Космологічний вимір національної ідентичності

Автор: . 28 Чер 2019 в 0:01

Петро  Іванишин

 

Космологічний вимір національної ідентичності

 

Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. – 340с.

 

В останнє десятиліття ХХ століття український літературознавчий дискурс поповнився значною кількістю в основному цікавих і різнопланових видань. Неважко помітити, що монографія Стефанії Андрусів якісно вирізня­ється на тлі переважної більшості цих праць. І справа тут не стільки у ґрунтовності, фундаментальності, глибинній науковості рецензованої роботи, скільки у промовистій актуальності її саме для сучасної літературної України.

Ідеться про експлікацію поняття національної ідентичності, концепту­альна архіважливість якого є само­зрозумілою для будь-якої сучасно культури (це підтверджує типологічний ряд європейських мислителів Нового часу від Фіхте й Мацціні до Мартіна Гайдеггера й Ентоні Сміта), але особлива герменев­тична увага виникає до нього в культурному середовищі нації, постколоніаль­ний статус котрої ризикує перетворитися у неоколоніальний (російського чи західного зразка). Ні для кого не секрет, що сучасна Україна якраз балансує у такому небезпечному антинаціональному силовому полі.

Матеріалом для авторських роздумів став культурологічний простір завжди націологічно інтенсивної Галичини (обґрунтовано редукованої до Львівського тексту 30-х років), землі, за влучною характеристикою автора передмови, академіка Миколи Жулинського, “виснаженої несамовитою жадо­бою етнічного самозбереження. І очікуванням великої слави у Великій Україні” (С.5). Авторці, питомій галичанці, вдалося, окрім усього іншого, ще й блискуче передати саму сутність цього “патріотичного серця України”, як “вічної української ностальгії за Україною” (М.Жулинський) (С.5).

Передусім хочеться відзначити довершений стиль, за допомогою якого відбувається пізнання національної ідентичності на базі “галицького психо-культурного феномену” (С.9). С.Андрусів вдалося уникнути недоліків двох домінуючих типів наукового мовлення, які перешкоджають рецепції. Перший, академічно-науковий стиль, попри свою глибинність, розрахований передусім на вузьке коло фахівців і тому не може стати фактором формування масової свідомості через термінологічну непрозорість. Дуже популярний сьогодні другий, есеїстичний стиль (неперевершений у науково-популярній сфері), пори свою легко­доступність і намагання використовувати постструк­туральну риторику, не може стати повноцінним середовищем для професійної (тим більше моно­графічної) наукової інтерпретації, бо переважно базується на публіцистичних прийомах та частих інтуїтивних домислах, а не на строго верифікованій гносео­логічній платформі, структурованій науковою мовою – термінологічно-катего­ріальним апаратом.

Дослідниці вдалося гармонійно поєднати обидва ці дискурсивні типи, і тим самим витворити модель, котра, не втрачаючи іманентної науковості, володіє водночас і доступністю, що притаманно для науково-популярного есе. Ця виправдана стильова медіальність дозволяє використовувати як складний термінологічний інструментарій новітніх методологій (код, субкод, архетип, наратив, семіозис, дискурс, текст, міф, національна ідентифікація, соціолект, експліцитний та імпліцитний рівні, енкратичний та акратичний дискурси тощо), так і есеїстичні художні образи для увиразнення й удоступнення власної, нерідко новаторської і непростої для зрозуміння чи артикуляції, думки.

Ось як, наприклад, аналогія із образом Шехерезади у вступному розділі допомагає вичерпно окреслити трагічний культурологічний статус Галичини, її загально­національну функціональність і детерміновану окупантами онтоло­гічну загроженість, не вдаючись до ширших наукових експлікацій: “Як Шехерезада, українська культура, література 1930-х рр. ХХ ст., чий простір звузився до Галичини, Львова, розповідала, боячись замовкнути, свої історії своєю мовою” (С.11).

Загалом праця має синтетичний характер, оскільки поєднує теоретичний аспект (три перші розділи) з історико-літературним (чотири наступні). У трьох початкових розділах (“Національний космо-психо-логос і національна іден­тичність”, “Галичина 30-х років ХХ ст. як текст”, “Літературний дискурс Львівського тексту 30-х років ХХ ст. Типологія та ідеологія”) С.Андрусів розбудовує методологічну базу, що робить подальший виклад науково обґрунтованим. Крім того, реципієнт має змогу протягом майже ста сторінок простежити логіку побудови гносеологічних координат і повноцінно ознайомитись із теоретичними засновками дослідниці. Якщо часом упродовж викладу автор вдається до невимушеної інтелектуальної гри, то це гра за чесними, науковими правилами.

Сама структура методологічної бази складна і під будь-яким оглядом цікава. Передусім впадає в очі її інтердисциплінарність. Щоб витворити у свідомості адресата повноцінний космологічно-психологічний образ Галичини 30-х років (один із підрозділів другого розділу так і називається: “Культурологічний та психологічний феномен Галичини: семний і символічний виміри”), дослідниця вміло поєднує філософські, історичні, етнологічні, психологічні, психоаналітичні, етнопсихологічні, політологічні, соціологічні, націологічні тощо концепти. Однак не забуває при цьому верифікувати їх із “ядерними” (Ю.Лотман) літературознавчими елементами, що ієрархізує і гармонізує стосунки між ними, перетворюючи текст на органічну наукову систему, а не безладну сукупність значущих елементів.

Стрижневою методологією, опорним верифікаційним центром роботи (і це простежується цілком явно, експліцитно) стає неоміфологізм. З усіх його літературознавчих різновидів (міфо-ритуальна критика, семантико-символічна, архетипна) автор в основному зосереджується на архетипній (К.-Г.Юнг, Н.Фрай), поєднуючи її в дусі методологічного плюралізму із структурально-семіотичною (Р.Барт, У.Еко, Ю.Лот­ман, Б.Успенський) (більше) та постст­рукту­ральною (менше) концепціями (серед інших використано герме­нев­тичний, культурно-історичний, біографічний, психоаналітичний, інтер­текст­уальний підходи).

Відповідно до методологічної стратегії дослідниця висуває й обґрунтовує цілий ряд положень, котрі зводяться до ряду основних. Обмежимось най­концептуальнішими. Передусім нація, “національний організм” розглядається як “психо-інформаційна духовна система, що входить у надсистему – людство, а мовою міфо-архетипальної теорії – організм-світ, де все дорівнює усьому, усе гомеоморфне: людна (мікрокосм) = етнос (мезокосм) = світ (макрокосм)” (С.27). Художня література у цьому зв`язку відіграє одну з ключових ролей. Вона “підтримуючи в часі національну наративну тотожність, є водночас своєрідним космогонічним міфом (чи міфом-ритуалом), який зміцнює, відновлює і “тримає” космосистему – світ і націю (світ нації) і їх “дублікат” – психосистему – самосвідомість (особистісну й національну)” (С.43).

Художній (і не лише) текст утворюють коди. Звідси “творення і інтерпретація тексту – … це мандрівка крізь його коди” (С.84). Код, ця “сфера побутування ідеології”, розглядається як “сукупність правил та обмежень, що забезпечують мовленнєву діяльність природної мови чи будь-якої іншої знакової системи – забезпечують комунікацію” (С.85).

Виходячи з окреслених і похідних від них положень, дослідниця здійснює подальшу інтерпретацію. Однак тут видається важливим наголосити на двох моментах. По-перше, окрім експліцитної домінанти (неоміфологізму), існує ще й підтекстова, імпліцитна домінанта – національно-екзистенціальна мето­дологія (найбільш відомим її художнім втіленням стала художня творчість Т.Шевченка, а ідеологічним – теорія та практика українського націоналізму). Критерієм оцінки, звідси, упродовж всієї роботи стає корисність і важливість того чи іншого елементу, факту, феномену, закономірності для збереження нації, національної ідентичності, національної культури, у даному випадку – в космоло­гічному вимірі.

Так, наприклад, критикуючи “негативні” (начебто “самоізоляціо­ністські”, “ксенофобські”) боки національної ідентичності в М.Перессіні, автор зазначає: “Треба сказати, що цей вчений, як і більшість західних інтелектуалів, користується суто теоретичними, не виснуваними із суспільної практики (вони їх на практиці просто “не бачать”) постулатами. А якраз відсутність рівно­правного діалогу між націями чи етносами, гноблення сильною слабшої (військово, економічно (додамо, і культурно! – П.І.)) викликає у слабшої спротив і бажання визволитись, повернути собі гідність і самоповагу – національну ідентичність” (С.35).

По-друге, мусимо зауважити і те, що, на наш погляд, дещо деформує стрункість теоретичної концепції. Не зовсім переконливим видається подекуди надто розширене (в дусі постструктуралізму) вживання терміну “міф” (у “найзагальнішому сенсі”). Його тотальна генералізація (на тлі браку детальнішої дефініції і верифікації) іноді призводить до дивних, на нашу думку, ототожнень. Так виходить, що ідеологізація дорівнює міфологізації (С.85), ідеологема – те ж саме, що й міфологема, а космологічний – те ж, що й міфологічний “сюжетотвірний пристрій” (С.108), ідеологія дорівнює культурі і міфології, взагалі, “ідеологізація – це творення міфу” (С.84) тощо. Однак очевидно, що міф є лише елементом культури й ідеології (як форма суспільної свідомості і як жанр) і не може замінити собою усі інші елементи: релігію, філософію, науку, мистецтво, етику тощо. Зрештою, це, мабуть, відчуває і сама дослідниця, оскільки частіше використовує набагато доречніший у даному контексті термін “космологічний” замість “міфологічний”.

Назагал полемічний характер окремих методологічних моментів не перекреслює, а навпаки, сприяє концептуальному творчому діалогу, який міг би чимало пояснити у аж занадто гіпертрофованій сучасній тенденції до не завжди науково верифікованих неоміфологічних (“міфопоетичних”) інтерпретацій, у яких часом повністю стирається межа між літературою і міфом, що, на наш погляд, неприпустимо, бо суперечить природі таких автономних культурних (та й ідеологічних) явищ як література і міф. У С.Андрусів немає такого типу ототожнень, про що переконливо свідчать історико-літературна частина.

Ще у третьому розділі є детальний перелік літературних галицьких груп того часу. Однак авторка не аналізує їх всіх, оскільки ставить собі іншу мету (до речі, класично національно-екзистенціальну): завданням монографії є “вияви­ти, вловити, проаналізувати, класифікувати” лише ті “сенси” літературного тексту 1930-х, “через які загрожена культура розповідала про себе і світові, підтримуючи цією нарацією своє існування, утверджуючи свою присутність у світі живих” (С.11). Звідси асоціації із мовою “відновлюваного” космогонічного міфу і компонування чотирьох останніх розділів за найваж­ливішими, на думку дослідниці, тогочасними кодами: Минулого, Землі, Жінки і Слова (титули розділів так і звучать).

Назви підрозділів найчастіше будуються на основі перифраз, що дозволяє авторці відразу ж аксіологізувати власну позицію на рівні промовистої ідео­логеми. Скажімо, “Андрій Чайківський: “Козацький Батько”, “Іван Филипчак: “будівничий держави” з Лемківщини”, “Галина Журба: нові зорі селянського світу”, “Ірина Вільде: у “зачарованому колі еротичних тем”, “Олег Ольжич: “камінь з Божої пращі” та ін. Звичайно, запропоновані інтерпретації представлених персоналій (відомих і маловідомих ширшому колу читачів), – В.Будзиновський, Ю.Липа, С.Ордівський, А.Лотоцький, У.Самчук, І.Керницький, Н.Лівицька-Холодна, Б.-І.Антонич, Б.Кравців, С.Гординський, Є.Маланюк, – комусь видадуться неповними, часто однобічними. Але у даному випадку треба враховувати, що до уваги береться саме космологічний вимір національної ідентичності, який логічно випливає із теоретичної бази дослідниці, і було б методологічно невиправданим використовувати інші, нехай набагато “вірніші” (для когось) методологічні критерії, підходи, оцінки, хаотизуючи інтерпретацію. Усе це можна зробити в іншій роботі з іншою методологічною базою, але висновки, очевидно, не суперечитимуть одні одним.

С.Андрусів обережно, толерантно ставиться до типологічних зіставлень літератури і міфу, на практиці зберігаючи вірність принципам наукового витлумачення, що робить її аргументи бездоганними, а екзегезу складних взаємостосунків різних культурних форм  надзвичайно переконливою: “Звісно, твердження про те, що поезія, поетичний світ того чи іншого автора є міфотекстом, є певною натяжкою, радше це перетворений міф чи метонімія міфу, адже поезія, як і епос та фольклор, виникає після розпаду класичного міфу, перекладу мови міфу іншими мовами культури. Хіба що поезія, з огляду на те, що працює з дологічним, дореференційним словом (можна його ще назвати міфологічним чи ліпше архетипальним), вона генетично ближча до міфу з-посеред інших літературних видів” (С.297).

Так і хочеться порекомендувати дану роботу молодому науковцеві, що перебуває в процесі фахового становлення, як прекрасний зразок-орієнтир наукового тексту. Але, очевидно, цим ми б звузили діапазон значень рецензованої монографії. Насправді вона має загальнонаціональне значення (а тому й анагогічне) на усіх ідеологічних рівнях (спрацьовує науково-попу­лярний фактор) і насамперед у галузі літературознавства. Даний зразок інтерпретації космологічної сфери національного буття (на прикладі Львівського тексту міжвоєнного періоду) має не лише методологічне та історико-літературне, але й, що хотілося б особливо підкреслити, культурологічне  значення. Хоча саме літературознавство стало тією науковою призмою, що дозволила сконцентрувати С.Андрусів і свій дослідницький талант, й інтерпретацію різних елементів культури на найважливішому для існування кожного народу у всі часи – національній ідентичності.

 

2001р.

 
Рубрики: Наука і національне буття