Ідейний заповіт вольового націоналізму
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 05 Лис 2024 в 22:58
Ідейний заповіт вольового націоналізму
(Передмова Олега Багана до книги: Донцов Д. Націоналізм та інші праці. Тернопіль: Крила, 2024. 350 с.)
На початок 1920-х рр. Дмитро Донцов сформулював перед українством головні ідеологеми нового націоналізму у своїй етапній праці «Підстави нашої політики» (1921): у критичному плані – це долання світоглядних засад народництва й автономізму (комплексу провансальства), лібералізму і соціялізму (ідеологій прогресу), москвофільства і геополітичної прив’язаности до Сходу Европи України (всебічна критика російського імперіялізму як фатуму для України); у позитивному плані – це ствердження ідеалів політичної нації з філософією боротьби і героїчного традиціоналізму (вольового націоналізму), зорієнтованої на принципи ідеалізму і християнства (консерватизм), з візіями цивілізаційного зближення із Середньою Европою і духом західного динамізму та індивідуалізму (окциденталізм).
У 1923р. він спробував об’єднати групу однодумців у партію революційного типу, яка отримала назву «Партія національної роботи» (для утаємничених – «революції»). Ще раніше, 1-го квітня того ж року, Д.Донцов, очевидно, за підтримки Євгена Коновальця як лідера Української військової організації (УВО), заснував газету «Заграва» (1923-1924) як орган УВО. Авангард цих двох організацій склали політики правого спрямування: Василь Кучабський, Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Василь Кузьмович, Самійло Підгірський. Газета дещо відрізнялася від партії своїм яскравішим волюнтаризмом, якого явно надавав їй головний редактор – Дмитро Донцов, який заповнював шпальти нового часопису на 70% своїми статтями. Цей період – 1923-1924 рр. – прийнято вважати в історії націоналістичного руху переломним, вирішальним, оскільки саме «Заграва» вияскравила перед новим поколінням головні ідеологеми вольового націоналізму – революційність, безкомпромісність, наступальність, завзяття, мілітарний дух. А це повело до більшої впевнености та мобілізованости націоналістів,які глибше і стратегічніше усвідомили свої завдання, відчули моральну перевагу над легальними партіями, які орієнтували націю на компроміси і частковості.
Ось для ілюстрації настрою цього видання цитата з програмної статті Д.Донцова: «Хочемо бодай для себе скінчити раз з пануванням фрази, яка гальмує політичну творчість… А на її місце поставити чистий національний егоїзм і безкомпромісові інтереси класи, на яку він спирається (селянства – О.Б.) і яка творить у нас подавляючу більшість. Хочемо спричинитися до вироблення хоч невеликого числом, але впертого думкою гурту, який знає чого хоче, а того, чого хоче – хоче дуже. Який бридився б компромісом, в свою ціль вносив би незахитаність і ясність, що притягає маси, а в афірмацію свого ідеалу – чисто релігійний запал, без якого ще не перемагали ні один рух і ні одна ідея».1
Історія із ПНР та «Загравою» мала ще й великий повчальний досвід для молодого українського націоналізму: дуже швидко виявилося, що більшість із названих очільників партії мали різні уявлення і розуміння, що таке націоналізм, не мали спорідненого ідеалістичного та волюнтаристського світогляду. Одні ще задуже вірили в демократизм, тобто в рятівну силу рівноправности і свободи вибору, инші – в легальність, тобто сподівалися на парламентські, правові форми політичної боротьби, треті – в соціяльний прогресизм, тобто надіялися на поступові економічні реформи. Відтак партія у 1924р. розпалася, а «Заграва», яка вже встигла була стати символом революційности, передусім завдяки яскравим публікаціям Д.Донцова, самоліквідувалася. Однак цей історичний урок підказав націоналістам в Західній Україні і на еміграції щось велике і стратегічно важливе: для політичного успіху якогось руху неуникненним і надважливим є формування цілісної ідеології та ґрунтовне засвоєння її основних принципів усіма учасниками руху. Саме ця лінія мислення повела згодом Є.Коновальця до плану створення єдиної націоналістичної організації на основі добре розпрацьованої й завершеної в систему ідеології, що він і здійснив протягом 1925-1928 рр., об’єднавши в єдину ОУН у лютому 1929 р. еміграційні Групу української націоналістичної молоді та Легію українських націоналістів, які діяли з центрами в Празі, Союз української націоналістичної молоді з центром у Львові та бойову УВО. Ідеологію нового націоналізму від 1928 р. виробляв журнал «Розбудова нації» (редактор Володимир Мартинець), який виходив у Празі.
Зі свого боку Д.Донцов чітко зрозумів після краху ПНР, що його завданням і покликанням є виробити головні філософські засади ідеології націоналізму, надати їй системности, запалити нею молодь, бо тільки вона, а не покоління старших патріотів, яке загрузло в ментальності пристосуванства, компрмісності та формулах ліберального поступовства, може застосувати войовничі ідеологеми для справжньої революційної боротьби. Трибуною для цього йому став журнал «Літературно-науковий вістник», який він очолив від травня 1922 р. У сконцентрованому вигляді, цілісно й системно ідеологію вольового націоналізму він виразив у трактаті «Націоналізм», який з’явився у Львові у видавництві «Нове життя».
У передмові до цієї епохальної книги її автор зазначав: «У сій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму так, як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня (і тому хай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за ту чи іншу «орієнтацію», партійну «програму» чи формулу правління) – лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові ХІХ віку, націоналізмові упадку або провансальству. До сього типового провансальства я зараховую… дивну мішанину з кирило-методіївства і драгоманівщини, легалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями марксизму й комунізму, з одного боку, «есерівства» і радикалізму, з другого, нарешті, з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом.
Сі напрямки різнилися між собою не в однім відношенні, навіть поборювали себе взаємно, але, тим не менше, всі вони корінилися в тому самому світогляді, якому, як світоглядові упадку, протиставляю тут інший, йому засадничо ворожий».
Отже, Д.Донцов не розробляв якоїсь доктрини, яка б пояснювала програму соціяльного, правового, партійнико-політичного, господарського розвитку українства. Йому йшлося передусім про переміну ментальних, духових, ідейних основ його життєдіяльности. Перейнявшись ще від 1910 р. правими ідеями (всупереч догмам соціял-демократичного руху, в якому тоді перебував), він тепер кінцево збагнув, що «одиноким живим чинником міжнародного життя є нація». Тобто лише сконцентрована ідеєю нації суспільна енергетика може перетворитися в ту кінетичну силу, яка здатна буде змінити історію, яка витримає всі випробування, які впадуть на народ, яка завжди запалюватиме серця людей героїзмом серед усіх спокус і пасток гедонізму і занепадництва. «Як у Тридцятилітню і Столітню війну, – писав Д.Донцов, – як у 1648-у і 1709-у роках, як під Каннами і Саламіном, ідея, яка порушуватиме конфліктами, що назрівають, буде ідея нації…» Так він увиразнював перед сучасниками, що національні пристрасті, національні візії й поривання є тими вічними двигунами, які найпотужніше урухомлюють Історію, а не раціональні програми поступу (як у лібералів), виробничі стосунки між класами (як у соціялістів), форми самоорганізації еліт (як у консерваторів).
Найбільшою проблемою українського буття Д.Донцов вважав проблему заслабкого національного характеру українства. Протягом усього ХІХ ст. воно не тому не змогло зродити у своєму середовищі сильного ліберального визвольного руху чи революційного руху соціялістів, що замало увібрало у себе ліберальних та соціялістичних ідей, а тому, що характером своїм, силою волі і силою емоцій, твердістю принципів і міцністю психіки, воно було слабке. Д.Донцов так пояснював історичну поразку українства ментальними причинами: «Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людськости та її меті. Через знання – до зреформування суспільности. Ось такими були гасла нової релігії розуму (лібералізму– О.Б.), яка в XVI-у віці дістала своїх пророків, у XVІІІ – перших святих, а в XІХ-у, мов лавина… дісталася до рук української демократії.
Вона, як жодна инша, прийшла йому до смаку. По героїчнім XVІІ віці, що скінчився для нас 1709 року, з його вірою в позасвідомі сили, що керують життям, се був поворот знудженої, спровінціялізованої генерації до світу фактів». Так, серед українців міцно запанував світоглядний раціоналізм і матеріялізм. Це означало, що вони більше вірили в об’єктивний хід речей, зумовлений розвитком соціального прогресу, науки й просвіти, ніж в суб’єктивну силу почувань конкретного покоління, більше надіялися на вагу матерії, розвиток економіки і примноження багатств, аніж на плекання шляхетних і героїчних почувань в суспільстві. Такий світогляд Д.Донцов назвав «примітивним інтелектуалізмом» (назва першого розділу першої частини трактату «Націоналізм»). Він супроводжував українські культурні еліти від періоду Кирило-Мефодіївського братства (найяскравіші його репрезентанти – П.Куліш і М.Костомаров) до епохи «поступовців» на чолі з М.Грушевським (той очолював Товариство українських поступовців напередодні Першої світової війни, яке уславилося своїм дивовижним сервілізмом перед російською владою, клянучись тій у своїй вірності сприяти російському імперіялізмові у цій страшній війні). Центральною постаттю українського лібералізму і водночас соціялізму ХІХ ст. був Михайло Драгоманов (1941-1895). Саме критиці його ідей великою мірою присвячені численні сторінки «Націоналізму» і багатьох попередніх праць Д.Донцова, ще від передвоєнного періоду.
Попри свій блискучий інтелект, силу творчої натури, велетенську ерудицію, публіцистичний талант Драгоманов ідеально сконцентрував у своїй діяльності і спадщині заповіти українофільства – фатальний лоялізм до Російської імперії, раціоналістично-матеріялістичний світогляд, космополітизм, антитрадиціоналізм, віру в «просту людину» (перебільшений демократизм). Д.Донцов називає його світогляд «науковим» квієтизмом» (назва другого розділу). «Національство, – писав він, – як джерело життя і власної правди було для Драгоманова чимось темним… Над націоналізмом ставив він «інтереси інтернаціональні, загальнолюдські» …Нація та її потреби – найреальніша річ на світі – для Драгоманова – містика. Всякі вияви національної волі, спеціяльно мова, не мають виправдання самі в собі. Вони мають рацію існування тільки, оскільки «є орудієм проведення гуманних або загальнолюдських ідей» в ті або инші народні маси». І підсумував: «Погляди Драгоманова і в сім відношенні зробили в нашій безкритичній суспільності шкоду».
Загалом українство через цю історичну наївність, ідеологічно нав’язану примирливість до усіх форм зовнішнього тиску й гніту втратило протягом ХІХ ст. дуже багато: «…від методіївців, що лишилися глухі на гамір 1848 р., через Драгоманова, що переочив визвольну боротьбу ірландців, мадярів і балканських слов’ян, – аж до тих авторів меморандумів до Дєнікіна і Совєтів, що були глухі на шум революції, яка почалася на Україні в 1917 році. Нічого з «почуття», нічого з «волі», ніяких аксіоматичних національних правд, лише «наука», «розум», «аналіза» і «переконання» є тим шляхом, яким ідеться до пізнання правди взагалі і до її запанування у світі». Тобто українці фактично проґавили еру визвольного націоналізму, яка прогриміла впродовж усього ХІХ ст., вони нічому не навчилися, не загартували характер, не виробили собі сили волі й завзяття, щоб здобутися на героїчну боротьбу. Не випадково, духово близький до Д.Донцова завзятий, революціонер і письменник Микола Хвильовий порівнював українців-УНРівців до драглистої маси під час Революції 1917-1920 рр. Його дратували ота безмежна українська покірність аж до рабства, українська безпристрасність, яка нагадувала холодне м’яке тіло морської медузи, українська безпринципність, що межувала з абсолютною аморфністю вдачі.
У цьому контексті Д.Донцов зважився на критику самого Івана Франка – інтелектуального, морального й культурного лідера українства в найновішу пошевченківську добу. І ця його критика була цілком справедливою, як би на цьому пізніше не спекулювали різні критикани, які нападали на нього з різних боків (мовляв, «брався повалити Франка»). Д.Донцов чітко критикував саме раннього І.Франка, Франка-драгоманівця, тобто світоглядного раціоналіста, поступовця, соціяліста, космополіта, письменника, який виражав часто плебейські інстинкти нації, інстинкти примітивного виживання. Ось, для прикладу, як характеризував він його: «Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоч наприкінці життя він її відрікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього – найвищий закон. Інтелект і для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже, й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ. Він питається: «А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? – Не зброєю, не силою – / огню, заліза і війни, – / а правдою і працею – / й наукою»… В другім збірнику того ж автора читаємо: «Най кожний в руки меч береть – / зблизився слави час – / не думаю сталевий меч – / ми шляхом мира йдем; – тільки науки й правди меч врагів спалить у пень».
4–8-й розділи трактаку «Націоналізм» дають вичерпну картину буття українського провансальства, тобто табору народників, за якими прийшли соціялісти й ґрунтовно загатили живі джерела національного духу й сили своїм утопізмом, фразерством, вузьким практицизмом думки. Д.Донцов нещадний у критиці цього табору і з цього погляду його твір є концептуальним і стильовим політологічним шедевром в українській культурі. Найтрагічніше, на його думку, що народники-соціялісти докорінно дегероїзували ментальність української нації, саме поняття «нації» вони підмінили поняттям «простолюду», «плебсу». Таким чином на десятиліття українство само себе загнало в підземелля примітивних світоуявлень, культурної невибагливости, дешевого популізму, що вилилося у творення широкої літератури народницького етнографізму, яка заганяла культурні смаки українського суспільства в шаблон шароварщини. Д.Донцов наводив сотні чудових прикладів з політичної і культурної історії провансальства, насамперед представляючи позицію М.Драгоманова, М.Старицького, В.Винниченка, М.Грушевського, П.Тичини та ин. І робив таке узагальнення: «Наші націоналісти, згідно з тим, як відбивається їх світогляд у літературі, се діти будня, що «не викрешуть з себе ані вогню екстази й радости, ані кривавої скарги…» З книжок нашої літератури «говорить чутливе серце замученого жителя» наших гір і долин. Він шукає розради в резиґнації, в безвольній надії, що чейже прийде колись всьому кінець…Ані могучих відчувань зла, що вели б до бунту…».
Народництво знайшло свій достеменний вираз у просвітянщині, у цій програмі дрібних діл, вічного лоялізму, жалюгідної сентиментальщини. Усе в українському світі – малюсіньке, ґречненьке, кволеньке. Нація із такою програмою не може не виклика́ти зневаги, вона ніби провокує до себе агресію з боку сильних і великих, впевнених і завзятих народів і їхніх держав у вічному марші Історією.
Закінчувалася перша частина «Українське провансальство» такими словами: «Вузький і тупий інтелектуалізм, віра в механічність соціяльного «поступу» та ощасливлення людськости й нації силою доказу й абстрактних доктрин, відкидання національного афекту як «causa sui» (його справи (лат.) – О.Б.), узалежнення людської і національної волі від безлічі санкцій, примітивна об’єктивація волі, вивищення поодинокого над загальним, національним, підкреслення пасивного чинника нація («числа», «народу») над діяльним (ініціятивною меншістю) – все се допровадило не тільки до приниження цілої нації, до зіпхання її до ролі аполітичного племені, до плебейсько-наївного матеріялізму, але поступово і до атомізації поняття нації, до її заперечення, до повного відкинення моменту боротьби, ролі вольового чинника в історії і, нарешті, до заперечення самого інституту життя, на якім тримається сила і перемога народів і буддуччина тієї нації, яка хоче зайняти почесне місце в світі».
На думку Д.Донцова, «першою представницею вольового світогляду була так мало в нас зрозуміла Леся Українка: з її філософією чину для чину, з відразою до гармонійно-розніженого стаціонарного світогляду «євнухів і кастратів», з її звеличуванням експансії, жорстокости й права сильного». Саме у цій тендітній жінці, а ще у її матері – Олені Пчілці, про яку написав спеціяльний есей у 1931 р.2, він побачив феномен кристалізації нової духовости українства. Ще раніше, у 1922 р., Д.Донцов опублікував у 1-2-у номерах «Літературно-наукового вістника» великий есей «Поетка українського Рисорджименто», який того ж року вийшов окремою брошурою. У цьому творі визначено головну концепцію переформатування нації: назад до Середньовіччя, до основ ірраціонального, героїчного, релігійного світогляду нації. Це була чітка антитеза до філософії позитивізму, на якій виховувалися покоління українців ХІХ ст., з її еволюціонізмом, раціоналізмом, культом матерії.
Світові народництва – кон’юнктурному, літеплому, інертному – Д.Донцов протиставив світогляд і почуттєвість тих енергетичних еліт европейської історії, з яким були пов’язані колонізування Середземномор’я відважними мореплавцями Еллади, розбудова Римської імперії, героїка Хрестових походів, звитяги конкістадорів, естетична і культуротворча стилістика готики і Ренесансу, формації держав-імперій, які своїм духом та організаційною силою запанували над світом, як от Еспанська, Британська чи Французька. Як мислитель, він здійснив наймасштабніший, найґрунтовніший крок у плані переорієнтації українського суспільного думання на засади ідеалістичної, ірраціоналістичної філософії. І трактат «Націоналізм» став у цьому процесі вирішальною віхою. По-суті, його концепція – це тлумачення того, чим були і є в бутті народів такі світоглядні принципи та почування, як Воля, Традиція, Авторитет, Романтика, Героїчне, Воїнське, Шляхетне.
Це пояснення того, що історія – це вічне змагання, динаміка, вияви суворости й наступальности; що в ній щезають і порохнявіють ті, що сподіваються перечекати, відсидітися, випросити щось собі, виплакати; що її закони невблаганні, тяжкі й переможні водночас для тих, хто віддається їхній інерції, інерції сили, здобування, відваги й самозабуття.
Трактат «Націоналізм» – це багата добірка думок видатних філософів і письменників про значення в бутті людини сили емоцій, релігійного екстазу, волюнтаризму та воїнського світовідчуття. Д.Донцов повернув українське мислення у колію ідеалістичної, волюнтаристської европейської філософії, яку творили Е.Берк, А.Шопенгавер, Й.Ґ.Фіхте, Т.Карлайл, Ж.де Местр, Е.Гартман, Ф. Ніцше, Ґ.Зімель, М.Шелер, Ґ.Лебон, А.Берґсон, Б.Кроче, В.Парето, Ґ.Моска, Ґ.Честертон, О.Шпенґлер, В.Зомбарт, Ґ.Фереро, М.Барес, Ш.Мора, Ф.Майнеке, М.де Унамуно, Х.Ортеґа-і-Ґасет та ин. Водночас це був потужний прорив до релігійного, містичного мислення після тривалої «зими» атеїстичного та раціоналістичного позитивізму, який домінував в українській культурі й політиці від 1860-х рр. Однак це не був цілковитий розрив із традиціями українського філософування, як це іноді люблять подавати противники Д.Донцова: він звертався до тих тенденцій минулого, які дали нам філософію П.Юркевича, окремих романтиків, Сковороду, релігійних містиків ХVII ст. і доби Середньовіччя (пізніше це сам Д.Донцов продемонстрував у трактаті «Дух нашої давнини» (1944).
Цікаво, що автор «Націоналізму» усвідомлював глибину й нав’язливість ментальних слабкостей українства, яке надто деформувалося від життя у світі всього малого, примирливого, поступливого і сентиментально-потульного і яке ще довго залежатиме від його негативних стереотипів. Так, він зауважував з приводу того, що українці, навіть маючи у своїй культурі представників філософії сили, не розуміли і не сприймали їх: «Тому найпопулярнішою річчю у Шевченка стала в нас «Катерина», в Лесі Українки – «Лісова пісня», себто якраз найменше характеристичне для генію сих авторів».
Окремі елементи волюнтаристського, елітарного світогляду передусім спостерігав Д.Донцов у Т.Шевченка, частково у М.Гоголя, у пізнього І.Франка, частково у П.Куліша, в інтенціях творчості В.Стефаника й М.Черемшини (про двох останніх він написав спеціальні есеї, надруковані в «Літературно-науковому віснику» в кінці 1920-х рр.), у політичних теоретиків Ю.Бачинського (попри весь його матеріялізм) та М.Міхновського. Більшість же діячів ХІХ ст., на його думку, не змогли вийти поза рамки етнографізму, автономізму та хлопоманства.
Натомість Д.Донцов визначив сім ідеологем, які мали максимально змінити й посилити українських рух, сцементувати активний світогляд нації. Це волюнтаризм, що означав плекання в народі вітальної націлености на змагання, здобування й експансію; це дух боротьби, що означав відвічну націленість людини стреміти до найвищої мети, боротися з усіма перешкодами, бути героєм, завзято відстоювати своє; це романтизм, тобто органічна налаштованість людини на переживання величного, пристрасного, її схильність жити в прекрасних ілюзіях міту, леґенди, переможної візії; це ірраціональна пристрасть, здібність людини щось сильно любити і ненавидіти, стреміти до чогось, аби стреміти; це ініціятивна меншість – ідея еліти, яку мусить у собі плекати кожна нація, аби вберегти культ лицарства, шляхетність, високі пориви духу; це творче насильство – здібність відчувати й бачити енергетику змін, тверда відданість вірі й правді, які завжди перемагають; це динамічний окциденталізм – живе відчуття історичної енергетики поступу еропейських народів, які одні зуміли створити високу ідеалістичну культуру, виплекати якісні еліти, перетворити своє буття у систематичні злети героїзму.
Висновок Д.Донцова був простий: або українство засвоїть собі філософію ідеалізму та волюнтаризму й вирветься з прірви занепаду, в якій опинилося, або воно й надалі животітиме у формах жалюгідного провансальства. Як показали найближчі тоді події – могутній розвиток націоналізму у формі ОУН-УПА – українство захотіло вирватися із кола провансальства…
Ось кілька думок Д.Донцова із трактату «Націоналізм», які він ставив як заклики до нового покоління і які невдовзі втілилися в політичних і культурних поривах українства:
«України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо і повинні опалити сю ідею вогнем «фанатичного прив’язання», і тоді свій вогонь виїсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас…»
«Мало хотіти підважити чужу волю, треба поставити на її місце свою, якавбрала б в ланцюги ворохобний світ фактів.
…Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» до себе і позбавлена «скаженої злоби» проти чужого світу».
«Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні передвласними «маловірами». Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря».
«Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відрізнявся б від инших ворожих, українство не могло мати сильної віри в нього. Тому й старалося підперти його розумовими доказами, від яких ідеал блід і розпливався, мов туман».
«Бо, всупереч провансальцям, «воля, слава, сила вимірюються силою боротьби», не «страждань» і «сліз». Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Німецький барон, який в ім’я культури претендував недавно на панування в Балтиці, латиш, який в ім’я «більшости» створив там свою державу, і москаль, що мав і хоче знова її мати в ім’я доступу до моря, – всі вони для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною і фізичною».
«Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генію. І ті «універсальні сторони» чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-провінція. Сей «розмах волі» жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають наново перед нами».
«Малі реальні здобутки» не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш націю з її шляху. Коли «реальні здобутки» рекламуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі… Коли такі гасла, як «добра пожива і відпочинок після праці», «досить благополучне і щасливе життя», «малий кусник чорного хліба» висуваються як самоціль, то такі «здобутки» смертельні для нації. Лише …велика «містична» ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації (ідеї 1789 р., «Italia fara da se», «Росія в Константинополі», «Польща від моря до моря») надає глибший сенс щоденним змаганням народу…»
«Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в нійсполучені щасливо обидві частини: чуттєва і розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А се можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, инакше він не запалить в її серці вогню захоплення».
«Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не з відірваних засад інтернаціоналізму, космополітизму, соціялізму, гуманізму, лише з тайників національної психіки, з потреб нації, з її емотивної, ірраціональної волі до життя й панування… Лиш той ідеал добрий, який ставить себе понад усе партикулярне і дочасне, дрібне, який лучить минуле з майбутнім і не зупиняється перед жодними зусиллями».
«Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, єрархія в громаді. …У чиннім націоналізмі: змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя– «романтика», віра. Там (у провансальстві – О.Б.) патріотизм був «важке ярмо», не «сантимент», тут – він повинен стати власне «сантиментом», власновільним поривом, запалом».
Наскрізною, може, в багатьох місцях прихованою, в «Націоналізмі» є концепція культурного, цивілізаційного, ментального окциденталізму, якою хотів «заразити» своїх земляків автор. Будувалася вона явно під впливом ідей тоді надзвичайно популярного німецького філософа Освальда Шпенґлера (1880-1936) із його двотомового трактату «Присмерк Заходу» (1918 і 1922 рр.). Великою мірою О.Шпенґлер узагальнив у своєму знаменитому творі, навіть систематизував, головні ідеї ірраціоналістичної філософії від Платона до Ґ.Лебона, а також головні культурологічні, мистецтвознавчі праці про специфіку західноевропейського художнього світопереживання. Центральними висновками філософа були такі: людство розвивається цивілізаційними циклами, які мають свої періоди розквіту і смерти; Західна цивілізація, базована на латино-германській расово-духовній основі, існує від V ст. н.е., вона сягнула своєї вершини у Середньовіччі і в добу Ренесансу, який був не запереченням Середньовіччя (як хибно думали гуманісти), а його кульмінацією, і відзначається вона кардинальними рисами: особливим динамізмом розвитку і яскравим індивідуалізмом її творців; готичний дух Заходу викарбував головні й переможні ментальні принципи в західноевропейських суспільствах: релігійний максималізм, лицарство, одержимий інтелектуалізм (фаустівство), нестримне бажання рватися у нові простори (конкістадорство), невгамовну підприємливість та організаторство (звідси народилися західні динамічні міста, університети, різноманітні ремесла, які максимально ускладнили західне світовідчуття); так виховалася західна фавстівська людина – вічно неспокійна, відважна, бунтівлива, націлена на духовні та інтелектуальні висоти, войовнича, максималістська й пристрасна у своїх вимогах та бажаннях.
Д.Донцов, як ми знаємо, захоплювався західною літературою ще в юності, в Мелітополі. Інтелектуальний досвід 1905-1910 рр. ще більше переконав його у силі західної культури й політичної практики. Протягом 1914-1917 рр. він, активно друкуючись, насамперед на сторінках львівського стрілецького журналу «Шляхи», став чи не головним пропагатором окциденталізму в Україні. (Можливо, в цьому аспекті на нього зробив вирішальний вплив визначний галицький критик Микола Євшан (Федюшка), автор блискучих літературних нарисів про европейських письменників, з яким вони творчо перетиналися ще в київському журналі «Українська хата» в 1909-1914 рр.). Уже завершеною концепцією окциденталізм звучить у книзі «Підстави нашої політики» (1921). Тепер же, в «Націоналізмі», Д.Донцов прагнув увиразнити перед українцями, в більшості ще провансальцями й народниками, що таке стиль життя народів-переможців, народів-панів, націй, які вміють вибудовувати імперії духу і культури, живуть з відчуттям великої особистої гідности й свободи, не мають стриму ні в чому, але завжди бережуть шляхетність, вміють любити й ненавидіти, боронити рідне й карати все зле. У певному сенсі зміст «Націоналізму» – це розкриття «механіки» сили й динамічности Західної цивілізації і людини.
Тут вартує зауважити щодо головної критичної тези проти Д.Донцова про те, що він нібито без посилань запозичив головні думки для свого «Націоналізму» з праці «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського (друкувалася протягом 1922-1926 рр.). Про це почали писати ще його сучасники – Осип Назарук, сам В’ячеслав Липинський, частково Володимир Мартинець, Антін Княжинський, Карло Коберський та ін. Після 1945 р. цю тезу радо підхопили емігранти-ліберали на чолі з Іваном Лисяком-Рудницьким, націоналістичні опортуністи-двійкарі на чолі з Левом Ребетом, які, розколовши ОУН на еміграції, визбирували все, що можна, аби дискредитувати міжвоєнний вольовий націоналізм; цю тезу принесли в Україну молодші еміграційні історики і публіцисти на чолі з Тарасом Гунчаком, суттєво виховані на ліберальних теоріях. Зрозуміло, що цю тезу з утіхою підхопили всі «об’єктивні» (насправді суто ліберальні) історики й політологи в Україні на чолі з такими маніпуляторами, як Олексадр Зайцев. Усі ці критикани, роздмухуючи міф про «плагіятора» Д.Донцова, виходили з таких засад:
1) вони представляли Д.Донцова як такого собі напів неука, людину з поверховим світоглядом, який, закономірно, щось мудре міг вичитати з єдиної в його часи вартісної книжки в Україні – «Листів до братів-хліборобів»;
2) вони надіялися, що якщо на Д.Донцову буде пляма «фашиста», «антисеміта», про що вони подбали у своїх працях, то його ранні твори в Україні ніхто не захоче й не відважиться видавати, а відтак ніхто не довідається, що Д.Донцов органічно, поступово, крок за кроком, приблизно від 1909 р., пройшов світоглядну еволюцію від соціял-демократа до націоналіста-ірраціоналіста й об’єктивно увібрав у свої політологічні та філософські теорії головні ідеї західноевропейського філософського консерватизму та ірраціоналізму, без конкретного впливу В.Липинського і його, справді, вартісної праці.
Сьогодні, коли видані «Вибрані твори у 10-ти томах» Д.Донцова, де в перших томах – від 1-го до 6-го – опубліковані всі його головні праці за 1911-1939 рр., кожен в Україні легко може переконатися, що звинувачення автора «Націоналізму» у плагіяті були великою неправдою, звичайним наклепом. Із цих творів виразно видно, що Д.Донцов активно студіював ідеалістичну філософію від Платона до Фіхте, праву політичну думку, зокрема, володіючи німецькою і французькою мовою, читав твори провідних філософів-ірраціоналістів межі ХІХ-ХХ ст., тобто Ф.Ніцше, Ґ.Лебона, В.Парето, Ґ.Моска, М.Баре, Ш.Пеґі, Е.Корадині, Г.Фереро, М.Шелера, В.Зомбарта, В.Дильтая, тих, хто висловив багато ідей, які є й у творі В.Липинського «Листи до братів-хліборобів». Він не просто механічно запозичував думки у правих філософів, але й творчо застосовував їх на українському політичному, культурному та історичному ґрунті. Ми бачимо на прикладі Д.Донцова живий процес розвитку ірраціоналістичної ідеології у суспільному та інтелектуальному просторі української нації. Концептуальні думки, з осмисленням конкретних політичних і буттєвих проблем українства за принципами ірраціоналізму та волюнтаризму, зокрема елітаризму (як у В.Липинського), ми зустрічаємо вже у його статтях і 1913-го, і 1915-го, і 1918-го року, задовго до появи перших частин «Листів до братів-хліборобів». Навіть тоді, коли Д.Донцов не цитує західних авторів-ідеалістів, з текстів його творів видно, що ключовими, принциповими для нього стали такі поняття, як «традиція», «сила духу», «панівна верства», «вольовитість», «активність боротьби», «містичні почуття», «романтика», «нація і національне «хочу», «підсвідоме» (у сенсі «ірраціональне») тощо. Натомість з його творів поступово зникають такі поняття, як «економічні обставини», «класові інтереси», «поступові ідеї», «працюючі маси», «демократичні принципи» тощо. Усе це й промовляє про світоглядну еволюцію зліва вправо, від матеріялізму до ідеалізму, від соціял-демократизму до консерватизму і націоналізму.
Тут окремо вартує згадати монографію діяспорного вченого Михайла Сосновського «Дмитро Донцов: Політичний портрет» (Торонто-Нью-Йорк, 1974), в якій він неодноразово твердить, і для цього наводить хитро підібрані цитати, що Д.Донцов ідейно залежав від В.Липинського. М.Сосновський залишив у цій книзі й низку інших звинувачень проти Д.Донцова, дуже майстерно прикрасивши їх рясними цитатами з різних авторів, деформаціями контекстів, переакцентуваннями думок: відтак він однозначно «навішав» йому і фашизм разом з нацизмом, і дескруктивізм, і розкольництво, і нелогічність концепцій та теорій, і атеїзм, і клерикалізм, і містицизм, і, головне, «нечесність» (бо, мовляв, перекручував думки Драгоманова, Шонепгавера, редагував свої твори після 1945 р. тощо.). Так, М.Сосновський писав: «Концепція «ордену» Донцова нагадує концепцію «хліборобської фаланги» Липинського, який теж шукав за організацією, що мала б протиставлятися «демократичному охлократизмові». Нації не врятують партії, твердив Донцов, наче повторяючи за Липинським, який писав: «Чи зможуть дати таку залізну організацію хліборобам інтелігентські демократи, які для своїх політичних цілей поділяють їх на мало-, середнє- і великоземельні партії. Які, пропонуючи себе на провідників, будуть ці партії одну на одну цькувати… Не інтелігентським демократам повести хліборобів всіх…» Це зробить «спаяна морально залізною дисципліною хліборобська фаланга…» Взагалі, коли йдеться про концепцію соціяльної і політичної організації нації в Донцова, то, поза всяким сумнівом, вона є базована на ідеях В.Липинського» [ ]. Цим категоричним і, за задумом, вбивчим твердженням М.Сосновський планував морально й інтелектуально принизити Д.Донцова, але цим випадом, розрахованим на малу обізнаність читача в історії української політичної думки й слабку його логіку, знеславив лише себе: про теорію еліти широко в Европі говорили ще від кінця ХІХ ст. (Ґ.Лебон тоді опублікував свої головні праці «Психологія мас» і «Психологія народів»), і цьому є тисячі свідчень, тому немає навіть потреби наводити якісь цитати; такий блискучий ерудит, як Д.Донцов, не міг не знати того ж Ґ.Лебона, на якого він часто посилався, чи аристократичних теорій Ф.Ніцше, не міг не чути про орденські концепції проводу нації, які активно розвивалися у французькій, англійській (Х.Чемберлен, уривок із праці якого в нас перекладав ще І.Франко у 1898 р.!), німецькій, італійській культурах; зрештою, ці концепції стимулювали европейський фашизм з його візіями «вибраних» і «сильних» – чи це було якоюсь «таємницею» для Д.Донцова?
Про цю проблему у передмові до 1-го тому «Творів» Д.Донцова ось як сказав сучасний історик Я.Дашкевич: «Треба підкреслити, що Липинський, хоча й один з перших в українській політичній думці зайнявся теорією еліт, не був у цьому єдиним і мав своїх попередників та сучасників. Теорія еліт сформувалася вкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Західній Европі. Вона виникла і розвинулася в Італії. Ґаетано Моска (1858-1941) висунув теорію «політичного класу» ще 1895 р. (в праці «Елементи політичної науки»; в німецькому перекладі під назвою «Панівний клас»). Вільфредо Парето (1848-1923) обґрунтував гіпотезу про «кровообіг еліт» та вчення про суспільну піраміду. Роберт Міхельс (1876-1936) опрацював «твердий закон олігархії». Його праця «До соціології партійної справи в новітній демократії» побачила світ німецькою мовою 1911 р. …І Липинський, і Д.Донцов були ерудитами, вони обидва добре орієнтувалися в тогочасних політичних і політологічних ідеях та течіях. Незалежно від цього, два ідеологи йшли власними оригінальними шляхами, напрям якого підказував їм недосконалий стан української еліти, що проявився під час Української революції 1917-1921 рр. Те, що Донцов і Липинський різко розійшлися в політичних поглядах та зірвали нормальні особисті стосунки, які раніше були коректними, ще не дає підстав для звинувачень в плагіяті. Тим більше, що об’єктивне вивчення праць обох ідеологів підтверджує оригінальність способу мислення кожного»[ ].
Трактат «Націоналізм» займає особливе місце в українській політичній і культурній свідомості. Цей твір наче ділить наше історичне національне буття на дві частини: до філософського ствердження ідей ірраціоналізму-волюнтаризму і після цього. Це ствердження дало поштовх до народження цілої плеяди ідеологів та мислителів ідеалістичного типу – як Дмитро Андрієвський, Євген Маланюк, Юрій Липа, Юліан Вассиян, Осип Бойдуник, Євген Онацький, Микола Шлемкевич, Дмитро Мирон, Ярослав Оршан, Олег Ольжич та ін., – які перевернули самосвідомість нації і створили перед нею прекрасний простір героїко-романтичних візій. Так народилася нова українська людина – «донцовська людина». Відтоді українська душа отримала нову якість, яка завжди буде будити в ній велике почуття національної гордости і динаміки.
Цей том доповнений кількома значущими працями Д.Донцова, переважно 1920-х років, які увиразнюють його погляди на різні проблеми національного буття. Вони допомагают зрозуміти той «кодекс чести», який пропонував новому поколінню цей невгамовний автор. З цим кодексом це українське покоління здійснило героїчні подвиги підпільної боротьби ОУН і широкомасштабну визвольну війну під проводом УПА.
