Літературознавча теорія національної ідентичності як елемент національно-екзистенціальної методології

Петро Іванишин

Літературознавча теорія національної ідентичності

як елемент національно-екзистенціальної методології

Наукове осмислення динамічної духовно-культурної дійсності вимагає від дослідника постійного та активного діалогу із теоретичним дискурсом. Йдеться не лише про випрацювання та засвоєння нових методологічних моделей, розходиться насамперед про те, аби ті моделі не перетворювались у фактори деструктивного квазі- чи антинаукового мислення, спричинюючи нехтування фундаментальними закономірностями, що визначають сутність того чи іншого національно-культурного організму.

Схожі теоретичні питання особливо актуальні для постколоніальних націй, котрі в силу несприятливих історико-політичних обставин змушені реставрувати понівечену окупантами ефективну духовнотворчу систему – систему національної культури. Звідси й неабияке практичне значення їх у сфері української новітньої гуманітаристики і, зокрема, в контексті питання: як, на яких методологічних засадах осмислювати колоніальну та постколоніальну культурну дійсність? На нашу думку, однією з найбільш ефективних загальногуманітарних методологій, котра може дати переконливі відповіді на складні питання постколоніальної дійсності, є національно-екзистенціальна методологія. Проте очевидно, що ця методологія потребує попередньої поглибленої та різнопланової інтерпретації.

Ці розмірковування, крім усього іншого, допомагають увиразнити об’єкт нашої роботи – різноаспектну експлікацію національно-екзистенціальної методології. У межах теоретико-літературної статті, засновуючись в основному на досягненнях герменевтики, естетики, націології та постколоніалізму як методологічній базі, цей об’єкт закономірно редукується до вивчення одного з концептуальних елементів цієї методології (предмету) – літературознавчої теорії національної ідентичності. Екзегеза основних рис даної теорії, як генеральної мети студії, передбачає вирішення ряду конкретних завдань: коротке ознайомлення із раніше експлікованим тезаурусом національно-екзистенціальної методології; окреслення поняття національної ідентичності в соціології та літературознавстві; теоретичне обґрунтування націоекзистенціальної методологічної продуктивності застосування теорії національної ідентичності; наведення прикладів цієї методологічної продуктивності через експлікацію за її допомогою деяких складних літературознавчих (теоретико-літературних) понять.

Назагал національно-екзистенціальна методологія органічно випливає із спекулятивного рівня націоналізму – філософії національної ідеї, котру в українській культурній традиції нового часу розвинув і сформулював, закодувавши в художню систему насамперед ”Кобзаря”, Тарас Шевченко. Не випадково, даючи одну з перших сучасних інтерпретацій цієї методології, її автор  Василь Іванишин зазначає: “У творчості Шевченка закодована і потребує лише логічного перекодування, наукової експлікації довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження”[1].

Цю методологію розглядають як таку, що має універсальний гуманітарний характер, випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення всіх явищ у категоріях захисту, утвердження і розвитку нації. Найзагальніше формулювання українського національного імперативу, іманентне Шевченковому “Кобзареві”, звучить так: усе те, що йде на користь нації і не суперечить християнству, – добро, усе те, що шкодить нації і християнству, – зло.Одне з найвлучніших формулювань національного імперативу знаходимо, для прикладу, у пізнього Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”[2].

У літературознавчому контексті важливе значення мають два засновкові передсуди, котрі структурують герменевтичний сенс тезаурусу національно-екзистенціальної методології[3]. Крім того, вони значною мірою систематизують герменевтичний потенціал інших тезаурусних експлікацій. Для нас важливим буде те, що саме в такий спосіб ми безпосередньо виходимо на один із суттєвих елементів націоекзистенціальної методології, а саме на теорію національної ідентичності.

По-перше, художня література (ширше – мистецтво) є одним із основоположних елементів національного буття, і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.

При цьому, якщо справді герменевтика (а значить, і кожна герменевтична методологія) не є “знанням-пануванням”, якщо вона дійсно “підпорядковує себе головним вимогам тексту”[4], то мусить підпорядковуватись і одній із найголовніших вимог загального типу: враховувати національний характер художньої літератури. Думка німецького герменевта Ганса-Ґеорга Ґадамера стає одним із підтверджень не лише аксіального статусу художнього (“поетичного”) слова в бутті людини. Ця думка водночас актуалізує його національно-коригуючу функцію – реставрацію національної ідентичності індивіда, що є, звичайно ж, актуальним не лише для культурно понівечених німців у 90-х: “Для кожного з нас змістом життя стає повернення з чужини додому. При цьому поетичне слово йде поперед нас”[5].

Друге засновкове положення зобов’язує дослідника розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда, і його герменевтичну здатність.

Саме до такого типу висновків, котрі перегукуються із націоцентричними філософськими положеннями минулого, прийшли і передові соціологи нашого часу. Особливо промовистими у цьому плані є роботи англійського вченого Ентоні Сміта, котрий розглядає національну ідентичність як “найважливішу і найповнішу” з усіх можливих групових ідентичностей та ролей людини. При цьому вказує, що “інші типи колективної ідентичності – класова, родова, расова, релігійна – можуть накладатися на національну ідентичність або поєднуватися з нею”[6]. Висновок англійського мислителя рішуче заперечує антинаціональні спекуляції багатьох марксистів, позитивістів, лібералів, постструктуралістів тощо сучасності: “Сьогодні національна ідентичність становить головну форму колективної ідентифікації. Хоч які почуття в індивідів, національна ідентичність стає домінантним критерієм культури та ідентичності, єдиним принципом урядування і центральним фокусом соціально-економічної активності (виділення наше. –П.І.)”[7].

         Уточнимо характерні аспекти саме літературознавчого типу теорії національної ідентичності. У концептуальному дискурсі Стефанії Андру­сів людина і нація висту­­па­ють не як непримиренні анта­го­ністи, а як взаємозумовлені елементи космоло­гічного про­­це­су. Бо “не буває людини взагалі, вона завжди історично й національно та ін­ди­відуально конкретна”[8]. “Національне, нація, – про­довжує дослідниця, – лиш одна із ланок онтологічного існування  людини у світі: людина – рід – нарід – на­­ція як вицвіт, завершення буття народу – люд­ство – як сад націй – “народів воль­них коло”[9]. Усе, що існує, у тому числі й етнос, і мистецький твір, – “ви­яв­ляє невпинну тенденцію існувати, а отже, відновлюватися-відроджуватися”[10].

         Звідси й “процес самоідентифікації, індивідуальний… чи колективний.., космо­ло­гічний у своїй основі”[11]. Через “шлюб” Природи й Етносу (порів­няйте “охо­ронців”, “землю” і “світ” у німецького філософа Мартіна Гайдеґґера) народжується “націо­нальний Кос­мо-Психо-­Логос”: “єдність тіла – приро­ди, землі (Космос), душі – національного характеру (Психе) і духа, слова (Логос)”[12] [2, 15]. Нація і є цим Космо-Психо-Логосом.

У зв’язку з цим національна література виступає “як один із най­потуж­ніших засобів збереження й утвердження у світі мезокосму – етнічної, націо­нальної іден­тичності, виховання національної самосвідомості”, вона “найпро­мо­вистіше розпо­відає світові і самому народові про своєрідність його мелодії у симфонії народів на “небесах буття”[13]. Водночас література, “підтримуючи в часі національну наративну тотожність… зміцнює, відновлює і “тримає” космосистему – світ і націю (світ націй) і їх “дублікат” – психосистему – самосвідомість (особистісну й національну)”[14]. Такий підхід розширює гайдеґґе­рівське поняття “охорони”, оскільки не лише народ “охо­роняє” мистецтво, а й мистецтво (передусім літера­тура) “охо­роняє” народ, націю.

         Феномен органічної поєднаності національної ідентичності та літератури розглядає й Любомир Сеник. Він зазначає: “Термін “національна ідентич­ність” стосовно літера­тури – це збе­реження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідо­мості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення су­час­ного і минулого в світлі на­ці­о­нальної ідеї, послідовне (або й стихійне) від­стоювання політичних, культурно-ду­хов­них прав нації, державності як єдино можливої форми нормального існування на­ціо­нальної спільноти для її  само­ствер­дження, життєдіяльності й розвитку”[15]. Та­ким чином, “поняття ідентичності захоплює різні сфери діяльності народу (на­ції), як матеріальні так і духов­ні”, і “в кінцевому наслідку, має естетичний вияв”[16].

         Як і С.Андрусів, Л.Сеник глобалізує феномен націо­наль­ної тотожності: “…втра­та національної ідентичності є загрозою для існування не тільки літератури як елемента повноцінного національного духу, а й нації, бо з втратою літератури почнеться обмеження функцій національної мови, а відтак і зруйнування нації”[17]. Більш-менш схожу дослід­ниць­ку позицію (хоч і не всі однаково послідовно) займають М.Жулинський, В.Дончик, Г.Сивокінь, О.Мишанич, І.Денисюк, Г.Клочек, Т.Салига, М.Іль­ницький, Л.Скупейко, Н.Шумило, Л.Голомб, М.Бондар, Л.Мороз, О.Па­х­льовська, Р.Піхманець, С.Квіт, О.Баган та багато ін­ших сучасних українських літера­турознавців різних поколінь.

 Усе сказане дозволяє охарактеризувати теорію національної ідентичності, як провідну (системотворчу) національно-екзистенціальну методологічну ідею, що допомагає інтерпретувати художню літературу на глибоких смислових рівнях, вивчення котрих виводить вченого на фундаментальні питання мистецької кодифікації національних буття та тут-буття, національної психології, адекватної національній духовності методології інтерпретації та ін., а також на конкретні поетикальні питання, пов’язані із осмисленням художньо-мовної майстерності, ейдології, змісту та сенсу художнього твору, генології тощо.

Одним із прикладів продуктивності літературознавчої теорії національної ідентичності може бути осмислення за її допомогою таких складних теоретико-літературних понять, як емпатія та абстрагування[18].

         Поняття емпатії та абстрагування як естетичних ідентифікації та диференціації докладно розробляв Карл-Густав Юнг у своїй капі­таль­ній праці “Психологічні типи” (певною мірою розвиваючи естетико-герменевтичні традиції Арістотеля, Лонгина, Новаліса, Дільтея, Ліпса тощо). На думку швейцарського теоретика, “емпатія є свого ро­ду процесом сприйняття, котрий відрізняється тим, що деякий істотний психічний зміст вкладається за допомогою почуття в об’єкт, і об’єкт таким чином ін­троектується, – цей зміст, завдяки своїй приналежності до суб’єкта, асимілює об’єкт суб’єктом і до такого ступеня пов’язує його із суб’єктом, що суб’єкт, так би мовити, відчуває себе в об’єкті”[19]. Враховуючи цей екстраверсивний процес, “прекрасним ми можемо назвати лиш те, у що ми можемо вчутися”[20].

Солідаризуючись із Воррінгером, котрий вказував, що “полюсом, проти­леж­ним потребі до емпатії, є прагнення до аб­страгування”, К.-Г.Юнг витлу­мачує це інтроверсивне прагнення таким чином: “ …легко зрозуміти, що повинна бути можливість й іншого виду естетичного відношення до об’єкта, а саме така настанова, котра не йде назустріч об’єкту, а швидше прямує геть від нього і старається відмежувати себе від впливу об’єкта, створюючи в суб’єкті таку психічну діяльність, призначення котрої полягає в паралізуванні впливу об’єкта”[21]. Загалом емпатію та абстрагування доцільно розглядати як когнітивні процеси, що поєднують у своїй структурі аперцепцію (свідоме уважне сприйняття) та перцепцію (несвідоме автоматичне сприйняття).

Однак сферу мистецтва, і зокрема художньої літератури, враховуючи теорію національної ідентичності, ми розглядаємо як феномени культурні, національно-духовні (за М.Вебером).  І тому зобов’язані помітити неминуче ускладнення розуміння процесів емпатії та абстрагування через вплив ідентифікації та диференціації виразно національної. Це в сумі дає нам в межах рецепції та інтерпретації артефакту національно-духовні ідентифікацію та диференціацію – замість суто естетичних.

Справжнє мистецтво неминуче формує національну істо­ту людини. Есте­тична концепція М.Гайдеґґера прямо розглядає поетичний твір як “казання”, що при­носить у світ “і все не речене як таке”: “В такому казанні всякому народові, в тому, що історично-звершується, передзакарбо­ва­ні поняття про йо­го сутність, тобто про його прина­лежність до світового здійснення – всесвітньої історії”[22]. Звідси художні універсуми набувають чіткого національного забарвлення. Так, значною мірою, націона­лізу­ються ті від­носини з іншими людьми, котрі “пере­важ­но є результатом непрямих конструкцій, здій­снених на основі писемних документів” (К.Леві-Строс)[23].

         Саме врахування теорії національної ідентичності дозволяє дати сутнісну, очевидно, максимально вичерпну дефініцію національно-духовних процесів, що здійснюються в межах художнього твору. Національно-духовну ідентифікацію розглядаємо як підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе із тексту­альними об’­єктами та суб’єктами, в резуль­та­ті якого формується національна іден­тичність цьо­го індивіда. Національно-духовна диференціація натомість – паралель­ний національно-духовній ідентифікації процес, котрий полягає у розріз­ненні інди­ві­дом себе (саморозрізненні), внаслідок не­сприйняття тих чи інших тексту­альних об’­єк­тів та суб’єктів (відмежування себе (дистанціювання) від них), в результаті якого теж формується національна ідентичність індивіда. Ці процеси можна окреслити ще й як національні емпа­тію та абстрагування.

Поняття національних емпатії та абстрагування, як елементи теорії національної ідентичності, допомагають на практиці зримо побачити, прослідкувати та вивчити складні процеси психології творчості та рецепції, збагнути їх національно-екзистенціальний сенс.

Так, наприклад, у цьому плані доречно розглядати автора не як абстрактного індивіда, а як члена конкретної національної спільноти, котрий завжди (усвідомлено чи неусвідомлено) творить вербальну дійсність на основі власної національної ідентичності.          Навіть коли перед нами твір на “неукраїнську” тематику, але націо­наль­ного пи­сь­менника (в інтерпретації М.Го­голя), побачимо художній універ­сум не про­сто укра­­їнізований, а сутнісно український. І в першу чергу це про­являється через пси­хіку літературних персонажів чи персонажа, в якого над­звичайно ви­сокий ступінь спо­рід­не­ності із автором. Саме це спостерігаємо у творах Т.Шев­чен­ка (“Неофіти”, “Єре­тик” та ін.), Лесі Українки (“Одержима”, “Руфін і Прі­сцілла” тощо), І.Франка (“Мой­сей”, “Каїн”), Є.Маланюка (“Прага”, “Земна Ма­дон­на”), Л.Мосендза (“Вічний корабель”, “Останній пророк”), О.Ольжича (ци­кли “Камінь”, “Кремінь”, “Бронза”, “Залізо”, “Лукреція”), Л.Костенко (“Сніг у Флоренції”) та ін. Національно-духов­на ідентифікація адресантів цих тво­рів імпліцитно україн­ська. І в авторів цих творів, і в їх реципієнтів субстанцією бут­тя й екзистенції виступає передусім націо­нальне.

У процесі національно-духов­ної ідентифікації обриси національного універсуму проступають надзвичайно чітко, опукло, кожен текстуальний суб’єкт чи об’єкт постає: 1) частинкою нашої істоти, органічно врос­лою у людське єство, і водночас 2) елементом Землі і Світу (М.Гайдеґґер) нації.

Спочатку письменник, пишучи текст, олюднює своїм теза­у­русом образний всес­віт і так повністю вибудовується перший – авторський – твір. Згодом уже реципієнт моделює власний твір, іденти­фі­ку­ючись із текстуальною дійсністю, трансформуючи худож­ній потен­ціал вербального сплетива відповідно до свого обрію, “горизонту” (Г.-Р.Яусс) чи внутрішнього світу. Та найго­ловнішим критерієм, ка­та­лізатором, зрештою, передумовою емпатування постає літературний суб’єкт, котрий у змодельованому адресантом універсумі здійснює свою національну ідентифікацію, – ак­сі­альну в бутті кожного індивіда і пов’язану з іншими іден­тифікаціями (виходячи з концепції Е.Сміта), – через ототожнення себе із феноменами оточуючого художньо-вер­баль­ного всесвіту.

Дивовижна естетико-націологічна сила потрійної націо­наль­ної емпатії (рівно ж як і абстрагування (дифе­рен­ціації) – органічне несприйняття тих чи інших художніх явищ) катарсує душу і письменника, і текстуального героя, і реципієнта, водночас конституюючи їх національну іден­тичність. Звідси такий потужний актуалі­зуючий людино- та націотворчий вплив ейдосів націо­нальних героїв, їхнє ана­го­гіч­не значення (на рівні вічних образів): Гонта Т.Шев­ченка і Фауст Гете, Мойсей І.Франка і Чайлд Гарольд Байрона, Касандра Лесі Українки і Уленшпігель Ш. де Костера, Ю.Тютюнник Є.Маланюка і Ква­зімодо Гюго, Незнаний Вояк-націоналіст О.Ольжича і Дон Кіхот Сервантеса, Маруся Чурай Л.Костенко і пан Тадеуш А.Міц­кевича та ін.

Призначення цих розмірковувань – не вичерпати евристичний потенціал національних емпатії та абстрагування, а лише якоюсь мірою підтвердити наступну думку: теорія національної ідентичності має великий потенціал як національно-екзистенціальна методологічна ідея (чи концепція). У сфері літературознавства зміст її полягає в інтерпретації феноменів мистецтва слова крізь призму національної ідентичності.

Таке бачення, на наш погляд, допомагатиме й ефективно використовувати теорію національної ідентичності, і то не лише під час інтерпретації історико-літературних чи літературно-критичних об’єктів. За її допомогою можна верифікувати і складні теоретичні поняття, навіть такі, що є сутнісними для окремих методологічних систем: культурного контексту чи традиції у герменевтиці, міфу в міфологізмі, раси в культурно-історичній школі, культурних кодів у семіотиці, інтенціонального об’єкта у феноменології, символу, ритуалу чи архетипу колективного підсвідомого в неоміфологізмі (зокрема, архетипній критиці), християнську традицію в христології тощо. А це видається архіважливим саме для української постколоніальної ситуації, коли часто під виглядом тієї чи іншої теоретичної моделі пропонується черховий антинауковий (бо антинаціональний) політичний міф (як-от у випадку з вульгарним “неоміфологізмом” у працях Г.Грабовича).

Саме ці підсумкові спостереження дозволяють стверджувати, що, окрім практиків, літературознавча теорія національної ідентичності як продуктивна національно-екзистенціальна концепція (ідея), потребує і своїх теоретиків, зокрема методологів.

Вересень-жовтень 2003р.

---

[1] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,1992. – С.122.

[2] Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка,1986. – Т.45. – С.284

[3] Детальніше див.: Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації // Збірник на пошану Марка Гольберга / Ред. кол. Тетяна Біленко (головний редактор), В.Меньнок, Є.Пшеничний та ін. – Дрогобич: Вимір,2002. – С.52-64.

[4] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – К.Юніверс,2000. – Т.1. Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. – С.289.

[5] Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім. – К.:Юніверс,2001. – С.191.

[6] Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи,1994. – С.149.

[7] Там само. – С.176.

[8] Андрусів С. Ім’я гелленів. Про національний характер українців // Дзвін. – 1993. – № 10-12. – С.111.

[9] Там само. – С.111-112.

[10] Андрусів С. Проблеми національної ідентичності // Слово і час. – 1997. – № 3. – С.18.

[11] Андрусів С. Західноукраїнська література 30-х рр. ХХ століття: Проблема національної ідентичності: Автореф. дис… доктора філолог. наук: 10.01.01 / Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – К.,1996. – С.2.

[12] Там само. – С.15.

[13] Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. – Лвів-Тернопіль,2000. – С.43.

[14] Там само.

[15] Сеник Л. Національна ідентичність української літератури в умовах тота­літаризму: 30-ті роки і пізніше (проблема літературної опозиції) // Літературо­знавство: Матеріали iii конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харк.в, 26-29 серпня 1996 р.). – К.: АТ “ОБЕРЕГИ”, 1996. – С.44.

[16] Там само. – С.45.

[17] Там само. – С.46.

[18] Детальніше див.: Іванишин П. Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя). – Дрогобич: ВФ “Відродження”,2003.

[19] Юнг К.Г. Психологические типы. – Минск: ООО “Попурри”, 1998. – С.322.

[20] Там само. – С.323.

[21] Там само. – С.324.

[22] Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ–ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательство Московского университета, 1987. – С.306.

[23] Леві-Строс К. Структуральна антропологія. – К.:Основи,1997. – С.345.