Культура і мистецтво в координатах теорії національної ідентичності

Петро Іванишин

 

Культура і мистецтво в координатах теорії

національної ідентичності

 

 

 

Проблема збереження й утвердження національної ідентичності є основною для будь-якого народу. Особливо це стосується націй, що перебувають у ситуації анти- чи постколоніалізму. Повноцінне вирішення цієї проблеми можливе лише в контексті національної ідеї, котра пронизує весь національний універсум. Саме це слід враховувати інтелектуалам сучасної України, постколоніальний історичний статус якої загрожує обернутися неоколоніальним.

Європейські мислителі-метафізики здавна досліджували проблему ідентичності (тотожності). Достатньо згадати хоча б імена Платона чи Парменіда. У ХХ ст. їх досвід підсумував німецький філософ Мартін Гайдеггер. У своїй праці “Закон тотожності”[1] він дослідив фундаментальну поєднаність людини, мислення, буття і тотожності. Таким чином, категорія ідентичності перемістилася із суто метафізичної в площину онтологічно-екзистенційну. Отже, закон тотожності діє і на рівні буття взагалі, і на рівні буття окремого індивіда.

Сучасному англійському дослідникові (соціологові) Ентоні Сміту, натомість, ідеться вже про тотожність не абстрактної “самості” (М.Гайдеггер), а колективного індивіда, національного “Я”. Під національною ідентичністю Е.Сміт розуміє “самобутність та історичну індивідуальність”[2] певного народу (точніше, нації). Національна ідентичність є для нього “найважливішою і найповнішою” з усіх колективних ідентичностей людини (таких як класова, родова, расова, релігійна тощо)[3].

Така першорядна значимість національної ідентичності в житті колективу і певної одиниці зумовлена суттю поняття “нація”, котру визначаємо як усвідомлену і дієву ідейну спільність людей природно-соціального та духовно-конвенціонального характеру. Політолог Василь Іванишин у книзі “Нація. Державність. Націоналізм” уточнює цю свою дефініцію таким чином: “…з одного боку, нація є таким же соціальним явищем, утвореним на основі кровно-генетичної спорідненості, як сім’я, рід, плем’я, народ. З другого – людей об’єднує в націю спільність мети, єдність мови, культури, інтересів та цілеспрямована діяльність – у різних сферах, але політично значима”[4].

Існування нації як природно-духовної єдності людей безпосередньо залежить від таких онтологічних духовних форм, як культура (рід) та мистецтво (вид).

Французький вчений Поль Рікер зазначав, що у “творах, настановах, пам’ятках культури… об’єктивується життя духу”[5]. Водночас український теоретик нації Лев Ребет підкреслював наступний момент: культура “побіч держави стала найбільш яскравим показником національної окремішності”[6].

Таким чином, національний дух, як один з виявів національної ідеї, є тим вічним джерелом, котре живить культуру народу. Звідси необ’єктивним і фальшивим видається утвердження в сучасності денаціоналізуючої теорії “глобальної”, “космополітичної” чи “загальнолюдської” культури, спільної для всіх народів. Ще філософ Микола Бердяєв писав: “Культура ніколи не була і ніколи не буде абстрактно-людською, вона завжди конкретно-людська, тобто національна, індивідуально-народна, і лише в такій своїй якості вона сягає загальнолюдськості”[7].

Культуру, як явище суто національне, осмислювали у своїх працях і українські мислителі-націоналісти ХХ ст.: Д.Донців, Є.Маланюк, О.Ольжич, С.Бандера, Я.Стецько та багато інших.

Вищесказане стосується і мистецтва (одного з елементів культури) як “суспільної діяльності великого значення, як вираження глибинних і найсуттєвіших поривань народу” (за Вінкельманом)[8]. Не випадково П.Барт вважав, що “мистецтво сприяє піднесенню національної свідомості, а приналежність до нації, в свою чергу, стимулює мистецтво”[9].

Якщо вірною є думка М.Гайдеггера, що мистецтво найбільш адекватно виявляє “істину буття”[10], то безумовним є й інше: те буття невід’ємне від національного космосу. Одним із найвпливовіших елементів мистецтва є художня література як мистецтво слова. Саме про неї говорить Е.Шаргафф, як про “одну з найважливіших і наймасовіших ділянок культури, саме з нею пов’язуючи минуле, батьківщину, рідну мову – те, що забезпечує національну ідентичність і без чого нема народу, нема нації, а є населення, біороботи, що, можливо, мають розум, але позбавлені душі”[11].

У межах систем культури та мистецтва здійснюється національно-духовна ідентифікація (ототожнення), котра і робить вище окреслені поняття не просто фактами, а факторами національного буття, тобто забезпечує тривання цього буття у часі й просторі. У широкому розумінні національно-духовна ідентифікація – це підсвідомо-свідомий процес ототожнення себе людиною із духовно-культурними феноменами як зразками, в результаті котрого формується національна ідентичність цієї людини.

У залежності від того смислу, котрий вкладають у поняття “культура”, буде залежати й обсяг національно-духовної ідентифікації. При надто розширеному значенні національно-духовний процес ототожнення практично зливатиметься із поняттям “національна ідентифікація” (під котрим розуміємо підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе із певною групою як усвідомленою ідейною природно-духовною єдністю (нацією)). І навпаки, чим вужчим буде цей смисл, тим вужчою буде і роль національно-духовної ідентифікації. Наприклад, якщо ототожнити поняття “культурний феномен” з поняттям “артефакт” (мистецький твір), то національно-духовна ідентифікація постане як суто мистецький (навіть естетичний) процес.

Завдання сучасної культурології – дати чітке визначення культури й окреслити структуру її феноменів.

Тільки в контексті культури (і особливо мистецтва) виразно проступають відкривальні (евристичні) та пізнавальні (гносеологічні) потенції цього онтологічно-екзистенційного феномену – національно-духовної ідентифікації: пізнання невідомого-себе (і через “ідеал-Я” З.Фрейда, і через пласт колективного національного підсвідомого К.-Г.Юнга), звіряння (верифікація) свого “Я” своїм чи своїми “МИ”, осмислення в рамках самовіднесення (референції) своєї мети, цінностей, буття (і екзистенції) взагалі тощо.

Аналізуючи структури національних ознак (атрибутів) та факторів у працях різних націологів (П.С.Манчіні, Маміямі, В.Фляшганса, Й.Гердера, Й.Фіхте, Ф.Ноймана, Е.Сміта; С.Рудницького, В.Старосольського, Д.Донцова, О.Бочковського, Л.Ребета, Г.Ващенка, В.Яніва, С.Андрусів та ін.), можемо виділити декілька основних типологічних об’єктів національної ідентифікації. Такими об’єктами виступають: національна держава, люди як втілення певних національно-психічних констант (національного менталітету), історико-культурні персоналії (історичні діячі, митці, духовні батьки нації тощо), релігійні ідеї, церковні ритуали, топоси рідної землі, міфологічні символи, легенди, перекази, культурні феномени, артефакти, моральні принципи, історичні події, природні феномени, національні цінності, фольклорна система, характер родинних (і сімейних) зв’язків, традиції народу, загальнонаціональна мова тощо.

Усі ці об’єкти національної ідентифікації у створеному художньому світі (мистецькому творі) постають для сприймача вже суто як об’єкти національно-духовної ідентифікації. Вони отримують наче подвійне буття: по-перше, існують як об’єктивні факти і фактори національного всесвіту, по-друге, – як внутрішні елементи закодованих мистецьких творів.

Таким чином, національні культура і мистецтво є надзвичайно важливими елементами національного життя і буття в цілому. Але повноцінними факторами людино- і націотворення (тобто формування національної ідентичності індивіда) вони стають лише за умови підтримки з боку національної держави. Тільки Українська Соборна Самостійна Держава здатна постійно і на всіх рівнях ефективно стимулювати та захищати вітчизняних діячів культури і мистецтва, забезпечуючи тим самим несмертельність української нації.

Ця максима випливає із тих завдань, що стоять перед сучасним поколінням, зокрема в галузі культури. По-перше, треба очистити духовно-культурний простір України від імперських деформацій і включень. Ідеться як про зримі включення (на зовнішньому свідомому рівні це: радянська символіка, монументи комуністичним ідолам, імперські назви населених пунктів, ностальгійний показ соцреалістичних фільмів та передач по начебто “українських” телеканалах та ін.), так і про невидимі включення (на глибинному, підсвідомому рівні; взяти хоча б актуалізацію архетипів “героїв” так званих “громадянської” чи “вітчизняної” війн – носіїв окупаційної ідеології російського імперкомунізму, чи архетипів “героїв” голлівудських кінострічок – втілень космополітичної ідеології імперлібералізму тощо).

По-друге, слід забезпечити відродження того націотворчого, але тимчасово втраченого, знищеного, витісненого з духовного простору України (в першу чергу теоретичних праць і художніх творів людей, що боролися за свободу народу усіма можливими методами, – націоналістів).

По-третє, необхідно створити і постійно нарощувати систему ефективного функціонування в духовному просторі України, передусім у сферах культури, особливо освіти, саме українських національних людино- і націотворчих факторів, котрі забезпечують насамперед національно-духовну ідентифікацію.

Повноцінно реалізувати ці завдання лише на громадських засадах неможливо. Тому передумовою вирішення усіх проблем нації була і залишається трансформація сучасної “нічийної” держави у державу української нації.

 

            1998 р.

 

[1] Див.: Хайдеггер М. Закон тождества // Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. – М.:Высшая школа,1991. – С.69-80.

[2] Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.:Основи,1994. – С.152.

[3] Там само. – С.149.

[4] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,1992. – С.36.

[5] Рикер П. Конфликт интерпретаций. – М.:Медиум,1995. – С.34.

[6] Ребет Л. Теорія нації. – Львів,1997. – С.11.

[7] Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність. – 1993. – № 1. – С.155.

[8] Див.: Естетика: Підручник / За заг. ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища школа,1997. – С.248.

[9] Цит. за: Бочковський О. Вступ до націології. – К.:Генеза,1998. – С.77.

[10] Див.: Квіт С. Основи герменевтики. – К.,1998.– С.31.

[11] Див.: Радевич-Винницький Я. Нариси з лінгвонаціології // Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,1997. – С.143.