МИКОЛА НИКИФОРЧИН – ВИЗНАЧНИЙ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ СТАНИСЛАВІВЩИНИ

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Володимир Мороз,

м. Київ

 

МИКОЛА НИКИФОРЧИН – ВИЗНАЧНИЙ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ СТАНИСЛАВІВЩИНИ

 

Тривалий час справжнє ім’я одного з керівників ОУН на Станиславівщині у 1944–1946 рр. “Дубенка”-“Вартового” залишалося невідомим не тільки широкому загалові, а й краєзнавцям та науковцям. З іншого боку, Микола Никифорчин був відомий як громадсько-політичний діяч міжвоєнного періоду – активіст Пласту, “Просвіти”, протиалкогольного товариства “Відродження” та Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН) [24, с. 76; 33; 52, с. 15–16, 27, 83, 403; 53, с. 29, 55; 54, с. 123, 360, 769; 72; 73]. Лише у 2011 р. був опублікований нарис про М. Никифорчина, де з’ясовано всі етапи його життя та діяльності, проте дуже загально і коротко [55]. Згодом цю інформацію з деякими змінами було повторено [34]. На сьогодні,  завдяки дослідникам Олександрові Дарованцю, Василеві Ільницькому, Миколі Посівничеві, Ользі Свідзинській, Юрієві Юзичу та Зиновієві Бойчуку, виявлено додаткові джерела про особу М. Никифорчина. Цінну інформацію про родину надав син Миколи, Григорій Никифорчин.

Джерельну базу цього дослідження складають, насамперед, документи українських архівів. Зокрема, навчання в Українському технічно-господарському інституті в Подєбрадах (Чехія) представлене в особовій справі М. Никифорчина, яка міститься в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) [82]. Тут також наведені офіційні відомості про походження, навчання та зайнятість, зокрема, є копія свідоцтва про отримання середньої освіти (свідоцтво зрілості) [82, арк. 1]. Деякі відомості зі студентської особової справи вже оприлюднені [56, с. 159-160].

Інформація про пластову діяльність міститься у 389 фонді (Верховна пластова команда, м. Львів) Центрального державного історичного архіву у Львові (ЦДІАЛ). Переслідування М. Никифорчина у 1920–1930-х рр. відображене в документації польських органів влади та поліції, яка зберігається в державних архівах Івано-Франківської та Львівської областей. Також у ній міститься і особиста інформація про нього, його навчання та зайнятість. Документи польської поліції, які стосуються  М. Никифорчина, використані у працях Бориса Савчука та Ігоря Скочиляса. Окремі деталі щодо навчання, арештів, судів та інші офіційні відомості подані у пресі, найбільше у львівській щоденній газеті “Діло”.

Документи, які стосуються діяльності М. Никифорчина у 1944–1946 рр., зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України у Києві (ГДА СБУ). Одна частина з них належить радянським органам державної безпеки (НКВД-МВД) і висвітлює, насамперед, розшук М. Никифорчина та обставини його смерті (фонд 2-Н). Інша частина – документи ОУН і УПА, які зберігаються у 376 справі 13 фонду. Особливо важливим джерелом про М. Никифорчина у 1944–1946 рр. є спогад Федора Когута-“Уласа”, його близького співробітника, опублікований у липні 1949 р. в підпільному журналі “Чорний Ліс” [78; 79]. Зокрема, тут подано обставини затримання і смерті М. Никифорчина (щоправда, дещо перебільшено). Більш достовірно про це подано в укладеному повстанцями в березні 1946 р. протоколі в справі про смерть провідника “Вартового” [21, арк. 335; 63]. Також дотичні повстанські документи зберігаються в архіві Центру досліджень визвольного руху у Львові (АЦДВР).

В ГДА СБУ зберігаються також архівно-кримінальні справи заарештованих підпільників (фонди 5 і 6). Зізнання на слідстві є важливим джерелом, хоча за рівнем суб’єктивності та достовірності є близькими до спогадів. Найбільш цінними є протоколи допитів Олександра та Юлії Луцьких [15; 16], частково опубліковані у т. 9 нової серії “Літопису УПА” [49].

Ще одна група джерел – мемуари учасників визвольної боротьби ОУН і УПА. Серед них варто згадати спогади одного із керівників Українського центрального комітету (УЦК) Костя Паньківського [62] та сестри дружини М. Никифорчина – Наталки Косарчин [44]. В них висвітлено період 1941–1943 рр., слабо представлений в інших джерелах.

Наявна джерельна база дає можливість різнобічно висвітлити життя та діяльність Миколи Никифорчина, його участь в громадсько-політичному житті Галичини і, насамперед, Станиславівщини.

Народився Микола Никифорчин 1 липня 1911 р. у с. Іване-Пусте Борщівського району Тернопільської області в родині хліборобів Микити та Анастасії з роду Дмитрик [82, арк. 1–2, 5; 87, арк. 18–19; 29, арк. 43, 70; 48]. В родині було ще двоє дітей – Марія та Катерина. Батько мав середнє господарство – 6 морґів поля, що дорівнює 3,42 гектара. Помер Микита Никифорчин у 1928 р. [46]. Спадщину поділили на три рівні частини між трьома дітьми. Микола за свою частку вчився і купував книжки для просвітницької діяльності, чим викликав нарікання родини [45; 73]. Але з тим, що він розпродував свою частку поля мирилися, бо мріяли, що вивчиться на священика [46]

Закінчивши народну школу, від 1921 р. здобував освіту в гімназії Українського педагогічного товариства “Рідна школа” у Чорткові [82, арк. 1]. Допомогу в навчанні надавали керівники місцевої “Просвіти” з Іване-Пустого [73].

У Чорткові належав до Пласту. Юнакував у 21 мішаному курені ім. Івана Богуна. Станом на ІІІ квартал 1926 року курінь, в якому М. Никифорчин займав пост прокуратора, нараховував 68 осіб [84, арк. 89]. 1 січня 1927 р. він склав перший пластовий іспит, здобув ступінь учасника і наступного дня, 2 січня, склав пластову присягу [84, арк. 93; 87, арк. 18–19].

Через виключення з чортківської гімназії М. Никифорчин перебрався до Станиславова (тепер м. Івано-Франківськ) [45]. Тут продовжив навчання в українській державній гімназії, де  мешкав у бурсі (гуртожитку) св. о. Николая [51, с. 124]. Виключений із гімназії у 1927 р. за участь у шкільному страйкові [32, арк. 12]. Коли учнів примусово повели на парад з нагоди державного свята 11 листопада (День незалежності), вони пройшли перед трибуною неорганізованою юрбою. Все закінчилося виключенням кількох найбільш бунтівливих учнів [51, с. 382–384].

Відновив навчання у приватній коедукаційній гімназії “Рідної Школи” в Рогатині, проте вже у 1928 р. його вигнали як підозрюваного в приналежності до УВО [32, арк. 12]. Відтак перебрався у Коломию, до української державної чоловічої гімназії. Проте і тут він постійно мав пригоди з поліцією. У 1928 р. вперше був заарештований і оштрафований окружним судом в Коломиї на 50 злотих за співання пісні “Не пора” під час листопадової панахиди [32, арк. 12; 73].

Відомий в майбутньому діяч ОУН та мемуарист Володимир Макар, який відвідав разом з М. Никифорчином Іване-Пусте під час великодніх канікул 1929 р., писав: “В нашому товаристві був Микола Никифорчин, мій довголітній співжитель у малосемінарійній бурсі, на рік або два молодший від мене, який вже тоді відзначився організаційними нахилами, часто виступав з рефератами перед учнівською авдиторією, а згодом став голосним громадським діячем, головно на протиалкогольному фронті” [51, с. 395].

Влітку 1929 р. М. Никифорчин організував у рідному Іване-Пустому Пласт як осередок Українського краєвого товариства охорони дітей та опіки над молоддю (УКТОДОМ) [72; 73; 89, арк. 28, 30]. Новостворений курінь ім. Б. Хмельницького став першим у Борщівському повіті, невдовзі отримав порядкове число 69. Опікуном куреня став Петро Стефанчук, а зв’язковим – М. Никифорчин [72; 86, арк. 50, 59; 90, арк. 113]. Важливим кроком в становленні осередку була мандрівка в Карпати, яка включала відвідини пластових таборів [72].

Коштом осередку Пласту в Іване-Пустому перевидано брошурку авторства Льва Толстого “Чому люди задурманюються”, замовлення на яку приймали М. Никифорчин в Іване-Пустому та Володимир Марчук у Коломиї [50].

Восени 1929 р. в гімназії в Коломиї польська поліція “викрила” нібито таємний Пласт, до якого належало 18 учнів. Його керівника М. Никифорчина 22 жовтня заарештовано, інших притягнено до відповідальності і виключено [61; 76; 80]. Завдяки енергійним старанням батьків та адвокатів вдалося захистити учнів від закиду в “нелегальщині” і схилити дирекцію гімназії до поновного прийняття всіх виключених гімназистів [9, с. 19]. М. Никифорчин постав перед ґродським судом у Коломиї і був засуджений 1 лютого 1930 р. до 3 місяців тюрми за створення нелегального Пласту та зберігання “Сурми” – газети УВО [29, арк. 13; 32, арк. 12].

Польська поліція влаштувала негласний нагляд за М. Никифорчином також і в Іване-Пустому. При обшуку читальні “Просвіти” у січні 1930 р. знайдено його шапку із зашитими документацією Пласту та “статутом УВО” (за іншими повідомленнями – статутом Пласту) [52, с. 16; 72; 73]. Серед вилученого – розпорядження Верховної Пластової Команди і окружної пластової команди в Рогатині, матеріали пластового іспиту [60, с. 132].

У 1930 р. М. Никифорчин звертався до Верховної Пластової Команди за підручниками та 40 примірниками брошури “Перша проба пластуна” [86, арк. 50, 59]. Це свідчило про перспективи стрімкого зростання чисельності організації в Іване-Пустому.

Стараннями М. Никифорчина за підтримки свідомого громадянства у червні 1930 р. створено пластовий гурток у Борщеві [73]. Для розвитку Пласту в повіті М. Никифорчин планував провести у Більчому (тепер с. Більче-Золоте Борщівського р-ну Тернопільської обл.) 10–24 серпня 1930 р. пластовий табір чисельністю до 50 осіб для учнівської та ремісничої молоді [86, арк. 50]. Для фінансування табору планувалося 3 серпня провести фестин (свято). Але польська поліція провела в Борщеві 2–3 серпня масові допити та затримання серед молоді через організацію нібито нелегального Пласту під виглядом самоосвітньої секції при УКТОДОМ. В результаті заарештовано Миколу Никифорчина, працівника української книгарні Гайовського та соліцитатора Володимира Крицуна. Фестин було заборонено [66; 69]. Поліція з’ясувала, що М. Никифорчин проводив заняття з пластунами в Замковому лісі, приймав від юнаків пластову присягу. Його характеризували як фанатика Пласту і гарячого сепаратиста [73]. Невдовзі всіх звільнили, але табір, очевидно, не відбувся.

За здогадну участь у саботажних акціях 14 вересня 1930 р. о 6 год. вранці у Станиславові були затримані Микола Никифорчин, Володимир Крицун та Дмитро Батринчук, всі – пластуни і підозрювані в членстві в УВО [2; 54, с. 123]. Їм закидали участь у підпалі 8 панських стирт у с. Липиця Долішня Рогатинського повіту (тепер с. Нижня Липиця Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.) в ніч з 30 на 31 серпня; пошкодженні телеграфних дротів між м. Рогатин та с. Підгороддя тієї ж ночі; підпалі двох панських стирт біля с. Григорів (Рогатинський р-н); пошкодженні двох телефонних дротів між м. Косів та с. Пістинь 6–7 вересня [28, арк. 352–353; 32, арк. 12; 73]. Арештовані заперечили вину, але поліція мала сумніви у правдивості їхніх алібі.

За деякий час М. Никифорчина, В. Крицуна та Д. Батринчука перевезли до тюрми у Бережанах [4; 67]. Звідси всі троє вийшли на волю у першій половині грудня 1930 р. [68].

Зберігся тогочасний опис зовнішності М. Никифорчина, зроблений польською поліцією: “Ріст невеликий, атлетична будова тіла, присадкуватий, обличчя овальне, очі сиві, вигляд сміливий, шатен, під час ходьби нахиляється вперед і трохи хитається” [73].

У січні 1931 р. поновив навчання у Греко-католицькій Малій духовній семінарії у Львові і нарешті закінчив середню освіту, склавши іспит зрілости давнього класичного типу в час від 28 червня до 2 липня того ж року [59, с. 5]. У 1930-х рр. М. Никифорчин також закінчив кооперативний курс [82, арк. 2], але подробиці цього наразі невідомі.

Повернувся до Іване-Пустого 19 жовтня 1931 р., але взимку, як нотувала польська поліція, виїхав до Львова, де мешкав у ремісничій бурсі на вул. Пасічна, 2 [73]. Від 1932 р. або 1933 р. заробляв на життя, працюючи в культурно-освітніх організаціях [82, арк. 2, 5].

Основним напрямком професійної та громадської зайнятості М. Никифорчина було протиалкогольне товариство “Відродження”. Впродовж 1931 р. він організував філії товариства у Станиславові та Коломиї, а також близько 20 сільських гуртків [70, с. 191]. Тривалий час М. Никифорчин працював у філії “Відродження” у Станиславові [31, арк. 12, 220]. З початком 1937 р. призначений люстратором всіх відділів товариства у Станиславівському воєводстві [29, арк. 43], а на загальних зборах “Відродження” 29 березня того ж року обраний членом Головної ради і референтом зв’язків із краєм [25; 35; 70, с. 157, 168–169]. У документах польської поліції він нотований як організаційний референт “Відродження” для Тернопільського та Станиславівського воєводств [70, с. 191].

Тогочасна преса містить деякі згадки про публічну діяльність М. Никифорчина. Так, 29–30 червня 1935 р. у Станиславові відбулося масове Свято молоді, організоване товариствами “Сокіл” і “Просвіта”. Перший день заходу – Конгрес молоді – відбувся в залі “Сокола” за участі уповноважених представників громадських організацій та установ. М. Никифорчин як представник товариства “Відродження” з Коломиї взяв участь у дискусії на тему “Гіґієна села” [71].

Крім товариства “Відродження”, М. Никифорчин також працював у “Просвіті”. Станом на початок 1936 р. він був люстратором читалень на район Надвірної, Делятина і Солотвини [31, арк. 81]. У червні того ж року був обраний до керівництва “Просвіти” у Солотвині [31, арк. 81]. Як делегат від цього осередку М. Никифорчин брав активну участь у загальних зборах товариства у Львові 10 червня 1936 р., зокрема звертав увагу на потребу спільної праці всіх українських установ та організацій на Гуцульщині [36; 37]. Польська поліція підозрювала його у доставці з території Чехословаччини нелегальних видань та у контрабанді звичайних товарів, що він нібито кілька разів робив впродовж 1935–1936 рр. [29, арк. 19].

Активна праця М. Никифорчина у Надвірнянщині привела до його примусового виселення з цього повіту 21 липня 1936 р. разом із кількома іншими активістами [1; 26, арк. 13]. Відтак він від 4 вересня того ж року мешкав у м. Тисмениця неподалік Станиславова. Тут працював організатором читалень “Просвіти”, займаючись реорганізацією праці місцевої філії, за що отримував плату 120 злотих [29, арк. 43]. У Тисмениці від 15 листопада 1936 р. мешкала його майбутня дружина Ольга Косарчин, секретар філії товариства “Відродження” у Станиславові [29, арк. 7, 28, 50]. Після закінчення реорганізації М. Никифорчин та О. Косарчин виїхали до Станиславова, де замешкали разом з Іваном Михайлівим, Мирославом Осадчуком та Яковом Романовичем за адресою вул. Кмєця, 11 (тепер вул. Г. Квітки-Основ’яненка) [29, арк. 43].

У повідомленні про святкування ювілею читальні “Просвіти” в Рошневі (тепер Тисменицький р-н Івано-Франківської обл.) вказано, що просвітянський організатор М. Никифорчин зачитав привітання від матірнього товариства [91].

Деталі праці М. Никифорчина в Організації Українських Націоналістів у 1930-х роках невідомі. Польська поліція вважала його організаційним референтом ОУН Станиславівської округи [70, с. 191]. Агенти повідомляли, що 10 лютого 1934 р. у с. Боднарів (тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл.) у Михайла Дяченка відбулися збори осіб, підозрюваних в антидержавній діяльності. Серед них був, зокрема, Микола Никифорчин зі Станиславова [27, арк. 2].

На переконання поліції, у 1936 р. ОУН взяла курс на опанування легальних українських культурно-просвітницьких та кооперативних організацій для ведення націоналістичної праці. Таку точку зору нібито відстоювали Богдан Кравців та Осип Бойдуник [29, арк. 19]. І справді, у з’їзді “Просвіти” у 1936 р. Б. Кравців взяв найактивнішу участь, при цьому запропонував альтернативні до поданих оргкомітетом списки  кандидатів у керівні органи, а відтак компроміс між ними, за що з’їзд і проголосував [37].

На території Станиславівського, Товмацького та Надвірнянського повітів акцію на опанування легальних українських організацій впливами ОУН вів, на думку польської поліції, М. Никифорчин [26, арк. 5]. При цьому нібито для поширення ідей ОУН створено Професійний союз культурно-освітніх працівників [31, арк. 73–74]. З ініціативи М. Никифорчина 15–21 січня 1937 р. в канцелярії Філії “Просвіти” у Станиславові на вул. Сапіжинській, 23 (тепер вул. Незалежності) відбувся з’їзд культурно-освітніх працівників. У його програму входили просвітянський, відродженецький, сільськогосподарський та кооперативний вишколи, інструкторами яких були Михайло Кушнір, Амалія Рубльова, Микола Никифорчин, Ольга Косарчин, Мирослав Осадчук та ін. [29, арк. 1–2, 5, 8, 10, 17].

Польська поліція перехопила лист О. Косарчин з Тисмениці у Нагірянку під Бучачем до подруги Марії Кизимович, за якою встановлено спостереження як за членом ОУН. У листі, який стосувався згаданого курсу, було, зокрема, написано: “Думаємо взяти ціле національне життя в свої руки, щоби переродити Націю. Організація, яку ми творимо, обеймує членів тільки докладно націоналістів” [29, арк. 1, 5]. Відповідно, протягом січня–березня 1937 р. за М. Никифорчином, Ольгою Косарчин і його товаришами було встановлено пильне стеження, щоб зібрати інформацію для припинення їх націоналістичної діяльності, зокрема заборони союзу [26, арк. 5].

Невдовзі були проведені арешти. 31 березня і 1 квітня 1937 р. проведено домашні та особисті обшуки в культосвітніх працівників М. Никифорчина, О. Косарчин, І. Михайліва, С. Осадчука, Я. Романовича, Олекси Пилипонька (член управи філії товариства “Відродження” у Станиславові), Михайла Скорця, Ярини Солодух,  Дарії Гапій, Богдана Антківа, Василя Лапчинського, Михайла Рошки, Михайла Дяченка (член ОУН, член управи філії товариства “Відродження” у Станиславові), його матері Анастасії Дяченко, Василя Чижевського (член ОУН, секретар районної молочарні у Боднарові), Степана Орляка та в приміщенні читальні “Просвіти” у Борогодчанах. Під час обшуків знайдено “різні підозрілі записки, а також націоналістичні реферати, які вилучено з метою підтвердження їх змісту” [29, арк. 60]. В результаті були затримані Б. Антків, М. Осадчук, О. Пилипонько, М. Скорець (всі – 31 березня), І. Михайлів (1 квітня), М. Никифорчин (1 квітня о 13 год.), В. Лапчинський та С. Орляк (2 квітня), О. Косарчин (4 травня) [29, арк. 61, 78; 31, арк. 219]. Також були затримані М. Дяченко, В. Чижевський та інші, але їх після допиту звільнили [3; 25].

Професійний союз культурно-освітніх працівників формально не був зареєстрований владою, бо перебував на стадії організації, але вже розпочав реальну працю посередництва щодо пошуку кадрів для культурно-освітніх товариств та праці – для зацікавлених у роботі в них. Це дало підставу висунути обвинувачення у створенні нелегальної організації [29, арк. 61, 67].

Процес перед трибуналом окружного суду в Станиславові відбувся 10–11 і 14 червня 1938 р. У створенні таємної організації “Професійний союз культурно-освітніх працівників”, мета і діяльність якої зберігалися в таємниці перед владою, були обвинувачені 22 осіб [31, арк. 67; 64]. Також їм закидали акцію “Перетворення Гуцульщини” для ослаблення польського впливу і підвищення національної свідомості гуцулів [58]. Громадська діяльність обвинувачених розглядалася  як підготовка до праці в ОУН [30, арк. 1].

Газета “Діло” про процес писала: “Всі підсудні – це молоді українські абсольвенти ґімназії або студенти університету, які не мали грошей на студії у високих школах і пішли працювати в народ, щоб ширити освіту і відродженецьку ідею. Заробляючи важко на нужденний прожиток, підсудні прийшли до переконання, що слід заснувати «професійний союз освітників», щоб забезпечити свою долю. З цією метою підс[удний] Никифорчин звернувся з відповідними листами до освітньо-культурних товариств у Львові. Прокуратор станув на становищі, що це вже був «тайний союз», а підсудні були членами цього «союзу»” [64].

Оборонцями були українські адвокати зі Станиславова: Бих, Чорненко, Шлапак, Литвинович та Диленко. Всі підсудні заперечили вину, стверджуючи, що вели культурно-освітню працю на законних підставах і ніколи її не приховували, повідомляючи про неї загал на сторінках газет [58; 64].

Оскільки не зачитувався акт оскарження, не було заслухано свідків обвинувачення і не допущено свідків оборони, процес закінчився досить швидко. Після промов обранців та останнього слова підсудних голова трибуналу відклав засідання до вівторка 14 червня, і того дня оголосив вирок. За ним М. Никифорчин був засуджений до чотирьох років ув’язнення, Ольга Косарчин – до трьох років; Степан Орляк, Василь Лапчинський і Олекса Пилипонько – до двох з половиною років; Ярослав Дзиндра – до двох років; Іван Михайлів – до 20 місяців; Василь Цап, Богдан Антків, Ярослав Дусяк, Гнат Цар та Іван Осадца – до півтора року; Василь Кручковський, Володимир Бацвин та Анна Скородинська – до п’ятнадцяти місяців; Ярина Солодух, Яків Романович і Дарія Гапій – до 1 року; Марія Крушельницька – до десяти місяців; Михайло Стасюк – до восьми місяців. Михайло Скорець і Ярослав Ференц звільнені від вини та кари, ще двом підсудним її відкладено на 5 років. Адвокати зголосили апеляцію [54, с. 360; 64].

Львівський апеляційний суд 7 листопада 1938 р. розглянув справу 14 засуджених, за яким кару М. Никифорчину зменшено до двох років ув’язнення; О. Косарчин, В. Лапчинському, С. Орлякові, О. Пилипонькові – до півтора року; Я. Дзиндрі – до одного року; В. Цапові – до десяти місяців; Д. Гапій, В. Кручковському, А. Скородинській, Г. Цареві, Я. Солодух – до шести місяців;  М. Стасюкові – до чотирьох місяців;  М. Крушельницькій – до трьох місяців. Решту вироку залишено без змін [31, арк. 219–221]. Для більшості з перерахованих термін ув’язнення вже закінчився і вони вийшли на волю.

Вийшов з в’язниці М. Никифорчин, очевидно, навесні 1939 р. Можна припускати, що це сталося 1 квітня. Невдовзі, того ж 1939 р., одружився з Ольгою Косарчин, яка народилася 25 березня 1908 р. у с. Нагірянка (тепер частина м. Бучач Тернопільської обл.), навчалася в учительській семінарії у Бучачі до її ліквідації на початку 1929 р.; закінчила вчительську семінарію у Чорткові, працювала вчителем у м. Вільно (тепер м. Вільнюс, Литва) [26, арк. 7; 45; 46; 85, арк. 19]. Належала до Пласту в Бучачі – спочатку до ІІІ самостійної чети 12 полку (куреня) юначок ім. Княгині Романової у Станиславові, а згодом до створеного на його базі підготовчого куреня юначок, де О. Косарчин у 1929 р. була курінною [85, арк. 19]. Відтак стала членом 19 куреня старших пластунів у Бучачі [88, арк. 92].

Один з її братів, Ярослав Косарчин, був активним членом ОУН, командував Калуським тактичним відтинком УПА “Магура” (1945–1949 рр.), очолював окружний провід ОУН Калущини (1949–1950 рр.) та Дрогобиччини (1950–1951 рр.), відтак крайовий провід ОУН Карпатського краю (1951 р.), загинув у боротьбі [38; 41].

Весілля відбулося в Іване-Пустому за народними традиціями, які в цьому крайньому південно-східному кутку Галичини добре збереглися [46]. У Миколи та Ольги Никифорчинів народилося троє синів:  Юрій (6 лютого 1940 р.), Ростислав (22 квітня 1943 р.) та Григорій (2 лютого 1946 р.) [45].

Напередодні Другої світової війни родина перебралася до м. Городка (тепер Львівська обл.), де застали перший прихід німців у вересні 1939 р., відтак їх зміну більшовиками, а згодом і другий прихід німців в кінці червня 1941 р. [46].  З приходом радянської влади Микола Никифорчин працював у кооперації економістом-плановиком [82, арк. 2]. При цьому навчався у Львові [46].

За твердженням Нестора Мизака, в період більшовицької окупації 1939–1941 рр. Микола Никифорчин під псевдонімом “Колос” був повітовим провідником ОУН Борщівщини [52, с. 16]. Але ця інформація не підтверджується зізнаннями організаційних референтів крайової екзекутиви ОУН західноукраїнських земель (ЗУЗ) Богдана Івашківа, Степана Ніклевича та Івана Максиміва (заарештовані НКВД відповідно у лютому, березні та вересні 1940 р.), окружної провідниці Бучаччини Клавдії Чайковської-“Лискавки” (заарештована 1 квітня 1940 р.). Зокрема, К. Чайковська зізнавала, що на посту повітового провідника ОУН Борщівщини до початку Другої світової війни працював Микола Греськів-“Холодний”, але з приходом радянської влади він пішов у Німеччину. Станом на березень 1940 року повітового провідника не було і його мала підібрати провідниця сусіднього Чортківського повіту – Надія Юрчинська-“Ліда” [5, арк. 21–22, 24, 47–48, 60–61].

Натомість син Григорій Никифорчин стверджує, що у період 1939–1941 рр. його батьки постійно мешкали у Городку під Львовом [46]. Ця обставина ставить під сумнів можливість праці в ОУН на Борщівщині.

Зміна окупанта у 1941 р. привела до зміни праці. Оскільки німці не забороняли повністю діяльність громадських організацій та установ, М. Никифорчин знову зайнявся звичною справою. Від осені 1941 р. він працював у Львові у відділі культурної праці Українського крайового комітету, а відтак Українського центрального комітету як референт з протиалкогольних справ – голова секції абстинентів “Відродження” [82, арк. 2, 5]. У той час, коли у відділі культурної праці УЦК працював М. Никифорчин, його очолював колишній секретар Виділу Філії “Просвіти” у Станиславові Михайло Кушнір. Мешкали Никифорчини спочатку на вул. Обертинській, 30/ІІІ, кв. 9 (тепер вул. Зарицьких), відтак на вул. Коральницькій, 8/І, кв. 3 (тепер вул. А. Волошина) [45; 82, арк. 2, 5].

За спогадами заступника голови УЦК Костя Паньківського, реферат протиалкогольних справ, яким керував М. Никифорчин, вів працю по громадській лінії спільно з осередками товариства “Сільський господар” [62, с. 316]. Щоправда, К. Паньківський стверджував, що цей реферат входив до підвідділу народного здоров’я відділу суспільної опіки. Це суперечить документам 1942 р., тому або він мав на увазі пізніший період, або, пишучи спогади, помилково приписав його не у той відділ.

Кость Паньківський, зокрема, писав: “При підвідділі народного здоров’я працювало також У[країнське] О[б’єднання] Пр[аці] «Абстинентів», що продовжувало довоєнну діяльність протиалькогольного товариства «Відродження». Потреба тієї праці була дуже велика, бо духова депресія розчарованих німецьким «визволенням» людей, горілка, яку кинули німці у формі премій за правильне виконування здачі контингентів, викликали сильне поширення п’янства. УОПр Абстинентів влаштовувало доповіді на протиалькогольні теми, організувало успішні курси виробу безалькогольних напитків, які вів голова об’єднання М. Никифорчин, що відбув у цій ділянці вишкіл у Німеччині” [62, с. 321].

Наявність протиалкогольної секції в УЦК і прихильність К. Паньківського не означала, що праця йшла легко. Зберігся лист М. Никифорчина, датований 29 травня 1942 р., до Костя Паньківського щодо невживання алкоголю і тютюну на товариських заходах працівників комітету: “Як референт протиалькогольної і протинікотинної акції у відділі культурної праці УЦК уважаю за свій обов’язок просити пана Голову дати доручення відповідальним за уладження Товариського Вечора службовиків УЦК в дні 30.V.1942 р. – відбути цю імпрезу без алькогольних напитків та продажі папіросів в буфеті. Ваше прихильне і опікунче відношення до ідеї абстиненції уможливить нам почати акцію в краю, покликуючись на взірцевий стан в центрі. Взірцеве абстинентське відношення майже всіх Керманичів Відділів УЦК є запорукою, що абстинентську ідею можна буде скоро і легко здійснити в цілому суспільному житті” [81, арк. 1]. На це член Президії УЦК, заступник К. Паньківського Михайло Демкович-Добрянський (в минулому – дуже активний пластун) подав роз’яснення, що помірна кількість алкоголю і цигарка – це основа товариського спілкування і культури [81, арк. 1].

У квітні 1942 р. М. Никифорчин подав заяву, а відтак був прийнятий на заочне навчання в Українському технічно-господарському інституті в Подєбрадах (Чехія) на економічно-кооперативному відділі та Вищій школі політичних наук, а також курсі консервації та переробки садовини і городини [82, арк. 2–3]. Хоча дипломи УТГІ визнавалися тільки в українських установах, все ж навчання в інституті давало можливість отримати необхідні знання, які були недоступні для українців через обмеження вступу до польських чи німецьких вищих навчальних закладів.

Крім того, у серпні–жовтні 1942 р. навчався у м. Гомбург біля Франкфурта (Німеччина) на шеститижневому курсі виготовлення безалкогольних вин. Відтак організував по лінії УЦК курси на цю тему в ряді місцевостей Галичини [82, арк. 13, 17; 62, с. 321].

В цей час М. Никифорчина мав проблеми зі здоров’ям через рідкісну хворобу Меньєра [82, арк. 17] (порушення вестибулярних і слухових функцій внутрішнього вуха, що супроводжується запамороченням і погіршенням слуху аж до повної глухоти). Ступінь захворювання невідомий.

В кінці січня 1943 р. відбувся з’їзд голів та референтів суспільної опіки УОК та УДК з усього Генерал-губернаторства, на якому М. Никифорчин доповідав про протиалкогольну акцію [62, с. 300].

За інформацією Григорія Никифорчина, родина у 1943 р. перебувала в околицях м. Заліщики (тепер Тернопільська обл.), де у квітні того ж року в с. Щитівці народився його брат Ростислав [45; 48]. За твердженням Наталки Косарчин-Марунчак, М. Никифорчин перейшов у підпілля влітку 1943 р. [44, с. 264]. Очевидно, це було зумовлено небезпекою арешту німцями, ймовірно, за працю на користь підпілля ОУН. Він перебував у лісах біля Болехова, куди перебралася і його дружина з дітьми, яка пішла у підпілля восени того ж року [44, с. 264]. Натомість у родині вважається, що Ольга перебралася в околиці Заліщик, щоб були поближче до чоловіка, який в тій околиці працював у якомусь підпільному осередку [46].

За розповідями дружини, одного разу під час т. зв. “остаточного вирішення єврейського питання” озброєний німець на вулиці міста зупинив її з М. Никифорчином, закинув йому єврейське походження і вже ставив до стінки для розстрілу. Проте знання німецької мови допомогло переконати німця не робити цього [47].

Обов’язки М. Никифорчина в ОУН у 1941–1943 рр. докладно невідомі.  Натомість вже у лютому 1944 р. він займався справами технічного зв’язку, підібравши організаційну квартиру у Львові на пл. Ринок, 26 для проведення вишколу радисток (їх було 6-7). Керівниця цього курсу, Юлія Луцька-“Одарка”-“Уляна”, отримала відповідне доручення від М. Лебедя. При зустрічі з нею М. Никифорчин, який був їй відомий під псевдонімом “Дубенко”, називав себе керівником технічного зв’язку Проводу ОУН, але пізніше Ю. Луцькій стало відомо, що той керував технічним зв’язком в крайовому проводі ОУН західних українських земель [16, арк. 73, 124; 49, с. 417–418].

Після кількох тижнів навчання було вирішено вишкіл радисток перенести на периферію, оскільки в умовах міста їхня робота, особливо практичні заняття з рацією, була небезпечною [16, арк. 73–74, 124; 49, с. 417–418]. Ймовірно, у квітні дівчата перебралися до с. Звенигород у Бібреччині (тепер Пустомитівський р-н Львівської обл.), а відтак до с. Поляна на Щиреччині (тепер Миколаївський р-н Львівської обл.) [16, арк. 73–74, 124; 40, с. 116; 42, с. 200; 49, с. 417; 83, Арк. 216].

Коли 1 травня 1944 р. в Поляну прибула Ю. Луцька, то, за її твердженням, на вишколі навчалося вже 12 жінок і близько 30 чоловіків [16, арк. 73, 123; 49, с. 417]. Люба Лемик подавала кількість курсанток у Звенигороді у 5-6 дівчат, у Поляні – 60 осіб [40, с. 116]. Люба Комар оцінювала чисельність учасників вишколу у 25 осіб – кілька хлопців та більшість дівчат [42, с. 201].

Організаційним керівником курсів радистів був М. Никифорчин-“Дубенко”, старшим з навчальних питань був інженер-східняк “Віктор” (“Володимир”), якому допомагали Ю. Луцька та колишній радист німецької армії; охорону здійснювали підрозділи УПА під командуванням “Чорного” і Костянтина Гладуна-“Голуба” [16, арк. 73–75, 123–126; 42, с. 201–204; 49, с. 417–419].

В кінці травня всі закінчили теорію і перейшли до практичних занять, для чого одна група курсантів перебралася південніше, до с. Ілів (тепер Миколаївський р-н Львівської обл.), де заняття відбувалися у приміщенні школи [42, с. 202–203; 83, арк. 216].

У червні німці провели облаву в Поляні, внаслідок чого частина майна вишколу була знищена [40, с. 116]. Напевне, саме після цього всіх курсантів перевели на лісничівку в миколаївських лісах [42, с. 204].

Вишкіл закінчився на початку липня 1944 р. [42, с. 205–206]. Випускники були скеровані до найважливіших підпільних осередків. Зокрема, до генерального секретаріату закордонних справ УГВР (Люба Комар-“Галина” і Марта Грицай), радіостанції “Афродита (Люба Лемик-“Люба”), в почот Романа Шухевича (Іван Осипчук-“Мороз” та Іван Осипчук-“Месник”) та ін. [40, с. 116; 42, с. 206–207; 92, k. 29].

На лісничівці у миколаївських лісах (ймовірно тій, де відбувався вишкіл), на північ від містечка Розділ (тепер смт Миколаївського р-ну Львівської обл.) навесні–влітку 1944 р. діяв пункт радіозв’язку. За твердженням Юрія Гаврищишина, у ньому працювало 11 радистів під керівництвом “Віктора” та “Біди”,  інженера зі Львова. З наближенням фронту в липні 1944 р. співробітників було приділено до сотень УПА і під осінь деякі з них потрапили на Волинь, в околиці с. Антонівці (тепер Шумський р-н Тернопільської обл.). Тут також на той час працював пункт радіозв’язку [11].

Головний пункт радіозв’язку в кінці липня – у серпні 1944 р. базувався біля с. Липа (тепер Долинський р-н Івано-Франківської обл.).  Відомо, що серед його працівників були теж учасники вишколу радистів на Миколаївщині [43, с. 108, 115]. Можна припускати, що тут перебував і М. Никифорчин, оскільки член Головного військового штабу (ГВШ) УПА Олекса Луцький, який зустрічався із ним в кінці 1944 р., стверджував, що той раніше працював керівником центрального пункту зв’язку Проводу ОУН [15, арк. 29, 40, 67]. Очевидно, що йшлося про пункт у Липі, оскільки саме з ним устійнювали параметри зв’язку радистки генерального секретаріату закордонних справ УГВР [43, с. 108, 115].

Керівником Центрального технічного зв’язку (ЦТЗ) при ГВШ УПА у 1944 р. був Михайло Медвідь-“Карпович” [8, с. 196–197; 75, с. 195]. Він восени 1944 р. базувався на Миколаївщині та Бібреччині і мав завданням налагодити радіозв’язок. Цьому перешкодила облава НКВД 14 грудня, коли біля с. Борусів (тепер Жидачівський р-н Львівської обл.) загинули радист центрального зв’язкового пунтку “Жукар”, його помічник “Бульбенко”,  радисти, які були при Головному командирові УПА (“Месник” і “Мороз”) та інші. Як підсумував із сарказмом охоронець Р. Шухевича Ірон Кудлайчук-“Неон”, який мав тоді вивчити шифри радіозв’язку: “Від того часу проблема радіозв’язку перестала існувати” [92, k. 30]. Очевидно, остаточно доля ЦТЗ була вирішена близько 20 грудня 1944 р., коли у с. Вільхівець (тепер Перемишлянський р-н Львівської обл.) М. Медвідь зустрічався із Р. Шухевичем [92, k. 30].

Новим організаційним обов’язком М. Никифорчина став пост обласного референта пропаганди ОУН Станиславівщини, куди його призначено у листопаді–грудні 1944 р. Його попередник, Петро Головко-“Аскольд”, відійшов від організаційної праці в ОУН і підозрювався у явці з повинною.

Член ГВШ УПА Олекса Луцький-“Андрієнко” в кінці 1944 р. зустрічався із обласним референтом пропаганди ОУН Станиславівщини “Дубенком” у Чорному лісі, і залишив такий його опис: “35 років, середнього зросту, брюнет, носить коротке волосся, лице видовжене” [15, арк. 28–29, 39–40, 67].

В кінці 1944 р. в околицях Станиславова бачилася з М. Никифорчином-“Дубенком” і Юлія Луцька, яка добре знала його з курсів радистів у Львові та на Миколаївщині. При зустрічі він їй повідомив, що призначений референтом пропаганди Станиславівського обласного проводу ОУН [16, арк. 74, 81, 124–125, 130; 49, с. 418]. Ю. Луцька також залишила опис його зовнішності: “Близько 35 років, низького зросту, брюнет, худий, іноді носить бороду” [16, арк. 74, 125; 49, с. 418].

Із тодішніх працівників обласного осередку пропаганди – підлеглих М. Никифорчина – відомі Михайло Дяченко-“Гомін” (редагував газету “До чину”), Федір Когут-“Улас”, Ярослав Богдан-“Всеволод” та ін.

На новому посту М. Никифорчин перебував недовго – не зумів впоратися з усім обсягом роботи, надаючи пріоритет політмасовій ділянці [18, арк. 224; 79, с. 7]. Про це писав Ф. Когут-“Улас”: “Склалося так, що коло 20 березня 1945 р. стали стікатися до відділу пров. Дубенка різні «пропаганди» зі своїми охоронами. Дубенко прямував десь аж в болехівські Карпати здавати свої обов’язки і свою групу. Був він обласним пропагандистом, власне кажучи, воюючим пропагандистом. Створив бо він собі групу бойовиків числом 40‑50; до того назбирав собі по терені кандидатів на пропагандистів; їх думав вишколювати, рейдуючи. (…) Вечером звичайно відбував в Народнім домі пропагандивний виступ і зникав, спиняючися за яких 30 км. Мав деколи і збройні сутички з большевиками. В Городенщині в лісі звів був таки позиційний бій. Дубенка, як то казали, всюди було повно. Хоч терени чи пак ліси були насичені нашими бойовими сотнями і хоч ворожі штаби орієнтувалися в наших силах, то все-таки Дубенко своїми нічними 30‑тькілометровими скоками робив враження ще більшої кількости наших повстанчих сил. Мав Дубенко організаційний хист. Кидався він по цілій області, але відклав набік організацію публіцистичної праці. Тому-то на доручення проводу мандрував в Карпати скласти свої обов’язки на руки пров. Тура. Обидва зустрілися в Чорнім лісі і направили свій азимут в Карпати” [79, с. 7–8].

Пропагандистська сотня “Дубенка”, як подавалося у повстанських документах, наробила розголосу на весь край (її популярно називали “Ісусове войсько” або “Ісусова піхота”), але була розформована як дещо непрактичне утворення  [10, с. 19].

Реорганізація Станиславівської області в Карпатський край із приєднанням Дрогобиччини, Закарпаття і Буковини тривала кілька місяців від кінця 1944 р. до весни 1945 р. Власне у березні 1945 р. на базі обласного осередку пропаганди створено крайовий осередок пропаганди (КОП). Його очолив як крайовий референт пропаганди Володимир Тодорюк-“Тур”. Він поставив працю краще за “Дубенка”, налагодивши вихід періодичних видань “Шлях перемоги” та “Пропагандист” [18, арк. 224], але в середині травня був розстріляний Службою безпеки ОУН. Відтак у другій половині травня – першій половині липня крайовим референтом пропаганди і діловим зверхником для М. Никифорчина був Петро Федун-“Север”, а з середини липня – Омелян Кочій-“Левко-“Черлян”. Серед працівників КОП були  Ярослав Богдан-“Всеволод”-“Рамзенко”, Михайло Дяченко-“Гомін”-“Марко Боєслав”, Федір Когут-“Улас”-“Берест”-“Карась”-“Директор”, Володимир Кузь-“Руслан”, Степан Слободян-“Клим”-“Єфрем” та інші [17, арк. 36].

Змінивши у березні 1945 р. псевдонім з “Дубенко” на “Вартовий”, М. Никифорчин працював у крайовому осередку пропаганди (КОП) ОУН Карпатського краю, маючи у підпорядкуванні групу вишкільників [21, арк. 320]. Ймовірно, займав пост субреферента (заступника референта) із вишкільних питань. В його обов’язки входили проведення вишколів та інструктажів  із пропагандистськими кадрами, перевірка праці низових клітин референтури, організація праці інструкторів. Збереглася датована 5 листопада 1945 р. інструкція з назвою “Матеріяли до студій діяльности станиці” за підписом “Вартового”, у якій подано основні засади політмасової праці на селі [20, арк. 121–124].

Від кінця березня до вересня 1945 р. крайовий осередок пропаганди, який мав криптонім “Погар”, базувався в лісі біля сіл Бряза (тепер с. Козаківка Болехівської міської ради Івано-Франківської обл.), Лужки і Липа (тепер Долинський р-н Івано-Франківської обл.). Відтак його перенесено в околиці хребта Аршиця та с. Суходіл Рожнятівського р-ну, де працювали до лютого 1946 р. [17, арк. 37].

Працівники відлучалися з осередку у справах. Як згадував М. Дяченко, на початку серпня 1945 р. він з охороною, “Дубенко”-“Вартовий” з охороною, “Берест” і “Руслан” переходили з околиць Станиславова в Карпати, йдучи через Чорний ліс, де всі разом поспілкувалися з командиром тактичного відтинка УПА Василем Андрусяком-“Різуном” [6, с. 61–62].

Група вишкільників провідника “Вартового” у жовтні–листопаді 1945 р.  організувала собі зимовий постій у північній частині тодішнього Ланчинського району (тепер Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл.) [14, арк. 6; 21, арк. 320]. За організаційно-територіальним поділом ОУН це був стик Надвірнянського та Товмацького надрайонів Станиславівської округи та Коломийського надрайону Коломийської округи. Всі місцевості добре знайомі М. Никифорчину з громадсько-політичної праці у 1930-х рр.

Дружина Ольга працювала вчителькою початкових класів на Надвірнянщині – спочатку у Бухтівці біля с. Пасічна, а відтак у с. Назавизів, неподалік місць, де у підпіллі перебував її чоловік. Вони зустрічалися у 1945 р., а 2 лютого наступного року у Назавизові народився син Григорій [45]. Слід згадати, що більшовики під виглядом повстанців двічі пробували спровокувати Ольгу Никифорчин на протиправні, з точки зору радянської влади, дії, але вона розкусила ворожу гру [47].

Для розшуку і ліквідації членів і працівників крайового проводу ОУН Карпатського краю у грудні 1945 р. обласним управлінням НКВД заведено агентурну справу “Верховинці”. Одним із її фігурантів був “Дубенко”-“Вартовий”, якого вважали крайовим референтом пропаганди. З особистої інформації про нього знали лише те, що його прізвище Никифорчин і він родом з-під Збруча [13, арк. 23, 25; 19, арк. 303; 23, арк. 168].

Про те, що прізвище “Дубенка”-“Вартового” є Никифорчин НКВД також знало зі зізнань районного пропагандиста Олексія Гуша-“Вишні”, датованих 6 січня 1946 р. Він також повідомив, що той одружений і має дітей і що може базуватися в селах Камінна, Перерісль, Цуцилів і Фитьків Ланчинського р-ну (тепер Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл.) [14, арк. 6; 22, арк. 266–269; 23, арк. 134–135, 195–196]. Також НКВД мало відомості, що в кінці січня “Вартовий” перебував у с. Молодятин (тепер Коломийський р-н Івано-Франківської обл.) [77, с. 313].

У листопаді 1945 р. – лютому 1946 р. основним напрямком праці ОУН і УПА була військово-пропагандистська акція проти виборів до Верховної Ради СССР. Протидія з боку підпілля привела до т. зв. зимової блокади, коли майже в усіх селах Західної України були розміщені гарнізони внутрішніх військ НКВД з метою забезпечення виборів та боротьби з ОУН і УПА. Це призвело до значних втрат протягом всього часу блокади (січень–квітень 1946 р.). Зокрема,  21 січня у криївці в с. Велесниця Горішня (тепер частина с. Нижня Велесниця Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) загинув “Боярин” – один із бойовиків охорони М. Никифорчина [57; 74].

В дальших протиповстанських операціях на початку лютого загинуло кілька місцевих підпільників. М. Никифорчин із чотирма охоронцями 18 лютого потрапив в облаву підрозділів Червоної армії, які допомагали внутрішнім військам НКВД, в лісі між селами Кубаївка і Боднарівка Ланчинського району (тепер с. Кубаївка Надвірнянського р-ну і с. Боднарів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Зав’язалася перестрілка,  в якій, за радянськими документами, вбито двох і важко поранено двох повстанців, а ще одному вдалося втекти [13, арк. 25].

Пораненими, які потрапили до рук ворога, були М. Никифорчин та його охоронець “Ворон”. При опитуванні на місці один із затриманих подав своє ім’я як Дубенко Микола Микитович і повідомив, що займав пост референта пропаганди надрайонного проводу ОУН з Тернопільщини, псевдо “Звір”, і йшов на зв’язок зі Станиславівським окружним проводом ОУН. Докладно допитати його не вдалося, бо він через добу помер [12, арк. 216; 13, арк. 25].

У ряді документів ОУН вказувалося, що працівник КОП “Вартовий” загинув 18 лютого 1946 р. в лісі біля с. Кубаївка [57; 74]. Очевидно, що маємо справу з помилкою, бо є й інші повстанські документи, які підтверджують, що М. Никифорчин помер не того ж дня, коли був затриманий [21, арк. 335].

Подробиці загибелі, хоча і з очевидними перебільшеннями,  подав співробітник КОП Федір Когут-“Улас” на сторінках повстанського журналу “Чорний ліс”: “Дубенко в 1946 р. в лісі біля Кубаївки попав на засідку. Всі чотири його бойовики впали. Самого Дубенка зловили тяжко раненим. Привели в село, скликали мітинг і заставляли Дубенка промовляти до народу в дусі большевицького “раю”. Та Дубенко не зломився. В приявності озброєних большевицьких собак сипнув жаркими іскрами слів до народу. Закликав до нещадної боротьби з большевицькою навалою. Закликнув до витривалости і долив кріпкими словами народові віри в перемогу ідеї Української Самостійної Соборної Держави. Скажені собаки стягнули його з підвищення, вивели в ліс і замордували. Дубенко загинув, та не зломився” [79, с. 18–19].

Цю версію у поетичній формі виклав Михайло Дяченко-“Марко Боєслав” у вірші “Пісня про друга Миколу Н.-Вартового”, датованому 8 січня 1947 р. (збірка “Хай слава луна”):

Увечорі вийшов із друзями в поле

Микола, завзятий борець.

Пожежі суворо горіли довкола –

Пустились іти навпростець.

Ішли на Покуття з наказом священним,

А ворог уже чатував.

І гаркнули стріли, мов люті шершені,

Розвідник од кулі упав.

І крикнув Микола: – Вогонь, вірні друзі!

Гранати! Ізправа б’є кат!

Упали гранати, ревіли в ярузі,

Миколі заграв автомат.

Черга за чергою клекоче, лютує.

– Нема вже набоїв у нас! –

Хтось тихо промовив. – Я біль тяжкий чую,

А ворог січе раз-у-раз.

Упали всі друзі, лишився Микола,

В пістолі один лиш набій.

Нема чим стріляти – кати доокола –

Прощай, Рідний Краю Ти мій!

Наставив на себе пістолю холодну,

О, горе! – набій не спалив.

– Умру на тортурах! Вмирати всеодно,

Помстяться ще друзі колись!

Зв’язали Миколу, в село завернули,

А рано зігнали всіх з хат.

– Покайся, бандьоро! – щоб всі це почули

Шепнув, скаженіючи, кат.

– Не скаюсь, звірюки! Борися, народе!

Вкраїна устане ясна!

Ще мент, ще хвилина — кров месть святу зродить,

Тирани покоряться нам!

Не дано домовити слова Миколі,

На муки у ліс повели.

Вмирав непокірний, терпів тяжкі болі,

Вмирав і востаннє моливсь:

– О Боже Великий, прийми нашу жертву

За Вільну Вкраїну Святу!

Хай нарід наш гордо устане із мертвих

Й неволі сліди заростуть! [7, с. 192–193].

Більш стримано і достовірно (хоч теж не зовсім точно) справу викладено повстанцями в протоколі у справі про смерть провідника “Вартового” (березень 1946 р.): “Дня 17.2.46 рано о год. 9-ій провідник Вартовий із п’ятьма стрільцями вийшов із с. Боднарівка і йшов лісом до с. Кубаївка. О год. 10-й стрільці, переходячи через ліс, побачили більшевиків, крикнули: «Більшевики!», – та кинулись утікати. Більшевики почали стріляти за втікаючими стрільцями та доганяти їх. В погоні за стрільцями більшевики поранили в голову пр. Вартового і стр. Березу – в груди. Пров. Вартовий, не маючи виглядів на втечу, стріляє з пістоля собі в груди, одначе хибить і попадає враз з раненим стр. Березою живим в руки більшевиків. Решта стрільців під охороною власного вогню втікають. Ранених пр. Вартового і стр. Березу забирають до району в Ланчині, а там усіми силами стараються вилічити пр. Вартового, але провідник жодних ліків не принимає. При допитах признає себе «провідником з краю». Більшевики кажуть йому говорити мітінг до народу, він відмавляється і каже: «Ви цим України і так не здобудете» (його говорення на допитах відомо з говорення людей). По 4-х днях тяжких мук пр. Вартовий помер і його похоронено десь в районі. З пров. Вартовим впала в руки більшевиків його торба зо звітами, літературою і іншими паперами” [21, арк. 335; 63].

В облаві 21 лютого, проведеній у лісі біля Боднарівки оперативниками Ланчинського райвідділу НКВД за участі місцевого гарнізону вбито двох охоронців “Вартового” і затримано ще двох, зокрема Василя Феняка-“Цигана”-“Байду” [12, арк. 174, 216; 65, с. 576].  На допитах він зізнав, що померлий був працівником крайового проводу. Тіло відкопали для упізнання. Три агенти-бойовики зі спецгрупи обласного управління МВД підтвердили, що це труп “Дубенка”-“Вартового”, якого вони особисто знали [12, арк. 216].  Відповідно спіймали на вигаданих зізнаннях і затриманого з М. Никифорчином охоронця “Березу”, який назвав себе “Вороном” [12, арк. 216].

Мати Миколи Никифорчина Анастасія померла в Іване-Пустому у 1951 р., де і похована. Дружина Ольга з дітьми на початку 1950-х  рр. перебралася до с. Виноград, а у 1953 р. – Угорники  (обидва тепер належать до Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Через невдале лікування близько 1950 року стала калікою, ходила з паличкою аж до повного паралічу у 1965 р. З того часу мешкала з синами в Івано-Франківську, згодом перебралася до сина Григорія у Львів, де померла 5 березня 1978 р. Похована на кладовищі рідної Нагірянки [39, с. 260–261; 44, с. 269; 45; 46].

Сини М. Никифорчина стали науковцями: Юрій – кандидат технічних наук, доцент Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, Ростислав – кандидат медичних наук, був доцентом кафедри мікробіології Івано-Франківського національного медичного університету, Григорій – доктор технічних наук, професор, завідувач відділу Фізико-механічного інституту НАН України у Львові, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки (1995) [45].

Микола Никифорчин присвятив своє життя українському народові, причому намагався зробити його кращим: освіченим, здоровим, свідомим, активним. Самовіддана наполеглива праця давала результат, а тому він був постійно переслідуваний тими, кого вона не влаштовувала. Зупинила М. Никифорчина тільки його геройська смерть.

Оцінюючи суспільно-політичну і культурно-просвітницьку діяльність М. Никифорчина, можна стверджувати про його визначний внесок у зростання національної свідомості населення Станиславівщини у 1930–1940-х роках, що зумовило його активну участь у визвольній боротьбі ОУН і УПА, а також пізніше.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Арештували 21 осіб // Свобода. – 1938. – 28 червня. – Ч. 148. – С. 1.
2. Арештування // Діло. – 1930. – 17 вересня. – Ч. 206. – С. 3.
3. Арештування в Станиславівщині // Діло. – 1937. – 9 квітня. – Ч. 77. – С. 8–9.
4. Арештування в Станиславівщині // Новий час. – 1930. – 17 грудня. – Ч. 143.
5. Архів Управління Служби безпеки України у Тернопільській обл. – Спр. 9955п. – Т. 1. – 237 арк.
6. Боєслав М. Моя перша зустріч із Різуном-Греготом (Спомин) / Марко Боєслав // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 3: Чорний Ліс. Видання команди Станиславівського тактичного відтинка УПА (Чорний Ліс), 1947–1950. Передрук підпільного журналу УПА. Книга перша, 1947–1948. – Торонто, 1987. – С. 61–63.
7. Боєслав М. Непокірні слова: Поезії / Марко Боєслав. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. – 200 с.
8. Боєслав М. Підполковник Михайло Медвідь (“Крем’янецький”, “Карпович”) (Спомин) / Марко Боєслав // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 3: Чорний Ліс. Видання команди Станиславівського тактичного відтинка УПА (Чорний Ліс), 1947–1950. Передрук підпільного журналу УПА. Книга перша, 1947–1948. – Торонто, 1987. – С. 193-197.
9. В останні дні // Пластовий шлях. – 1930. – 1 лютого. – Ч. 1. – С. 18-20.
10. Вісті з України. Стан до липня 1945 року. Збірка “Е-5”. – 30 с. / АЦДВР. – Ф. 9 (Збірка документів Миколи Лебедя; не описаний).
11. Гаврищишин Ю. Но мене Бог зняв з воза, мав я жити / Записав Євген Луньо 16.12.2011 р. у м. Червоноград, Львівської обл. від Гаврищишина Юрія, 1923 р. н., с. Сторона Яворівського р-ну Львівської обл. / Домашній архів Є. Луня.
12. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 28 (1960). – Т. 4. – 439 арк.
13. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 93 (1954). – Спр. 2. – 336 арк.
14. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 98 (1954). – Спр. 13. – Т. 1. – 171 арк.
15. ГДА СБУ. – Ф. 5. – Спр. 67418. – Т. 2. – 256 арк.
16. ГДА СБУ. – Ф. 5. – Спр. 67418. – Т. 3. – 248 арк.
17. ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 75196фп. – 340 арк.
18. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 50. – 387 арк.
19. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 63. – 362 арк.
20. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 28. – 225 арк.
21. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 51. – 404 арк.
22. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 7. – Спр. 4. – Т. 3. – 269 арк.
23. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 7. – Спр. 4. – Т. 5. – 279 арк.
24. Гривул Т. Матеріали до пластового мартиролога / Т. Гривул, В. Мороз, В. Муравський, В. Окаринський. – Львів, 2003. – 120 с.
25. Дальші арештування в Станиславівщині // Голос. – 1937. – 18 квітня. – Ч. 15. – С. 7.
26. Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 1505. – 302 арк.
27. Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 1708. – 39 арк.
28. Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 68. – Оп. 2. – Спр. 136. – 371 арк.
29. Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 68. – Оп. 2. – Спр. 407. – 79 арк.
30. Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 226. – Оп. 1. – Спр. 613. – 2 арк.
31. Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 230. – Оп. 1. – Спр. 162. – 221 арк.
32. Держархів Львівської обл. – Ф. 123. – Оп. 1. – Спр. 203. – 51 арк.
33. Довгошия П. Никифорчин Микола Микитович / П. Довгошия, В. Окаринський // Тернопільський енциклопедичний словник. – Тернопіль: Збруч, 2005. – Т. 2. – С. 628–629.
34. Дутка Г. Референт Карпатського краю / Г. Дутка // Вільне життя плюс. – 2011. – 14 вересня. – № 72. Режим доступу: http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=9598:referent-karpatskogo-kraju&catid=1:politika&Itemid=2
35. За здоровля та основи розвитку українського народу. Загальні збори українського протиалькогольного і протинікотинного т-ва “Відродження” // Діло. – 1937. – 31 березня. – Ч. 70. – С. 4.
36. За поглиблення праці “Просвіти” // Діло. – 1936. – 11 червня. – Ч. 128. – С. 5.
37. З’їзд освітників // Діло. – 1936. – 12 червня. – Ч. 129. – С. 6.
38. Ільницький В. Дрогобицька округа ОУН: структура і керівний склад (1945–1952 рр.) / В. Ільницький. – Дрогобич: Вимір, 2009. – 368 с.
39. Кафарський В. Угорники: Етноісторичний нарис / В. Кафарський. – Івано-Франківськ, 2011. – 468 с.
40. Кентій А. Доля племінниці Степана Бандери (огляд архівно-слідчої справи Л. Возняк-Лемик) / А. Кентій // Архіви України. – 2009. – № 5. – С. 111-120.
41. Когут М. Повстанська доля Байрака / М. Когут. – Дрогобич: Відродження, 1999. – 48 с.
42. Комар Л. Зі споминів радистки УПА / Л. Комар // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 26: Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга четверта: Документи і спогади. – Торонто–Львів, 2001. – С. 200–207.
43. К[омар] Л. Шляхами зв’язкової / Л. Комар // Сучасність. – 1983. – Ч. 10. – С. 107-118.
44. Косарчин-Марунчак Н. Організуємо медичну службу УПА / Н. Косарчин-Марунчак // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 23: Медична опіка в УПА. – Торонто, 1992. – С. 263–270.
45. Лист Григорія Никифорчина Володимиру Морозу, 21 листопада 2011 р.
46. Лист Григорія Никифорчина Володимир Морозу, 10 січня 2013 р.
47. Лист Григорія Никифорчина Володимиру Морозу, 16 січня 2013 р.
48. Лист Григорія Никифорчина Ользі Свідзинській, 28 лютого 2012 р.
49. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 9: Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. 1944–1945 / [упоряд. О. Іщук, С. Кокін]. – Київ–Торонто, 2007. – 912 с.
50. Літопис Червоної Калини. – 1930. – Ч. 2. – Лютий. – С. 3 (обкл.).
51. Макар В. Спомини та роздуми / В. Макар. – Т. 1: Від Бистриці до Бугу (1911–1929). – Торонто–Київ, 2001. – 448 с.
52. Мизак Н. За тебе, свята Україно. Південне Надзбруччя у визвольних змаганнях ОУН-УПА / Н. Мизак. – Чернівці: Буковина, 1998. – Кн. 1.  – 448 с.
53. Мизак Н. За тебе, свята Україно. – Кн. 3: Заліщицький повіт у визвольній боротьбі ОУН, УПА / Н. Мизак. – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – 420 с.
54. Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920–1939 роки. Видання третє, доповнене / П. Мірчук, [відп. ред. В. Мороз, упор. О. Дарованець, В. Мороз, В. Муравський, М.Посівнич]. – Київ: Українська видавнича спілка, 2007. – 1008 с.
55. Мороз В. Микола Никифорчин-“Дубенко”-“Вартовий” / В. Мороз // Шлях перемоги. – 2011. – Ч. 26. – 29 червня. – С. 6.
56. Мороз В. Особові справи студентів як джерело вивчення українського визвольного руху / В. Мороз // Український визвольний рух. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2011. – Збірник 15. – С. 155–190.
57. Наші втрати. Список упавших членів ОУН за період 1946–1947 рр. // Визвольний шлях. – 1949. – Грудень.  – Ч. 14/27. – С. 27.
58. Новий сензаційний процес // Свобода. – 1938. – 28 червня. – Ч. 148. – С. 1.
59. Новинки // Діло. – 1931. – 5 липня. – Ч. 148. – С. 4–5.
60. Окаринський В. Пласт в українському національно-визвольному русі (1911–1939 рр.) / В. Окаринський. – Тернопіль, 2006. – 222 с.
61. “Опіка” візитатора Кестліха над українськими ґімназіями в Коломиї // Діло. – 1930. – 17 серпня. – Ч. 182. – С. 2.
62. Паньківський К. Роки німецької окупації / К. Паньківський. – Нью-Йорк–Торонто, 1965. – 480 с.
63. Протокол. Справа: смерть пр[овідника] “Вартового” в с. Кубаївка Ланчинського р-ну // АЦДВР. – Ф. 9 (Збірка документів Миколи Лебедя; не описаний).
64. Процес 22-ох освітних робітників у Станиславові // Діло. – 1938. – 17 червня. – Ч. 130. – С. 9.
65. Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. – Т. 3: Долинський, Калуський і Рожнятівський райони / [упоряд. Л. Вардзарук]. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2001. – 596 с.
66. Ревізії й арештування // Діло. – 1930. – 12 серпня. – Ч. 177. – С. 2
67. Ревізії й арештування // Діло. – 1930. – 16 листопада. – Ч. 256. – С. 4
68. Ревізії й арештування // Діло. – 1930. – 19 грудня. – Ч. 282. – С. 4.
69. Ревізії і арештовання // Український голос. – 1930. – 24 серпня. – Ч. 33. – С. 4.
70. Савчук Б. Корчма. Алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у ХІХ – 30-х роках ХХ ст. / Б. Савчук. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. – 248 с.
71. Свято молоді в Станиславові // Діло. – 1935. – 4 липня. – Ч. 174. – С. 5.
72. Скочиляс І. Вони служили Богу, Україні і “Пласту”: з пластового життя в Іване-Пустому / І. Скочиляс // Галицький вісник. – 1992. – 25 липня.
73. Скочиляс І. Микола Никифорчин – організатор “Пласту” на Борщівщині / І. Скочиляс // Відродження. – 1993. – Ч. 1. – 7 серпня.
74. Список впавших членів ОУН і стрільців УПА за час від 1.1.46–1.8.46. Ланчинський район Станиславівської округи / АЦДВР. – Ф. 9 (Збірка документів Миколи Лебедя; не описаний).
75. Струтинський Я. Сотник Андрій Кисіль-Дольницький (“Голубенко”) / Я. Струтинський // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 26: Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга четверта: Документи і спогади. – Торонто–Львів, 2001. – С. 192-198.
76. Тайний Пласт // Свобода. – 1929. – 4 грудня. – Ч. 283. – С. 1.
77. Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті. Документи і матеріали / [відп. ред. М. Кугутяк]. – Т. 2. – Кн. 2 (1945–1946). – Івано-Франківськ: ЛІК, 2010. – 696 с.
78. Улас. З повстанських буднів / Улас // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 4: Чорний Ліс. Видання команди Станиславівського тактичного відтинка УПА (Чорний Ліс), 1947–1950. Передрук підпільного журналу УПА. Книга друга, 1948–1950. – Торонто, 1989. – С. 93–102.
79. Улас. З повстанських буднів / Улас // Чорний Ліс. Неперіодичне видання УПА–Ч.Л. – 1949. – Липень. – Ч. 1 (10). – С. 7–19 (ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 70. – Арк. 542–548).
80. Хроніка // Сурма. – 1929. – Грудень. – Ч. 12. – С. 9.
81. ЦДАВО. – Ф. 3833. – Оп. 3. – Спр. 3. – 73 арк.
82. ЦДАВО. – Ф. 3879. – Оп. 1. – Спр. 5229. – 17 арк.
83. ЦДАГО. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 71166. – 422 арк.
84. ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 32. – 170 арк.
85. ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 38. – 145 арк.
86. ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 59. – 60 арк.
87. ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 136. – 120 арк.
88. ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 159. – 214 арк.
89. ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 171. – 106 арк.
90. ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 174. – 142 арк.
91. Ювилей читальні “Просвіти” в Рошневі // Діло. – 1936. – 9 жовтня. – Ч. 227. – С. 7.
92. IPN Rz 00377/4 t. 2, 111 k.