Іван Франко, сучасна молодь і проблема української державності

Автор: . 23 Чер 2016 в 0:01

Петро Іванишин

 

Іван Франко, сучасна молодь і проблема української державності

 

 

Іван Франко належав і належатиме до тих українських класиків, котрі ніколи не відходили у минуле. Насправді вони – надходили з майбутнього. Саме тому його потужний голос у першу чергу звернений до молоді, до окреслення її завдань і перспектив, як майбутнього рідної нації. Саме у цьому секрет постійної актуальності письменника і мислителя для української культури, для націотворчих і державотворчих процесів у її межах. Варто тільки прислухатись до його голосу. Вирізняє Каменяра з-поміж сотень великих духом багато-що, – і неосяжна енциклопедичність знань, і універсальність інтелектуальних пошуків, і грандіозна працездатність і таке інше, – однак найбільше впадає в око його постійна скерованість на істину українського буття. Фактично, якщо Т.Шевченко, його творчість демонструє нам цю істину у різноманітних аспектах і пропонує прийняти основоположні моделі її осмислення, то І.Франко уособлює постійний, цілеспрямований шлях до істини, шлях, на узбіччі якого залишались сумніви, помилки, хибні ідеї тощо.

Таке розуміння Івана Франка, базоване на усвідомленні найглибших сенсів його творчості, безумовно, протистоїть деяким намаганням сучасних “десакралізаторів” (за окресленням Ліни Костенко) фальсифікувати Каменяра, представити його у свідомості передусім молодого покоління українців як масона, декадента, психічно хвору людину тощо. При цьому обов’язково мається на увазі знівелювати те основоположне, центральне, незмінне, що більшою чи меншою мірою проявлялося у думці і чині цього духовного велетня від початку і до кінця його життєвого шляху. Йдеться про національну ідею як постійно найактуальнішу і незмінну сутність, що формує систему суспільного світогляду, цінностей та мислення кожного народу і яку в художній формі сформулював для наступних поколінь українців Тарас Шевченко. Сучасний мислитель Василь Іванишин визначив національну ідею наступним чином: “це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, ідейно консолідує його, націлює на найбільш загальну, головну і визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем на користь народу, і здійснення всіх його прагнень та задумів, і саме його збереження та буття в часі”[1]. Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку І.Франко у статті “Поза межами можливого” (1900) окреслював як “національний ідеал”, “ідеал національної самостійності”, тобто “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації”[2].

Отже, без національної ідеї жоден народ не може нормально жити і розвиватись. Без неї він не спроможний до самостійного існування і тому завжди загрожує опинитись у черговій неволі, під чоботом чергового колонізатора. Без цієї ідеї неможливим є вирішення різноманітних суспільно-економічних та культурних проблем на користь народу. Тому, щоб збагнути самих себе, наші світ і час, зокрема, перспективи сучасного молодого українця варто поглянути на все це крізь призму національної ідеї, крізь призму Франкового національного ідеалу, крізь призму мислення людини, правота котрої перевірена часом і кров’ю мільйонів українців у ХХ столітті. Кілька прикладів важливості та ефективності Франкового способу розуміння у найвразливішій сфері сучасної України – політичній.

У 1883 році Каменяр пише розвідку “Наш погляд на польське питання”, у якій стверджує: “Почуваючи незнищиму і історією в нас виховану ненависть до всякого гніту і насилля, ми бажаємо повної національної і політичної свободи і полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якби вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть, так само як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної”. При цьому І.Франко чітко розставляє акценти: “…Польща для поляків, але Русь для русинів”[3]. А тепер запитаємо себе, чи бажання офіційної Польщі увічнити пам’ять своїх солдатів на території Галичини і Волині, котрі жорстоко поневолювали Західну Україну на початку та всередині ХХ ст., не просто як загиблих воїнів, а саме як польських героїв, не є, часом, бажанням закріпити у свідомості своїх громадян уявлення про українські землі саме як польську територію? Чи не тому парадоксальним чином автохтони цих земель – українці – постають у такому разі в очах молодих поляків та цілого світу як окупанти східної Польщі, а справжні борці за державність української нації – воїни УГА, УВО, ОУН та УПА – як “бандити”? Найбільше болить, що наші найвищі посадові особи, забувши чи навіть не знаючи фундаментальне Франкове, – “Русь для русинів”, тобто “Україна для українців”, – відкривають в Україні меморіали катам українського народу як героям, а в Польщі, на етнографічній українській території, спроможні відкрити (і то з великим трудом) лише декілька пам’ятників замордованим українцям, тобто відкрити пам’ятники не воїнам-націоналістам, а тільки жертвам польського шовінізму.

У цій самій статті Франко утверджує “рівноправність і автономію окремого народу, де б другий народ ніколи не мав права вмішуватися в домашні справи сусіда або держати над ним яку-небудь опіку”[4]. Якщо тепер подивимося на міжнародні стосунки України із іншими країнами, то побачимо, що кожен із потужних гравців на світовій політичній арені – Росія, США, Євросоюз – тільки те й роблять, що втручаються у “домашні справи” нашого народу і не пропонують, а з імперською самовпевненістю нав’язують українцям свою “опіку”. Досвід перебування України в Радянському Союзі, під російською колоніальною кормигою переконує, що за таку “опіку” нація завжди розплачується кров’ю і рабством. Прагнення бездумно, нехтуючи національними інтересами приєднатися до якогось міжнародного союзу – чи то російського (ЄЕП), чи то європейського (ЄЕС), чи то американського (Світова організація торгівлі або НАТО) – неминуче призведе до занепаду “рівноправності й автономії” нашого народу. Але, як видається, ця рівноправність та автономія складали цінність лише для великого Франка, для наших політиків – це порожні слова, якими легко можна знехтувати.

У роздумі “Що таке поступ?” (1903) український мислитель не лише сутнісно критикує соціал-демократичні, марксистські уявлення про поступ чи державу. Він також, слідом за американськими націоналістами Генрі Джорджем, Монро, Рузвельтом, заперечує зверхність інтернаціоналізму в житті народу і протиставляє йому фактор націоналістичний (“Америка для американців”, а “Русь для Русі”), який один може повновартісно забезпечувати розвиток нації: “Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому”[5]. Запитаймо себе тепер: любов до чого культивують наші засоби масової інформації, наші начебто українські телебачення, радіо, часописи? Чим у першу чергу занепокоєні наші політичні діячі і частина людей культури? Чи йдеться їм про збереження і розвиток української мови, про вивчення української історії чи літератури, про сформування українського інформаційного простору, про реформування вітчизняної освіти не на сумнівних “болонських” чи інших “загальнолюдських” ідеях, а таки на національних цінностях, про підтримку українських Церков, національної культури, патріотичних організацій, зрештою, видання української книжки, про безліч інших речей, національних не за формою, а за духом, котрі виразно виявляють і формують живу любов окремої людини і покоління в цілому “до інших людей, до родини, до громади, до свого народу”? На жаль, питання явно риторичне. Тому зубожіє і вимирає наша нація, тому мільйони виїжджають шукати кращого життя закордоном, тому темпи русифікації українців у незалежній Україні вищі, ніж у часи Брежнєва, тому мовчки вислуховує деморалізована громада антиукраїнські кпини різноманітних грабовичів, бузин і табачників. Молода мисляча людина не може не бачити, що замість розвитку, різнокольорові політики та їх грошовиті господарі пропонують українцям щось протилежне і перетворюють Україну в окуповану територію, у величезне гетто – у “мертве тіло без живої душі”.

У праці, що прямо звернена до української молоді, в “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) Іван Франко ставить перед майбутнім нації безліч украй актуальних проблем. Наприклад, на основі російської дійсності Каменяр нищівно критикує ідеологію лібералізму, як відірвану від реального народного життя доктрину, як “ліберальний автократизм”, як імперську політичну силу. Лібералізм, вказує український автор, “сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками”[6]. Цікаво, чи знають про ці суттєві недоліки лібералізму ті, на жаль, впливові наші політики (навіть начебто консервативні і націоналістичні), котрі не приховують свого захоплення цією доктринерською ідеологією і котрі вже понад п’ятнадцять років нав’язують українському народові в якості національних цінностей запозичені із Заходу міфічні ідеї космополітичного типу: “права людини”, “громадянське суспільство”, “мультикультуралізм”, “євроатлантичну інтеграцію”, “приватизацію землі”, толерування різноманітних українофобських середовищ, а також сексуальних меншин та антихристиянських сект тощо? Як бачиться, однодумцем нашого Франка швидше міг би стати котрийсь із тих сучасних західних філософів, котрий, як, наприклад, американець Джон Ґрей, говорить про “зарозумілу ліберальну ідеологію”, “ідеологію, котра підтримує ілюзії легалізму та раціоналізму і котра відкидає історичні реалії конкретних форм національної культури заради міражу універсалізму”[7].

Прикладів можна навести набагато більше, однак і сказаного уже достатньо, щоб зробити висновок про надзвичайну ефективність та актуальність Франкового способу мислення. Запитаємо себе, чому ж усе так діється в Україні? Чому усе українське, націоцентричне, так ґрунтовно окреслене ще Іваном Франком та й іншими нашими класиками, у ній притлумлюється й замовчується, натомість усе не- чи антиукраїнське, якщо й не розкошує, впиваючись потом і кров’ю поневоленого народу, то принаймні почуває себе досить затишно? Відповідь, очевидно, слід шукати у тому сумному факті, на який вказувало чимало відомих українських діячів сучасності (Л.Костенко, Вал.Шевчук, В.Дончик, В.Іванишин та ін.), і котрий полягає в тому, що сучасна держава Україна, на жаль, усе ще не є українською державою, не є, за влучним окресленням Т.Шевченка, тією “хатою”, в якій “своя правда, і сила, і воля”. Може, постімперська Україна відповідає національно-деравницькому ідеалові Івана Франка? Навряд. Звернемось хоча б до його поетичної спадщини. У ранній поезії-марші “Гей, Січ іде”[8] ідея утвердження “нашого діла” – отримує в останній строфі наступне вираження:

Гей, Січ іде,

Підківками брязь!

В нашій хаті наша воля,

А всім зайдам зась!

А згодом, у пролозі до геніальної поеми “Мойсей” (1905) Каменяр дає розширену образ-візію цієї держави:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

 

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі[9].

На жаль, не є сучасне покоління українців господарем – “хазяїном домовитим” – на власній землі, немає воно в Україні “своєї хати” і “свого поля”, не має власної національної держави. Тому немає сучасний українець ні свободи від власних та прийшлих колонізаторів – “зайд”  – вільного, самостійного й самодостатнього проживання у своїй країні, ні нормального міжнародного співіснування, лише рабське, неоколоніальне, запопадливе загравання із сильними світу цього. Без власної держави неможливо стати українцеві господарем своєї долі на своїй власній землі. І це чітко показує нам творчість Івана Франка, того хто жив і боровся за кращу долю не для себе , а для всіх українців. Тому дуже шкода, що, на жаль, не Франковим шляхом іде абсолютна більшість українських політиків, громадських та культурних діячів, зачарована на різні імперські центри – або на Схід, або на Захід.

Сучасній молодій людині (та й не лише молодій) важко розібратися у цьому безладі бездержавного, підневільного життя. Важко знайти вірну життєву дорогу. Важко вирватися із різновекторного культурного й політичного рабства. Однак тут Іван Франко, його спадщина письменника-філософа якраз може допомогти. І, як видається, дві мислетворчі ідеї можуть найбільше стати у пригоді перед обличчям усе більшого колективного поневолення. Перша ідея стосується крайньої необхідності виробити у собі уміння критичного ставлення до тих, що претендують бути провідниками народу: “Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т.і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право”[10]. В іншій праці Франко пропонує найнадійніший – національний чи націоналістичний – критерій оцінки слів, думок та результатів діяльності кожного українця, передусім керівника: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”[11]. Якщо сучасна українська молодь, ціла українська громада буде використовувати ідеї Каменяра і не стільки по-овечому слухатись своїх сумнівних пастирів-керівників, скільки наполегливо вимагатиме від них практичної реалізації національної ідеї Івана Франка, боротиметься за побудову Української Соборної Самостійної Держави, української “хати”, – тоді, вірмо, український народ зможе на своїй землі проживати не як слуга, наймит чи раб, а як справді вільний господар – “хазяїн домовитий”. Не у космополітичній “державі Україна”, а лише у власній національній державі український народ має шанс перетворитися із зневаженого чужинцями “паралітика на роздрожжу”, на гідного сусіда у “народів вольних колі”. Лише у такій майбутній національній державі, лише в українській Україні, має шанс повноцінно розвиватись і добиватись гідного життя наше національне майбутнє – українська молодь. Виконаємо політичний заповіт Івана Франка – маємо шанс зажити щасливо, знехтуємо його національним ідеалом – і далі залишимось тільки “ковадлом, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії”.

 

[1] Іванишин В. Тезаурус до курсу “Теорія літератури”: основні засади формування націоцентричного літературознавчого мислення. – Дрогобич: Коло, 2007. – С.61.

[2] Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45.  – С.284, 285.

[3] Франко І. Наш погляд на польське питання // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.218, 217.

[4] Там само. – С.219.

[5] Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.344, 345.

[6] Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1980. – Т.45. – С.402.

[7] Грей Дж. Агональный либерализм // http://www.rjews.net/gazeta/gray.shtml.

[8] Франко І. Гей, Січ іде // Франко І. Мозаїка:  Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Львів:Каменяр,2001. – С.46.

[9] Франко І. Мойсей // Франко І. Твори у 50 т. .. – Т.5. – С.212-214.

[10] Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1980. – Т.45. – С.406.

[11] Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.284.

Рубрики: Націоналізм у культурі