«Ми не боремося «проти» – ми боремося «за»

Автор: . 04 Тра 2018 в 0:01

Ярослав Яремко, доктор філологічних наук,

професор кафедри української мови,

декан філологічного факультету

Дрогобицького державного педагогічного

університету імені Івана Франка

 

«Ми не боремося «проти» – ми боремося «за»

 

Я часто чув ці слова, і вони звучали не пафосно, а природно з уст людини ідеї і чину Василя Іванишина – науковця, політика, громадського діяча, воїна. У цих різних іпостасях бачимо рису, яка їх об’єднує, цементує, – «культ цивільної відваги». Кажучи словами Олени Теліги: «То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням. То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш».

Свідченням «цивільної відваги» Василя Іванишина є його багатогранна творчість, тематика якої пронизана утвердженням україноцентричних позицій у різних сферах: науковій, політичній, культурній, релігійній. Авторський україноцентризм відбито у вибраних творах із лаконічною і концептуально місткою назвою «Українська ідея». Пам’ятаю той суспільний резонанс, який викликали на зорі національного відродження праці «Українська церква і процес національного відродження», «Мова і нація» (у співавторстві з Ярославом Радевичем-Винницьким). До читача, спраглого правди, прийшли книги, які сприяли національному самоусвідомленню. Через релігійну і мовну проблематику вони загострювали потребу історичного, культурного, ментального самопізнання, сприяли консолідації українства.

Невипадково будителів національного відродження часто називали «лінгвістичними революціонерами», «мовними націоналістами». Наші недруги вважали, що поняття українство вигадали українські націоналісти, хоча попри войовниче невігластво українофобів в інших мовах існують свої ідентифікаційні терміни: у німців – Deutschum (дослівно «німецтво»), у сербів – «србство», у чехів – «чехизна», у поляків – «польщизна», які виникли в період європейського романтизму і національних відроджень.

Як аналітичний політик, Василь Іванишин чітко усвідомлював, що українство повинно себе утверджувати не тільки як етнос – у мовному, культурному, релігійному, звичаєвому вимірах, а передусім як нація, суб’єкт історії – в державотворчому сенсі, тобто в тріаді: «Нація. Державність. Націоналізм». Власне таку назву має програмна  праця політичного мислителя. Відтак предметом політологічних студій стають не стільки антидержавні зовнішні чинники – видимі і очевидні, скільки внутрішні – часто невидимі або замасковані «правильною» риторикою і від того ще більше небезпечні, руйнівні для національного організму. Своєрідним діагнозом історично задавненої національної  хвороби прозвучала стаття-памфлет «зі сфери політичної патології» «Жерці імпрези». На тлі їдкої іронії і майстерних каламбурів український політичний словник збагатився авторськими неологізмами – імпрезіонізм (від імпреза «урочистість, святкування»), імпрезіоністи «категорія істот, без яких не обходиться жоден публічний захід, жодне святкування і покликанням чи завданням яких є робити потрібне враження, імітувати діяльність та скеровувати громадську думку з головного на другорядне» (В. Іванишин. Українська ідея: Вибрані твори. – Дрогобич, 2014. – С. 526 – 527). Авторський термін-політонім імпрезіоністи поповнив синонімійний ряд назв, які повсякчас виникали в українському публіцистичному дискурсі з послідовно негативною конотацією: «coннe кодло» – в Лесі Українки, «патентовані патріоти» (І. Франко), «партачі життя» (О. Теліга), «хитрі хахли» (Є. Маланюк). Зрештою, цю публіку –«добрих людей» розгледів ще Т. Шевченко: «Не так тії вороги, як добрії люди – і окрадуть жалкуючи, плачучи осудять».

Імпрезіоністи «усіх часів» типологічно подібні, оскільки їх об’єднує моральне фарисейство, уміння «крутитися», і при цьому ніяких докорів сумління, якогось там когнітивного дисонансу за роздвоєність своєї моралі. Навпаки, цілковита „гармонія” із самим собою, бо в її основі – суто утилітаристський підхід: зиск за всяку ціну. І хоча проблема національної і взагалі людської гідності (того, чого не можна ні навчити, ні «прищепити», ні «вмовити») не була, звісно, персоналізована, персонажі памфлету впізнавали себе в багатій палітрі виведених типів. Зокрема ті, що вважали політологічні праці В. Іванишина мало не політичною Біблією.

Альтернативою професійним патріотам-імпрезіоністам мали послужити ідея і чин. Виховавши не одне покоління студентів, відомий науковець і громадський діяч став воїном – полковником, засновником, першим керівником і провідником Всеукраїнської організації «Тризуб» імені С. Бандери. Саме з цієї організації вийшли майбутні захисники ідеалів Революції Гідності.

Пригадую зустріч із Василем Петровичем у Дрогобичі біля міського Будинку вчителя. Невиправний оптиміст, за його ж самооцінкою, «втомлений, але щасливий», він поділився враженнями від чергового вишколу «Тризуба» – на цей раз у Криму: «Коли на мапі побратими розставили прапорці – мало залишилося територій, де б ми не побували. Поки що нас не всі розуміють. Та прийде час, і вони зрозуміють”, – і кивнув в бік мого сина Андрія, що стояв поруч. Час прийшов, і мій син-студент невдовзі виїхав на Майдан, ставши учасником Помаранчевої революції від її другого дня аж до завершення.

Політологічні й публіцистичні студії В. Іванишина тяжіють до наукових роздумів – аналітичних, націософських і по-людськи небайдужих, часто приперчених авторською іронією, а то й сарказмом. Знаючи з досвіду, що політика не терпить сентиментів, а надає перевагу силі – і частіше аргументу сили, ніж силі аргументів, він робив те, що мав робити: аналізував, радив, передбачав, застерігав. Часто повторював: «Командувати і керувати – не одне і те ж». Але при цьому наголошував: «Не можна політикувати тільки на патріотизмі: потрібно, щоб кожен ще й мислив як українець».

Ключем до пізнання феномену української душі, українського світовідчуття, зрештою, до пізнання себе є Шевченко. Ми його трактуємо як живого сучасника, та, здається, тільки тепер, коли «… майдани кров почервонила», особливо гостро збагнули глибокий смисл запитань: «Що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..» Відтак з’являється «Непрочитаний Шевченко». Бачимо Іванишина-науковця, а точніше – художнього критика, який вдумливо, проникливо вдивляється в лабораторію Шевченка – не лише поетичну, а й художню, кардинально переосмислює, здавалось би, такі звичні думки, оцінки, ставлення.

Будучи авторитетним і багатогранним ученим з проблем теорії літератури, літературної критики, історії літератури ХІХ – ХХ ст.., лінгвістики, Василь Петрович не творив науку заради науки, а неодмінно опирався на національно-екзистенціальну методологію в характеристиці тих чи інших мовно-літературних явищ. Його інтелектуальне і живе слово завжди відгукувалося на виклики часу, зокрема коли національна ідея стала модним брендом – «теж націоналістів» і «теж державників». Унаслідок кон’юнктурно патріотичних проповідей слова «державотворення», «нація», «патріот» та ін. семантично знецінились, перейшовши в розряд слів-симулякрів. Для розпізнавання, за І.Франком, «патентованих патріотів» автор «Української ідеї» радив керуватися Біблійною мудрістю: «По їхніх плодах Ви пізнаєте їх». Справді, бутафорський плід таким і залишиться, в якій би обгортці його не подавали.

З того часу, коли Василеві Петровичу вже було важко ходити, його думка встигала за значущими подіями буття: до останку переймався усім, що діялося в загальноукраїнському просторі. І це тільки підсилювало трагізм ситуації, бо скованість рухів не могла скувати вільної думки і вільного духу.

 

 

Рубрики: Наука і національне буття | Націоналізм у культурі