МОВНО-ПОЛІТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД ІВАНА ПУЛЮЯ

                                                           Ірина ФАРІОН

 

 

  

МОВНО-ПОЛІТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД ІВАНА ПУЛЮЯ

 

Нїхто ж розумний не буде сумнїватись,

що доля нашого народу лежить

не у Відні і не в Петербурзї,

але в його таки руках,

коли б тілько був розум.

Іван Пулюй

 

 

Лінгвоперсонологія     – один із новітніх напрямів сучасного українського мовознавства, хоч на цьому зауважував ще видатний теоретик мови Ян Бодуен де Куртене у ХIХ ст.: «Мовне життя зводиться до безперервної роботи індивідуумів» [1, с. 225]. Характерно, що мовно-політична свідомість – це  «не тільки фонетичні й морфологічні елементи мови, але й елементи філософських і суспільних понять, властивих певним епохам» [3, с. 30]. Такий підхід уможливлює реконструювати історичну мовну дійсність та особистісну мовну (і етнонаціональну) свідомість крізь призму синтезу наук: історії, філософії, релігії і власне мови. Мовно-політична особистість стає фокусом світогляду епохи. Понад то, якщо це не гуманітарій, а видатний учений світового рівня – фізик Іван Пулюй – автор численних винаходів у своїй професійній царині.

Доля видатної персони як шлях високої ідеї.

Понад 70 років земного шляху Івана Пулюя (1845–1918) – це час запеклої боротьби між москвофілами та народовцями в Галичині, що належала до Австро-Угорської імперії. Рік смерті видатного фізика став роком його найбільшої мрії: проголошення України «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу» (з четвертого універсалу 1918 р.) [8,  c. 14]. Проте творив він у час найбільшого внутрішнього протистояння межи проросійськими чи пропольськими та національними силами по всій Україні, колонізованій двома основними суперниками: Австро-Угорщиною та Росією, що були ситуативно підсилені польсько-українським протистоянням.

У 60-их роках, на пікові протистояння між москвофілами та народовцями у Галичині,  юнак із Тернопільщини Іван Пулюй опиняється у вирі гімназійного, а відтак і університетського життя Відня. Хоч як далі розвивався народовецький рух, розщеплюючись на радикальну партію, соціал-демократичну чи перетворюючись 1899 року на національно-демократичну (народну) партію, – Іван Пулюй був завше націєцентричний у своїх мовно-політичних переконаннях і діяв винятково з огляду на самостійний український інтерес. Про це свідчить усе його життя, сфокусоване у політичному креді вже на схилі літ: «Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень – це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український народ після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне в усіх напрямах національне життя, розвиватиме вільно свої великі духові здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо й очікуємо здійснення цього національного ідеалу» (німецькомовна стаття «Україна та її міжнародне політичне значення», 1915 р.) [2, с. 225].

Перші злитки мовного світогляду двадцятиоднолітнього юнака, студента Тернопільської класичної гімназії (1857–1865), черпаємо з його «Споминок о Тернополі». Ця стаття опублікована у львівському народовському часописі «Мета» за 1865 рік без прізвища автора, проте, як слушно зауважує К. Студинський, порівняльний аналіз її тексту з іншими публікаціями Пулюя дає підстави встановити його беззаперечне авторство [2, с. 272–281]. У цій статті, себто ще живих «споминках», спостерігаємо три основні мовно-політичні проблеми і ставлення до них не за віком цілісного й глибокого у своїх націєцентричних переконаннях Івана Пулюя: а) протиставлення двох форм правопису – етимологічного й фонетичного як боротьби між зужитою консервативною традицією і неспинним поступом живої народної мови; б) негативне сприйняття тодішньої літературної руської (української) мови Галичини у формі так званого язичія; в) нехтування і зневага рідного слова.

І. Пулюй згадує отця під криптонімом Т., що висловив своє обурення мовою та правописом оповістки, яку написали студенти семінарії, мовляв: «народ не говорить так, як ми пишемо» та ще й «кулішевим правописом» [Сп., с. 275]. Каменем спотикання, зокрема, став правопис лексеми «вітця» замість «ôтця». Особливий сарказм у Пулюєвих коментарях викликали псевдорозмисли одного з викладачів про вимову  прийменника від: «что то ви говорите в і т (читай віт) фіт! фіт! фіт! може той віт, что с палкой по селу ходить? У нас нужно говорити о т» [Сп., с. 280]. На цей гаданий дотеп викладача, носія й оборонця язичія, Пулюй знаходить блискучі наукові й водночас саркастичні аргументи: «…у нас нема звичаю, як в Рассіі в на ф заміняти, тому у нас виговорювати не ф і т, а від; а по друге, що наш нарід не згірш акустично збудовані слухи має, як другі народи, і хиба глухий або німий, або хто нехоче, не розріжнить д від т» [Сп., с. 280]. Майбутній перекладач Біблії доводить переваги фонетичного правопису на противагу до етимологічного не лише з огляду на написання слів, що відповідають їхній вимові, але й на неможливість засвоїти етимологічний правопис без знання польської та російської, себто церковнослов’янської мов. Отже, етимологічний правопис мимоволі віддаляє нас від вивчення питомої мови і змушує вдаватися до вивчення чужих мов.

Зауважуючи на патріотичній тернопільській молоді, що «по-за наукою видитця їй усе мертве» [Сп., с. 276], всеохопне око юнака бачить і ту молодь,  якій «було […] байдуже про свій нарід і тисячолітню науку його – мову» [Сп., с. 276]. Щоб виправити цю ситуацію зречення свого народу та мови («щоб не дати такому лиху осалашитись»), патріотичні студенти-тернопільці запровадили декламаційні вечори творів Г. Квітки, Т. Шевченка, П. Куліша, Ю. Федьковича й «інших віщунів народніх» [Сп., с. 277], що також викликало неабиякий спротив у так званих «професорів руського язика». І. Пулюй іронічно-саркастично викриває зарозумілих носіїв «високопарного, весьма замысловато-розвинутого язика» [Сп., с. 278], якого без перекладів німецькою мовою зрозуміти не сила: «Свої своїх не розуміють» [Сп., с. 279].

Як свідчить один із його листів, спогади про навчання у Тернопільській гімназії пов’язані з тою ж негативною клерикально-лінгвістичною оцінкою: «…не велика втіха оглядатись на ті часи неодрадні, коли томили нашого духа церковщиною та иншими непотрібними и мертвими лінгвістичними штуками» [Листи, с. 108].

Згодом, вирушаючи на навчання до Відня на богословський, а потім філософський факультети (1865–1872), юнак промовисто виявляє свій націоналістичний світогляд: «…Іду у погану Німоту у Відень … одна тільки надія – що і тамъ будутъ сини Украіни»  [Листи, с. 35], «…усі стаютъ протіvъ сvоіхъ сгнущателіvъ кацапіvъ (зневажлива назва москвофілів – І. Ф.)» [Листи, c. 36, 37]. Майбутній науковець повністю занурений у боротьбу між москвофілами й народовцями, що мають антагоністичні мовні позиції, виявлені у протистоянні між народною мовою та мертвим язичієм [Листи, с. 47]. Він виявляє бажання створити і розвивати молодіжне товариство на противагу до москвофільської «Матиці» [Листи, с. 47].

Україноцентричний, і зокрема мовний, світогляд І. Пулюя промовисто виявляється у його оцінці діяльності М. Драгоманова й Т. Шевченка. Науковець не сприймає космополітичних і федералістських ідей Драгоманова і його трактування творчості Тараса Шевченка: «По моїй думці Ш[евчен]ко народній пророк, що виливаючи жаль свій над гіркою долею хлопа поклав своім могучим почуттєм тверду основу для національної сьвідомости а своїм животворним словом таку ж основу і для лїтературної мови, а Драгоманов «козмополїт-федералїст», найлучче сам себе схарактеризував, назвавши націоналїзм Шевченка «навмисно дуреньковатим хлопізмом зі своєю мудрістю» [Листи, с. 245], а звідси цілком логічно  по смерті Драгоманова його «культ» падає, а культ Шевченка, як зауважує І. Пулюй,  зростає по всьому світові [Листи, с. 246].

Націєцентрична позиція Пулюя виявлена в його доріканнях послові Віденського парламенту О. Барвінському (редактор «Діла»), що він не долучився до так званого «руського клюбу» у Віденському парламенті, який об’єднав задля українських інтересів русинів-українців, а вступив натомість до слов’янського клубу: «Там нічого не висидиш для руського народу а робиш йому тим кривду, що не стоїш солідарно з тими, що вірно боронять свій нарід» [Листи, с. 262, 277]. Цю ж тему порушує мислитель і в листі до ще одного посла Ю. Романчука (редактор «Батьківщини») [Листи, с. 266–276]. Звертаючись до представника виконавчої гілки влади – першого міністра охорони здоров’я в австрійському уряді українця професора Івана Горбачевського – Пулюй висловлює певність, що він, «як український мінїстер передовсїм подбає[те], щоб при тій першій щасливій нагодї як найбільше Українців заняли місця в міністерстві…» [Листи, с. 501].

Після довготривалих митарств із видруком Старого Заповіту І. Пулюй вдруге, після двадцятитрирічної паузи, звертається до Головного управління у справах друку у Петербурзі, зауважуючи на кількох засадничих речах мовно-національного розвитку українського народу та мововбивчої політики Російської імперії. Науковець зауважує на показовій поведінці Росії, з огляду на Емський указ 1876 року, що дозволяє переклад Біблії всім народам імперії, як наприклад монголам і татарам, проте не українцям [Листи, с. 259–260]. І сам же розкриває мотивацію виникнення цього указу: саме рідне слово українського народу «одно тілько може підняти всенародню просвіту на Україні, а тим – самим воскресити духовні сили до життя культурного, видвигнути нарід з неволї духовної і социяльної, та забезпечити йому добробут а державі тривкий спокій і потугу» [Листи, с. 260]. Себто мислитель формулює основну суспільно-креативну функцію мови, за якої на певному історичному етапи ототожнюються поняття мови – нації – держави. Звідси і російські заборони як страх перед українським національно-державним сепаратизмом, звідси і вороже ставлення до народної мови навіть ще у другій половині ХIХ ст. з боку москвофільських клерикальних кіл Галичини, з якими стикнувся Пулюй, видаючи свій Молитовник. На схилі літ мислитель згадує, що в половині минулого століття «мертва лїтературна руська мова не давала духовим силам нашого народу піднятись із занепаду, а тим самим і нищила усї дороги, що ведуть до добробуту і щастя. Скрізь по Галичинї і на Україні панувала тоді або тая мертва мова, видумана в монастирських писарнях, або мова польська, або московська. Наша інтелїгенция, люди мирські і духовні соромились розмовляти рідною мовою, і погорджували тисячилїтним словом предків наших. Під такий то час 1870-го року брались ми з покійним другом Кулїшом до літературного дїла з думкою, вибороти для погордженої «хлопської» мови почесне місце найперше в церкві і на амбонї, а потім ще й в науцї» [Листи, с. 473]. І вибороли! Пулюй наголошує на вкрай несприятливій зовнішній політичній атмосфері, а також неготовності українського суспільства приймати народну мову як найвищу цінність у духово-культурному розвиткові, проте віра, всупереч усьому, додавала їм сили: «Ми орали пустир і сїяли, знаючи, що як ми збирати мусимо те, що посїяли предки наші, так колись збирати муть наші потомки, те, що ми посіємо» [Листи, с. 474].

У зверненні 4 червня 1897 року до Наукового товариства імені Тараса Шевченка щодо видання творів П. Куліша науковець водночас формулює свою мету щодо української мови: «…вивести те слово на великий шлях науки природовідання и философиі» [Листи, с. 122]. Водночас це звернення наскрізь пройняте соціолінгвальною оцінкою становища галичан та українців на підневільних Австрії та Росії землях. Якщо на підросійській Україні над кожною «мислячою головою» «стоіть из довбнею безголовий цензор» [Листи, с. 121], себто дія Емського указу, що заборонив українську мову в науково-освітній та релігійній царинах, то підавстрійські галичани мають активізувати свої вимоги та петиції до австрійського уряду передусім на тій підставі, що наші жовніри-русини захищають Австрійську державу, а поляки, на противагу і всупереч українцям, уміють виторгувати собі бажане, серед якого і власне українське добро, як, наприклад, Василіянський монастир у Добромилі [Листи, с. 123–124].

У час революційної завірюхи в Росії Пулюй висловлює свій погляд на шлях нації: «Не хотїли знати і ще й тепер не знають земляки наші, що не одна революція і царські манїфести та писані закони ломлять людську неволю. До сього конечно потрібна осьвіта і культурна праця» [Листи, с. 375]. Натомість самостійність України він трактує крізь призму самостійності самих українців – «людей з розумом і серцем, людей характерних» [Листи, с. 404] і, попри очевидну «мускульну силу» українського народу, зауважує на бракові  розумної й патріотичної інтелігенції та надто сильних ворогах: «На жаль тонуть україньскі інтелїгенти по чужих революційних клюбах, а на Українї господарують Москалї,  Ляхи та Жиди» [Листи, с. 404].

Закономірно, що з червня 1915 року зав’язується листування між І. Пулюєм та Союзом визволення України (СВУ), що мав на меті використати війну Австро-Угорщини й Німеччини проти Росії, щоб здобути самостійність України [Листи, с. 466, 469–470, 482–493]. Саме до німецькомовної газети СВУ «Українські вісті» 24 червня 1915 року І. Пулюй надіслав свою історично-політичну статтю «Українські запорізькі козаки, Україна і світова війна», а 7 липня 1915 року рукопис брошури «Україна і її міжнародне політичне значення» [Листи, с. 482–484] з характерним коментарем: «Нїмецька і австрийська держава зроблять тілько те для України, що буде в їх інтересі, і що міжнародні обставини зробити дозволять, але нам треба як найбільше жадати» [Листи, с. 484]. Цікаво й те, що в останніх своїх листах мислитель не вживає вже звичний складений лінгвономен русько-українська мова, а лише українська [Листи, с. 492].

У цій знаковій статті у час розпалу війни мислитель уже вкотре дає соціолінгвальну оцінку основного ворога Европи – Росії, наголошуючи на мові як душі народу: «Деспотичний царизм хоче позбавити український нарід душі, він грабує в нього його останнє і найдорожче багатство – мову! І тепер під час російського вторгнення в Галичину московітської орди «царя-визволителя» […] знищили цілу культуру українського народу. Переслідувано кожний слід українського життя, розпущено наші школи, в один прекрасний день було пограбовано наші установи, музеї і бібліотеки, наше національне багатство перетворено у здобич. Усі культурні і політичні досягнення повинні бути зліквідовані, а Галичина – русифікована» [2, с. 229–230]. Така політика найкращий аргумент у визначенні найбільшої сили кожної нації – його мови й культури. На підтвердження цих міркувань І. Пулюй наводить висловлювання відомого московського українофоба-політика і публіциста Каткова: «Польська революція є ніщо в порівнянні з національним і культурним рухом в Україні. З вибухом польської революції Росія в найгіршому випадку могла б утратити одну провінцію, але якщо б цей національний і літературний рух досягнув успіху, Росія була б цим влучена в саме серце, тому сепаратистичний рух українців мусить бути придушений» [2, с. 230].  

Своє життєве кредо передусім світової слави фізик і електротехнік найповніше виповів на святкуванні його 70-тилітнього ювілею перед українською громадою у Празі 5 травня 1915 року: «Елєктротехніка, тая найновіша і величава наука, на котрої полї і я чимало потрудився, близька і дорога моєму серцю, але ще близша і дорожша наша мова, наша лїтература і доля народа нашого» [Листи, с. 471].

Родинне життя. Свою велику родину (із 15 дітей вижило 6), що мешкала в Празі, він називає хоч маленькою, але державою зі своїми «конечностями». Крім дружини, доньки австрійського офіцера пані Катерини, головні «посади» у цій державі мали діти, а сам щасливий батько був «і мінїстром осьвіти і фінансів і внутреннїх справ. Все треба своєю силою зробити, залагодити, порадити, подужати. Сам собі дивуюсь, звідки в мене тої фізичної і духової сили набираєсь, щоб все обігнати і наукове дїло, і домашні та ріжнородні суспільні справи, на всї кіньцї сьвіта» [Листи, с. 403].

Проживаючи весь час на чужині, переважно у Празі, він піклується про вивчення його дітьми української мови: «Більш усього хотів би я, щоб діти хоч трохи навчились руськоі мови, і думаю, що найвідповіднійший час для такоі науки літня пора, як поідемо в Альпи» [Листи, с. 180]. Для цього І. Пулюй запрошує учителькою руської (української) мови доньку Олександра Барвінського, яка вже у серпні 1900 року навчала його дітей і разом з великою родиною Пулюїв вишивала для Ганни Барвінок на подарунок подушку [Листи, с. 185]. Його діти мають промовисті зукраїнізовані форми імен: Ольга, Марія, Олександер, Павло, Юрій-Григорій, Михайло; у пестливих варіантах: Маруся [Листи, с. 413], Александрик [Листи, с. 395, 406], Павлусь [Листи, с. 394, 445], Михайлик [Листи, с. 395], Григорцьо [Листи, с. 445]. Згодом, у вересні 1909 року, виникає та сама проблема «учительки руської мови для наших дітей», через що відданий батько подає оголошення до газети «Діло» [Листи, с. 439].

Повідомляючи 12 травня 1901 року Олександру Куліш про народження сина Олександра і запрошуючи її бути хрещеною мамою, щасливий батько не забуває наголосити на найважливішому: «Про серце будемо дбати, як доживемо, і дамо йому науку, любити Украіну і розуміти розумом і серцем, що думали і робили Куліші і батько його» [Листи, с. 202]. Син гідно втілив у життя батьківські сподівання: сімнадцятилітнім пішов добровольцем до лав Січових Стрільців і до 1920 року брав участь у бойових діях Української Галицької Армії.

Велика родина цього велета була надбанням усієї української спільноти, яка цього, мабуть, сповна не усвідомлювала. Найкраще висловився про це П. Куліш: «Погляньте по Галичині: чи багато в ній Пулюїв? Породіте ж духом своїм хоч невеличку сем’ю Пулюят: се буде стояти на трьох тисяч примірників Письма Святого! А колись Пулюята заходяться гуртом коло того діла, що тепер Ви робили б одинцем и важенне для Вас буде ім легким. Ведіте контр-пропаганду Драгомановщини: навчайте русь думати руським, а не козацьким та гайдамацьким розумом» [7, с. LХХХII]. Пулюй як ніхто інший усвідомлював роль родини у формуванні мовної свідомості й практики мововжитку. Аналізуючи колонізаційні суспільно-політичні обставини у двох частинах України, він слушно наголошував, що основна причина пригнобленого статусу української мови зовсім не в указах її заборон, як, наприклад, 1876 року, себто у недопускові її до школи, уряду, церкви, – а в тому, що самі українські родини не вживають її в основній фортеці українського Духу – ВДОМА, «де укази царські безсильні». Таким способом українці самі наклали собі ярмо на шию  і «добровільно його носять»: «Тепер настала в Росії справдешня «весна», а український нарід бажає і жде нетерпляче, щоб трісла і рушилась з місця крига указу 1876 року, що скувала душу України. Та не трісне і не рухне вона скорше, поки не рухнуть ті криги, що завалили домашне і родинне життє інтелігенції на Україні, поки рідна мова не випре московської із сімї україньської інтелігенції» [6, с. 67].

Справа університету. Його україноцетрична позиція була яскраво виявлена у вимогах до австрійського уряду заснувати українсько-руський університет, на що вперше натрапляємо у листі від 12 грудня 1901 року [Листи, с. 227–228]: «…я не сумніваюсь, що Русини таки дождуться свого універзитета в Галичині, коли тілько працюватимуть дальше в науках і вірно постоють за свої права. Нема здобутків на сьвіті без праці і жертв» [Листи, с. 230], а відтак у наполегливих листах до послів Віденського парламенту О. Барвінського  [Листи, с. 261–262] та Ю. Романчука [Листи, с. 265–266, 266–276, 277–285]: «Не дожидати нам Русинам свого унїверзитету а – добиватись!», і зокрема, через тиск на вічах [Листи, с. 266].  Мислитель  аж ніяк не сприймає угодовських аргументів наших послів і спересердя образно заявляє: «Я зовсім не розумію, чому б то нам журитись про чужі жупани, а не про свою сорочку. [….]. Я не признаю права за сильнїйшим в науковому і моральному сьвіті» [Листи, с. 279]. Його аргументи прагматичні й безкомпромісні, це натиск сильної і вільної людини: «Руський нарід дає австрійській державі рекрута і платить податки так як і другі народи, і всї вони мають вже свої унїверзитети…» [Листи, с. 278]. Врешті професор апелює до сильних моральних якостей і дає настанову кожному з нас і сьогодні: «Побіда призначена тілько для тих людей, у яких є сильна віра і воля, бо мавши віру в те, що проповідують, вони мають і витрівалість, і не падають духом, коли постають великі трудності. […] Перед нами стоїть велика гора трудностей, але й вона двигнеться і провалиться, коли буде в нас віра, що ми за правду, а не за брехню, боремось» [Листи, с. 281]. У цьому сам Пулюй чи не найяскравіший приклад!

Питання мовне в університетських викладах було першорядне й незаперечне. Пулюєві пропонували викладати у Софійському університеті «на нашій мові», але через недовіру до тодішнього державного ладу в Болгарії він не погодився [Листи, с. 234, 270], натомість активно взявся обстоювати створення українського університету як визначальної освітньо-політичної установи: «Тілько свій універзитет може спасти Русинів з теперішньої неволї і від православно-московської і єзуіцько-польської погибелї […]. Тепер вже стоїть перед цїлим руським народом питаннє: Бути чи не бути?» [Листи, с. 234]. Мислитель допускав можливість у навчально-науковому процесі іноземців, проте за умови їхнього знання руської (української) мови: «Не доставати ме в нас фахових людей, то ми обсадимо катедри чехами, поляками а навіть і москалями, коли вони вміти муть і обовяжуться на нашій мові викладати, і добре знати муть науку» [Листи, с. 234, 270].

Найкраще він виписав свій мовний світогляд у листі до Ю. Романчука від 8 квітня 1904 року у проханні до «довірочної наради в справі руського ун[їверзитета]»: «Ми нарікаємо на Поляків, що вони поневіряють нашу мову і на унїверзитеті і не шанують наших прав. Жадаючи пошановання нашої мови від других людей, мусимо самі шанувати її і тому ставлю я внесеннє, щоб всї професори-Русини Львівського унїверзитета обовязались словом на засїданнях професорських колєгїй говорити тілько по руськи, нїколи по польски!» [Листи, с. 284].

Серед основних проблем заснування університету – політична: по-перше, незгода поміж своїми послами у парламенті, через що «руські посли не є чинником на шахівниці державної політики, і немають сили з успіхом сказати правительству: Nihil de nobis sine nobis» («Не вирішуйте нічого про нас без нас») [Листи, с. 267, 274]; по-друге, одвічний польський чинник: «Правительство тягне за Ляхами, а мінїстер Гартель держится одною рукою поли польської шляхти а другою поли горлятого Єзуїти, що ласо дивиться на руські овечки…» [Листи, с. 271]. Водночас Пулюй переконує Ю. Романчука в повній високопрофесійній спроможності мати свій університет [Листи, с. 269].

Поряд із тим мислитель намагався допомогти українцям-студентам на чужині і звертався у цій справі до Ганни Барвінок, аби вона використала кошти з можливої стипендії ім. П. Куліша на допомогу у їхньому навчанні: «Єсть у Празї вбогий студент технічної школи, Русин і син мужика; має талант та не має за що жити. Він чоловік патріотичний, і я, надіюсь, що буде з нього користь для руського народу. Коли Ваша воля і ласка дайте йому запомогу, се б то ті 70 гульд[енів…]» [Листи, с. 249]. З початком Першої світової війни  з ініціативи І. Пулюя та його однодумців створено «Комітет помочі для шкільної молодїжи в Празї», що не тільки зорганізував українську школу, але й бурсу при ній і називав школярів «воєнними синами і дочками», а їхніх жертводавців почесними іменами «воєнного батька» та «воєнної матері». Це був спосіб, на думку І. Пулюя, рятувати українців на чужині від яничарства [Листи, с. 458–461].

Висновки та перспективи подальшого дослідження. Наша розвідка еволюції мовно-політичного світогляду Івана Пулюя за його нещодавно опублікованими листами засвідчила послідовний націєцентричний мовно-етнонаціональний світогляд мислителя, що не лише випередив свій час, але й сучасні реалії з характерним руйнівним мовним роздвоєнням та насадженням космополітизму й глобалізму. Мислитель трактує мову як сакрально-культуроносний і визначальний націє- та державотворчий чинник і серед основних причин української бездержавності, а отже, і неповаги до питомої мови, – називає несвідомість самих українців. Попри критику окупаційних режимів Австрії, Польщі, Росії, видатний фізик і перекладач закликає максимально задіювати власні зусилля, і передусім моральні максими, задля утвердження рідної мови через закладання національних шкіл, університетів, обіймання посад українцями та солідарного обстоювання прав українців у представницьких органах влади, зокрема у Віденському парламенті. Подальше наше дослідження стосуватиметься мовної практики Івана Пулюя як яскравого підтвердження його націєцентричних світоглядових переконань.

 

Список використаної літератури

1.Бодуэн дэ Куртэнэ И. А. Об общих причинах языковых изменений // Избранные труды по общему языкознанию /  И. А. Бодуэн дэ Куртэнэ.  – М. : Изд-во АН СССР, 1963. – Т. I.  – С. 222–253.

2. Ґайда Роман, Пляцко Роман. Іван Пулюй 1845–1918. Життєписно-бібліографічний нарис / [відповід. ред. Олег Купчинський] / Роман Ґайда, Роман Пляцко. – Львів : НТШ у Львові, 1998. – 284 с.
3. Дорошевский В. Об И. А. Бодуэне дэ Куртэнэ / В. Дорошевский // Бодуэн дэ Куртэнэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию. – М. : Изд-во АН СССР, 1963. – Т. I. – С. 21–30.
4. Мороз Т. В. Лексика перекладів книг Святого Письма у контексті розвитку української літературної мови в другій половині ХIХ – на початку ХХ століття. Автореферат на здобуття наук. ст. к. філолог. наук / Т. В. Мороз. – Чернівці, 2007. – 20 с.
5. Німчук Василь. Іван Пулюй – перший перекладач молитов сучасною українською мовою / Василь Німчук // Біблія і культура: Збірник статей. – Випуск 1/ [відповід. ред. А. Є. Нямцу]. – Чернівці : Рута, 2000. – С. 174–179.
6. Пулюй Іван. Нові і перемінні зьвізди. Кілька споминів про Куліша і його дружину Ганну Барвінок. 3-тє вид. / Іван Пулюй. – Відень, 1905. – 121 с.
7. Студинський Кирило. Листування і зв’язки П. Куліша з Іваном Пулюєм (1870–1886) / Кирило Студинський // Збірник філологічної секції Наукового товариства імени Тараса Шевченка. Т. ХХII (2). П. О. Куліш (матеріяли і розвідки). – Львів, 1930. – С. V–LХХХVI.
8. Чотири універсали / [упорядник В. Д. Конашевич]. – Добровільне тов-во любителів книги УРСР, 1990. – 16 с.