Ідейна вразливість Заходу: неолібералізм
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 27 Тра 2022 в 18:03
Петро Іванишин,
Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Ідейна вразливість Заходу: неолібералізм
Розпочате путінським режимом масштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, оголило не лише варварсько-імперську суть московської політичної системи, основної маси суспільства й армії, армії, як ще раз переконався світ, терористів, бандитів, ґвалтівників, мародерів і педофілів. Це вторгнення оголило й сутнісні риси суспільної свідомості багатьох інших держав та власть імущих, зокрема західних. Саме замирювальна позиція провідних гравців колективного Заходу щодо РФ за напад на Україну в 2014-му, порушення власних санкцій і підігрування антиукраїнським за суттю Мінським угодам значною мірою переконала кремлівського деспота у власній безкарності й у можливості воєнного знищення української держави та української нації.
Чому ж так сталося? Звідки взялась ця підтримка людиноненависницького, деспотичного, антинародного імперського режиму? Невже йдеться лише про паралізуючий страх ядерного протистояння? І чому вже тепер під час нового етапу російсько-української війни, коли відкрились жахливі злочини й геноцидні наміри московських окупантів, поруч із зростанням військово-економічної допомоги, починають щораз частіше, офіційно й неофіційно, звучати в західній пресі, в експертному середовищі, в політикумі й міжнародних структурах бажання заморозити конфлікт, дійти миру ціною української незалежності та територій? Чого вартують лише озвучені у ЗМІ пропозиції «поступитись суверенітетом» президента Франції Е.Макрона, так званий «італійський мирний план», млява військова підтримка України з боку низки європейських держав (наприклад, Німеччини), акцентовано пораженські статті в американській пресі, пропозиції послаблення санкцій в обмін на зерновий коридор чи кулуарний тиск на українську делегацію на Давоському форумі (явно поступитися РФ пропонував там Г.Кіссинджер). Ці сумнівні, зрадницькі позиції, котрі приведуть тільки до втрати територій та нової війни з боку Московії і то не лише проти України, рішуче засуджуються як низкою західних діячів («Свобода важливіша за вільну торгівлю» (Є.Столтенберг)), так і українською владою, військовими та суспільством («…ми не торгуємо територіями й нашими людьми» (В.Зеленський)).
Основні відповіді на ці питання, котрі передбачають і геополітичний ракурс розгляду проблеми, на що ми вже вказували («Друга причина війни: непевний Захід»), лежать в базових світоглядних ідеях та в панівній політичній ідеології правлячого класу сучасного Заходу, що з них випливає. А після Другої світової війни такою ідеологією став неолібералізм. У всіх різновидах: 1) ліво-ліберальному (лейбористському, соціал-демократичному), 2) центрисько-ліберальному (лібертаріанському) чи 3) право-ліберальному (неоконсервативному, християнсько-демократичному), – йдеться про ідеологію, котра забезпечує не просто «владу власників» (К.Лаваль), а надприбутки правлячій верстві, лібералістичній олігархії – мультимільйонерам і мільярдерам. При цьому і змагання між ключовими західними партіями, і дискусії в мас-медіа часто ведуться, за слушним спостереженням американського філософа Аласдера Макінтайра, виключно в лібералістичному просторі. А це вже ілюзія свободи думки, слова й вибору.
Неолібералізм, з усіма своїми варіантами й течіями, виступає різновидом, щоправда, цивілізованим, імперського базового світогляду і є найрадикальнішою, екстремістською формою лібералістичного мислення. Він розвинувся з пізньосередньовічного капіталізму, протестантської реформації, англосаксонського масонства, пуританства, віґіанства й утилітаризму та французького просвітництва й позитивізму XVII-XIX століть й успішно виграв конкурентну війну з іншими імперськими ідеологіями – німецьким націонал-соціалізмом та російським комунізмом – у столітті ХХ-му. При цьому йому вдалося успішно абсорбувати, а частково маргіналізувати консервативну та соціалістичну ідеї.
Ідеологічну структуру неолібералізму утворюють шість основних ідей-міфів:
1. Егоїзм (гіпертрофований індивідуалізм). Природна європейська повага до свободи індивідуальності трансформується в догматичне вивищення міфу про “права і свободи людини” (поза національний чи релігійним контекстом), котрі насправді передбачають максимальне забезпечення егоїстичних прав і свобод лише одного класу (страти) – класу багатої людини, «кочовика» Ж.Атталі, представника «плутократії» В.Парето, «олігархії» Г.Арендт чи «корпоратократії» Дж.Перкінса.
2. Псевдодемократія (олігархія, плутократія). За міфами про «ліберальну демократію» та демократичне, «відкрите суспільство» (К.Поппер) приховується жорстока правда про «олігархічну природу політики» (П.Круґман) – панування капіталістичної олігархії (топових політиків, чиновників, фінансистів, бізнесменів). При цьому, окрім видимого, офіційно обраного демократичного уряду, існує, на думку Едварда Бернейза, «невидимий уряд» «представників буржуазії», котрий є «справжньою правлячою силою» і котрий керує лібералістичним масовим суспільством (громадською думкою) за допомогою пропаганди.
3. Економічний колоніалізм. Міф про «вільний ринок», що начебто спонтанно вибудовує гармонійне суспільство всередині держав і в міжнародному просторі, приховує факт створення економічної системи, котра повною мірою забезпечує матеріальні інтереси (добробут) лише вузького прошарку фінансових та промислових капіталістів (олігархів) та повʼязаних із ними політиків, інтелектуалів, медійників, мафіозних босів, особливо через глобалізаційні процеси.
4. Обездуховлення (антикультурність). За міфами про «толерантність», «антидискримінацію», «політкоректність», «суспільство вільних», «мультикультуралізм» приховується стратегія, що дегуманізує й денаціоналізує людину та суспільство, що приводить до «катастрофічного обвалу культурних цінностей» (Ж.Рюс). Неолібералам ідеться про витворення «егоїстичної людини», бездумного споживача, матеріаліста й «космополіта» (Л. фон Мізес), про перетворення суспільства на «стадо виборців та податкодавців» (М. де Унамуно). Низка повоєнних антикультурних космополітичних революцій (філософська, художня, сексуальна, освітня, етична, феміністична, гендерна та ін.) призводять до знищення органічних ідентичностей людини – національної, релігійної, статевої, естетичної та ін., до знелюднення й атомізації суспільства.
5. Ліберальна держава. Справжньою метою цієї міфологізованої як «єдиної легітимної» політичної структури є не так захист демократії, свободи і миру (все це ілюзії), як захист великих власників – політичних та економічних інтересів правлячої олігархічної верхівки.
6. Глобальне панування. За міфом про підтримання й зміцнення миру й міжнародної безпеки, розвитку взаємовигідного співробітництва між народами та державами світу, часто приховується геополітичне бажання через інструментарій сильних держав до освоєння «політично порожніх просторів» (Г.Морґентау), тобто слабких держав – світового панування під проводом або якоїсь «демократичної» імперії, наддержави (гегемонізм), або космополітичного, наднаціонального «світового уряду» (мондіалізм).
Не випадково сучасний французький письменник Мішель Вельбек, чиї романи є суцільним протестом проти політики неолібералізму, заявляв: «Ми зрікаємося ідеології лібералізму, бо вона не здатна наповнити наше життя сенсом, вказати нам шлях до мирного співіснування індивіда з собі подібними в суспільстві, котре заслуговує називатися людським».
Ідея заробітку та торгівлі з Московією, прагнення поступитися національними інтересами України, її суверенітетом і територіями, щоб «Путін міг зберегти обличчя» – випливає із лібералістичного імперативу, з бажання західних олігархів заробляти будь-якою ціною, ціною України. А для цього треба догоджати московському деспотові та його імперським бажанням. З цієї ж ідеологічної бази беруться й різні бар’єри на шляху України до НАТО чи ЄС. Чого вартує лише зауваження лідера ключової держави Євросоюзу німецького канцлера Олафа Шольца, про те, що Україні потрібно відповідати неолібералістичним «критеріям»: «…країна може стати членом ЄС, якщо вона тривалий час є ліберальною демократією і може гарантувати верховенство права та соціальну ринкову економіку». В перекладі це означає, що слід відмовитись від значних обсягів свого національного суверенітету та національної ідентичності й бездумно виконувати команди ЄС як нового «старшого брата». Проти такого німецько-французького диктату, що перетворює ЄС із спілки рівних на приховану імперію, часто виступають інші країни єврозони, наприклад, Польща. А для Великої Британії це стало однією основних причин покинути союз.
З іншого боку, ми маємо на Заході (особливо у США, Польщі, Об’єднаному Королівстві, Канаді, Литві, Латвії, Естонії, Чехії, Словаччині, Австралії та ін.) протилежні підходи до оцінки російсько-української війни, маємо постійну військово-політичну й економічну підтримку нашого прагнення розбити й перемогти московського агресора, маємо численні наголошування на важливості збереження українського суверенітету й необхідності звільнення всіх окупованих кремлівською ордою територій. Ці ідеї випливають не лише із збігу певних експансіоністських ідей деяких західних наддержав із національними інтересами України з метою ослабити РФ як свого конкурента. Набагато більше тут, на наш погляд, промовляє інший базовий суспільний світогляд, котрий супроводжує все культурно-політичне буття Заходу від, як наголошують вдумливі націологи, часів Античності. Ідеться про націоналізм – ідеологію національної свободи, світогляд національної ідеї, стратегію національного державотворення.
Тому не відповідає дійсності уявлення про західні держави як начебто всуціль «ліберальні», насправді вони передусім національні, породжені національними ідеями, породжені прагненням забезпечити національні свободу, права й інтереси європейських народів. Тому в Західному світі, пори нищівний вплив неолібералізму, все ж є шанс на розвиток національно-державницьких проєктів, як це доводять приклади Швейцарії, Польщі, Балтійських та Скандинавських країн, Іспанії, Ірландії, Португалії та ін. В тотально рабському просторі «руского міра» таких шансів – нуль, навіть для самих московитів.
Саме з «національної ідеології» (Д.Донцов) – фундаментального світогляду, котрий породив політичну карту сучасної Європи та, значною мірою, решти світу і котрий протиставляється імперському та космополітичному світобаченню, випливають і націоналізми різних західних народів як їх конкретні націоцентричні політичні ідеології. Це вони спонукають західних лідерів і західні суспільства, долати лібералістичні міфи, упередження та настанови, й підтримувати такі базові європейські політичні вартості, як: національний суверенітет, право націй на самовизначення й культурну самобутність, національна держава, національне народовладдя, утвердження принципу загального блага, культивування патріотичної свідомості, вільне суспільство, захист свобод і прав нації та національної людини, взаємоповага до національних інтересів та ін.
Що переможе в західних елітах – поневолювальний, неолібералістичний імперіалізм та космополітизм чи свободотворчий націоналізм – покаже час. Нам же важливо, щоб у стосунках із Україною домінував саме націоналістичний підхід. Бо це в національних, а не імперських, інтересах Окциденту допомогти Україні перемогти московську навалу, захистити європейські держави й перетворити скажену кремлівську імперію на низку адекватних національних держав. Тоді ідейна вразливість Заходу ослабне, військово-політична позиція його набуде чітких та однозначних обрисів, а наші шанси на швидку й переконливу перемогу над ворогом зростуть.
25-26.05.2022 р.