Історичний аспект російсько–більшовицького сепаратизму на території українського Донбасу

Автор: . 04 Лют 2016 в 21:14

Олексій Усенко (Суми)

 

Історичний аспект російсько–більшовицького

сепаратизму на території українського Донбасу

 

Останнім часом часом Росія намагається довести, що Україна не повинна бути унітарною та соборною державою, оскільки в ній є нібито області, які навіть в часи гетьманату П.Скоропадського та Української Народної Республіки намагалися самоусунуться від розбудови Української держави. Одним із таких доказів, на їхню думку, є Донецько-Криворіжська Радянська Республіка (ДКРР).

Проголошення Донецько-Криворізької Радянської Республіки відбулося 30 січня 1918 року в Харкові на ІV з’їзді Рад Донецького і Криворіжського басейнів. На з’їзді були присутні 74 делегати, які представляли російські ліворадикальні партії, з правом вирішального голосу – 48 більшовиків, 19 есерів, 5 меншовиків, 2 безпартійних.

Утворення Донецько-Криворіжської Республіки протиставлялося Українській Народній Республіці, яка засновниками ДКР трактувалася, як буржуазна і головне, українська. Створенння цього сепаратиського квазіутворенння базувалося не на національній, а на економічній основі, тобто без урахування думки більшості українського населення.

До складу ДКР номінально входили Катеринославська, Харківська, частина Херсонської, а також Таврійської губернії з переважною більшістю української людності. На заході до Донецько-Криворізьскої Республіки належали залізнична частина Криворіжжя (Херсонська губернія), на півдні кордон проходив би по Азовському морю до Таганрогу, далі по залізничній лінії Ростов- Вороніж до станції Лиха.

Перший уряд ДКР було сформовано 14 лютого 1918 року, представляла його так звана Рада Народних Комісарів. Причому переважна більшість осіб, які входили до складу РНК ДКР, не мали відношення до території українського Донбасу та не були його уродженцями і тим самим в жодному разі не могли представляти населення Донеччини.

Голова Ради народних комісарів – Ф .Сергєєв (Артем) народився 7 березня 1883 року у селі Глєбово Курської губернії, вихідець з селян, росіянин, член РСДРП з 1901 року і громадянин Австралії.

Народний комісар зі справ внутрішнього управління – Семен Васильченко народився 3 лютого 1884 року на хуторі Недвиговка (Область війська Донського), був другим в ієрархії ДКРР. Розстріляний в 1937 році, як троцкіст, маючи українське прізвище, з Україною себе ніяк не асоціював.

Народний комісар фінансів – Валерій Межлаук, напів латиш, напів німець, народився в Харкові. У грудні 1937 року його було заарештовано, як “німецького шпигуна”, а 29 липня 1938 року розстріляно.

Народний комісар праці – Борис Магідов, народився в м. Санкт-Петербург, меньшовик, репресований в 1939 році, однак завдяки захисту старих більшовиків, уникнув розстрілу і був звільнений в 1941 році. Помер у 1972 році, єдиний з керівників ДКР, хто випадково помер своєю смертю.

Народний комісар освіти – Михайло Жаков народився в 1893 році, ростовський російський більшовик з 1911 року, історик, професор. У 1936 році його було розстріляно, як троцкіста.

Народний комісар юстиції – Віктор Філов народився 16 вересня 1896 року в Ростові на Дону. Більшовик з 1917 року, журналіст, літератор. Розстріляний у 1938 році.

Народний комісар з військових справ – Моїсей Рухимович народився в жовтні 1889 року в селі Кагальник (Область війська Донського). 29 липня 1938 року розстріляно, як троцкіста, у 1944 року, розстріляно і його сина – Володимира Рухимовича.

Народний комісар держконтролю – Абрам Каменский народився 6 жовтня 1885 року в м. Луганську, розстріляний 10 лютого 1938 року.

Народний комісар пошти і телеграфів – Іннокентій Кожевніков народився 1 листопада 1879 року в селі Бочкарьово Іркутської губернії, розстріляний 15 квітня 1931 року за втечу та “контреволюційну діяльність”.

Секретар обкому – Юозас Варейкіс – народився 6 (18) жовтня 1994 року в селі Варейкі Ковенської губернії (Литва), розстряляний 28 липня 1938 року.

Таким чином, із 10 осіб цього потішного уряду ДКР, лише двоє Валерій Межлаук та Абрам Каменський були уродженцями України, але не українцями за походженням, а С.Васильченко, хоча і мав українське прізвище, був російським більшовиком-інтернаціоналістом і з українським народом себе не асоціював. Національний склад цього уряду радикально суперечив національному складові Донецьго басейну, де за данними 1923 року жили 1 609 713 українців і 655 962 росіян.

Про те, що для України Радянська Росія була чужою, а її війська окупаційними, свідчить лист В.Леніна до Г.Орджонікідзе від 14 березня 1918 року: “Очень прошу Вас обратить серьезное внимание на Крым и Донецкий бассейн в смысле создания единого боевого фронта против нашествия с Запада. Убедите крымских товарищей, что ход вещей навязывает им оборону и они должны оборонятся независимо ратификации мирного договора. Дайте им понять, что положение Севера существенно отличается от положения Юга и ввиду войны, фактической войны немцев с Украиной, помощь Крыма, который (Крым) немцы могут мимоходом слопать, является не только соседского долга, но и требованием самообороны и самосохранения. Возможно, что Слуцкий, не поняв всей сложности создавшийся ситуации, гнет какую-либо другую упрощенную линию – тогда его нужно осадить решительно, сославшись на меня. Немедленная эвакуация хлеба и металлов на восток, организация подрывных групп, создание единого фронта обороны от Крыма до Великороссии с вовлечением в дело крестьян, решительная и безоговорочная перелицовка имеющихся на Украине наших частей на украинский лад – такова теперь задача. Нужно запретить Антонову называть себя Антоновым–Овсеенко, – он должен называться просто Овсеенко. То же самое нужно сказать о Муравьеве (если он останется на посту) и других.

Что касается Донецкой республики, передайте товарищам Васильченко, Жакову и другим, что, как бы они ни ухитрялись выделить из Украины свою область, она, судя по географии Винниченко, все равно будет включена в Украину и немцы будут ее завоевывать. Ввиду этого совершенно нелепо со стороны Донецкой республики отказываться от единого с остальной Украиной фронта обороны. Межлаук был в Питере, и он согласился признать Донецкий бассейн автономной частью Украины; Артем также согласен с этим; поэтому упорство нескольких товарищей из Донецкого бассейна походит на ничем не объяснимый каприз, совершенно недопустимый в нашей партийной среде.

Втолкуйте все это, т.Серго, крымско-донецким товарищам и добейтесь создания единого фронта обороны.

Ленин

14(1). ІІІ. 1918

Насчет денег распорядитесь выдачей необходимого для обороны, но будьте архиосторожны, давая лишь в самые надежные руки и под серьезным контролем, ибо охочих “хапнуть” или зря выкинуть теперь много.”

Ленин В.И.// Полн. собр. соч. т. 50 С.49-51”

Треба зазничити, що загадувані В.Леніним у листі очільники Червоної Армії, які на німецько-російські гроші здійснили окупацію України, закінчили своє життя передчасно, зокрема Володимир Антонов-Овсієнко був ростріляний своїми однопартійцями у 1938 році, Михайло Муравьйов, який був причетний до знищення українських студентів під Крутами, був розтріляний більшовиками як провокатор у 1918 році. Що ж до самого Орджонікідзе, після його “несподіваної смерті”, частина його сім’ї була розстріляна, а друга частина репресована. Ось така вдячність червоної Москви своїм кращим кадрам за окупацію Української Народної Республіки.

Внаслідок загострення суперечностей у середовищі сепаратистів, викликаної позицією Москви, яка вирішила змінити відкриту агресію проти України на політику завуальованої окупації та колективної відставки основної групи більшовицьких сепаратистів М. Жакова, В. Филова та С. Васильченка, РНК (після переїзду до Луганська) “Уряд” ДКР поповнився новими членами, які також з дебільшого не мали відношення до українського народу та України.

Найбільший цікавий із них, народний комісар без портфеля – Юрій Хрисанович Лутовінов (“Іван”), один з небагатьох більшовиків-сепаратистів, який мав відношення до Донбасу, народився в 1887 році в м. Луганську, і як справжній ленінець, 7 травня 1919 року, надав інформацію в ЦК РКП (б) на Артема (Сергєєва) та Межлаука за бажання відновити сепаратистську ДКР і приєднати її до РСФСР. Ю. Лутовінов, негативно ставився до НЕПу і тому 7 травня 1924 року застрелився, не сприйнявши часткового повернення до капіталізму.

У відповідності з положеннями Брестського мирного договору, території Донецького та Криворіжського басейнів були включені до складу Української держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським, тобто РСФСР офіційно визнала, що Донбас – це українська територія.

Пізніше, 17 лютого 1919 року з ініціативи В.Леніна, приймається постанова Ради Оборони РСФСР щодо ліквідації Донецько-Криворіжської радянської республики, а у складі окупованої більшовиками Радянської України створюється Донецька губернія.

Наведені факти свідчать, що ДКР була спецоперацією більшовицьких інтервентів і їхніх агентів в Україні по відторгненнню української території, але їм не вдалося проігнорувати український етнічний чинник на Донбасі, і щоб не дратувати українців-донбасівців і українське населення всієї України, Донецький край увійшов до складу України, але, на жаль, уже радянської.

Щодо самого радянського проекту, то він був чужим для україців і став можливим лише через військову перемогу над Українською Народною Республікою; самі ж ідеологи ДКР понесли суворе покарання від своїх товаришів-однопартійців – більшість із них померли не своєю смертю.

Рубрики: Актуальні проблеми націоналізму