Концепція національної революції у політичній філософії Степана Бандери

Пропонуємо увазі читачів виступ секретаря  Центру Донцова, доктора філологічних наук, професора Петра Іванишина на ІІІ Бандерівських читаннях, котрий постав на основі його ширшого дослідження “Українська національна революція”.

 

Петро Іванишин

 

Концепція національної революції

у політичній філософії Степана Бандери

 

Проблема революції (як і війни, євроінтеграції чи корупції) в сучасному – постмайданному – українському суспільстві та політикумі належить до найактуальніших. Її активно обговорюють у ЗМІ й на ток-шоу, в серйозних і поверхневих аналітичних розвідках, на всіх рівнях влади і в народних масах, явно і ще більше – приховано. Причому мають на увазі доволі різні, часто протилежні речі. Хтось від згадки про це суспільне явище тремтить і впадає в істерику, а хтось благословляє його як єдиний порятунок для нації, як священну мету. Пожвавлення такого масового зацікавлення закономірне. Йому сприяв перманентний революційний процес у часи пізньої Перебудови та Незалежності, що мав три кульмінаційні пункти: кін. 1980-х – початок 1990-х років, Помаранчевий Майдан 2004-го та Зимовий Майдан 2013-2014 років.

Однак у більшості випадків дискусіям довкола революції, її варіантів, методів та цілей бракує не тільки фаховості, філософської, культурологічної та політологічної глибини, а й закоріненості в українську націософську традицію, власне у досвід такого потужного ідейно-світоглядного, культурного та політичного явища, як націоналізм. Спробуємо бодай поверхнево, у межах кількох важливих аспектів, окреслити національне бачення проблеми та скерувати мислення читача у цей герменевтичний бік.

Загалом революцію розглядають як фундаментальну, якісну структурну зміну однієї системи іншою, котра відбувається протягом певного (не завжди короткого) часового проміжку. Цим революція відрізняється від еволюції (як повільної зміни тієї самої системи), реформ (як часткових системних змін), переворотів, повстань чи бунтів. Оскільки системи бувають різними, то розрізняють і різні типи революцій: політичні, культурні, цивілізаційні, естетичні, релігійні, економічні, технічні, наукові, інтелектуальні та ін.

Серед найбільш важливих різновидів політичних революцій вирізняються два. Відповідно до поневолювача виділяють зовнішні (коли окупант є чужоземцем) чи внутрішні (коли якісної зміни потребує система влади, що складається із власних громадян) революції. А відповідно до кінцевої мети та інтересів – соціальні (класові, стратумні) чи національні (в інтересах цілої нації). Методи політичних революцій теж доволі різні. Вони можуть бути мирними (причому як законними, зокрема парламентськими, так і напів- або й цілком нелегітимними): страйки, протести, пікети, мітинги, віча, інформаційні операції, блокування адмінбудівель чи транспортних шляхів, вибори, референдуми, люстрації та ін. Можуть бути також немирними (збройними): вуличні бої, сутички з правоохоронцями та опонентами, терористичні акти, експропріації, підпільний антисистемний рух, партизанська боротьба, громадянська війна та ін. А можуть поєднувати мирні та збройні елементи в єдиному революційному потоці.

Так чи інакше осмислення революційних процесів та окремих феноменів тривало завжди (в тому числі літераторами чи політиками-практиками), однак найбільш ґрунтовні філософські та наукові концепції у ХХ й ХХІ ст. запропонували Макс Вебер, Освальд Шпенґлер, Пітрім Сорокін, Джеймс Дейвіс, Тед Гур, Чарльз Тіллі, Чалмерз Джонсон, Кліфорд Гірц, Ентоні Сміт, Теда Скокпол, Едвард Лютвак та ін.

Український політико-філософський досвід осмислення революційних феноменів має достатньо довгу традицію, спираючись на концептуальну для формування ідеології українського націоналізму творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Міхновського, Євгена Коновальця, Дмитра Донцова та ін. Причому ключовим для українських націоцентричних мислителів та політиків стає поняття національної революції. І це не випадково. Саме брак такого типу якісної суспільно-державної системної зміни став очевидним після програшу українцями Визвольної Війни 1917-1920-го рр. У звʼязку із цим у міжвоєнний період створюються ефективні та масові революційні організації колишніх фронтовиків та молоді (УВО, ГУНМ, ЛУН, СУНМ, згодом обʼєднані в ОУН), провадиться революційна робота із масами, здійснюються сотні різнопланових революційних акцій, авторами-націоналістами розробляється націоцентрична філософія, естетика, наука, художня творчість та ін. І все це заради здобуття національної держави як політичного ідеалу – Української Самостійної Соборної Держави. Згодом цей революційний імпульс (із початком Другої світової війни), попри складнощі розвитку, організаційні розколи та болючі кадрові втрати, отримає продовження у боротьбі УПА, проголошенні Карпатської України, державницькому Актові 30 червня 1941 року, створенні УГВР, підпільній боротьбі в СРСР та в діяльності закордонних частин ОУН на еміграції.

У цей радянсько-колоніальний, вкрай несприятливий для розвитку українства, період найбільшим теоретиком національної революції став провідник ОУН (р) Степан Бандера. Том його вибраних ідеологічних праць, упорядкованих Степаном Ленкавським у 1978 році, не випадково отримав назву “Перспективи української революції”[1]. Ця генеральна тема поглиблено й різнобічно осмислюється автором практично у всіх його роботах, проте найбільш системно й концептуально революційний дискурс репрезентують наступні: “Значення широких мас та їх охоплення” (1946), “Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном” (1948), “Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс” (1950), “Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби” (1951), “Пропаганда визвольної революції на тлі війни” (1951), “Завдання ОУН під сучасну пору” (1951), “До питання основних кадрів національно-визвольної революції” (1953), “Питання атомової війни і визвольна революція” (1957-58), “За завершену політичну структуру” (1958), “Над могилою Євгена Коновальця” (1958), “Де повинні зійтися шляхи” (1959). Найбільш ідеологічно значуще осмислення революції можна знайти в єдиній монографії Провідника, написаній для внутрішнього вжитку “Перспективи української національно-визвольної революції” (1958).

Зупинимося на основних моментах, розпрацьованих С.Бандерою. Насамперед автор дає визначення політичної революції як “докорінної зміни, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільного, духовного й економічного життя одного чи більше народів”. Сутнісною ознакою революції є “зміна системи, зміна провідних ідей та зміна керівних сил”, однак ця зміна, щоб бути революційною, повинна відбуватися шляхом гострої і загальної боротьби (а не еволюційно, через зміну уряду, вибори, плебісцит та ін.). Тому революція охоплює “цілий процес боротьби, від її початків аж до кінцевого завершення” і тільки кінцевий етап засвідчує, “чи якийсь революційний процес вповні заслуговує на назву революції”. У цьому процесі увиразнюються й дві основні функції революції: 1) деструктивна (знищення старого ладу) та 2) конструктивна (побудова нового ладу) (с.532-534). При цьому революція розглядається як “форма конечної боротьби за свободу” і як “найгуманніша форма” такої боротьби, оскільки відмова від неї приводить до набагато більших жертв в окупаційних обставинах (с.250). Український досвід знищення нації через три голодомори, масові репресії, загибель у складі чужих армій, процеси денаціоналізації та ін. тільки підтверджує правоту націоналістичного мислителя.

С.Бандера розрізняє два типи революцій: 1) “внутрішні” (соціальні) і 2) зовнішні (“національно-визвольні”) (с.249). Оскільки феномен створення “незалежних” держав-неоколоній (приховано залежних від Заходу чи Росії), для яких національне визволення знову стає актуальною, хоч і “внутрішньою” проблемою, у повоєнний час написання цих праць тільки зароджується, то ідеолог природним чином звертається до іншого розрізнення у межах наявних на тоді політичних систем: національних держав, держав-імперій та держав-колоній. Звідси внутрішні революції розглядаються ним як революції “суспільні, класові”, а національно-визвольні ототожнюються із національними. Причому національні революції окреслюються як ширші від “внутрішніх”, бо останні мають на меті тільки “зміну державного і суспільного устрою, відсунення від влади правлячих кіл чи шарів і т.п.”.

Натомість “національною революцією, – твердить мислитель, – називаємо революційне змагання якогось народу проти чужоземного поневолення, визиску, позбавлення прав і можливостей свобідного розвитку”. Двома основними ознаками національної революції є: 1) участь у ній цілого народу і 2) змагання за основну зміну становища всього народу. Мета національної революції – створення національної держави українців: “Завершенням національно-визвольної революції має бути відбудова і закріплення Самостійної Соборної Української держави”. Передумовою здійснення цієї мети є знищення в Україні окупаційної радянської влади. Водночас народ, що визволяється, повинен бути готовий після революційного періоду і до “періоду національно-оборонної війни” від старого чи нових колонізаторів (с.534-535, 594). Зміст національної революції визначається природним змістом життя кожного поневоленого народу – це змагання “за волю і правду, за Бога і за Батьківщину” (с.628).

Надзвичайно глибоким та концептуальним, і в цьому відчувається не лише високий рівень мислення, а й досвід багатолітнього революціонера-практика, є окреслення С.Бандерою всіх важливих складових та передумов ефективної революційної діяльності. Насамперед він чітко й неодноразово наголошує на трьох основних, “первісних” рушіях революційного процесу, без яких він просто немислимий: на 1) “революційній ідеї”, 2) “революційній організації” та 3) “революційній дії” (с.571).

Єдиною продуктивною революційною ідеєю українського народу, на переконання С.Бандери, і цю переконаність неодноразово підтверджувала історія, є національна ідея – ідеологія українського націоналізму. Тому автор упевнений, що “наші ідеї – наша найбільша сила, найуспішніша зброя” (с.253). Одним із важливих секретів успіху революції є охоплення ідеологією націоналізму щонайширших народних мас, всіх суспільних сфер і прошарків: “В осередку організування визвольної революції треба ставити кристалізацію, удосконалення і поширення серед мас націоналістичної ідеології, програми, визвольної концепції та підбирання, вирощування і формування на тій базі власної сили, її підстави – кадрів непохитних визнавців і борців” (с.135). В іншій праці в 1953 році С.Бандера знову наголошує на тому, що основною частиною боротьби  з ворогом є “боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби” (с.286). Основну роль у цій духовній боротьбі відіграє революційна пропаганда, котра має потрійну мету: 1) дати ясну оцінку становища, 2) показати вихід із нього і 3) витворити рішучість і запал до боротьби (с.261). Водночас ідеолог застерігає від “ідейно-програмової опортунізації” на догоду тому чи іншому політичному моменту, котрий би послаблював чи викривляв революційну ідею (с.136).

Основною революційною організацією, вказує С.Бандера, є національний політичний орден – Організація українських націоналістів. ОУН – це “монолітне ядро” національно-визвольної боротьби, її “хребет” і “провідна політична сила”. Довкола ОУН як ядра, згідно бандерівської теорії “перстеня”, творяться інші, ширші, революційно-організаційні кола, такі як УПА чи УГВР (с.262-263). Однак самої ідейності для націоналістичної організації замало, вона також мусить бути дієвою: “Революційна організація без відповідної революційної дії не сповняє свого призначення і завмирає”. Загалом революційна дія – це система революційних акцій і організаційної праці (с.287). Вона випливає з революційної ідеї, “може мати різні форми і різну напругу, що міняється відповідно до обставин” (с.772). Тому мислитель наголошував на недостатності зведення революційної діяльності до лише “проминаючих акцій”, а також відзначав, що “повстанча армія і мілітарні дії – це складова частина, одна з функцій і форм революційної боротьби, а не єдиний, сам у собі замкнений фактор” (с.136, 139).

У межах визвольної революції варто вирізняти два повʼязаних процеси: 1) “революційну боротьбу з ворогом” і 2) “мобілізування до революційної боротьби нових і щораз більших сил народу”. Натомість двома основними фазами національної революції, на думку мислителя, є: 1) фаза перманентної революції в ситуації несприятливій для збройного повстання і 2) всенародний збройний зрив-повстання. При цьому існують три тактики революційної боротьби: 1) підпільна, 2) партизанська і 3) повстанська. А також три види революційної мобілізації: 1) ідейно-політична (антибільшовицька пропаганда, поширення національних ідей та “плекання ідеалістично-вольового наставлення” серед мас), 2) дієва (залучення симпатиків до революційних дій) і 3) організаційно-кадрова (залучення в ряди революційної організації) (с.572-573, 584, 577-578).

Ще одне важливе питання національно-визвольної справи – це формування відповідних кадрів. С.Бандера так формулює вимоги до активістів-революціонерів: “Поскільки революційно-визвольна боротьба належить до найвищих змагань нації та вміщає в собі всі форми боротьби – від світоглядово-ідеологічної, політичної до мілітарної включно, а революційна організація мусить сполучувати в своїй системі елементи ідеологічної, політичної, мілітарної і при тому конспіративної формації, то активне членство в такій організації є найповнішою і найважчою службою своїй нації. Бути членом революційно-визвольної організації значить повністю поставити себе, своє життя і все своє на службу визвольній справі, віддати себе повністю до диспозиції організації та бути кожночасно готовим виконати кожний наказ, кожне завдання, без уваги на труднощі і небезпеки. До кожного члена-революціонера ставляться максимальні вимоги, передусім щодо його характеру, ідейности, особистої відваги і бойової активности. Тому організаційно-кадрова мобілізація відбувається за принципами добровільности, перевірки-випробування і добору найкращих, найвідповідніших кандидатів” (с.578).

Революційні кадри, підкреслює ідеолог, не формуються самим лише невдоволенням, а передусім революційною системою – згаданими вище фундаментальними рушіями, котрі, водночас, є й чинниками революційного вербування людей: 1) революційною ідеєю (комплексом ідей, ідеологією), 2) революційною організацією, котра цю революційну ідею несе й поширює, і 3) революційною  дією (активною боротьбою з ворогом). Таким чином, знімається проблема добору й вишколу кадрів – усе це повинен здійснювати сам революційний рух у процесі боротьби: “Творення, формування кадрів для визвольної боротьби – це і є найсуттєвіше, головне завдання цілого революційного процесу”. Щодо провідних кадрів (керівників різних ланок), то вони добираються із ширших дієвих кадрів, “в яких найкраще визріє усвідомлення ідейного змісту і плану національної революції, і які своїми особистими прикметами – характером, здібностями і вмінням надаються до провідних функцій” (с.286-289).

С.Бандера чітко акцентує на тому, щоб розрахунок робився на ідейних, патріотичних, антиімперських (у той час – передусім антикомуністичних) людей, в котрих можна пробудити органічний для українців козацький дух лицаря-воїна. І прямо застерігає проти залучення в ряди революціонерів ідейних (“переконаних”) комуністів (це стосується фанатиків будь-яких антинаціональних світоглядів) та “безідейних карʼєристів” (с.290-291).

Щодо часу та умов ведення революційної діяльності, то тут С.Бандера розвиває відому націоналістичну концепцію “опори на власні сили”. Він вказує, що “не можна узалежнювати національно-визвольних змагань від чужосторонніх сил і від зовнішньої ситуації” (с.597) і підкреслює, що не варто сподіватись ні на війну інших держав з СРСР, ні на еволюцію більшовицької системи, лише на “революційну боротьбу” (с.532). “Головною реальною основою революційної визвольної концепції, – наполягає мислитель, – є власні сили і власна боротьба поневолених більшовизмом народів” (с.535). При цьому зовнішні фактори, безумовно, треба враховувати, але вони є допоміжними: “Зовнішні умови і зовнішні сили можуть бути важливим фактором, сприяючим революційно-визвольній боротьбі, але вони не вирішують про саму можливість і доцільність боротьби” (с.477). При цьому революційний рух повинен бути готовим до боротьби на “два фронти”: і з більшовизмом, і з антикомуністичним імперіалізмом (негативно налаштованим до української національної справи). Відзначимо, що так уже було під час Другої світової, коли ОУН та УПА були змушені боротися і з червоними, і з білими російськими імперіалістами, згуртованими німцями в РОА (так званими “власівцями”).

З іншого боку, ідеолог говорить про можливий “спільний фронт національно-визвольних революцій” поневолених Москвою народів (с.535-552). Але наголошує, що  “партнером для інших може бути тільки такий нарід, що являє собою певну самобутню і діючу силу” (с.597), оскільки “кожне серйозне середовище повиннно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів” (с.480). Щодо поєднання визвольної боротьби із можливою антибільшовицькою війною, то С.Бандера наголошує на тому, що революцію треба робити, не чекаючи кінця такої війни. Передумовою початку антибільшовицької акції є “психологічна підготовка до революції широких мас” і їх озброєння. Ідеальним проведенням психологічної підготовки провідник вважає наступний мобілізаційний стан: щоб “усі знали, усі ждали напоготові, мовчки, непомітно” (с.260). Водночас мислитель вже в 1951 році вказує як на несприятливий зовнішній фактор боротьбу з націоналізмом на Заході і розтлумачує його справжні причини: “…намагання промостити дорогу для імперіалізмів явних і замаскованих, політичних та економічних” (с.248).

Бандерівська концепція революційної боротьби залишалась актуальною для програмових засад ОУН (р) і після загибелі Провідника у 1959 році. Із проголошенням Незалежності у 1991 році чимало політичних та громадських діячів, у тому числі із націоналістичного табору (аж до початку російсько-української війни в 2014 році, коли для більшості політикуму та суспільства стало очевидним, що національної державної системи як такої нема), були схильними вважати мету визвольного руху здійсненою, державність здобутою, а тому новостворену “державу Україна” ототожнювали з УССД і пропонували просто наповнити “українським змістом”. Однак із таким трактуванням погоджувались далеко не всі аналітики. Ключовими ідеологами національної революції цього періоду стали головні командири та провідники Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василь Іванишин (1944-2007)[2] та Дмитро Ярош (1971 р.н.)[3], котрі загалом розвивали ідеї Степана Бандери та інших класиків українського націоналізму, але із урахуванням того, що якісна зміна політичної системи, створення української національної держави повинна відбутися у відмінних суспільно-політичних обставинах проголошеної незалежності від Російської імперії.

Окреслені вище ідеологічні спостереження не вичерпують нашої теми, однак спонукають уважніше придивитися до постмайданної України. Варто зауважити, що після Зимового Майдану й початку російсько-української війни дещо змінились обставини суспільного життя українців, причому різнотипно. У ній зʼявились окуповані території (Крим і частина Донбасу) і є постійна загроза масштабного російського наступу, триває постійна політична гризня у вищих ешелонах влади, супроводжувана гучними корупційними скандалами, зʼявились нові політичні та громадські сили (наприклад, “Правий сектор”, цивільний корпус “Азов”, “Автомайдан” та ін.), але вони не присутні у владі, дійсністю стали волонтерський та добровольчий рухи, пожвавилась громадянська активність, зросла тотальна недовіра народу до влади, зменшився вплив одних олігархів, але збільшився вплив інших, меншою стала присутність деструктивних, антидержавних й українофобських проектів (наприклад, КПУ), тривають процеси денаціоналізації українців, зменшився політико-економічний вплив Росії, зате збільшився тиск Заходу, за національну ідею влада тепер видає “євроінтеграцію” та ін. Усе це вимагає осмислення й коригування державотворчих процесів. Тому політичним теоретикам та практикам варто продумати відповіді на наступні питання: чи варто відкидати ідеологічний наробок націоналістів? чи є цей наробок “застарілим” та “опортуністичним” в сучасності? чи із втечею Януковича та його найближчого оточення якісно змінилась система влади в Україні? що повинні зробити політичні та громадські організації для системних змін у країні? наскільки суспільство готове до зміни політичної системи і хто з політичних сил готує його до таких якісних змін? що треба зробити для зміцнення обороноздатності країни, щоб не втратити цю ущербну, неоколоніальну, але незалежність під час внутрішніх суспільних протистоянь? чи стала національна ідея пасіонарною для більшості сучасних українців? чи існує в Україні ефективна революційна система (ідея-організація-дія), революційний рух? зрештою, чи існує в Україні національний орден?

Повертаючись до теорії революційного процесу в С.Бандери та інших класиків українського націоналізму, варто зауважити наступне. На нашу думку, врахування націоналістичної концепції зробить трактування національної революції, і революції взагалі, набагато глибшим, продуманішим, об’єктивнішим. Взявши її на озброєння фаховий політичний аналітик чи відповідальна політична сила справді можуть запропонувати суспільству проект ефективних, системних, якісних змін на краще в державному бутті України, повʼязаних із здобуттям національної державності. В іншому випадку українців може очікувати щось значно гірше за примітивні політологічні аналізи та прогнози. Це може бути або перманентний псевдореволюційний хаос (як, скажімо, у Португалії 1910-1926 рр.), або довга й страшна ніч неоколоніальної бездержавності, що може в будь-який момент завершитися розпадом і колоніальним небуттям.

[1] Бандера С. Перспективи української революції: Репринтне вид. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1998. – 656 с. Надалі том і сторінку з цього видання вказуємо в тексті в дужках.

[2] Іванишин В. Українська ідея: вибрані твори / За ред. Петра Іванишина. – Дрогобич: Посвіт, 2014. – 928 с.

[3] Ярош Д. Нація і революція. – Львів: ЛА «Піраміда», 2015. – 188 с.