КУДИ ПОДІВСЯ МОЦАРТ?

Автор: . 08 Тра 2022 в 20:13

          8 травня 2022 року минає рівно п’ятнадцять років від дня смерті видатного українського  мислителя Василя Іванишина (1944-2007) – провідного ідеолога українського націоналізму сучасності, відомого політичного філософа й політолога, літературознавця й мовознавця, літератора й публіциста, історика й герменевта, творця національно-екзистенціальної методології інтерпретації, члена проводу ОУН й громадського діяча, засновника й провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, співзасновника, редактора й президента видавничої фірми “Відродження”, доцента кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. У його працях кожен сучасник може знайти чимало проникливих спостережень, пророчих попереджень-пересторог та тлумачень животворної національної ідеї. Серед його учнів – чимало українських учених, публіцистів, політиків, громадських діячів, воїнів. Зокрема, і героїв новітньої московсько-української війни.

          У цей день пропонуємо увазі читачів раніше не друковану статтю В.Іванишина “Куди подівся Моцарт?”. Вона, як і раніше опублікована нашим сайтом праця “Ідеологія національної перспективи”, належить до незавершеного циклу культурософських та історіософських праць “Уроки німецької історії”, присвячених осмисленню німецько-українських паралелей. Як і інші націософські праці українського мислителя, ця робота вельми актуальна й злободенна в час російсько-української війни, війни з московським імперіалізмом, та у переддень пам’ятних днів перемоги над німецьким нацизмом. Повноцінно подолати будь-який імперіалізм може тільки націоналізм. 
                                                                                                        Центр Донцова

Василь Іванишин

КУДИ ПОДІВСЯ МОЦАРТ?

Чи не кожен із тих, що намагалися осмислити феномен гітлеризму, так чи інакше ставив це питання. Той авторитет висококультурної нації, який мали німці, особливо до Першої світової війни, ніяк не узгоджувався із тими страхіттями масового терору і звірства, які вони явили світові в 40-х роках ХХ ст. Справді, куди ж поділися Моцарт і Бетховен, Гете і Гегель, цілі пласти високодуховної німецької культури із німецької свідомості в час гітлеризму?

Мистецтво – еманація і генератор національної духовності. Гітлеризм непомітно для німців підміняв цінності, маргіналізував і вбивав традиційно-національне в німецькій культурі і замінював його “цінностями” расизму і шовінізму, соціалізму та імперіалізму. У цій новій системі (“новий порядок”) не було місця для справжнього мистецтва – для того, що розвиває, одухотворює, ушляхетнює людину.

Навпаки, для гітлеризму важливим було перетворити німців у знаряддя, у приручене бидло, яке задовольняється сьогочасною особистою вигодою і яке конче потребує пастуха.

Національна культура – перша і найголовніша перешкода на шляху перетворення й окремої людини, і цілого народу в худобу. Тому все те, чого не можна було включити в цю систему баранізації (як, наприклад, Вагнера), було вилучене з німецької культури і свідомості. Ставлення гітлеризму до німецької національної культури переконливо ілюструється фразою Геббельса: “Коли я чую слово “культура”, я хапаюся за пістолет!”

Німці, засліплені успішним розв’язанням їхніх пекучих постверсальських проблем, передусім соціальних, не зрозуміли, що така редукція, вихолощення і трансформація культури – це знак грядущої біди. І замість повноти традиційно-національного у сфері духовності  задовольнилися сурогатною і бездуховною псевдокультурою “нового порядку”. Наслідок: народ зробили співучасником злочину – і проти нього самого, і проти людства.

Але німці, засліплені після війни “безкорисливим благодійництвом” переможців, не помітили також і того, що в тій “культурці”, яку впродовж чотирьох десятиліть насаджували в обох Німеччина їхні “визволителі”, Моцарт, фігурально висловлюючись, теж відсутній – і в американській “попсі”, і в радянському соцреалізмі. І це закономірно: адже цим “благодійникам” теж потрібні були німці у ролі прирученого бидла, тільки відданого вже не Гітлеру, а їм, білим і пухнастим, то ж сприяти відродженню покаліченої гітлеризмом німецької культури, на ґрунті якої могла скристалізуватися німецька національна ідея, вони не збиралися.

Тому після падіння берлінської стіни німці, позбавлені своєї національної ідеї та культури, змогли об’єднатися – під протекторатом США, але й досі не можуть духовно поєднатися – через свою національну культуру. Як і українці в незалежній Україні.

Японці після поразки в другій світовій війні щасливо уникли цих проблем: вони не тільки зберегли свою культуру, але й очистилися від зарази імперіалізму і стали на зразково-продуктивний і перспективний шлях японського націоналізму. І на питання українського журналіста на початку 90-х років про те, чого, на його думку, бракує Україні для успішного розвитку, японський дипломат відповів одним словом: “Націоналізму”.

Українцям і німцям варто задуматись над відповіддю цього мудрого чоловіка.

2005 р.

Рубрики: Твори Василя Іванишина