед історією, перед Богом і Україною. І чим більша посада в Організації, тим більша відповідальність! Це важка ноша, але почесна і не усім дана». Цю науку друга Василя знав кожен провідний член «Тризуба». Звідси й організаційний жарт, висловлений Дмитром Ярошем: «Найбільшим покаранням в Організації, є підвищення на командирській посаді».

Тому, продовжуючи нас «страшити», жартуючи піднімав на дусі: «Смерті не боюся, але боюся, коли попаду на Суд Божий зустрітися з тими, хто уже на Небесах. А там, уявляєте собі хлопці й дівчата: Коновалець, Бандера, Шухевич, інші провідники… Вони будуть питати усіх нас, по всій строгості революційних законів підневільної нації: «Що ти друже зробив для її звільнення і процвітання?»». Звичайно це жарт, але кожен глибоко задумувався над його змістом, одночасно відчуваючи себе причетним до творіння історії та свою відповідальність за долю тих, задля чиєї свободи став у лави борців.

У найкритичніші часи, переслідувань, безгрішшя, нерозуміння нашої боротьби політиками та громадою, він зажди з оптимізмом, маючи на увазі чергування проблем і успіхів, казав; «І в часи темних ночей, і в часи сонячних днів робіть головне – розбудовуйте Організацію!».

Звичайно бували випадки, що доводилося випити й чарку. І тут, ще одна життєва наука від Провідника. Одного разу доволі велика команда, після вдалої акції на підтримку місцевої громади засіла за обідній стіл, де було й спиртне. Друг Василь жартома промовив: «Я пропоную пригубити чарку, хто теж?». Розумію настрій побратимів, які би і не проти, але при Провідникові, якось ніяково. Лише два сміливці моршинський Крук і сколівський Калина підняли руки у знак згоди. Тоді, під гучний регіт бувалих у гучних застіллях «професіоналів», прозвучало наступне: «Ось ми троє вип’ємо, а всі інші подивитися». Це був тонкий психологічно-вишкільний трюк. Після цього випадку, його настанову: «Не біда в тому, коли людина інколи бавиться горілкою. Біда тоді – коли горілка бавиться людиною, перетворюючи її у двоногу, людиноподібну істоту», – знають усі тризубівці на пам’ять (я – теж). Особливо ті, хто десь-колись і вряди-годи, попадає на застілля.

Ставлення до перебування в Тризубі дівчат і жінок у В.Іванишина було особливе, як і до їхнього місця і ролі в організованому націоналістичному русі. В нього на цю тему була особлива концепція. З ними, на масових організаційних заходах, він проводив спеціальні вишколи і наради. Запам’яталося те, що коли друг Василь був у якомусь з організаційних таборів, дівчата на кухні не чергували, а всі організаційні заняття в т.ч. військово-спортивні він лише вітав. Уважний читач має змогу ознайомитись з їхніми творами. Матеріали друковані в пропонованій читачеві книзі – підтвердження цьому.    

Він творив організаційну кадрову систему на авторитетах: ідейних, жертовних, ініціативних і активних її членах. Друг Василь користувався правилом: «Що створив, тим і командуєш». Так творилися рої, і хлопці ставали ройовими, чоти і, відповідно чотовими, сотенними, курінними… В Тризубі діє правило: «В авторитарній організації (а Тризуб саме таким був, є і буде) усі повинні працювати на авторитет Командира». Цей, неписаний закон не має права порушити жоден член Організації. Також, вищестоящому командирові забороняється наказувати за проступки нижчого за рангом підлеглого командира, в присутності тих, ким він командує, щоб не підривати його авторитет.

Ще один з організаційних, випробуваних на практиці, повчальних моментів діяльності «Тризуба». Попри те, що в організації орденського типу дисципліна й ієрархія є домінантами і це, – поза всякими сумнівами, тут, в особливий спосіб, культивувалися і належно оцінювалася ініціатива місцевих командирів на місцях. Одразу ж у вічі кидалося, хто є хто з командирів, і які у нього перспективи. Одні сумлінно виконували накази зверху, і не більше, за що їм – щира подяка а інші, окрім стратегічного напрямку, ще діяли творчо в тактичній площині – виходили з новими ініціативами, що збагачувало загальний організаційний досвід, за що їм – честь і хвала. Одним словом, вони впевнено рухалися до цілі обома ногами, що цілком природно. Перший крок – виконавча організаційна дисципліна,  другий – творча націозахисна ініціатива.

Були в «Тризубі» й конфліктні ситуації. І немало. Усі ж з характером, кожен народився і виростав (читай виживав) ще при радянській системі де, без характеру, важко було щоб не збожеволіти і залишитися нормальною, повноцінною людиною. Провідник усе це розумів, знав причину таких конфліктів і дуже легко виправляв ситуацію: «Хлопці головне в нашій справі це побратимство і висока мета. Ми продовжуємо те, що робили наші попередники – святу Справу. Тому, щоб цього не повторялося – навчіться цінувати в кожному побратимові все, що для вас самих є святе». І ми навчилися шанувати. Ніхто, ніде і ніколи не залишав побратима у біді, і кожен твердо знав що його теж не залишать. А якщо таке, у найрідкісніших випадках траплялося то, тому хто побоявся стати на захист друга чи подруги, вже назавжди не було місця серед нашого націоналістичного братства.

Інколи, під шаленим пресом оточуючої реальності, хтось з тризубівців бідкався, що нас більшість політиків, і головно збаламученої ними громади не розуміє, особливо під час наших «непопулярних рішень», коли усі перебувають у масовому психозі а в нас, у цей час, є своя позиція – націоналістична, далека від ейфорії. Як наприклад перед президентськими виборами 2004 року: «Якщо ви не за Ющенка, значить ви за Януковича!». В таких випадках Провідник наводив слова класика: «Коли зібрався в далеку дорогу – не звертай увагу на кожну шавку, яка гавкає з підворітні», іноді жартома доповнював: «Aquila non capit muscas – Орел не полює на мух».

Він непорушно стояв на тому що Організація, завжди і всюди, в будь-яких ситуаціях повинна відстоювати Істину, одними із складових якої є Правда, Честь і Свобода. Василь Іванишин, своїм життєвим прикладом, доводив навколишньому довкіллю: колегам по роботі, студентам яких навчав, оточуючим з якими жив і побратимам з якими разом боровся проти нашестя фальші й брехні що це – єдиний шлях для порятунку підневільної нації, відстоювання власної гідності й честі та спасіння власної душі. Він переконував що «і один, у полі воїн» здатний відстояти істину. В той час «Тризуб» якраз був тим одиноким воїном, ідейним світочем в пітьмі принесених «з чужого поля» ворожих «істин», «культур», «цінностей» та ідей. Національний імператив Тараса Шевченка: «…вставайте, кайдани порвіте…», – були наказом, орієнтиром і нормою поведінки у різносторонній діяльності «Тризуба».

Ще один спогад з, далекого уже, 1995 року. Закінчення акції в Києві. А нас, перед тим, намагались туди не пускати, і лише ультиматум тодішній владі, яка захиталась і пішла на поступки, не довів до кровопролиття. Стоїмо в строю. Традиційне прощання «східняків» та «західняків» на перехресті Хрещатика та Інститутської (де згодом загинуло більшість Героїв Небесної сотні). Останні настанови Провідника перед виїздом по домівках. І що найбільше з його слів запам’яталось: «Кожен з вас є молекулою ДНК із якої ви повинні відродити Організацію, в разі її тотального знищення навіть, якщо залишитися на одинці». Багато з нас тоді зробили з цього належні висновки. Хай би не пригодилися.

На кожному проводі, нараді, вишколі чи дружному спілкуванні завжди заходила розмова про діяльність поточної влади, як центральної так і місцевої. Провідник завжди в таких випадках мав що сказати. Давши характеристику усіх її складових під сучасну пору: системи влади, структур влади і людей влади, одним нагадував а інших запитував: «Яке головне завдання влади?». Більшість із новоприбулих, як і ми колись, навіть люди з різного роду вищою освітою, не могли дати правильної відповіді. Тоді Василь Петрович вкотре повчав: «Головне завдання влади – якнайдовше утриматися при владі. Бо влада керує економічними процесами. А економіка це такий вид інтелектуальної та трудової діяльності, який призначений для забезпечення матеріальних інтересів людей влади». Тому тим хто нині нищить і грабує Україну, і верхівці, і тим що живиться крихтами з барського стола – не вигідно міняти систему і режим на користь народу. Їм начхати на його біди і проблеми». Ще одна відома жартівлива фраза Іванишина: «Відрізання рила від владного корита – болісний процес». А відрізати треба, при тому що, по всій Україні одночасно.

Батько чудово розумів, що собою являє нинішня влада в Україні, але чітко розрізняв те, що, будучи цілісним політичним організмом, вона має свої складові:  систему влади, структури влади та людей влади. На наші питання: чи готовий він зустрітися з тими, хто є червоними, та промосковськи налаштованими політиками і виступає проти української державності, як О.Мороз чи П.Симоненко, він відповідав що: «Так – готовий!». І аргументовано доводив чому. Бо, за його теорією є декілька прошарків у своєму визначенні щодо політичних процесів в Україні, а тому необхідно: з ворогів робити бодай нейтральними, байдужих людей активізувати до суспільно-громадського життя, а з активних у громадській діяльності патріотів – дієвих націоналістів. Бо, в індивідуальних зустрічах, приватних дискусіях сіється те зерно сумніву та відчуття переваги нашої правди та їхньою фальшивістю, яке вибиває бажання і, хоча би частково, нейтралізує їхню агресивність. Він вважав, що система влади повинна бути революційним шляхом демонтована, структури реорганізовані а, з людьми влади треба працювати, як публічно, так і індивідуально. Не одного недруга, слідуючи його вченню нам, мирним способом, вдалося врятувати від обраного ними хибного шляху, чи перетягнути на свою сторону і отримувати бодай корисну інформацію про те, що діється у ворожому таборі.

Також Іванишин дуже серйозно ставився до визволення підлеглих із за ґрат. Найбільше «залітав» Євген Поважний-Грім, легенда Організації. Вперше під час захоплення  приміщення Чортківської районної  Ради членами Тризуба. Відкрито кримінальну справу, в т.ч. проти двох дівчат, яким до повноліття не хватало двох місяців. На ноги поставили всю організацію. Тисячі листівок (одну з них почепили на вхідні двері обласного СБУ), масові пікети організовані «Тризубом», але виконані іншими громадськими організаціями (бо «Тризуб» не пікетує, а те, що не можливо зробити вдень, з успіхом вирішувалося в темну пору доби), не давали результату. Місцеві «мєнти» раді б були закрити справу, але вона контролювалася зверху.

Я тоді був кошовим Західноукраїнського коша і мав пряме завдання витягнути «Грома» з чортківської тюрми. Приїхавши в Дрогобич, я запропонував Василю Петровичу зустрітися з керівником Тернопільської ОДА, яку сам ініціював. Він погодився і зустріч, яка тривала три години, дала результат. Тоді Представником Президента в Тернопільській області був старий і досвідчений партократ. Він після зустрічі зумів пояснити тим, хто сидів у стольному граді, чим це може для них закінчитися. Правда, про що йшла тоді мова я дізнався значно пізніше, коли сам потрапив під прес тоталітарної машини режиму внутрішньої окупації, але те, що Батько готовий був захищати кожного знали усі, від стрільця до полковника.

Під пресом «правоохоронних» структур Організація часто опинялися у безвихідних ситуаціях. Окрім прямого тиску на членство, на батьків та дружин «розпрацьовували» і тих хто допомагав тризубівцям матеріально та фінансово. Не один з них, на жаль, ставав банкрутом. Згодом, ми з допомогою нашої внутрішньої служби з екзотичною назвою «Едельвейс», навчилися мистецтва скривати усі джерела нашого забезпечення. 

А щодо членства поставленого на грань виживання з перспективою опинитися у в’язниці, друг Василь завжди повторював: «Ми пішли проти системи, як в середині держави так і поза її межами. Проти Націоналізму і Християнського світу працюють усі глобалістичні структури, яким допомагають розвідувальні центри високо розвинутих держав. Ми – поставлені на край прірви, перелетіти її можливо лише на КРИЛАХ ВІРИ. Ніякий прагматизм нам не допоможе, крапка!».

Якось воно ніби дивно, але саме такий підхід виявився найбільш дієвим.

Провідник знав не лише можливості і риси характеру своїх підлеглих а й їхні сімейні проблеми. З великою повагою ставився до дружин тризубівців, батьків та матерів.

Можливо, не було би усієї цієї романтично-містичної тризубівської аури, якби не було надійного тилу – наших тризубівських дружин. Не хочу нікого з них виокремлювати. Але те, що вони з нами пережили і витримали, достойне великої поваги. Майже постійна відсутність чоловіка-господаря вдома і періодичні «націозахисні гастролі» побратимів (іноді за відсутності господаря, який теж поїхав на «гастролі», тільки в інший кінець України), яких треба нагодувати, переночувати, перемити за ними посуд і перепрати постільну білизну. Мало молодими революціонерами-батьками приділено уваги сім’ї, своїм старіючим батькам і, особливо, дітям (значну частину свого сформованого світогляду діти отримували теж і від татових побратимів); постійне безгрошів’я; арешти та обшуки (в присутності неповнолітніх й переляканих дітей); кримінальні справи, судові засідання; погрози від криміналітету; переслідування на роботі; нерозуміння ролі їхніх чоловіків у національно-визвольній боротьбі навіть серед свого найближчого оточення; постійні переживання – неповний арсенал того, що їм доводилося і доводиться пережити. А нині – ще й війна!

Рідкісні зустрічі та спілкування між ними і та повага одна до одної й порозуміння, співчуття до своїх, лише їм відомих, вистражданих жіночих проблем, – це теж щось неповторне, хоча й важке, і воно дано лише тим, хто все це пережив. Звичайно, жаль їх, але Україна – понад усе! Вони теж навчилися підтримувати і поважати одна одну, як і революційну справу своїх чоловіків. Для них створений Іванишиним «Тризуб» теж став часткою їхнього серця, світлим проблиском у повсякденному, хоча й тривожному житті. Лише одиниці з них активно цікавилися ділами своїх чоловіків. Більшість – мовчки їм допомагали, морально підтримували, сприймаючи сімейну реальність такою, якою вона є. Вони вміли, не видаючи власних емоцій, гордитися своїми чоловіками тими, «хто любов і мужність поєднав». Тож і ми, не показуючи назовні, в глибині душі шануймо їхнє терпіння, їхню любов, їхню материнську опіку над дітьми та виховання їх у патріотичному дусі, любімо і поважаймо їх.

Загрозлива суспільно-політична ситуація у поділеній на клани Україні, часті зміни людей влади та політичного курсу олігархічної «еліти», штучне нагнітання напруги між різними регіонами, необхідність постійного впливу на ідейно хворий політикум вимагали від керівництва «Тризуба» постійно тримати руку на пульсі повсякденної активної діяльності. Тому більшість старшин із командного ядра, референтів, інструкторів завжди перебували в постійних поїздках, що було неодмінно пов’язано з побутовими проблемами: забезпечення транспортом, пошуком приміщень для зустрічей, нарад, проводів, доступу до Інтернету, харчування, особистої гігієни, нічлігу. Офісні приміщення були лише в декількох містах. І то відкривалися вони лише вдень, у визначені години. У таких організаційних «відрядженнях» найбільшою морокою завжди була проблема нічлігу, адже переважно приїжджали не на один день. Деколи, при виконанні специфічних завдань і під час масового перебування членства в одному регіоні, винаймали тимчасові квартири.

Наплічник, спальник та каримат – незмінні атрибути кожного тризубівця. Під час вишколів ночували в наметових таборах, також – приватних мотелях, пансіонатах, гуртожитках, шкільних спортзалах, які, ризикуючи потрапити під ковпак «правоохоронців», втратити роботу і кар’єру надавали наші прихильники і симпатики. На вишкільній базі в Слов’ятині було найбільш «комфортно» – спали у відновлених бандерівських бункерах. Однак найчастіше доводилося ночувати в оселях побратимів.

Домівки В.Іванишина, Д.Яроша, З.Багрія, О.Щерби, М.Гумена, І.Пендзюра, В.Чоботаря, Є.Поважного, С.Кіндрата, А.Стемпіцького, М.Терлецького, Р.Винара, В.Рябченка, А.Тарасенка, С.Ковальчука, М.Куделича, О.Щерби часто перетворювалися на міні-готелі, де можна було провести індивідуальні бесіди, відпочити чи заночувати. Моя оселя у селі Великі Гаї на Тернопільщині, мабуть, давала притулок побратимам найчастіше. Важко пригадати, хто з членів Центрального Проводу, оргреферентів, капеланів чи хлопців із «едельвейсу» тут не перебував, гостював, відпочивав, творчо працював, ночував.

Пригадуються ті місця і ті події, де доводилося перебувати, ті ситуації, які пережив сам. А скільки було поодиноких випадків тимчасового перебування тризубівців під час акцій на дачах, у квартирах чи приватних будинках своїх організаційних друзів? Переконаний – тисячі по всій Україні! Були також випадки, коли декому з тризубівців треба було (іноді місяцями) переховуватися (думаю, усі розуміють, від кого), і жодного разу нишпорки, що їх розшукували, не виходили на слід.

Поряд з організаційною діяльністю, у кожного тризубівця є ще й свій сімейний куток, обов’язок перед дружиною, дітьми, батьками, поточні господарські та побутові проблеми, власне хобі. Спектр індивідуальних захоплень членства дуже широкий – від творення власних бібліотек та колекціонування кактусів до захоплення холодною зброєю та професійного заняття різними видами рукопашних боїв. Тут кожен старався допомогти побратиму порадою, наданням інформації чи подарувати якусь оригінальну річ до його приватної колекції. У «Тризубі» стало доброю традицією запрошувати до себе в гості сім’ї побратимів під час релігійних свят, храмових празників, відзначення днів народження, хрестин…

На шістдесятиліття з дня народження Провідника, тризубівці приготували для нього сюрприз. Його запросили відсвяткувати свій ювілей у місті Кам’янському, в місцевому кафе, розташованому на символічному для нього лівому березі Дніпра. Донині кожен з теплотою згадує цю незабутню поїздку та зустріч найближчих друзів у тісному колі. Друг Василь був тоді зворушливо вражений і висловився, що це – найкращий дарунок у його житті.

Добре розуміючи, що будь-яка влада – це система. А систему можна здолати лише власною націозахисною революційною системою, яку він, разом з побратимами та однодумцями творив. Творив у різних сферах: філософській, ідейній, світоглядній, політичній, науковій, націозахисній… Авангардна сила цієї системи його дітище – Всеукраїнська організація «Тризуб» імені Степана Бандери.

За активної участі, хоча не чисельного, але ідейно стійкого і політично вишколеного «Тризуба» було відрізано рило від корита біло-голубому кнурові, відріжемо і нинішнім, теж солодкоустим, політичним фарисеям що, двічі на революційних Майданах, дурили людей а нині, на крові патріотів, прийшли до влади. Батько добре вишколив тих, хто поряд з ним постійно був до його передчасної кончини. Їх тоді було десятки, нині послідовники його ідей – вимірюються тисячами.

Василь Іванишин геній сучасності, усе ним написане, виголошене в аудиторіях, сказане в інтерв’ю є істиною, проте мало хто це розумів. Щасливі ті, хто зумів разом з ним, під його керівництвом, вчитися і діяти. Залишився обов’язок – продовжувати ним започатковане.

Його геніальні вислови: «Українцям можна відібрати все, але доки вони пам’ятають Святе Письмо і Кобзар – українська нація незнищенна», та «Христова наука – абсолютна інтерпретація, абсолютної істини, абсолютним авторитетом» є хрестоматійними. 

Втрата Василя Іванишина непоправна не лише для Організації і України, а й всього світового націоналістичного руху. Руху, гасла якого: «Світ – без імперій!», «Воля народам! Воля людині!». В день своєї кончини він мав бути обраний Головою новоствореного Міжнародного антиімперського фронту. Та не судилося, у Всевишнього свої плани.

Проте він, у порівняно короткий період, із не підготовленого організаційно та не вишколеного ідеологічно, проте, внутрішньо готового до націозахисного чину членства, зумів відродити сучасну модерну, націоналістично-революційну та світоглядно-ідейну, дієву революційну систему національного спротиву та генератора націозахисних ідей. Систему, творену із жертовних її членів, які пройшли випробовування у різноманітних акціях, набралися досвіду і нині продовжують започатковану ним Справу. Сотні проведених націозахисних акцій, зірваних ворожих антиукраїнських планів, випуск друкованих різнопланових матеріалів, які створили його учні – результат повсякденної усесторонньої праці друга Провідника. Кожен з них, для кого, Ідея і Чин були вище за родинні, сімейні чи особисті проблеми, для кого слова із маршу ОУН: «Не хочемо ні слави ні заплати. Заплата нам – це радість боротьби! Солодше нам у бою умирати, Як жити в путах, мов німі раби», – були стимулом життя, генератором  нових ідей, – однозначно, непересічна особистість.

Бандерівський «Тризуб» – радикальне, ідейне, жертовне середовище, як і його неповторна, незабутня побратимська атмосфера, творена і постійно удосконалювана її членством. Це – започатковане, з невідомих широкому загалу звичайних хлопців і дівчат організаційне тіло. Як у свій час, персонаж Шевченкового наймита Яреми, переродженого у народного месника гайдамаку-Галайду, а нині, – сучасного революціонера-бойовика, воїна-добровольця чи волонтера. Це – створена, природним способом, через постійну діяльність на межі можливого, система націо- та людинотворення. Це – щоденні різнопланові заходи по всій Україні, пропагандивні походи в т.ч. у Криму, вишколи з білорусами і кримськими татарами, таборові ватри, постійні націозахисні дії (в день і вночі), охорона релігійних прощ, організація наукових конференцій та круглих столів, дискусії з «теж-націоналістами», факельні ходи, виступи і публікації у ЗМІ після резонансних акцій, змагання з рукопашного бою, випуск різноманітних пропагандивних та агітаційних матеріалів та їх розповсюдження, Великі Збори і також, все те інше, що не дозволяє озвучувати шоста точка Декалогу. І все це – одночасно з арештами, судами, каліченням і фізичною ліквідацією владою побратимів, залякуванням «правоохоронними» органами найбільш вразливих її членів студентів та підприємців. Тризубівське орденське побратимство – це атмосфера людяності, жертовності й добра в якій жило, діяло, і буде діяти, поєднане спільною ідеєю товариство нескорених чоловіків і жінок, юнаків і дівчат усіх, що за покликом серця, пішли «пробоєм проти течії». Не всі вони писали статті, виготовляли пропагандивні плакати та агітаційні листівки, видавали книги, розробляли програмні документи, виступали публічно на різнопланових заходах, але усі, як і тисячі інших кандидатів та симпатиків, що пройшли організаційні вишколи і боролися за УССД, поклали свою цеглину в підвалини майбутньої національної держави.

Твердо переконаний, – що не відбили би українці у донецьких «риґів» Майдан Незалежності 1 грудня 2013 року, не взяли би штурмом КМДА, Будинок профспілок, не поставили би в «стойло» найнятих «тітушок», не горіли би автобуси «бандитів-беркутівців», а згодом і бронетранспортери під час Революції гідності якби їх, націоналістів-бандерівців із стальною волею і твердими переконаннями, на чолі з Провідником полковником Дмитром Ярошем, там не було. Не був би створений і Правий Сектор, який вселив віру і став стержневою структурою Майдану, в революційний чин якого повірили мільйони людей. Не було би Добровольчої української армії (раніше ДУК ПС) що гідно, з честю, на початку окупації, зупинила ворога у перших боях на Донбасі, відстояла решту територіальної цілісності України весною 2014 року і до нині виконує свої взяті обов’язки на передовій.

І все ж таки, закінчуючи цю статтю, з ностальгією поринаю у спогади, бо перша зустріч з майбутніми найближчими побратимами незабутня і найбільше врізалася в пам’ять.

Липень або серпень такого далекого і такого близького 1994 року. Луцьк. Одна з ідеологічних конференцій організована Головою Проводу ОУН та КУН п. Славою Стецько. Привожу делегацію молодих активістів з Тернопільщини. Представництво було зі всієї України. Виступ за виступом та все – щось і не так, і не те. І ось – виступ Іванишина. Коротко, чітко і зрозуміло. Тонкий психолог, він доручив одному з членів «Тризуба» Олегу Багану спостерігати за реакцією слухачів, у кого загоряться очі, та пізніше індивідуально з кожним поговорити. І не прогадав. Згодом, в  якомусь із гуртожитків, де ми ночували після конференції, зібралась нарада усіх тих, хто уже мав бажання розбудовувати Організацію по всій Україні. Там вперше зустрівся з Дмитром Ярошем та Ігорем Іванченком з Наддніпрянщини, Сашком Климчуком з Хмельниччини, Богданом Климчуком з Горохова, Зіновієм Багрієм з Моршина, Степаном Бичеком з Турки. Молоді хлопці з Великої України побували на місці першого бою боївки ОУН проти німецьких окупантів, у лісі де було створено перший табір УПА, поспілкувалися з її ветеранами. Вони теж зробили свій остаточний вибір. Ми роз’їхались і кожен, на своєму терені, почав творити зародки майбутньої структури.

Так, поряд з Провідником і його правою рукою другом Завірюхою та їхніми побратимами, в націоналістичному середовищі, протягом короткого часу, опинилися: Крук-моршинський і Крук-криворізький; нерозлучна четвірка із нинішнього Кам’янського – Яструб-Спис-Сокіл-Лісник; харківські Кармелюк, Палій, Летун і Птах; хмельницький Кремінь; волинські Залізняк і Журавка; рогатинський Олекса; буковинські Яр, а згодом, Орест, Барс і Гатило; бойовики із гірських міст: Турки – Вовк, Тур, Яструб, із Старого Самбора – Клен, Кобра, із Сколе – Бескид та Смерічка із Закарпаття; тернопільські Вітер, Афганець, Грім, Прут, Джура, Сівач; херсонський Степовий; донецький Кіт,…

Проходять роки, час все більше віддаляє нас від тих романтичних часів боротьби, коли молоді, запалені ідеєю націоналістичної революції романтики, взявши науку та ім’я Степана Бандери, під керівництвом першого Головного командира «Тризуба», полковника Василя Іванишина пішли пробоєм проти течії. Пішло наше покоління – підуть й інші молоді революціонери-бандерівці, послідовники його вчення.

ЕПІЛОГ.

Ми нині ще живі, ми у строю і нам, незалежно від того де ми нині перебуваємо, продовжувати Справу тих, кому належить Слава. Ми ще маємо можливість боротися і творити, а вони – вже ні. Тому матеріали, ними написані за життя, мають особливу вартість. В усіх площинах – вишкільній, історично-пізнавальній, духовній, науковій, світоглядній, ідейній, політичній, військовій.

Друг Провідник зумів виховати, вишколити, світоглядно сформувати  і дав змогу проявити себе в націоналістичному строю відомих в Україні особистостей: свого сина доктора філологічних наук Петра Іванишина, багаторічного Головного командира ВО «Тризуб» ім. С.Бандери а нині Командувача УДА Дмитра Яроша, кандидата філологічних наук та керівника НІЦ ім. Д.Донцова Олега Багана, Голову ОУН Богдана Червака, Лауреата премії ім. І.Франка та громадського діяча Євгена Філя, Народних Героїв України Валерія Чоботаря-Гатила, Валерія Красняна-Барса та Командира 5 ОБату УДА Владислава Литвина-Чорного, кандидата філологічних наук Лесю Боднар-Журавку, політика Юрія Сиротюка-Мамая, доктора філологічних наук Сергія Квіта-Сірого, доктора історичних наук Василя Деревінського-Богуна, Командира ДУК ПС Андрія Стемпіцького-Летуна, Голову політичної партії «Правий сектор» Андрія Тарасенка-Пилипася, нинішнього Головного командира ВО «Тризуб» ім. С.Бандери Віктора Сердульця-Яра, священиків і капеланів о. Петра Бурака-Пустельника, о. Сергія Окунєва-Лємана, о. Сергія Орду-«…» та Народного Героя України о. Ігоря Федоришина-Парамана, громадського діяча Ігоря-Іванченка-Сокола, публіциста Івана Кілика  та сотень інших націоналістів, які перебувають на вістрі нинішньої двофронтової боротьби проти зовнішніх і внутрішніх окупантів.

Знаменита фраза, в кінці публічних виступів Провідника Василя Іванишина: «Ми хочемо перемогти! Ми можемо перемогти! Ми переможемо!», – і надалі залишається для його послідовників наказом і орієнтиром для подальшої боротьби.

І хай у цьому поможе нам Бог!

Підполковник ВО «Тризуб» ім. С.Бандери,

Референт Виховного відділу УДА

Іван Сута-Вітер

Великомихайлівка-Тернопіль

Листопад 2016- грудень 2018 рр.