Лєнін і Клявзевіц

Євген Маланюк

Лєнін і Клявзевіц

    Ця стаття ще не передруковувалася в Україні і належить до майже нецитованих у маланюкознавстві. Написана перед самою смертю і опублікована в ж. «Сучасність» вже посмертно. Це чудовий зразок Маланюкового історіософського мислення в дусі правої, ірраціоналістичної і волюнтаристської світоглядної парадигми, як би не намагалися сучасні українські літературознавці з неї його силоміць «витягнути» і зробити «противником Донцова». Якраз у цьому передсмертному ескізі Є.Маланюк передусім націоналіст і ідеаліст, він і далі  –  завзятий вісниківець, хоч самого «Вістника» за редакцією Донцова вже давно нема… Вшановуємо його думання й моральну стікість в день уродин.

                                                                                                 Олег Баган

.

Батьківщина, народ (нація) — категорії історич­ні.

Якщо в час війни… йдеться про боротьбу  проти

гно­бителя («ига»), що гнобить народ,

я зовсім не проти такої­ війни і цілком не боюся

слів «оборона батьківщини» …

(1919)

Дали тобі в руки рушницю і чудову,

за останнім­словом техніки сконструйовану

скорострільну гармату, — ­бери той інструмент

 смерти і знищення, не слухай пере­чулених зойків

 тих, що бояться війни. На світі ще є бага­то

 того, що має бути витереблене вогнем і залізом.

(1915)

Владімір Ульянов (Лєнін)

                                                                   І

Наведені дві цитати не належать до найбільш мілі­таристських і патріотичних в літературній спадщині відно­вителя — у формі СРСР — Російської імперії. Не сумніває­мося, одначе, що й вищенаведених речень вистачає, щоб зди­вувати не тільки пересічного читача, але й багатьох, яким ­здається, що добре знають постать Лєніна і його ролю у ­подіях по Першій світовій війні.[1])

Зазначмо відразу, що такого мілітарно-патріотичного­ роду цитати з цілого ряду праць Лєніна, присвячених ви­ключно проблемам воєнно-революційним і військовим, наво­дити можна без кінця, а праць тих налічити можна щонай­менше десятки.

А, одначе, й досі ім’я Лєніна автоматично викликає­ передовсім такі асоціяції, як антидержавний і апатріотичний­ комунізм, «пролетаріят не має вітчизни», «революція соці­яльна», «щастя всіх трудящих», анаціональний інтернаціона­лізм, ба навіть пацифізм, бо ж Лєнін був ніби апостолом­ гасла «війна війні», а створений ним СРСР, як відомо, є й до нині «твердинею світового миру й демократії». В уяві ши­рокого загалу це ім’я стало ніби раз назавжди синонімом­ виключно «революції», отже, бунтівництва, боротьби з «ца­ратом», партійного фанатизму, вузького антидержавного док­тринерства, навіть — політичної ліквідації Росії як держави…

Так починається леґенда.

Розуміється, існує забагато добре знаних сил як в­ СРСР, так і ще більше поза ним, яким на подібній пацифі­стично-соціялістичній леґенді залежить і які роблять усе­ (в літературі, театрі, фільмі, в газетній фразеології), щоб­ саме ту леґенду закорінити в уяві загалу, а постать Лєніна­ забронзувати саме в тому стилі надовго, якщо не назавше. ­Ця бо леґенда, яка нібито зв’язана з ідеєю вселюдської спра­ведливости, впливає за інерцією ще й сьогодні й виглядає, ­розуміється, більш привабливо в порівнянні з дійсністю, яку­ та леґенда маскує.

Переборювання леґенд не належить до речей легких. У­ характері самої людини лежить нахил до леґенди і потяг до ­всілякого роду мітотворчости.

Владімір Ульянов, ліпше відомий під більш романтич­ним псевдонімом «Лєнін», помер 21 січня 1924 року. Може,­ ще не прийшов час для всебічної оцінки постаті Лєніна в­ мірилі історичному. Виглядає, однак, з огляду на темпо по­дій останньої доби, що час уже достатній для спроби очи­щення постаті відновителя і рятівника російської держав­ности від густої мли комуністичної леґенди.

Забагато маємо творів на цю тему, званих науковими ­(отже, більш-менш соціялістичних), занадто часто зустріча­ємо більш або менш поетичні, белетристичні твори, збір­ники спеціяльно вибраних, а тому переважно досить нуд­них теоретичних праць самого більшовицького вождя. Але­не маємо й до сьогодні навіть короткої праці, яка б висвіт­лювала практичні політичні чини й історичні досяг­нення тієї людини в царині російсько-державній. Не­має навіть брошури, яка б представила постать Лєніна менш ­теоретично-леґендарно й традиційно, але натомість більш реально: Лєніна як державного мужа, який у момент ката­строфи російської державности, у момент, здавалося б,­ безповоротного розпаду імперії, ба навіть банкрутства самої­ російської політичної доктрини, зумів розпад імперії стри­мати, політичні наслідки політичної катастрофи звести до мінімуму і в новій радянській формі доктрину російської дер­жавности  відродити.

У дійсності це все виконав «пацифіст», «доктринер» і ­«професійний революціонер», «апостол світової революції» ­і наступник Маркса. Здійснив насправді, в кожному разі з­ далеко більшим успіхом, ніж пророковану ним комуністичну ­революцію всесвітню,

Свідомо залишаємо на боці значення і ролю «лєнініз­му» на теренах позаросійських. Говоримо тільки про чин політично-мілітарний і державно-політичний Лєніна, росій­ського державного мужа у бурхливий період 1917—1922 років.­ Наслідки того чину оглядаємо сьогодні у формі СРСР.

Що ця держава й до сьогодні не може політично устабілі­зуватися, що демонструє світові приклади виняткової в історії­ варваризації та абсурдного витереблювання будь-якої живої­ культури і будь-яких проявів органічного життя, що зали­шається вона державою кризовою, яка постійно перебуває­ на самій межі нової катастрофи — все це ніби тільки зво­ротна сторона своєрідного «генія» Ульянова-Лєніна. Без­умовна мілітарно-політична перемога Лєніна — утримання­ сакраментальної російської «єдиности» антиорганічного ме­ханізму держави — досягнена була, щоправда, страшною­ ціною многомільйонових людських жертв, величезного зни­щення культури і життя національно-органічного, страшною ­ціною організованого насильства над усяким органічним, от­же, національним життям взагалі. Але була це фатальна, од­наче неминуча «марксистська» заплата за здійснення­ Лєніном на терені колишньої Росії реальних політично-дер­жавних цілей.

Ця політично-мілітарна перемога Лєніна, можливо, за­лишиться в історії перемогою Пірровою, тим не менше то ­була перемога, парадоксально одержана соціялістичним тео­ретиком, ніби ворогом російської державности, російським ­інтеліґентом, здавалося б, далеким від всякого мілітаризму.

У цьому нарисі маємо на думці хоч коротко відповісти­ на питання, звідки у невійськовика і соціяліста Лєніна з’я­вилися несподівані мілітарно-політичні нахили й ціхи, а­тим самим політично-державні здібності.

                                                              II

Ім’я генерала Карла фон Клявзевіца (1780—1831), поза­ відносно вузьким колом професійних військовиків або тих,­ що спеціяльно інтересуються воєнними проблемами, нічого­ або дуже мало говорить широкому загалові.

Цей найвидатніший мислитель у царині стратегії аж ­до початку 20 ст. залишався в тіні і навіть у себе в Ні­меччині не був належно оцінюваний воєнними теоретиками. ­Протягом цілого 19 ст. в Німеччині вийшла тільки двото­мова монографія (властиво, біографія) вже по війні 1870-1871 рр.: Schwarz, «Leben des Generals Carlv. Clausewitz» (Берлін, 1878). ­Щойно на початку нашого століття починають виходити по­важніші праці про Клявзевіца, і то не тільки в Німеччині­ (Р. Creuzinger, «Hegels Einflussauf Clausewitz», Берлін, 1911), але­ й у Франції (докладна монографія Р. Roques, «Le general de ­Clausewitz. Savieetsathe’orie de guerre“, Париж, 1912). Перед і­ після першої світової війни, розуміється, зацікавлення Клявзевіцом зросло, особливо по перевороті 1933 року у Німеч­чині. Це були спроби оцінити не оціненого в свій час вели­кого німця, найсправжнішого (як окреслила його пані де­ Сталь), німця з німців.

Пруський старшина досить скромного походження (син­ урядовця), Клявзевіц, попри свої великі здібності і повну ­широких можливостей наполеонівську добу, військової кар’­єри не зробив. Гарячий і відважний патріот все німецького ­об’єднання, свідок жалісного приниження батьківщини, ви­датний член таємного пруського «кола реформістів» і також ­найбільший приятель Шарнгорста та Ґнайзенау, врешті, емі­грант, єдиною ідеєю якого був розгром Наполеона з … одно­часним закоханням у його геніяльність. Цей антинаполеонів­ський патріотизм привів Клявзевіца до російської армії царя ­Александра І (роки 1812—1814). Як полковник російської армії,­ він брав участь у битві під Бородіно і, правдоподібно, спів­працював при створенні оборонного плану, планового від­ступу військ Барклая і Кутузова. Можливо, також, що він­ багато зробив у справі деморалізації і розкладу пруських від­ділів Великої армії.[2])

У російській армії Клявзевіц посідав другорядні по­зиції, на яких ніколи не міг виявити на більшу міру своїх ­здібностей начальника і свого багатого воєнного досвіду. Пру­ська батьківщина, до якої опісля він повернувся по закін­ченні кампанії проти Наполеона, була для нього занадто­тісною, тим більше, що Клявзевіц не належав до «юнкерів» ­чи панпрусистів. Не оцінений, знеохочений і самітній, він­ замкнувся в кабінетній праці. Щойно повстання в Польщі­ спричинило покликання Клявзевіца до активної служби на­начальника штабу т. зв. обсерваційної (на кордоні Польщі) ­армії під командуванням Ґнайзенау.

Це був перший і останній вищий пост Клявзевіца в­ діючій армії. Тоді почала переслідувати його думка про ­смерть. «Якщо я помру, то смерть є адже ж частиною моєї про­фесії … Не можу Тобі висловити, з якою погордою до люд­ської думки я покидатиму цей світ», — писав він у листі до дружини 29. VII. 1831. Клявзевіц не вірив у можливості ро­сійської армії і багато сподівався від польського повстання, ­яке уявляв собі як революційний рух проти тодішньої «ре­акції». Тяжким ударом для Клявзевіца була смерть началь­ника і єдиного його приятеля — Ґнайзенау, який того ж ро­ку помер на холеру, і більш ніж стримане відношення до­ тієї смерти з боку короля і двору. Після поразки польського­ повстання Клявзевіц повернувся до Бреслау, де 16 листопа­да 1831 помер також на холеру.

Коли б не енергія дружини Клявзевіца Марії (з дому­ Брюль), жінки великого серця й інтелекту, справжньої музи­ свого чоловіка, прізвище Клявзевіца майже напевно залиши­лося б невідомим. Вона піклувалася його позаслужбовою­ науковою працею ще за його життя і вона ж була редакто­ром та видавцем його творчої спадщини: понад 600-сторінко­вої праці в трьох томах, під скромним наголовком «Vom ­Kriege». Після виходу останнього тому, змучена працею і­ перешкодами, Марія фон Клявзевіц померла (1836).

«Vom Kriege» — не тільки граматика війни (Клявзевіц­ казав, що війна, бувши продовженням політики, не має влас­ної логіки, але має власну граматику). «Vom Kriege» це пере­довсім — філософія війни. Значення «Vom Kriege» в історії­ розвитку стратегічної мислі можна порівняти хіба з «Крити­кою чистого розуму» Канта в історії філософії.

Воюючи проти Наполеона як старшина навіть у лавах­армії чужої держави, Клявзевіц уже тоді оцінив виняткове­ значення генія Наполеона в історії стратегії. Праця Клявзе­віца була філософічно-науковою синтезою в царині воєнного ­мистецтва доби Наполеона. У тій праці вояк, мислитель і гарячий патріот, що пережив тяжку добу національної без­силости, упадку й приниження (як три століття перед ним­ флорентієць Мак’явеллі, улюблений автор Клявзевіца), зро­бив у стратегії повний переворот: ліквідував дотогочасну ме­ханістичну схоластику 18 ст. і переніс центр ваги воєнного ­думання з чинників зовнішніх (кількостей, простору, меха­нічних рухів, до речі, чисто «геометричних» і всілякої тех­ніки взагалі) на людину і рушійну силу її моралі. Напо­леон і його доба давали аж надто переконливу ілюстрацію і­ живий арґумент до цього. Опрацьовуючи цю концепцію, Кляв­зевіц уже на початку 19 ст. пророкує, що війни майбут­нього будуть «війнами народу з народом».

Він спромігся подивитися на війну, як на феномен, кри­тичними очима самостійного мислителя, що не був засліпле­ний жодними дотихчасовими теоріями. Він проаналізував фе­номен війни від початку до кінця, шукаючи в змінностях її­ форм — моментів незмінних, постійних, щоб зформулювати­ не «догмати», проти яких перестерігав, а бездискусійні закони, які випливають з природи війни, як також з залеж­ности поміж причиною і наслідком.

Клявзевіц застосував поняття «ідеальної» абсолютної ­війни. Їі більш або менш здеформовані дійсністю форми —­ це і є, за Клявзевіцом, війни «історичні». З цього заложення­ чисто філософічним шляхом Клявзевіц подає дефініцію вій­ни як «акт насильства, що має на меті змусити противника ­виконати нашу волю», аж до «неспроможности противника чинити опір». Звідси Клявзевіц приходить до висновку, що ­«ціллю абсолютної війни є абсолютне знищення ворога». Але ­реальна, «історична» війна, що є більшим або меншим ступе­нем здеформування війни абсолютної, — ніколи не буває актом ізольованим. Вона є частиною політичних ­відношень.

Таким чином Клявзевіц доходить до генеральної тези­ свого твору: війна є продовженням державної ­політики, лише провадженої іншими спосо­бами. Отже, війна є своєрідним знаряддям політики. А що ­політика змінна, так само змінна й війна, яка в історичній­ дійсності «може бути війною (абсолютною) тільки в більшо­му або меншому ступені. Єдино геній Наполеона (що був ніби ­головним героєм книги Клявзевіца — Е. М.), стратега й по­літика в одній особі, спромігся показати світові війну, дове­дену до її абсолютної досконалости» («Vom Kriege», розділ­ VIII, частина 2), коли її перебіг нестримно вів до цілковитого­ розгрому противника. Бо «тільки перемога вирішує все і звільняє від гріхів усіх помилок».

І, власне, цей капітальний твір пруського генерала по­сідав чи не найважливіше місце в підручній бібліотеці Лєні­на. Власне цей твір російський соціяліст і марксист не лише­ читав, а й студіював протягом довгих літ еміграції. Власне, такого великого учителя, як Клявзевіц, мав ро­сійський інтелігент і людина, чужа військовості, що їй су­дилося в момент катастрофи петербурзької імперії відограти­ таку вирішальну політично-мілітарну ролю.

                                                              III

Про те, що Лєнін добре знав твір пруського генерала,­ згадують не лише біографи Лєніна, але і сам він ніколи не ­крився з тим, неодноразово підкреслюючи своє визнання й га­рячу пошану до великого німецького воєнного мислителя.

Лєнін цитує Клявзевіца часто і щедро. Посилається на­ нього в найважливіших своїх промовах, у хвилини для судь­би Росії по 1917 році  вирішальні. Цитує його детально, ви­писуючи часом цілі розділи з «Vom Kriege» в ряді статей і­ праць, присвячених проблемам політично-військовим, або вій­ськово-революційним, як «Соціялізм і війна», «Крах Другого­ Інтернаціоналу», «Про дитячу лівизну й дрібноміщанство»,­ «Війна і революція», «Воєнна програма пролетарської рево­люції», «Мир або війна» та інші. Впливи думок Клявзевіца ­виразно видно на всьому, коли-будь написаному Лєніном на­теми або з приводу проблеми війни і боротьби.

Нарешті, Лєнін залишив по собі документ найбільш­вимовний. Це праця під наголовком «Нотатки й зауваги на ­марґінесі капітальної праці Клявзевіца» (увійшли до 12 тому­ зібраних творів Леніна, як також вийшли окремим видан­ням 1933 року).

Цілком певно встановлено, що вже з початком світової­ війни 1914 року Лєнін-еміґрант студіював працю Клявзевіца­ цілком поважно, виписуючи і перекладаючи цілі розділи з­ німецького оригіналу, додаючи до них дуже характеристичні уваги й коментарі. Він систематично посилається на працю­ Клявзевіца, особливо в полеміці з Каутським та Плєхановим,­ провадженій ще на еміграції. Але немає сумніву, як це ба­чимо з відповідних праць, що Лєнін повертався до «Vom­ Kriege» також пізніше, особливо в добу виборювання­ влади (неточно звану «революцією»), як також у добу за­початкованої ним війни (звичайно званої «революційною»,­ або «громадянською») за втрачені, наслідком розпаду імпе­рії 1917 року землі колишньої Росії, — війни з Україною, Фінляндією, Грузією і т. д.

Трудно встановити точно, коли саме і з якого приводу­ Лєнін взяв уперше до рук твір Клявзевіца. Про його віднос­но раннє зацікавлення проблемою війни свідчить, наприклад,­ давня стаття Лєніна під наголовком «Капітуляція Порт-­Артуру» (увійшла до VII тому зібраних творів), в якій уже­ зустрічаємо думки Клявзевіца («війни тепер провадять на­роди» й ін.). З немалою правдоподібністю можна твердити, ­що Лєнін дійшов до Клявзевіца не самостійно, як то, до речі,­ з росіянами буває. Його увагу скерувала коротка замітка про ­Клявзевіца одного з соціялістичних «майстрів» — Фридриха ­Енґельса в листі до К. Маркса.[3]

1934 року видано в Москві дуже пильний переклад­твору Клявзевіца з додатком всіх, навіть найдрібніших уваг­і коментарів, що їх зробив Ленін ніби на маргінесі «Vom­Kriege». Це спеціяльне видання дає щойно повне поняття, до­ якої міри докладно і поважно студіював Лєнін той твір не тільки детально, але й з дивним, як на невійськового й марк­систа, відчуттям самого духу праці військовика-мислителя.

Власне, з того видання видно, чому саме Лєнін, а не ­хтось інший серед багатьох славнозвісних російських діячів­ і революційних вождів, переміг і ту перемогу зумів реа­лізувати технічно. Не дивно. Такий всіма визнаний со­ціялістичний вождь і найавторитетніший ідеолог марксизму, ­як Плєханов, або такий лідер найчисленнішої і наймогутні­шої (як тоді здавалося) соціял-революційної партії, як Чер­нов, — напевно ніколи не «знизилися б» до читання «крово­жерних» і, розуміється, контрреволюційних думок якогось­ там генерала. Так само правдоподібно поступав бідака Ке­ренський, навіть у період, коли посідав пост — жалься Боже!— верховного головнокомандувача всеросійських збройних ­сил.

Тільки Лєнін зумів це зробити.

Це він спромігся поділити свої зацікавлення і свій час ­між «Капіталом» Маркса, з одного боку, і «П р о  війну»­Клявзевіца — з другого. Ба навіть досить дивним способом,­ у своїй дивній ментальності Клявзевіца з Марксом сполучити.

Не підлягає сумніву, що засвоєння науки про війну­ від такого учителя, як Клявзевіц, як також набуття певних­ знань з царини військової техніки, дало Лєнінові в руки ве­лику і певно вирішальну карту.

Сполучення ж безумовного знання механіки історії­ Росії і психіки пануючого в ній народу з військовим знан­ням — одразу висунуло особу Лєніна серед багатьох канди­датів на вождів російської революції і претендентів до спад­щини влади над Росією.

У процесі студіювання твору великого воєнного мис­лителя Лєнін запозичив від Клявзевіца передовсім немило­сердний реалізм його мислення. Найліпшим прикладом­ того реалізму Клявзевіца є його основна формула, що її фа­хівці вважають за квінтесенцію цілого «Vom Kriege»: «війна­ є продовженням політики». З розділу VIII (а вла­сне з «Шкіців до розділу VIII», як назвав цю частину Клявзе­віц, уважаючи її за незакінчену) твору Клявзевіца — «План ­війни» — Лєнін зробив 30 широких цитат, а з розділу VI­ уривок під заголовком «Війна — інструмент полі­тики» — переписав цілий, уважаючи його в своїх комен­тарях за найважливіший.

Усвідомлення істоти війни в інтерпретації Клявзевіца­ охоронило Лєніна від «соціялістичної» наївности людей 19 ­ст. у військових справах, охоронило від недоцінювання мі­літарного моменту в політиці. А саме це була типова хворо­ба соціялістичних діячів з їх постійними мріями про «роз­зброєння», «народну міліцію» тощо. Охоронило його від пе­ресадної віри в силу самого лише «слова» а ля Дантон і вза­галі від всілякого революційного романтизму. Як також —­ імпровізації в царині боротьби.

Завдяки Клявзевіцові Лєнін почав розуміти револю­цію як завоювання влади над Росією, одночасно з ­окупацією її теренів. Отже, між війною і революцією,­ як активною бойовою формою політики, він не бачив різниці. ­Ці поняття — війна і революція — зробилися для нього в ­процесі студіювання Клявзевіца синонімами.

А якщо це так, якщо революція — війна, то вона мусить ­— за Клявзевіцом — мати на меті цілковите (в ідеалі)­ знищення ворога, доконане всіма способами — «дозволе­ними і недозволеними», без милосердя і компромісів («пере­можець має завше рацію!»). Рівночасно Лєнін дуже докладно ­усвідомив собі, бо ж він над тим спеціяльно зупинявся і ко­ментував, що «оскільки війна є частиною політики, вона на­биратиме її прикмет». «Коли політика стає більш всеохоп­ною і потужнішою, то такою самою стає й війна. І те її ­зростання може дійти рівня, при якому війна набирає харак­теру абсолютного» («Vom Kriege», III). «З цієї точки зору, —­ додає від себе Лєнін, — всі війни є одної природи, але війна ­тим більше стає „воєнною”, чим глибше є політичною»­(коментар Лєніна).

А що ж могло бути більш політичне від рятування дво­континентної імперії, що розпадалася 1917 року!

Вже в перших своїх працях на теми війни, як, напри­клад, «Капітуляція Порт-Артуру» (том VII, зібрані твори), зу­стрічаємо твердження, що далеко відбігає від думок орто­доксального марксиста і «партійника». Читаємо там, між ін­шим: «Війна зриває фальшиві вивіски, війна демаскує вну­трішню гнилизну … війну тепер провадять народи». Вже ­з цих речень, особливо з останнього, виразно позиченого у ­Клявзевіца, бачимо, як ґрунтовно Лєнін здавав собі справу ­з дійсности і яким далеким він був в істоті речі від фразео­логії «класової», — він послуговувався нею тільки тоді, коли ­цього вимагали обставини і неуникненна при зверненнях до ­мас демагогія.

В одній з ранніх, правдоподібно ще передвоєнних, статей під наголовком «Воюючий мілітаризм» читаємо просто­ приголомшливе для антимілітариста й інтернаціоналіста твер­дження: «Вітчизна, тобто дане середовище політичне, куль­турне й соціяльне, є найбільш потужним чинником у класовій­ боротьбі пролетаріяту… Для пролетаріяту не може бути ­байдужою доля власної батьківщини» (том XII, стор. 314).

У статті 1915 року «Крах Другого Інтернаціоналу» чи­таємо ось яку апологію військовости: «Візьмім сучасне вій­сько, це є один з найліпших прикладів організації! Добра во­на вже тому, що є еластична, а одночасно накидає мільйонам ­єдину волю (підкреслення Лєніна). Сьогодні ці мільйони­ сидять у себе по хатах на різних кінцях країни. Завтра —мобілізаційний наказ — і всі скупчуються у визначених для­ них пунктах. Сьогодні лежать в окопах, часом місяцями, за­втра у зовсім іншому шикуванні йдуть в атаку. Сьогодні по­казують чудеса відваги, ховаючись від куль і шрапнелів, зав­тра показують чудеса у відкритому бою. Сьогодні їх передові­частини закладають міни під землею, а завтра кидаються на десятки кілометрів вперед за вказівками літунів. Це справ­жня організація, організація, коли в ім’я єдиної мети, над­хнені єдиною волею, мільйони людей зміняють форми своїх ­взаємовідносин і своєї діяльности, зміняють місце і способи­ дії, зміняють знаряддя і зброю, відповідно до змін умов і вимог­ боротьби» (том XVII, стор. 275 – 276).

У цій апології військовости дзвенить аж патетична но­та неофіта мілітаризму і ніби радісне захоплення невійсько­вика і соціяліста 19 ст., що раптом несподівано над сто­рінками «Vom Kriege» прозрів для військових справ.

І далі в тій же праці Лєнін, любовно описуючи зброю,­ вергає громи на «н и т и к і в»-інтелігентів, як Плєханов, і ціл­ком у стилі Бісмарка згадує про «вогонь і залізо».

У час світової війни «антимілітарист» Лєнін з саркас­тичною погордою говорить про «роззброєння», яке уважає за­порожнє гасло: «Тепер імперіялісти мілітаризують не тільки­весь народ, але й молодь… Мусимо сказати їм з цього при­воду: тим ліпше! скоріше] вперед!» («Про гасло роззброєння»,­ том XIX, стор. 317).

Тільки люди, які не вміють читати Лєніна або занадто­д овіряють зовнішній «класово-пролетарській» оболонці його ­фразеології, не бачать тих місць, де «міжнародник» Лєнін­ говорить про «народ», «вітчизну», «велику таємницю народин­ війни» (том XXVII) з виразністю, що виключає будь-які дис­кусії. Адже так часто повторює Лєнін, що «вітчизна, народ­(„нация”)  – то категорії історичні» і що «з точки зору марк­сизму (sic!) такі загальні й абстрактні поняття, як „апатріо­тизм”, — не мають жодної вартости» («Воєнна програма про­летарської революції», том XIX, стор. 325).

І не дивлячись на все це, леґенда про Лєніна як «па­цифіста», «антидержавника», «інтернаціоналіста» і тільки ­«революціонера» триває до нині.

На VII партійному з’їзді Лєнін, певно, на велике зди­вування своїх партійних товаришів, говорить мовою дуже ­мало подібною до традиційної мови соціялістичного антимілі­тариста, «Найпершим і найбільш основним завданням як на­шої партії, так і цілого авангарду свідомого пролетаріяту (тобто тих, що вірять у Лєніна як вождя — Е. М.) є застосу­вання найбільш енерґійних, немилосердно рішучих, драконів­ських способів для піднесення самодисципліни своєї і дис­ципліни російських мас з метою усвідомити їх, що не уник­нути їм історичного наближення Росії до війни визвольної, вітчизняної („отечественой”), як не уникнути все­бічного систематичного, всезагального навчання населення вій­ськового знання і воєнної тактики» (том XXII, стор. 339).

Про враження з приводу тих антисоціялістичних «мілі­таристичних відхилень» Лєніна у партійних товаришів мо­жемо судити по тих інвективах, які виголошував Лєнін на­ адресу т. зв. «лівацьких комуністів» у період переговорів у­ Берестю. «Ліваки», не маючи ані крихти політично-держав­ної освіти і бувши анальфабетами в справах військових, ро­зуміється, кидали гасло негайної «революційної святої вій­ни» проти всього світу, а передусім проти Німеччини. Ужива­ючи весь апарат свого убивчого сарказму, Лєнін назвав це­ «дитячою хворобою лівизни» і повчав: «Вимагаю поваж­ного ставлення до проблеми. Поваж­не ставлення до оборони країни — це поважна підготова ­і суворий підрахунок сил. Якщо відомо, апріорі, що сил є мало, то найповажнішим засобом оборони ­є відступ у глибину країни» (том XXII, стор. 510-511).

То вже не були слова революціонера. То були слова­ державного мужа, спадкоємця історії Росії і її долі, спра­вжнього наступника російських вождів і генералів епохи­ Петра І й епопеї «вітчизняної війни» 1812 року.

І, власне, в тій своїй промові Лєнін, як не раз це робив ­пізніше, одверто посилався на авторитет автора «Vom Kriege».­ «Той, хто бачив би в моїх словах („відступ у глибину країни”)­ тільки випадково вигадану формулу, хай прочитає у старого­ Клявзевіца, одного з великих воєнних письменників, які є­ висновки з лекцій історії з цього погляду. Панове „ліві”­ не мають у собі й натяку на розуміння проблеми відношен­ня сил» (том XXII, там же).

У цьому одвертому посиланні перед очима партійних ­«товаришів» на авторитет — страшно сказати — «генерала»,­ Лєнін мав на думці не тільки славетну теорію оборони Кляв­зевіца («оборона — це сильніша форма ведення війни», розд.­VI «Vom Kriege»), теорію, що, безумовно, постала на досвіді­ Барклая і Кутузова 1912 року при безпосередній участі Кляв­зевіца, тоді полковника російської служби. Лєнін тут пере­довсім мав на думці ті розділи й сторінки твору Клявзевіца,­ де учасник кампанії проти Наполеона безпосередньо зупи­нявся на московському поході Наполеона, аналізував його і­ науково формулював висновки. Власне в частині п. н. «Шкіци­ до розділу VIII» (поруч розд. VI — «Оборона»), що її Лєнін­ уважав за найважливішу, бо найбільше студіював і комен­тував її, зустрічаємо уривок, що його можна б назвати апо­логією Наполеона як автора плану московського походу. Там­ читаємо між іншим: «Похід Бонапарте скінчився поразкою ­не тому, що він попровадив його зашвидко і задалеко, як то­ звичайно йому закидають. Похід той, бувши єдиним способом здобуття успіху, скрахував, бо Росія не є країною, яку мож­на завоювати, тобто окупувати… Така країна може бу­ти переможена єдино внаслідок її власних  слабощів, ­а також внаслідок діяння внутрішніх ферментів. По­глиблення тих пунктів слабости політичного буття Росії може бути доконане єдино способом потрясення, що сягало б­ аж до серця країни. Тільки дійшовши могутнім поривом до­ самої Москви, Бонапарте міг сподіватися, що захитається­ мужність уряду й вірність народу» (розд. IІІ «Vom  Kriege»).

Уривок, з якого цитуємо тільки частину і повний зміст ­якого нічого не втратив у своїй актуальності донині, належав­ до найбільш улюблених і найбільш вистудіюваних Лєніном.­ У своїх увагах він його переписує в цілості. Можливо, що ­саме цей уривок став ключем усієї лєнінської стратегії, яка,­ як бачимо, є більш традиційно-російська, історично російсь­ка, ніж «революційна» чи «соціялістична».

Річ ясна, що для партійних колег Лєніна це все було­ протягом довгого часу китайською грамотою. І Лєнін мусив­ довго й часто повторювати «комуністичним дітлахам» і лица­рям «лівизни» ці державно-політичні елементарні істини, з­ тим характеристичним цинізмом, що був його прикметою.

«Ми є „оборонці” від 7 листопада 1917 року (в­оригіналі „25 октября”, дата перебрання влади біль­шовиками — Е. М.)… Коли ми були принциповими­ ворогами оборончества, ми мали право кепку­вати з тих, що хотіли „зберегти” свою вітчизну. Ко­ли ж тепер ми одержали право стати оборонця­ми пролетарськими, вся ситуація змінилася радикально … Робітники повинні з обов’язку бо­ронити свою батьківщину соціялістичну… Слова —­ „оборона батьківщини” ви ставите в лапках, що ма­ло б означати спробу іронізувати, — та в дійсності це ­тільки зраджує кашу у ваших головах.

«Коли ми зробилися представниками паную­чої класи (sic!)… ми вимагаємо поважного­ (підкреслення Лєніна — Е. М.) відношення до оборо­ни країни» (всі цитати з статті «Дитяча хвороба лі­визни і дрібноміщанство», том XXII, стор. 510-511).

Отакою мовою промовляв «товариш Лєнін»!

                                                 («Сучасність», 1968, №8)

---

[1]  Згадати хоч би відомого совєтолога Ісаака Дойчера, що ­донедавна був безконкуренційним арбітром світової опінії в цих ­справах (примітка 1967 року — Е. М.)

[2]  Є відомості, що саме Ґнайзенау запропонував Клявзеві­ца Александрові І у Вільні, дораджуючи всіма способами протя­гати війну, відступаючи і нищачи все за собою, бо, як він казав,­ «кожний похід Наполеона обрахований на короткий час» («блітц­кріґ»). Ґнайзенау також автор відомого афоризму: «Росія — ве­летень на глиняних ногах».

[3]) Ця увага Ф. Енґельса про Клявзевіца мала характер ду­же своєрідний і до певної міри навіть анекдотичний. У частині І,­ розд. II «Vom Kriege», як також у розділі III цієї ж частини, Клявзевіц, заради уяскравлення своїх думок, не зовсім щасливо ужив­ порівняння битви з дискон­ту­ванням векселя, а війниз «кон­фліктом великих торговельних фірм», отже, власне ці «торговель­но-вексельові» метафори Клявзевіца звернули увагу Енґельса на ­його твір, і, очевидно, дуже припали обом апостолам до смаку­ (приблизно на початку 1858 року, як видно з дати листа: 7 січня 1858).