Кримська операція 1918 року Петра Болбочана

                                  Іван Сута

             ВО  «Тризуб» ім. Степана Бандери

 

Кримська операція 1918 року  Петра Болбочана

 

 

Нехай вічна буде слава – Же през шаблю маєм права!.

 Іван Мазепа

 «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».

Напис на прапорі 2-го Запорізького пішого полку УНР

 

 

20 квітня 1918 року розпочався військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з командиром із націоналістичним світоглядом, полковником Петром Болбочаном на Крим проти більшовиків з метою встановлення на території півострову української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту.

На той час український уряд вже давно здійснював підготовку до опанування Чорного моря, без чого було б неможливим і саме існування української держави.

Ще 23 грудня 1917 року при Генеральному секретаріаті у Києві було створено Морський Секретаріат, згодом Морське міністерство, а законом від 13 березня 1918 року, Українська Народна Республіка перебрала собі весь військовий і торговельний флот Чорного моря. Тим часом, своє становище у Криму зміцнювали більшовики й існувала небезпека зовсім втратити Чорноморський флот.

Цікаво? Чи нинішній уряд, нинішньої держави, що складається з привілейованих представників національних меншин, криміналу та нащадків партноменклатури планує щось подібне? Путін давно готував анексію Криму (і не тільки). Націоналісти-бандерівці попереджали про це усіх: владу, політикум, силовиків, військових. Факт війни Росії з Грузією у 2008 році та захоплення частини її території переконливо доводив що наступним буде український Крим. Не послухали! Чи може таємно дезертирували – домовилися? А який нині результат!?

22-го квітня 1918 року в ході Кримської операції під проводом полковника Петра Болбочана армія УНР форсувала Сиваш і звільнила від більшовиків Джанкой, першу вузлову станцію в Криму. Завдяки цьому українська армія отримала можливість для розгортання подальшого наступу та раніше за німців дісталася Сімферополя. Перемога була досягнута з мінімальними втратами.

Однак далі через політичний конфлікт між керівництвом УНР і союзниками німецької імперії війська УНР були вимушені покинути Крим, не дійшовши до Севастополя, як це було передбачено первісним планом.

В авангарді армії УНР перебував Запорізький корпус полковника Петра Болбочана. Отже, знову прояв націоналізму в дії, – неперервна тяглість боротьби усіх поколінь за Свободу, про що засвідчує сама назва корпусу. Згодом цю традицію переймуть, створені ОУН, відділи легендарної УПА.

Успішному та стрімкому просуванню запорожців сприяли 2 фактори: по-перше, війська корпусу рухалися вздовж головних залізничних шляхів, не даючи противнику можливості ані організувати відступ, ані ефективну оборону. По-друге, як згадували безпосередні учасники тих подій, на момент військових дій весни 1918-го року Червона армія являла собою «розбійничі, розпутні банди», які не могли «протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам німецьких військ, ні молодій патріотично налаштованій українській армії».

Як це нагадує сучасні банди нащадків цих червоноармійських більшовиків – нинішніх московських окупантів,  що з допомогою «п’ятої колони» – сепаратистів тероризують українців на тимчасово окупованих територіях. А поряд, героїзм та благородство з іншої сторони – патріотично налаштованих воїнів-добровольців й волонтерів, які стали на захист вітчизни.

Незважаючи на суперечливий характер і вимушене залишення завойованих позицій, переможний Кримський похід Запорізької дивізії став справжнім тріумфом українського війська, продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій, виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана, як здібного воєначальника.

І знову аналог. Якби не добровольчі загони і не талант, невідомих нікому до того, польових командирів невідомо де би сьогодні хазяйнували «зелені чоловічки».

Основне завдання тодішньої військової акції було реалізоване: 29 квітня 1918 року, під впливом подій, Чорноморський флот у Севастополі підняв український національний прапор. Керівництво флоту оголосило про своє підпорядкування уряду в Києві. Це був націоналістичний чин – гідний для наслідування нащадкам.

І яка ганьба для нинішнього постмайданівського, ліберально-глобалістичного, боягузливого і продажного керівництва що, без бою, здало Крим після перемоги Революції гідності. А згодом – пішло на кабальні антиукраїнські «мінські домовленості».

Сьогодні ця сторінка історії України несправедливо забута українськими баранізованими чужими ідеологіями і доктринами «істориками» новітньої доби. Таврійські події весни 1918 року знайшли своє відображення здебільшого на сторінках особистих спогадів учасників бойових дій та близьких друзів полковника Болбочана. Але націоналісти пам’ятають усе і роблять відповідні висновки. А слід усім згадати. І відповідно – діяти.

По-перше – Крим завжди був українською територією.

По-друге – ще від княжих часів і в часи козаччини українці вели на його території націозахисні бойові дії.

По-третє – Крим є частиною Понтиди, стратегічною геополітичною територією світового масштабу. Він повинен бути українським. Його неодмінно треба відвоювати (як і усі етнічні українські землі у перспективі). Дипломатія, переговори, домовленості тут не допоможуть.

По-четверте – орієнтація на власні сили, а не оманливу ласку чи співчуття «доброзичливців»- чужинців, є запорукою перемоги.

По-п’яте – це під силу лише організованому на орденських засадах націоналістичному рухові, який під прапором української національної ідеї поведе на цю боротьбу весь український народ.

По-шосте  – саме у Криму, в майбутній українській національній державі будуть мирно жити і розвиватися, разом з національними меншинами (караїми, греки, кавказці, лояльні росіяни та ін.), два корінні народи: вихідці з Азії – мусульмани, кримські татари і його споконвічні автохтони – європейці, християни українці. Це приклад для наслідування іншими державами та народами де йдуть збройні конфлікти на територіальній, етнічній чи релігійній основі.

І останнє. Болбочан був розстріляний 28 червня 1919 року за наказом лівацької, соціал-демократичної частини уряду УНР. Ще до того, 26 січня 1919 року в Києві він оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».

Скільки таких «політичних карликів» нині паразитує на поті і крові українців? А нинішні послідовники, згаданих вище Болбочаном «большевицьких блюдолизів», продовжують політику «януковичів-азарових-медведчуків»: розстрілюють націоналіста Олександра Музичка, викрадають і передають москалям Миколу Карпюка, садять у тюрми українських патріотів, переслідують військових, добровольців, волонтерів, національно свідомих українців.

Війна триває. І цій новітній війні проти московської імперії та внутрішнього окупанта народжуються, виростають, воюють і мужніють нові Болбочани, Чучупаки, Шухевичі, Бандери.

Ще не одна славетна перемога не за горами. Москва буде повержена, імперія знищена! Крим обов’язково буде українським!