Мова і політика

Автор: . 15 Лют 2016 в 0:02

Продовжуємо публікувати уривки із книжки В.Іванишина та Я.Радевича-Винницького:  Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. – 218 с.

Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький

 

Мова і політика

 

1. Мовна полiтика – поняття, що виникло не сьогоднi. Вона ведеться i в одномовних, i особливо в багатомовних країнах, де так чи iнакше стикаються iнтереси рiзних народiв, у тому числi мовнi.

2. Коли йдеться про багатомовнi країни, то тут простежуються двi тенденцiї. Перша – “феномен Мiтрiдата”, понтiйського царя, що володiв двадцятьма двома мовами i спiлкувався ними зi своїми пiдданими, урiвнявши їх таким чином у правах. Друга тенденцiя – “римська”. У Римськiй iмперiї панувала єдина мова – державна. Усi iншi вважалися варварськими. Виняток було зроблено з часом тiльки для грецької мови.

При Веспасiанi (1 ст. н.е.) вчителi-словесники були звiльненi вiд мунiципальних i вiйськових повинностей, а штатнi граматики i ритори стали утримуватися державою. Розумiли правителi Риму, як забезпечити у гiгантськiй державi панування латинської мови, отже, i своє панування. А хiба рiзниця в умовах працi та в оплатi вчителiв української i росiйської мов мала iншу мету?

“Але чомусь так завше виходить, що самі жителі універсальної держави неминуче сприймають свою країну не як печеру в понурій пустині, а як землю обіцяну, як мету історичного прогресу”, – писав знаний філософ історії А. Тойнбі. Поживши в “універсальній державі”, західний ліберал, напевне, дізнався б, що оте його “чомусь” розшифровується як політика “батога і медяника”.

3. Україна впродовж столiть перебувала у складi держав, чия мовна полiтика мала за зразок, на жаль, зовсiм не “феномен Мiтрiдата”…

“Заборона національної історії, заборона національної мови, заборона національної церкви – ось грізна тріада, якою століттями забезпечувала себе імперія” (О. Пахльовська).

4. У час “перебудови” мови союзних республiк одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цiлковитого витiснення цих мов на периферiю суспiльного буття. Завдання полягає в тому, щоб декларовану державнiсть мови втiлити в життя.

5. Немає “нiмих” держав. Їхнi зовнiшнi та внутрiшнi функцiї завжди реалiзуються певною мовою чи мовами. У Швейцарiї, наприклад, офiцiйнi документи публiкуються одночасно чотирма мовами, у колишнiй Югославiї застосовувався принцип ротацiї: мови союзних республiк використовувались на державному рiвнi за чергою.

6. В СРСР роль державної мови виконувала росiйська мова, хоч юридично такого статусу вона не мала. “Законом про мови в СРСР” росiйська мова була оголошена офiцiйною, що є фактично синонiмом державної. Таким чином, усi iншi мови ставали неофiцiйними, їх декларована державнiсть – примарною, а реалiзацiя цiєї державностi мов у повному обсязi – проблематичною, позаяк i надалi офiцiйна мова мала можливiсть витiсняти мови неофiцiйнi з найважливiших сфер державного функцiонування.

Не було забуто росiйську мову i в горбачовському проектi “Договору про Союз Суверенних Держав”: за нею визнавалась роль мови мiжнацiонального спiлкування, тобто, її позицiї залишились такими ж, як i в СРСР.

7. “Лінгвократія” (мововладдя) має повну паралель у вигляді “етнократії”, тобто влади народу, якому ця мова належить. Так, імперська мовна єдність в СРСР забезпечувалася мовою “центрального народу” (Л. Кіпніс).

8. Полiтика узаконеної одномовностi в союзi держав – анахронiзм: примусове запровадження однiєї мови заважає зближенню та спiвпрацi держав i народiв. Це зрозумiли, наприклад, у США, де не лише перестали вважати свою країну “плавильним котлом”, але й стали пiклуватися про розквiт етнiчних мов та культур за принципом “салату, в якому кожен складник зберiгає свiй смак i запах”.

Донедавна в нас дуже любили порiвнювати республiки СРСР зi штатами США, iгноруючи при цьому ту суттєву рiзницю, що в республiках Радянського Союзу проживало корiнне населення з вiковiчними традицiями i власними мовами та культурами, а в американських штатах – емiгранти з усього свiту. Дуже вже хотiлося iнтернацiонал-шовiнiстам влаштувати “плавильний котел” i в СРСР.

Ось як згадує про одного з них, – “несусвітнього шовініста” Суслова колишній Перший секретар Компартії України П. Шелест: “Цей ідеолог намагався філософськи виправдати свою політику злиття мов і народів. Навіть запровадив “історичний термін” щодо винищення окремих націй – єдиний радянський народ… Тепер ми пожинаємо плоди того жахливого періоду, що став символом суспільного застою брєжнєвщини, а я б сказав, і сусловщини. Це– добре продумана й замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національної свідомості численних народів СРСР; вона закликає лише до єднання на основі єдиної культури, до сповідування партійних постулатів, до визнання зверхності “старшого брата”. А своє, рідне, прадавнє, що склалося історично, впродовж тисячоліть, топчеться й шельмується, зневажається й руйнується”.

9. Засобом уніфікації переплавленої маси була російська мова. “Власне кажучи, у цьому й полягає секрет “нової історичної спільноти”, інтернаціонального братства радянських людей, за яким ми нині так дико тужимо і яке ЗВІДСИ здається нам золотим віком моральності і дружби, справжнім (хоч як дивно) здобутком смердячої радянської влади, прекрасним відблиском хрущовсько-брєжнєвського дебілізму.

Секрет – у мові…” (Б. Минаев. Русский язык.– “Огонёк”, 1993, No 12, с. 13).

 

Інтернаціонал-шовіністам пiдспiвували i допомагали яничари “на мiсцях”.

“Дотеперішнi правителi республiки дбали лише про те, щоб українцi, в цiлому свiтi й на Українi, якомога швидше забули про своє походження, про свiй рiд… Ставлення до української мови в нашому суспiльствi досi було зневажливе, зверхнє, як i до українського народу взагалi. Марксистсько-великодержавнi адепти пророкували її зникнення, i цю полiтику проводили на дiлi” (І. Ющук). Факти свiдчать, що говорити про це в минулому часi–передчасно…

10. Радянська ідеологічна машина настирливо підкреслювала факт багатонаціональності як України в цілому, так і окремих її частин. Зокрема стверджувалось, що в Донбасі проживають громадяни 116 національностей. Для “національного” спілкування вони мають свої мови, а от для “міжнаціонального” спілкування є російська. Українська мова у світлі такої політики ставала однією з багатьох “національних” мов, хоча вона була рідною для більшості населення. Що ж стосується інших національностей, то їхні мови мали ще злиденніші перспективи, про що свідчить, наприклад, така статистика. У Луганській області за 30 років (1959–1989) кількість білорусів, які вважали білоруську мову рідною, зменшилась із 43,2% до 30,7%; у євреїв ці показники становлять відповідно 7,9% і 5,1%, у татар – 70,2% і 50,5%. У росіян же кількість тих, що вважали російську мову рідною, за цей же час зросла з 98,9% до 99,2%. Так формувалось “русскоязычное население”, яке у своїй значній частині до української мови ставиться вороже: мовляяв, якщо ми відмовились від своєї мови, то як ви смієте говорити по-своєму? “Над кожним родом і племенем зводилась сіра тиша” (Ч. Мілош).

11. У багатьох регiонах України, де українське населення становить бiльшiсть, i досi немає можливостi вiддати дитину до українськомовного садочка, школи; працюють у них росiйськомовнi вихователi та вчителi; часто замiсть виховання у дiтей почуття поваги й любовi до української мови цi педагоги прищеплюють їм комплекс меншовартостi, зневагу до всього українського, рiдного.

12. Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiя майбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу.

Катастрофiчно не вистачає українських пiдручникiв, словникiв, довiдкової лiтератури тощо, зникають українськi газети й журнали, майже не видається українська художня лiтература, як i ранiше, не демонструються фiльми українською мовою. Не переводиться на українську мову дiловодство, сфера виробництва, торгiвлi, послуг i т.д.

Україну захльостує повiнь росiйськомовних художнiх, рекламних, iнформацiйних та перiодичних видань. Їх мета – не задоволення потреб росiян в Українi, а русифiкацiя українцiв на рiднiй землi та iнших народiв України.

13. Заходи уряду республiки не можна вважати достатнiми не лише щодо впровадження державностi української мови, але й щодо зупинення подальшої русифiкацiї України.

Тим не менше, постійно чуються крики про насильницьку українізацію, про наступ на російську мову, наміри зробити її в Україні іноземною і т.п. Мало хто має мужність висловитись об’єктивно, слідом за Г. Новодворською: ” Мені не шкода тих “русскоязычных”, які скиглять і жаліються на те, що нещасні жертви їхньої агресії сміють мріяти про свою свободу і говорити своєю мовою”.

14. Нерiшуча полiтика уряду щодо впровадження української мови як державної сприяє активiзацiї антиукраїнських елементiв, якi ведуть наступ проти української культури, освiти, державностi, сiють мiжнацiональну ворожнечу. Факти – у численних публiкацiях офiцiйної та неофiцiйної преси, у пересиланнях українського радiо i телебачення. Однак жоден з них не знайшов адекватної реакцiї з боку правоохоронних органiв.

Рубрики: Наука і національне буття | Націоналізм у культурі | Твори Василя Іванишина