Ідея євроінтеграції не спрацювала

Автор: . 16 Бер 2016 в 13:00

Михайло Угерський

 

 

Ідея євроінтеграції не спрацювала

 

 

Сучасність підкидає нашому суспільству все нові й нові проблеми. На тлі окупації частини українських територій путінською Московщиною, на тлі затяжної війни з Росією, в котрій Захід усе цинічніше підтримує нашого ворога – країну-окупанта, наплювавши на Будапештський меморандум 1994 р. і на власні начебто “священні” ліберально-демократичні принципи (прикладом чому підкилимні домовленості “партнерів” із Путіним та ідіотичні й антиукраїнські в суті своїй Мінські угоди), на тлі тотального зубожіння українців і збагачення окремих олігархів, на тлі диких і дивовижних, після трьох національно-революційних піднесень, процесів русифікації, дехристиянізації та денаціоналізації титульної нації, особливо у ЗМІ, на тлі безладу, взаємного обпльовування й хаосу у Верховній Раді, в оточенні Президента й уряді, на тлі розпачливих фінтів, погроз і проповідей топленого власними “любими друзями” премʼєра на тему “Я і члени мого уряду…”, на тлі на диво примітивної та безглуздої, але зручної для замовників брехні приручених “політекспертів”, на тлі масових переслідувань владою націоналістів та патріотів, передусім із числа майданівців та фронтовиків-добровольців, на тлі активізації проросійськиких (реваншистських) та сепаратистських рухів і сил стає все очевидніше – ідея євроінтеграції в якості “національної ідеї” знову (як і в часи “помаранчевих”) не спрацювала.

А якби спрацювала, то це було б чудо з чудес. Навіть якщо припустити, що ця ідея справді корисна для національного відродження, економічного утвердження та державного будівництва українців, а в цьому є вельми великі причини сумніватися, то й у цьому випадку ця надто дрібна, часткова для такої великої країни мета в жодному випадку не могла б стати обʼєднуючим політико-культурним фактором. Так не спрацювали колись і інші проголошувані неоколоніальною владою оманливі ідеї-приманки і якості “національних”: “демократії”, “економіки”,“боротьби з бідністю”, “вступу в ЄЕП” та ін.

Вироком для наших популістів-євроінтеграторів стали систематичне невдоволення їхніми хоч і вельми холуйськими й систематично антинародними діями з боку так званих “західних партнерів”: МВФ, ЄС, урядом США… Замало, замало, хлопці і дівчата “реформують”, тобто колонізують в інтересах Заходу країну, більше треба, ретельніше… І з Росією треба швидше миритись, забувши про національні інтереси, про Крим і Донбас: західний бізнес із москалями через Україну з її проблемами просто горить!.. Навіть ті дрібні санкції заважають (хоч і не всім і не у всіх проектах)… От і ультиматум Порошенкові з боку західних босів щодо призначення на окупованому Донбасі губернаторами відомих моквофільських українофобів-олігархів Ахмєтова й Бойка, мабуть, не випадковий…

Остаточним вироком для наших нещасних (але, Богу дякувати, не бідних!) “єврооптимістів” став не постійний тиск на президента, уряд та парламент з боку нових “стурбованих” євро- та американо-панів (наприклад, демократичний наказ провести вибори на Донбасі до липня; і нікого не цікавить, що там окупаційні російські війська – провести і все тут!), не розкручення запрошеними під тиском Заходу “варягами” скандалів (вітання пану Абромавичусу!) та власних популістських проектів (чого один Міхо вартує!), не дивовижна пропозиція європарламентарів щодо створення в Україні “сильного урядового офісу, який відповідатиме за реформування і гармонізацію законодавства до норм ЄС та матиме право звільняти міністрів, які неналежно виконують роботу в цій сфері” (чим не інструкція для єврорабів?), не постійні відтермінування безвізового режиму (немов тільки наявність віз стримувала розвиток нації!) і навіть не чітка, до речі, цілком прокремлівська, заява президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера: “Україна, безумовно, в найближчі 20-25 років не стане членом ЄС”. Отакої… А наші бідні єврохолуї так старалися, так брехали наївним людям… Але і не це стало останнім цвяхом у труну обожнення євроінтеграції, а той очевидний факт, що євроінтеграція не стала об’єднуючою ідеєю для влади та суспільства. Переконливий приклад цьому – та явна, оскаженіла боротьба за владу, боротьба не зважаючи ні на що, котра розгорілася між самими євроінтеграторами – президентською та премʼєрською командою, точно повторюючи події сумно відомої гризні помаранчевих вождів у 2005-2009-му роках. Але наслідки тепер можуть бути ще сумнішими: тоді ми віддали країну на відкуп проросійським злодіям, тепер – можемо просто втратити незалежність.

Але все це – закономірний наслідок. Наслідок діяльності, коли політику підміняють політиканством, а національну ідею її імітацією, симулякром, фейком. Нашим власть імущим не завадило б повчитися у світових (наприклад, в Ізраїлі, Японії, Саудівській Аравії чи Швейцарії) або вітчизняних націоналістів, що таке національна ідея, перш ніж пробувати вирішувати долю держави. А національна ідея, вчать націоналістичні мислителі, – це ідеологічна формула, котра виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства (наприклад, корупції, олігархічної плутократії, економічної кризи, екологічних проблем, відсутності політичного консенсусу і навіть війни чи окупації), але й із постійних інтересів народу. Вона націлює цей народ на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розвʼязання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень і задумів народу, і саме його буття в часу. На жаль, наші про кремлівські чи прозахідні політикани за двадцять пʼять років Незалежності ніяк не спроможні збагнути, що всі українські біди мали і мають насправді одну причину – бездержавність української нації. Тому ключ до вирішення на користь народу (а не чергового олігархічного клану чи закордонних ляльководів) всіх українських проблем один: створення української національної держави. Доречі, геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав той, чиїм іменем недавно клялися різні “донощики і фарисеї”, “дядьки отечества чужого” на різних імпрезах – Тарас Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Ці ж самі націоналістичні мислителі (як-от В,Іванишин) випрацювали націоцентричну програму державотворення та попереджали політикум та громаду: будь-яка підміна української національної (шевченківської) ідеї чимось іншим – це свідомий чи несвідомий злочин проти українського народу. То, може, нарешті настав найвищий час зайнятися не розбудовою євроколонії, а таки української національної держави?

 

 

 

Рубрики: Одним словом | Події та коментарі