Класичний лібералізм як джерело неоліберального мислення

Петро Іванишин

 Ідеологічна сутність неолібералізму:

основи націософського трактування

ІІІ. Класичний лібералізм як джерело неоліберального мислення.

Хоча сам термін “неолібералізм” (тобто “новий лібералізм”) був запропонований економістами Александром Рюстовим та Бернаром Лаверне ще у 1938 р., але повноцінно утвердилась ця політико-ідеологічна система (як і термін) на Заході вже після Д ругої світової війни, а глобальне поширення отримала після розвалу соціалістичного блоку та радянської імперії у 1989-1991 роках. Суспільно-економічні джерела цього явища сягають ще європейського Середньовіччя і раннього Модерну (від активізації банківської діяльності з XIII століття, поширення етики протестантизму з XVI-го та англійської політичної практики, особливо після Славетної революції 1688 р.), а от ідейні обґрунтування містяться в класичних ліберальних теоріях Нового часу ХVІІ-ХІХ століть – у прелібералів, лібертинів, віґів, просвітників, утилітаристів, меркантилістів, позитивістів, модерністів та ін. Тому двома основними основними історичними формами називають “лібералізм різноманітності” (від Реформації) і “лібералізм автономії” (від Просвітництва)[1]. До основних класиків лібералістичної думки зараховують Т.Гоббса, Дж.Лока, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтескʼє, Вольтера, І.Канта, Д. де Трасі, Д.Юма, Д.Рікардо, А.Сміта, Дж.Бентама, Б.Констана, Ф.Ґізо, В. фон Гумбольдта, Дж.Мілла, Т.Гріна, О.Конта, Г.Спенсера та ін.

Етимологічно лібералізм (як і неолібералізм) походить від латинського слова libertas (свобода), хоча трактування свободи, як і інших базових понять, в класичному лібералізмі було доволі еклектичним та контроверсійним. У цій доктрині в різних пропорціях та модифікаціях поєднувались та перетрактовувались поруч із власними елементи інших ідейних систем того періоду – консерватизму, націоналізму та соціалізму. Наприклад, Джон Лок, попри весь свій індивідуалізм та захист інтересів буржуа, все ж вказував, що “урядування має бути спрямоване на мир, безпеку та суспільне благо народу”[2]. І.Кант фактично заперечував егоїзм лібералів своїм етичним ученням про моральний категоричний імператив і вельми критично ставився до демократії. Антидемократами були й Дж.Лок, Вольтер та Т.Джефферсон. Ж.-Ж.Руссо виступав проти раціоналістичного нігілізму й космополітизму та утверджував патріотизм як найвищу людську чесноту й “найгероїчнішу з усіх пристрастей”[3]. У французький “Декларації прав людини і громадянина” (1789) саме нація називається джерелом суверенітету і вказується, що будь-яка влада повинна випливати з цього джерела. Не випадково, й відомий консервативний мислитель Едмунд Берк належав до ліберальної партії віґів. Мабуть, ця партія була не такою лібералістичною, як її новітні спадкоємці. Схожих фактів можна спостерегти набагато більше, однак питання еклектичності, гібридності класичного лібералізму потребує окремих студій.

Британські міжвоєнні політологи Джордж Себайн і Томас Торсон, спираючись передусім на англійську новітню традицію, де лібералізм став “національною філософією і національною політикою”, основними ідеями цієї системи називали індивідуалізм, моральність стосунків між індивідами в громаді і соціальність природи людини. Поруч з цим, вони виділяли низку ідеалів і принципів: громадянські свободи, опертя на християнство, недоторканість приватної власності, контроль інституцій громадською думкою, вільноринкова економіка, демократія (спочатку – обмежена) та ін. А ліберальна держава – “це передусім система інституцій, призначена регулювати громадську думку і дискусії та зважати на протилежні вимоги з метою вироблення дієздатної політики”[4].

Повоєнні дослідники різного політичного спрямування пропонували кожен свій набір лібералістичних цінностей, і при цьому часто немов намагались приховати класикою сучасність. Так, наприклад, Вільям Ґелстоун (1982 р.) описував лібералістичний устрій як соціальний мир, верховенство права, визнання розмаїтості, всеохопність, мінімум приниження людської гідності, достаток, простір для розвитку, приблизна справедливість, відкритість для істини, повага до приватного життя[5]. Джеремі Водрон (1987 р.) наголошував на індивідуальній свободі, легітимації громадянами суспільного ладу, етичному й релігійному плюралізмі, прозорості механізмів суспільного устрою, ринковій економіці[6]. Майкл Фріден (1996 р.) основними концептами лібералізму називав свободу, індивідуалізм, прогрес, раціональність, загальний інтерес, соціальність, обмежену і відповідальну владу. До суміжних концептів він відносив демократію, рівність, права, державу, владу і власність, а до периферійних – вільну торгівлю, мультиетнічність, націоналізм, повну зайнятість, соціальний захист[7]. Вивчаючи “засадничі цінності лібералізму”, Джон Кекес (1997 р.) двома основними ліберальним ідеями називав захист урядом життя, свободи та власності громадян і автономію індивіда. А до ключових вартостей відносив плюралізм, свободу, права, рівність, розподільну справедливість. Найосновніша лібералістична цінність – автономія[8]. Катрін Одар і Філіп Рено (2004 р.) наголошували на тому, що лібералізм – це “прийняття ринку, індивідуалізму, вседозволеності у звичаях і відмова від націоналізму і всемогутності держави”[9]. Мабуть, усвідомлюючи надмірну строкатість описів лібералістичної свідомості, англійський філософ Джон Ґрей (1997 р.), намагався звести різні теоретичні пропозиції лібералістів до чотирьох провідних ідей: індивідуалізму, егалітаризму, універсалізму та меліоризму (тобто удосконалення світу). А основними ідеями Просвітництва і Модерності досить слушно вважав гуманізм і сцієнтизм[10].

Навіть із цього вибіркового переліку авторів різної ідейної спрямованості можна виснувати дві речі. По-перше, розуміння лібералізму, в тому числі класичного, переважно відрізняється від того, який можна віднайти як у самих класиків ліберальної думки, так і в їхніх довоєнних інтерпретаторів. По-друге, єдиною спільною ідеєю, котра зустрічається в усіх дослідників лібералістичної свідомості постає лише індивідуалізм (із похідними концептами індивідуальної свободи, автономії, приватної власності тощо.). Навіть вартості демократії, вільного ринку чи плюралізму не всіма визнаються. І це прикметний факт, котрий свідчить не лише про аналітичний хаос та явний брак дослідницького консенсусу щодо лібералізму. І не лише про певний парадигмальний розрив між повоєнним лібералізмом та лібералізмом довоєнним, особливо до початку ХХ ст. У цьому, наприклад, також переконаний К.Лаваль, коли пише про те, що неолібералізм не дорівнює лібералізмові, і що в наш час класичний економіст А.Сміт виглядав би як єретик[11]. Загалом, коли йдеться про лібералістичні ідеологічні течії, мають на увазі так чи інакше трактовані доктрини індивідуальної свободи.

Тут, на наш погляд, маємо підстави ще й для аргументованого питання про те, чи не спостерігаємо ми бажання приховати ще одну сутнісну рису класичного лібералізму, спадкоємцем котрої якраз найбільше і виступає неолібералізм? На неї натякає Дж.Ґрей, говорячи про універсалізм ліберальної свідомості. Йдеться про органічно притаманну політичній теорії та практиці лібералістів класичного періоду поневолювальних ідей: імперіалізму, колоніалізму та космополітичного цивілізаторства (культуртрегерсва). Про це чимало писали й пишуть інші представники нігілістичної, гуманістично-просвітницької традиції – марксистські критики лібералістичного (буржуазного) капіталізму, але лише щоб приховати власні імперські амбіції. Однак це питання заслуговує на поглибленішу, вивіренішу оцінку із інших світоглядних позицій. На жаль, така альтернативна думка надто мало представлена в новітньому філософському, історіографічному та політологічному дискурсі.

Насамперед про імперський характер класичного лібералізму говорить практична політика (і її безпосередні наслідки – колонізація) держав, влада яких так чи інакше керувалася цією “свободолюбною” ідейною системою (часто поєднуючи, контамінуючи її з великодержавним консерватизмом, шовінізмом та расизмом). Ідеться про масовий революційний терор проти власного народу (фактично, перший в історії класовий геноцид) та завойовницькі війни наполеонівської Франції під лібералістичними гаслами “свободи, рівності та братерства” на початку ХІХ ст.; про опіумні війни Британської імперії в Китаї (як ефективного засобу поширення вільного ринку, щоправда, ринку наркотиків); про геноцид індіанських народів Сполученими Штатами та аборигенів Австралії британцями; про британські, голландські та французькі завоювання, колонізацію та активний визиск підкорених країн в Африці та Азії передусім у ХІХ ст.; про поступове захоплення контролю над країнами Латинської Америки з боку США; про активну работоргівлю й доволі пізні відміни білого (боргового) й чорного рабства в англосаксонських країнах в ХІХ ст. (хоча й досі продовжується активна торгівля людьми в західних країнах як складова кримінального бізнесу); про захоплення Сполученими Штатами майже половини території Мексики (1,3 млн. квадратних кілометрів) в результаті війни 1846-48 рр.; про завоювання нідерландських (бурських) держав в Південній Африці Британією наприкінці ХІХ ст.; про навʼязування найпотужнішою лібералістичною державою ХІХ ст. Британською імперією своїх економічних та культурних інтересів по всьому світу (від чого потерпали навіть США[12]) та ін. І таких відомих історичних прикладів можна навести ще дуже багато.

Як це не сумно, але більшість (хоча й не всі) гуманних, мирних, демократичних, прогресивних і толерантних ідеологів лібералізму так чи інакше, більшою чи меншою мірою підтримували і навіть теоретично обґрунтовували імперську політику своїх країн. Класичним прикладом можуть бути трактати “Про свободу” (1859) і “Роздуми про представницьке врядування” (1861) одного з найчільніших ідеологів класичного лібералізму (атеїстично-утилітаристського типу) і водночас члена палати громад й крупного чиновника Ост-Індської компанії Джона Стюарта Мілла (чи Мілля) (1806-1873), в яких він обстоював корисність британського імперіалізму через фундаментальні відмінності між “цивілізованим і варварськими народами”. Причому до розряду “варварських” потрапили й Індія, і Китай зі своїми тисячолітніми державними та культурними традиціями. Мілл виступав проти рабства, захищав права жінок та ірландських фермерів, але водночас був переконаний у природності й потрібності колоніалізму. Він не без гордості писав: “Вільні держави, як і решта держав, можуть володіти залежними країнами, здобутими в процесі завоювання чи колонізації, і наша держава тут становить найбільший у сучасній історії приклад”[13].

На цю імперську контраверсію не завжди звертають увагу дослідники, перенаголошуючи переважно привабливі, на їх думку, сторони мислення філософа. Однак будь-яка людина із елементарним розумінням цінності національної свободи неминуче зверне на неї увагу. Як це зробила, наприклад, ізраїльська представниця ліберального націоналізму Яель Тамір, котра спостерегла, що для Дж.Ст.Міла “поглинення більш розвиненого народу менш розвиненим є злом і втратою для людства, але коли краща, культурна нація підпорядковує «відсталу», ми одержуємо безперечний «здобуток у цивілізації»”. І прикладом такого «здобутку» є поглинення англійцями ірландців[14]. Зауважимо, йдеться про тих “відсталих” ірландців, чиї відважні місіонери (не завойовники!) в ранньому Середньовіччі несли світло християнського вчення язичницьким народам Західної Європи, в тому числі й предкам “культурних” англійців.

Таким чином, незмінна присутність базової світоглядної ідеї імперіалізму суттєво розширює й уточнює той сконструйований ідилічний простір “лагідних і мирних ліберальних чеснот”[15], котрий існує лише в наївній або процензурованій (чого теж не можна виключати, з огляду на відповідні свідчення Е.Саїда, С.Гантінґтона чи І.Валлерстайна) уяві дослідників-лібералів. Отже, джерела неолібералістичної думки навряд чи варто відокремлювати від імперської ідеї.

---

[1] Одар К., Рено Ф. Liberal, liberalism. Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей. Том перший. Вид. третє. К.: Дух і літера, 2020. С.313. (С.312-317.)

[2]Лок Дж. Цілі політичного суспільства і врядування. Лібералізм: Антологія. С.625. (С.621-626.)

[3]Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. К.: Основи, 1997. С.511, 518. (838 с.)

[4]Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. С.585-887, 645, 650-651.

[5]Ґелстоун В. Захист лібералізму. Лібералізм: Антологія.  С.774-776. (С.763-779.)

[6]Волдрон Дж. Теоретичні засади лібералізму. Лібералізм: Антологія. С.64-84.

[7]Фріден М. Родина лібералізмів: морфологічний аналіз. Лібералізм: Антологія. С.86. (С.84-107.)

[8]Кекес Дж. Засадничі цінності лібералізму. Лібералізм: Антологія. С.108, 110, 121. (С.107-129.)

[9] Одар К., Рено Ф. Liberal, liberalism. С.312.

[10]Грей Дж. Поминки по Просвещению: Политика и культура на закате современности / Пер. с англ. Л.Е.Переяславцевой, Е.Ррудницкой, М.С.Фетисова и др., под общ.ред. Г.В.Каменской. М.: Праксис, 2003. С. 260. (368 с.)

[11]Лаваль К. Человек экономический. С.358.

[12]Райнерт Э.С. Как богатые страны стали богатыми, и почему бедные страны остаються бедными; Пер. с англ. Н.Автономовой; Под ред. В.Автономова. М.: Изд. дом Гос. у-тета – Высшей школы экономики, 2011. С.199. (384 с.)

[13]Міл Дж.Ст. Про представницьке врядування. Міл Дж.Ст.Про свободу: Есе / Пер. з англ. К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. С.З45. (С.131-367.)

[14]Тамір Я. Ідея людини. Лібералізм: Антологія. С.382. (С.368-385.)

[15]Шпранґес Т.А. Реконструюючи ліберальну теорію: розум і ліберальна культура. Лібералізм: Антологія. – С.352. (С.352-368.)