Марія Бачинська-Донцова походила із Дрогобиччини, або Місія «дружини Данте»

Олег Баган

 Марія Бачинська-Донцова походила із Дрогобиччини,

або Місія «дружини Данте»

        До сьогодні маловідомим фактом в історії Галицького Підгір’я є походження Марії Бачинської-Донцової (1891–1978)  – дружини видатного ідеолога українського вольового націоналізму, публіциста та культуролога Дмитра Донцова (1883–1973),  – яка наче назавжди потонула в тіні свого великого чоловіка. Народилася вона в с. Сможе, на Сколівщині, в сім’ї греко-католицького священника Михайла Бачинського (1866 – 1912) та його дружини Ольги з роду Устияновичів. Батько походив із славного шляхетського роду Сасів-Бачинських, тож Марію можна вважати представницею галицької еліти. Від 1897 р., відколи батько переїхав на нову парафію в с. Ріпчиці, Марія проживала в цьому селі на Дрогобиччині. До цієї парафії ще входили села Довге й Опарі.

       Отець Михайло Бачинський був відомим культурником у краї. Ще від 1880-х рр. він виступав у пресі як журналіст, поет, перекладач. Використовував псевдоніми О.Філяретів та Орест Філаретів. Друкувався в народовських журналах «Зоря» і «Дзвінок», в газеті «Діло», його вірші були вміщені в антології «Українська муза», в альманахах «Квітка», «Рідний зільник», «Рідна стріха». Активно займався відкриттям читалень на Дрогобиччині, а в 1903 р. його навіть обрали головою «Просвіти» в місті Дрогобичі, що промовляє про авторитет серед громади сумлінного священника. Також М.Бачинський був членом Народного комітету Національно-демократичної партії в регіоні, що говорить про його тверді політичні погляди.

       Очевидно, батько мав великий вплив на формування світогляду своєї доньки, яка також обрала дорогу національного служіння. У 1909 р. Марія закінчила український ліцей в м. Перемишль, а це було тоді дуже патріотичне українське місто, справжня «фортеця» українського духу перед наступом польської суспільності. У 1910 р. вона поїхала на навчання до Відня, де отримала диплом Вищої торгівельної школи для дівчат. Там Марія Бачинська  познайомилася із Дмитром Донцовим, молодим емігрантом із Російської імперії, який студіював на правничому факультеті Віденського університету. Д.Донцов був вельми харизматичною, енергійною особистістю, яка вміла чарувати жінок. Тож юна греко-католичка закохалася в цього войовничого атеїста, ким він був в цей час як член Української соціал-демократичної робітничої партії, її провідний публіцист. Батько, Михайло Бачинський, зрозуміло, категорично виступив проти можливого шлюбу із «демоном із російської революційної стихії».

       Довелося чекати зручнішої ситуації. Харизматична фігура Д.Донцова на той час вже дратувала багатьох, і тому проти його можливого шлюбу із галицькою «аристократичною панянкою» заповзялися різні люди, серед яких був навіть славетний історик В’ячеслав Липинський. (До слова, ця його ворожість до Д.Донцова триватиме до кінця життя вченого, нею до сьогодні спекулюють науковці, намагаючись якомога ширше «розкопати» світоглядну прірву між обома ідеологами, в якій насправді було більше особистої неприязні й конкуренції, ніж ідеологічної боротьби). Через два роки батько Марії раптово помирає і молодята одружуються. Їхній шлюб відбувся у Львові, в церкві Успіння пресвятої Богородиці 27 травня 1912 року.

       У період між 1910-им і 1913-им роками Д.Донцов кардинально змінює свої світоглядні переконання, зокрема під впливом того ж теоретика українського консерватизму В’ячеслава Липинського, з яким вони познайомилися на курорті Закопане (Донцов навіть деякий час підписувався псевдонімом «Закопанець»), але згодом розійшлися. Він стає провідним українським публіцистом-самостійником, зближується із середовищем українських націонал-демократів. Довго проживає у Європі (Базель, Лозанна, Берн, Відень, Берлін), де редагує різноманітні німецькомовні видання для пропаганди ідеї української державності. Марія часто мандрує з ним. На жаль, про цей період їхнього сімейного життя відомо дуже мало. До 1918 року Д.Донцов перетворився на відомого ідеолога, учителя молодого покоління, провідного автора стрілецького журналу «Шляхи» (Львів, 1913 – 1918). Це принесло гордість в серце Марії, вона відчула свою місію бути вірною дружиною «провідника нації», смиренно служити йому «заради великої ідеї», бути такою собі «нікому невідомою дружиною Данте», ім’я якої всі забули, але всі запам’ятали ім’я Беатріче, яку своїм платонічним піднесеним коханням прославив великий Данте.

       Ще під час Першої світової війни Марія Бачинська включилася в стрілецький рух, працювала в одній чоті разом із Оленою Степанів. У 1919 – 1920 рр. працювала в українській місії в Копенгаґені. Була учасницею Конґресу Ліґи Миру і Свободи у Відні (1921) та в Гаазі (1922). Після Першої світової війни брала активну участь у діяльності товариств «Українська Захоронка”, «Просвіта», «Сокіл». Була членкинею Головної управи Союзу українок. Вона хотіла бути поруч зі своїм одержимим ідеєю чоловіком, дорівнювати йому чеснотою національного служіння. Пробувала писати публіцистику, відтак у журналах «Жіночий вістник», «Жіноча доля», «Нова хата» та ін. час від часу з’являлися її статті, присвячені в основному темі консолідації та виховання українського жіноцтва.

       Відомо, що ще у 1917 р. подружжя короткий час мешкало у будинку родичів Марії у Львові, на вулиці Курковій, 11 (нині вул. М.Лисенка) [1, с. 20]. Пізніше, по війні, вони знову оселилися в цьому будинку й прожили в ньому від 1922-го до 1939-го року. Зараз на стіні кам’яниці є меморіальна таблиця, встановлена в 2013 р., яка повідомляє про Д.Донцова і його творчість.

       У міжвоєнний період Д.Донцов очолював як редактор два журнали: «Літературно-науковий вістник» (1922 – 1932) і «Вістник» (1933 – 1939). Ось як описує їхнє життя в цей час сучасна дослідниця Галина Сварник: «Донцови спершу оселились на партері, потім займали помешкання 9 на поверсі. Самі вони жили доволі скромно, особливо в 1920-і рр., постійно відчували матеріальну скруту, економили на всьому, аби тільки забезпечити видавництво. Водночас, головно завдяки господині, їхній дім став літературно-мистецьким салоном, де збиралися політичні діячі та колишні військовики, літератори й митці, тут зупинялося багато знайомих, українських емігрантів, які переїжджали через Львів, бували автори «ЛНВ» та «Вістника». Марія Донцова про дружні відносини Олени й Михайла Теліг, які «були у мене на традиційнім «Дмитрі» за трапезою, і Богдан Кравців з молодою дружиною, і балакучий Семен [Стефаник], син великого письменника, і Бутович, і багато інших» [1, с. 21]. (Тут внутрішня цитата зроблена зі спогаду М.Бачинської-Донцової «Теліги», надрукованому вперше в «Літературно-науковому віснику» за 1948 р., Кн. 1.).

       Отже, у цей по-робочому важкий, але навдивовижу пліднй період життя Д.Донцова, коли він став «володарем дум» молодих галицьких українців та емігрантів, Марія була для нього всім: музою, ангелом-охоронцем, надійною опорою в побуті, розрадницею та мудрою господинею рідного дому, який перетворився на «фортецю» української політичної думки.

        У 1932 р., коли в редакції «Літературно-наукового вістника» сталася «внутрішня революція», тобто бунт проти ідейної лінії Д.Донцова тієї частини членів редколегії, які опинилися там як представники старої ліберально-народницької лінії журналу, націонал-демократи за світоглядом, яких ще й підбурювали зовнішні агенти, які вороже сприймали ідеологію вольового націоналізму, то Марія Донцова взяла на себе організаційні та фінансові справи і втримала журнал від краху. Вона залучила у видання кошти родини Бачинських [1, с. 21-22]. Так з’явився «Вістник» як цілком незалежне видання зі своєю програмою та новими проєктами: було засновано додаткову книжкову серію «Книгозбірня Вістника» (потім називалася «Квартальник Вістника»), організовувалися окремі книжкові видання. Невдовзі підприємство стало прибутковим. Як ідейний трибуна натхнення для молодих націоналістів журнал Д.Донцова продовжував виконувати свою місію  –  будувати нову ідеологію.

        Сяйво великого кохання до нової Беатріче  –  Олени Теліги  –  засліпило Дмитра Донцова…

       Протягом 1920–1930-х рр. Донцови часто відвідували Волинь, особливо влітку, де відпочивали в маєтку Маріїної сестри Лесі на Ковельщині, яка була замужем за адвокатом та політиком Самійлом Підгірським. Дім С.Підгірського в той час був такою собі «твердинею українського духу» на Волині, оскільки його відвідували багато відомих українських культурників та патріотів, насамперед із середовища вісниківців. Марія Донцова навіть стала співзасновницею «Союзу українок» на Волині у 1927 р. Це був, з одного боку, дуже щасливий час, бо Д.Донцов перетворився на «медіума» для цілого великого культурного середовища, яке пізніше отримало назву «вісників ці», і він постійно перебував у русі, в гарячому спілкуванні з творчими людьми, жив новими проєктами і планами. Та, з іншого боку, жваве коло друзів приносило нові й нові амурні захоплення палкого таврійця. У 1930 р. сталася фатальна зустріч Д.Донцова з Оленою Телігою  –  яскравою, темпераментною, дивовижно талановитою поеткою. Кохання між ними спалахнуло майже відразу і перетворилося на тривалий і галантний роман. Збереглися спільні світлини Д.Донцова і Олени  –  на них видно, з якою гармонією почуттів ці двоє відчували одне одного. Марії на якихось колективних світлинах разом з Д.Донцовим немає. Вона ніби відійшла вбік, щоб не заважати…

        Очевидно, що про всі зустрічі щасливих закоханих Марія знала. Про щасливий роман заговорила галицька преса. Навіть з’являлися шаржі й газетні дотепи про це неймовірне захоплення. Олена Теліга була без тями  –  вона нарешті зустріла героя своїх романтично-піднесених мрій. Д.Донцов захоплював своєю ерудицією, гострим критицизмом думки, вмінням малювати величні картини національної звитяги. Як тигриця, кидається Олена на тих, хто організовував нову кампанію критиканства проти нього. Навіть на самого Юрія Липу  –  популярного тоді письменника, політичного мислителя й есеїста-культуролога. Спільно їм вдається зберегти «Вістник»  і його середовище, хоча удари недругів були на початку 1930-х рр. дуже сильними, великою мірою кампанію проти Д.Донцова та ідей українського вольового націоналізму таємно стимулювали совєтські агенти, якими тоді кишів Львів.

        Олена Теліга створює неймовірні за почуттєвітю і художньою силою вірші любові й анонімно присвячує їх Д.Д. (надто прозорий криптонім!). Полум’я світського кохання горить яскраво і всі майже забувають про ту, котра завжди була поруч із велетнем думки… Про його дружину Марію…

       Охоплена коханням, Олена Теліга писала у триптиху «Подорожній», в безіменному образі якого всі впізнавали Донцова:

І

Відпочинеш і підеш знову.

Що ж, заходь до мойого дому,

Щоб вином моїм рубіновим

Затопити дорожню втому.

Гостре щастя раптовим блиском

Мою душу до дна пропалить:

Не чужий ти, а свій і близький,

Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквітне свято,

Мов бузок запашний у січні,

І кохання, легке й крилате,

Я запрагну змінить у вічність.

Ти відходеш вже? Що ж, не плачу.

Не сумуй і ти, подорожній.

Хтось незнаний нам шлях призначив

І покинуть його не можна.

Біль зламаю, а сльози витру.

В зимну ніч, на твої дороги

Тільки сміх мівй весняним вітром

Буде бігти тобі навздогін.

ІІІ

…Повернувся, хоч тебе й не кликала.

А слідом весна моя заблукана.

І згоряють у вогні великому

Всі закони, що були розлукою.

Знову осінь утікає злякано

Під травневою рясною зливою:

Перший раз сьогодні я заплакала,

Не сміюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип’ю келихом,

Однаково, чи своє, чи вкрадене.

Буде шлях тобі без мене скелистим,

А життя моє без тебе  – зрадою.

       На кінець 1930-х років стосунки в подружжі розриваються. Донцов цілком поглинутий неймовірною Оленою Телігою. З Марією вони бачаться мало, вона часто проживає на волині у рідної сестри Лесі Підгірської.

       У 1939 р. починається Друга світова війна. Польська влада кидає Д.Донцова до концентраційного табору в Березі-Картузькій в Західній Білорусі. Падіння польської держави рятує його від тюрми і він, утікаючи перед наступом Червоної армії, опиняється спочатку в Берліні, де ледь не гине в застінках Ґестапо через доноси «любих земляків», а на самому початку 1941 р. приймає запрошення свого давнього друга Юрія Русова й переїжджає до Бухареста. Там стається ще одна фатальна зустріч із жінкою, яка знов поглине Д.Донцова –  маляркою і митецтвознавицею Наталією Ґеркен-Русовою. Ця жінка, вже після переїзду у 1950 р. до Канади, стане його Всім до кінця життя. Збереглося багато світлин, на яких ми бачимо ніжне й гармонійне та ще дуже скромне співжиття цих двох виняткових людей. Наталія оригінально й експресивно ілюструватиме  книжки Донцова, а він натхненно й войовничо писатиме на різні теми до втрати останніх сил.

       Натомість у вогні світової війни героїчно згоріла Олена Теліга. Марія Донцова в 1943 р. потрапила як заручниця до рук Ґестапо на Волині за підозрою у співпраці з УПА. Тоді ж гине в застінках Ґестапо її сестра Леся. Д.Донцов на той час проживав у Празі, працюючи в науковому інституті з питань Східної Європи. Він, приїхавши на деякий час до Львова і скориставшись своїми зв’язками, допоміг визволити свою дружину, але вони вже не зійшлися. Як і у випадку із  Оленою Телігою, Марія не промовила й слова засудження щодо роману свого палкого чоловіка з новою Музою. Вона тихо йшла, спостерігаючи його лет в історії української нації. Вона й далі була тією безіменною «дружиною Данте», про яку так проникливо написала Леся Українка: всім серцем і всією силою свого духу підтримувала обранця її душі і серця, велетня в світі культури, щоб виконати свою місію перед суспільством.       

         У 1945 р. Марія Бачинська-Донцова спочатку переїхала до Чехословаччини, потім  – до Німеччини, де, проживаючи в Байройті, певний час працювала в середовищі української еміграції як громадська діячка й просвітянка. У 1950 р. вона разом з новою великою хвилею емігрантів подалася до  Америки, де також не полишала культурницьке й громадське життя українства. Часом друкувала статті. Написала навіть про інтимні переживання своєї улюбленої поетки: «Особисте в ліриці Лесі Українки» («Наше життя», 1953). Залишила теплий спогад про Олену Телігу, без натяку на образу, який потім передруковувався у збірниках матеріалів про визначну поетку й героїню. Завжди залишалася скромною і сумлінною. Навіть не намагалася вийти з тіні свого великого чоловіка і його великого кохання.

          Вона померла в будинку для літніх людей в Нью-Йорку. Дітей у них з Донцовим не було.

1. Сварник Галина. Книгозбірня і архів Дмитра Донцова крізь призму долі власника. Львів: ЛННБ України ім. В.Стефаника. 2019.

Фотоілюстрації:

1. Портрет Марії Бачинської-Донцової роботи Юрія Магалевського (1922 р.). Ю.Магалевський (1876–1935) – маляр-академіст, походив із Вінниччини, брав участь у Національній Революції 1917–1920 рр., воював в Армії УНР. Після еміграції емігрував до Львова.
2. Фото. Марія Бачинська-Донцова на етнографічній виставці в народному одязі.
3. Фото з паспорта М.Бачинської-Донцової.
4. Два фото 1930-х рр.: Д.Донцов і О.Теліга