ІДЕОЛОГІЧНА СПАДКОЄМНІСТЬ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛІСТИЧНОМУ РУСІ У ІІ-ІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Микола КРАВЧЕНКО,

м. Харків

 

ІДЕОЛОГІЧНА СПАДКОЄМНІСТЬ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛІСТИЧНОМУ РУСІ У ІІ-ІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

 

 

З розпадом СРСР і відродженням національної державності на українських землях у 1991 році на території новоутвореної держави починають з’являтися націоналістичні організації. Їх організаційні форми були найрізноманітнішими (від культурологічних клубів і комбатантських товариств до політичних партій і молодіжних спілок). Не менш різноманітними були і їх ідеологічні позиції (від поміркованої націонал-демократії до радикального соціал-націоналізму), але більшість з цих організацій претендували на ідеологічну спадкоємність від українських націоналістів середини ХХ століття, передусім від ОУН. Дослідженням історії та ідеології націоналістів І-ої половини минулого століття (і ОУН зокрема) сьогодні займається значне число науковців (С.Кульчицький, А.Кентій, Г.Касьянов, К.Бондаренко, Б.Червак та інші), українські націоналісти 1990-х років (в тому числі і їх ідеологія) також наразі досліджується принаймні кількома істориками (Е.Андрющенко, В.Кіпіані, Т.Кузьо, А.Умланд), але ідеологічна спадкоємність між цими двома рознесеними в часовому (та й певною мірою територіальному) просторі рухами є темою у фаховому історичному дискурсі практично недослідженою.

Звісно назвати дану проблематику абсолютно недослідженою було б невірно, адже протягом останніх років цілий ряд науковців торкалися її у своїх дослідженнях. Але ці спроби були або побіжні, а відповідно й неповні, або носили більш чи менш заангажований характер. Так, у 2005 р.  вийшла друком збірка «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія», що є підсумковою публікацією напрацювань робочої групи істориків, створеної при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. У кількох прикінцевих розділах цього дослідження питання ідеологічної спадкоємності у націоналістичному русі ІІ-ої половини ХХ століття побіжно розглядається в рамках дослідження про ідеологію ОУН та її фракцій. Побіжність цього огляду в цікавій для цього дослідження тематиці підкреслюється й тим, що ідеологічна спадкоємність розглядається тільки для організацій, що мають безпосередню організаційну спадкоємність (тобто тільки для політичної партії КУН та громадської організації ОУН (м)) [12, с. 469–474]. Втім, завдання у даної групи істориків було інакшим та на розкриття питання ідеологічної спадкоємності група від початку не претендувала. Темі ідеології українського націоналізму присвячено цілий ряд робіт К.Бондаренка, а деякі з цих робіт безпосередньо торкаються й питання ідеологічної спадкоємності. Але з огляду на те, що К.Бондаренко все активніше займається політичною діяльністю, його дослідження багато в чому є заангажованими, хоча автор і намагається дотримуватися виключно наукового стилю викладу матеріалу [2; 3]. Таким чином, тема ідеологічної спадкоємності між українськими націоналістами середини й кінця ХХ століття на сьогодні потребує повного та об’єктивного дослідження. Саме це й зумовлює актуальність даної розвідки.

Метою цього дослідження є з’ясування наявності чи відсутності ідеологічної спадкоємності між Організацією Українських Націоналістів та українськими націоналістичними організаціями кінця ХХ століття. Для виконання мети дослідження необхідно виконати такі завдання:

• з’ясувати визначальні постулати «первісної» ідеологічної позиції ОУН та їх зміну в процесі утворення та самостійного розвитку відламів ОУН;
• здійснення загального огляду українських націоналістичних організацій 1990-х років та порівняння їх ідеологічних доктрин з ідеологією ОУН та її відламів.

Отже, розпочати нашу розвідку пропонується зі з’ясування ідеологічної позиції ОУН. Найбільш повно її можна з’ясувати шляхом детального дослідження організаційної періодики та творів основних ідеологів-націоналістів. Але здійснення цього процесу в рамках даного дослідження просто неможливо, це надзвичайно важко навіть у межах окремої монографії. Але для нашого дослідження цілком достатнім є з’ясування лише визначальних постулатів цієї ідеологічної позиції у межах, достатніх для здійснення порівняльної характеристики ОУН (та її відламів) з українськими націоналістичними рухами кінця ХХ століття. Отже, для виконання першого завдання дослідження варто проаналізувати передусім постанови Великих Зборів ОУН, адже саме ці документи містять узагальнення основних ідей організації і саме за цими джерелами найбільш яскраво простежується її ідеологічна еволюція.

І-й Великий Збір (Конгрес Українських Націоналістів) відбувся у 1929 році у Відні і став фактично установчим з’їздом для Організації Українських Націоналістів. Його постанови стали першим систематизованим викладом світогляду ОУН та ідеологічних засад новоствореної організації. П. Мірчук стверджує, що перші тертя на ідеологічному грунті виникли в ОУН вже на Конгресі. У «Нарисі історії ОУН» він подає полеміку між делегатами краю (С.Ленкавським та С.Охримовичем) та представниками еміграції (Д.Демчуком та Д.Андрієвським, останній – ідеологічний референт ПУН). За словами П.Мірчука ідеологи-емігранти «намагалися включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини». У цій полеміці перемагають крайовики, бік яких приймає Ю. Вассіян (голова ідеологічної комісії Конгресу) [11, с. 91]. З.Книш категорично і аргументовано не погоджується з позицією П.Мірчука, наводячи цілу низку статей Андрієвського у організаційних виданнях «Народна думка» та «Розбудова Нації», де ідеологічний референт ПУН нищівно критикує ідеологічну позицію керівництва «уенерівців», отже й прихильником «уенерівщини» він бути ніяк не міг [9, с. 117–118]. Очевидно, що така заангажованість П.Мірчука пояснюється повоєнними ідеологічними суперечками між «бандерівцями» (до яких належав П.Мірчук) та «мельниківцями» (до яких належав З. Книш). Якщо подібні суперечки і мали місце на Конгресі Українських Націоналістів, то їх масштаб однозначно перебільшений і вони скоріше за все абсолютно не стосувалися фундаментальних світоглядних засад. Адже блок програмних установ укладався шляхом консенсусу, що було зумовлене необхідністю задовольнити всіх, хто йшов на організаційне єднання. Отже, говорити про неусталеність світоглядно-ідеологічної позиції ОУН від самого початку її існування та міжфракційну боротьбу на даному етапі по меншій мірі необґрунтовано. З іншого боку укладання постанов І Великого Збору ОУН на основі консенсусу між всіма учасниками Конгресу зумовило їх узагальнюючий і декларативний характер. Г. Касьянов цілком слушно зауважує, що постанови І Великого Збору ОУН більше нагадують загальний маніфест, ніж докладно продуману стратегічну програму [12, c. 453]. Та загальні засади світогляду ОУН задекларовані вже у цих постановах. Нація визнається найвищим типом людської спільноти, «вихідним заложенням кожної чинности та метовим назначенням кожного прямування українського націоналізму» [9, с. 152], а держава визначається найбільш оптимальною формою існування нації. Окреслюється загальна стратегія визвольної боротьби ОУН за схемою: національне визволення (у формі національної революції) – державне закріплення (у формі національної диктатури) – національно-державний розвиток. Визначаються також основні засади діяльності ОУН – «всеукраїнство, надпартійність й монократизм» [9, с. 155].

Постанови ІІ-го Великого Збору ОУН (Рим, 26.08.1939 р.) є органічним продовженням і деталізацією постанов Конгресу Українських Націоналістів 1929 року. У цих постановах досить чітко видно авторство Миколи Сціборського, заступника голови ПУН (спочатку Є. Коновальця, потім А. Мельника) і провідного ідеолога «дорозкольної» ОУН. Саме Сціборський є також автором проекту Конституції Української Держави 1940 р. (оригінальна назва – «Нарис проєкту основних законів Української Держави») [18] та фундаментального для українського націоналізму ідеологічного твору «Націократія» (видана друком у 1935 р. у Парижі) [15]. Ці три витвори націоналістичної ідеології (Постанови ІІ-го Великого Збору, проект Конституції та «Націократія») найбільш повно окреслюють світоглядні засади ОУН. Вони характеризують український націоналізм як рух революційний, волюнтаристичний, антидемократичний, протикомуністичний, войовничо-ідеалістичний та мілітаристичний. Окрім того, базовими рисами ідеології «дорозкольної» ОУН були культ дії, державний синдикалізм, етатизм, надкласова солідарність, примат національного над загальнолюдським.

У питанні про ідеологічні засади українського націоналізму не можна не згадати й творів Дмитра Донцова, який хоч ніяк формально не був пов’язаний з ОУН, але його вплив на формування світоглядних принципів Організації важко переоцінити. Його провідна праця «Націоналізм» у 1926 році (тобто ще до утворення єдиної ОУН) поклала початок оформленню єдиної українській націоналістичній ідеології [6]. Г. Касьянов намагається розрізнити чинний («донцовський») та інтергральний («організований») український націоналізм,  приписуючи першому характер деструктивного філософствування і тотальної нігілістичної критики, а другому – форму конструктивної політичної програми [12, с. 448–449]. Серед прихильників «донцовської» гілки націоналізму Г. Касьянов називає «крайовиків», а провідниками «організованого» націоналізму він називає націоналістів-емігрантів. Таким чином, Г. Касьянов по суті продовжує заангажовану лінію П. Мірчука про «початкові» ідеологічні тертя між крайовиками й емігрантами в ОУН. Між тим і чинна, і інтегральна сторони націоналістичної ідеології ніяк не суперечать, а навіть органічно доповнюють одна одну. Розбіжності між «донцовським» та «організованим» українським націоналізмом, які наводить  Г.Касьянов, є «натягнутими» і не дають ніяких підстав розподіляти ці дві сторони єдиної ідеології. Адже навіть після першого розколу в ОУН у 1940 році та подальшого утворення «мельниківської» і «бандерівської» фракцій, серйозних ідеологічних відмінностей між «матірною» і «революційною» ОУН не було. З чим, до речі, погоджується і сам Г. Касьянов [12, с. 454].

Постанови ІІ-го Великого Збору ОУН (які по суті стали програмою для ОУН (м)) та постанови ІІ-го Великого Збору Революційної ОУН (відбувся у Кракові 1–4.04.1941 року і став програмою для «бандерівців») в ідеологічному плані особливо не відрізнялися [13]. Найбільш характерно подібність обох програм виявляється у головній меті обох фракцій, яку мельниківці бачили у створенні «Української Суверенної Соборної Держави», а бандерівці – в утворенні «Суверенної Соборної Української Держави».  Цікавою відмінністю між програмами є вождистський характер керівництва Організацією, який наполегливо декларували мельниківці (А. Мельник навіть продовжує використовувати титул «Вождь Нації», яким до цього було прийнято титулувати Є. Коновальця як єдиного лідера українського націоналістичного руху), а бандерівці намагалися всіляко уникати, декларуючи принципи керівництва Організацією у більш демократичному ключі.  Між тим, А. Мельник (на відміну від Є. Коновальця) на роль харизматичного «Вождя» ніяк не підходив та у його керівництві важко віднайти авторитарні риси, натомість С. Бандера, який від самого початку єдино визнаним керівником фракції не був ані фактично, ані формально, з часом набув все більш авторитарних рис і керував Революційним Проводом достатньо харизматично.

Серйозні ідеологічні розбіжності між мельниківцями та бандерівцями можна спостерігати лише від часів ІІІ-го (Надзвичайного) Великого Збору Революційної ОУН, що відбувся 21-25 серпня 1943 року на Тернопільщині. У постановах Збору висуваються тези про знищення всіх форм класової експлуатації (замість ідеї національної солідарності), побудову всенародної держави (замість держави національної), «вільну людину» (замість примату національних цінностей над загальнолюдськими) [13, с. 99–112]. Гасло «Україна понад усе!» поступається місцем гаслу «Свобода народам! Свобода людині!». Загалом постанови ІІІ-го Збору ОУН (б) змінюють ідеологічний вектор Організації з інтегрально-націоналістичного у соціал-демократичний бік. Такі зміни в організаційній ідеології пояснюються передусім зовнішніми обставинами.  Соборницький характер ідеології ОУН змушував бандерівців все більше зважати на інтереси представників підрядянської України. Отже, до організаційних рядів вливається нові люди – представники Сходу, які на відміну від інтегральних націоналістів Заходу, стоять на націонал-демократичних позиціях, деякі риси якої мають відверто соціалістичний чи навіть націонал-комуністичний характер.

Настільки різка зміна ідеологічних позицій не могла не викликати нестабільності в рядах Революційної ОУН. Провід, представники якого у більшості своїй перебували на еміграції (С. Банедра, Я. Стецько, С. Ленкавський та інші) по суті продовжували триматися «дорозкольних» позицій, розглядаючи ідеологічні метаморфози як тактичний хід. Натомість крайові ідеологи (передусім П. Полтава та О. Дяків-Горновий) сприймали ідеологічну ревізію цілком серйозно. Між тим абсолютна більшість націоналістів на низовому рівні були зайняті активною підпільно-партизанською діяльністю, що фактично зумовлювало ігнорування ними ідеологічних метаморфоз. Тому, новий розкол (відокремлення ОУН(з)-двійкарів) розтягнувся на 1946–54 роки.

Таким чином, український націоналістичний рух до кінця 1950-х років являв собою три взаємно ворогуючі організаційні структури –ОУН (м), ОУН (б) та ОУН (з). Перші дві організації (мельниківців та бандерівців) мінімально відрізнялися в ідеологічному плані, дотримуючись інтегрально-націоналістичних позицій, третій же відлам ОУН (двійкарі) – стояв на націонал-демократичній платформі.  Постанови Післявоєнних Великих Зборів ОУН свідчать про поступову ідеологічну еволюцію у націонал-демократичному напрямі обох відламів (маються на увазі бандерівці і мельниківці, адже двійкарі на цих позиціях стояли від початку).

Так, ІІІ-й Великий Збір ОУН (м) у серпні 1947 року скасував принцип монократизму, хоч і поки що у досить розмивчастих формулюваннях. ІV-й Великий Збір ОУН (м) у серпні 1955 року схвально згадував державницький досвід України у 1917-1920 рр., що очевидно було свідченням зближення мельниківців з Державним Центром УНР в екзині (тією самою «уенерівщиною»). Чіткі тези «Націократії» М. Сціборського поступаються місцем більш м’яким (хоча й багато в чому тотожнім) формулюванням національного солідаризму О. Бойдуника, який став провідним ідеологом мельниківців. Остаточною точкою у «демократизації» ОУН (м) стає її VІІ-й Великий Збір у 1970 році. Новим організаційним гаслом стає «Україна – спільне добро всіх її громадян», демократичний лад та політичний плюралізм стають головними засадами ідеології ОУН (м) [17]. ХІІ-й Великий Збір ОУН (м) у 1993 році вперше проводився в Україні і засвідчив, що не зважаючи на збереження старої назви, організація остаточно перейшла на націонал-демократичні позиції. Єдине, чим ОУН (м) намагалася відрізнятися – це заперечення принципу партійності. Ця теза зумовила реєстрацію ОУН (м) в Україні у вигляді громадської організації і остаточно поставила хрест на її ролі в політичному житті країни.

Бандерівці на відміну від мельниківців формально трималися інтегрального націоналізму до початку 1990-х. Постанови ІV-го Великого Збору (1968 р.) та VІІ-го Великого Збору (1987 р.) фактично не відрізнялися одна від одної. Звісно всі різкі кути формулювань «дорозкольної» ОУН були «згладжені», але й відвертого повороту у націонал-демократичний бік зроблено не було. Між тим дійсно ідейне членство, яке суворо трималося інтегрально-націоналістичних позицій, змінилося новим поколінням, для яких ця ідеологія була лише батьківською традицією і розуміння її відбувалося виключно через призму плюралістично-демократичного зовнішнього середовища діаспори. Тож визначення ідеологічної позиції ОУН (б) на початку 1990-х років як націоналістичної є також не достатньо обґрунтованим.

Між тим саме той факт, що ОУН (б) формально лишилася на позиціях інтегрального націоналізму зумовив певну «престижність» організаційної та ідеологічної спадкоємності саме від цієї структури для націоналістичних організацій 1990-х років.

Огляд українського націоналізму кінця ХХ століття варто розпочати з юридичного і організаційного нащадка ОУН (б) – політичної партії Конгрес Українських Націоналістів (КУН). Партія була створена Проводом ОУН (б) як своєрідна структура-«парасолька», яка мала стати міжорганізаційним об’єднанням всіх націоналістичних сил. Саме тому було замінено назву ОУН (яку бандерівці лишили для не чисельної елітарної (як їм здавалося) структури) на більш нейтральну КУН, яка очевидно мала асоціюватися з установчно-об’єднавчими процесами у націоналістичному середовищі. Щодо ідеологічної позиції КУН, то її було чітко окреслено у матеріалах І-го Збору КУН [7]. І хоча тексти матеріалів І-го Збору КУН текстуально дуже нагадують постанови повоєнних бандерівських з’їздів, але водночас вони (матеріали КУН) яскраво висвітлюють націонал-демократичність партійної ідеології. Очевидно форма міжорганізаційного політичного об’єднання, яким КУН планувався на початку утворення, була розрахована передусім на прихильників різних відламів ОУН, передусім двійкарів та мельниківців, які на той час вже міцно стояли на націонал-демократичних позиціях. Загалом ідеї КУН більше нагадують ідеї двійкарів чи повоєнних мельниківців, ніж бандерівську доктрину. Очевидно не випадково у своїй доповіді на ідеологічній секції І-го Збору секційний голова Петро Дужий серед ідеологічних попередників КУН згадує не тільки бандерівських лідерів (самого С. Бандеру, Я. Стецька, С. Ленкавського), але й ідеологів ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору (П. Полтаву та О. Дяківа-Горнового) [7, с. 17]. В такому ж ключі написана і програма КУН, в якій революційна боротьба остаточно поступається легальним чинникам, а національний солідаризм – ринковій економіці [10, с. 12–13]. Втім формальна організаційна спадкоємність, стилістика промов і повсякчасні посилання на націоналістичні гасла до сьогодні у пересічних громадян складають хибне враження про КУН як про ідейного нащадка ОУН (б).

Іншою націоналістичною структурою, яка претендує на безпосереднє (принаймні ідеологічне) походження від ОУН (б) є Всеукраїнська Організація «Тризуб» ім. С. Бандери. Дана організація утворилася у 1993-94 роках. Її первісним ядром стали вихідці з УНА-УНСО, а Провідником – колишній командир Дрогобицького УНСО Василь Іванишин. Як стверджують лідери цієї організації первісно вона творилася з ініціативи ОУН (б), яка по поверненні в країну намагалася реалізувати так звану систему «птаха» (планована структура націоналістичного руху символічно зображувалася у вигляді птаха, головою якого мав бути внутрішній орден – ОУН (б), а крилами – політична (КУН) та парамілітарна («Тризуб») організації) [1, с. 292–293]. На протязі 1990-х КУН і «Тризуб» дійсно діяли у відповідності до цієї схеми (перша організація займалася виключно політичною діяльністю, інша – виключно паравійськовою), але при цьому ОУН (б) однозначно не виконував ролі націоналістичного ордену. Що ж до ідеологічної позиції «Тризубу», то її дійсно можна назвати найбільш близькою до ідеології повоєнної ОУН (б). Тобто, вона являла собою інтегральний націоналізм, переформульований у відповідності до вимог західної дійсності 1960–1980-х рр. Але на відміну від ідеології КУНу, яка з 1993 року фактично лишилася на місці, ідеологія «Тризуба» набула в процесі організаційної діяльності певних визначальних рис. По-перше, в «тризубівській» ідеології надзвичайно важливе місце почала відігравати християнська релігія, яка в ідеології ОУН (б) не мала такої помітної ролі. Для «Тризубу» – націоналізм та християнство стали двома рівнозначно важливими елементами ідейної позиції [5]. По-друге важливе місце в системі ідеологічних першоджерел для «Тризуба» посіли твори його першого Провідника Василя Іванишина («Державність Нації», «Нація і мова» та інші), особливо після його смерті у 2007 р. По-третє у «Тризубі» ім. С. Бандери плекається своєрідний «культ особи» організаційного патрона – Степана Бандери, цитатник висловів якого є для «тризубівців» кишеньковою книгою. В цілому в процесі свого розвитку саме «Тризуб» ім. С. Бандери, а не ОУН (б) робив конкретні кроки для перетворення у націоналістичний орден. Хоча очевидно розуміння самого поняття «орден» для діаспорних ОУНівців та «тризубівців» було різним: перші бачили в ньому елітарну надорганізаційну структуру, а другі – націоналістичний варіант чернецького чи духовно-лицарського братства.

Ще однією націоналістичною структурою, яка претендувала на свою організаційну спадкоємність від ОУН (б) було Всеукраїнське Політичне Об’єднання «Державна Самостійність України» (ДСУ). Ця політична партія була заснована у 1990 р. двома колишніми політв’язнями-дисидентами – Зиновієм Красівським та Іваном Кандибою. Як стверджує 7-й голова Проводу ОУН (б) Стефан Романів [16], Зиновій Красівський до своєї смерті у 1991 році очолював Провід ОУН (б) в Україні. А перший голова ДСУ Іван Кандиба прямо стверджує, що ДСУ планувалося спочатку не як нова політична сила, а як база для розбудови мережі ОУН (б) в Україні. А назва ДСУ була обрана виключно з тактичних міркувань, адже у 1990 р. назву ОУН в Україні використовувати не було можливості. Більше того, І.Кандиба заявляє, що ІV-й Збір ДСУ у 1993 р. мав оголосити про саморозпуск партії і перехід її членства до структур ОУН (що він особисто і зробив) [4, с. 15], але нове партійне керівництво, яке складалося з нового покоління українських «недіаспорних» націоналістів,  зробило інакше. Роман Коваль, який очолив ДСУ у 1993 р. перетворив партію на досить яскраве політичне явище. Ідеологія ДСУ базувалася передусім на творах ідеологів «дорозкольної» ОУН. Саме представники ДСУ повернули у науковий та іделогічний обіг «Націократію» М. Сціборського, яка з 1940-х років не перевидавалася. Досить радикальна ідеологічна позиція «дорозкольних» націоналістів в ідеології ДСУ доповнилася не менш радикальними творами власних ідеологів («Підстави Націократії» і «Філософія Українства» Романа Коваля та «Дух крові» і «Основи санації» Анатолія Щербатюка). І проти Коваля, і проти Щербатюка порушувалися кримінальні справи «за розпалювання міжнаціональної ворожнечі», Щербатюк навіть був ув’язнений. Тож ідеологію «дорозкольної» ОУН ідеологи ДСУ певною мірою «модернізували» під новітні умови, в тому числі й доповнили деякими расистськими і великодержавницькими рисами. Але ДСУ не відіграла серйозної ролі на політичній арені України. У 2003 р. вона була знята з реєстрації, хоча й до цього, у 1998 р., вона встигла прийняти участь у парламентських виборах у складі блоку «Менше слів».

Партнером по блоку у ДСУ була інша націоналістична організація – Соціал-Національна Партія України (СНПУ). Дана структура була утворена у 1991 році у Львові на базі об’єднання Варти Руху (силового крила Руху до його перетворення на партію), Студентського Братства Львова, Організації української молоді «Спадщина» та організації українських ветеранів Афганістану [8]. СНПУ не мала ніякої організаційної спадкоємності від ОУН, але за свою ідеологічну основу партія взяла твір Ярослава Стецька (Провідника ОУН (б) у 1968–86 рр.) «Дві революції». Прийнявши за основу загальні засади ідеології ОУН, СНПУ будує над цим ідеологічним базисом власну ідейну надбудову. В основі цієї надбудови лежать ідеї соціальності, великодержавності та загальноєвропейського месіанізму. У проектовій програмі СНПУ зразка 1991 року стверджується, що гасло «Самостійна Україна» необхідно замінити гаслом «Велика Україна». СНПУ визнає походження своєї ідеології від ідей ОУН, але вважає її явищем сучасності, отже власній ідеологічній позиції її керівництво надає окрему назву – соціал-націоналізм. Не зважаючи на недвозначний здавалося б символізм (назва соціал-націоналізм, партійний символ «Ідея Нації» та однострої молодіжного крила навіюють аналогії з німецьким націонал-соціалізмом), керівництво СНПУ було дуже обережним у формулюваннях. На відміну від керівників ДСУ, лідери СНПУ нікому не давали підстав звинувачувати себе у «розпалюванні міжнаціональної ворожнечі». Але у 2004 р. СНПУ також закінчило своє «соціал-націоналістичне» існування: з приходом нового партійного керівництва була змінена назва і символіка партії, а назва «соціал-націоналізм» для означення партійної ідеології використовуватися перестала. Як ОУН (б) перейшовши фактично на націонал-демократичну платформу ніколи офіційно не відмежовувалося від інтегрального націоналізму, так і СНПУ (точніше від 2004 р. ВО «Свобода») до сьогодні від соціал-націоналізму не відмежовується, хоча й соціал-націоналістичних гасел офіційно не висуває.

Але найбільш яскравим явищем у націоналістичному русі 1990-х років була безсумнівно Українська Національна Асамблея (УНА) та її бойове крило Українська Народна Самооборона (УНСО) зокрема. УНА утворилося  на базі Української Міжпартійної Асамблеї, що була своєрідним координаційним органом українських партій на гуртів,  що являли собою націоналістичну альтернативу націонал-комуністичному та націонал-демократичному політичним спектрам. Однією з організацій-засновниць УМА була Націоналістична фракція СНУМ, яка згодом стала кадровою основою для Української Націоналістичної Спілки (УНС, фактично внутрішнього ордену всередині УНА-УНСО). Саме цій структурі вдалося реалізувати систему «птаха», яку планував свого часу Провід ОУН (б) по поверненні в Україну. УНА у цьому «птахові» виконувала роль політичного крила (партія спромоглася провести 3 депутатів у Верховну Раду, які виконували там самостійну роль і не долучалися до жодних блоків чи фракцій), УНСО – військового крила (його бойовики приймали участь у військових конфліктах у Придністорв’ї, в Абхазії та Чечні), а УНС – виконувала роль внутрішнього націоналістичного ордена. Саме ідеологія УНС стала базисом подальшої ідейної позиції всієї УНА-УНСО. Загальні засади ідей УНС були опубліковані під назвою «Ідеольогічна плятформа Української Націоналістичної Спілки» [14, с. 6] у партійному виданні «Голос Нації» у 1994 році (хоча документ датований 1990 роком і однозначно у внутрішньому використанні вживався до цього). Ця ідеологія багато в чому нагадує ідеологію «дорозкольної» ОУН: вона наскрізь ідеалістична, войовничо-мілітарна, експансивна й месіанська. Але на відміну від елітарної ОУН, ідеї УНС різко егалітарні. Крім того, УНС приділяє значну увагу (щоправда порівняно меншу, ніж «Тризуб» ім.С.Бандери) християнському релігійному фактору. Великий вплив на первісну ідеологію УНА-УНСО здійснив її Провідник Дмитро Корчинський. Він же ймовірно є автором «Ідеольогічної плятформи» УНС. В процесі організаційного розросту ідеологія УНА-УНСО все більше відхилялася у бік егалітаризму. Незгода більшості керівного складу з такою стратегією розвитку стало формальним приводом для виходу Дмитра Корчинського з лав УНА-УНСО у 1997 році. Це стало для організації серйозним ударом. І хоча УНА-УНСО ще досить активно діяло до 2001 року, але ідеологічно організація відійшла від своєї досить оригінальної ідейної позиції (такої собі суміші експансивного й егалітарного націоналізму-мілітаризму) до стану «націоналістичної невизначеності» (середньої позиції між націонал-демократією та формальним інтегральним націоналізмом накшталт ОУН (б) у 1980-х роках).

Отже, з’ясувавши визначальні постулати «первісної» ідеологічної позиції ОУН (та їх зміну в процесі утворення та самостійного розвитку відламів ОУН) і здійснивши порівняльний аналіз ідеологічних доктрин українських націоналістів кінця ХХ століття з ідеологією ОУН та її відламів, можна зробити певні висновки щодо ідеологічної спадкоємності в українському націоналістичному русі у ІІ-й половині століття.

«Первісна» ідеологічна позиція ОУН характеризувалася волюнтаризмом, антидемократичністю, протикомуністичністю, державництвом, войовничим ідеалізмом, мілітаризмом, революційним характером боротьби, культом дії, надкласовою солідарністю, приматом національного над загальнолюдським. Але в процесі свого історичного розвитку ОУН пережила кілька розколів, в результаті яких утворилися самостійні відлами-фракції (бандерівці, мельниківці, двійкарі). Останні від початку стояли на позиціях націонал-демократії з ознаками соціалізму та націонал-комунізму, а інші два відлами у повоєнні часи, поступово «дрейфуючи» в бік націонал-демократії, все ж намагалися зберігати первісні інтеграл-націоналістичні ідеї беззмінними. Між тим жоден з відламів ОУН не зміг зберегти «первісної» іделології ОУН. Перші (мельниківці) остаточно стали націонал-демократами у 1970 році, а бандерівці – з утворенням КУН у 1993 році.

Але не зважаючи на перерваність спадкоємності організаційної ідеологічна спадкоємність між українськими націоналістами середини і кінця ХХ століття все ж простежується доволі чітко.

Конгрес Українських Націоналістів, не зважаючи на формальне організаційне походження від ОУН (б) ідеологічно являє собою певну еклектику між повоєнними бандерівцями і двійкарями, причому набагато ближче до останніх.

«Тризуб» ім. С. Бандери в ідеологічному плані стоїть найближче до повоєнної ОУН (б), але «тризубівська» ідеологія не є тотожною ідеям бандерівців, її варто розглядати скоріше як розвиток повоєнних бандерівських ідей. Ідеологія «Тризубу» має чітко виражену і надзвичайно важливу релігійно-християнську складову.

СНПУ та ДСУ стоять найближче до «дорозкольної» ідеології ОУН, але і їх ідеї не тотожні ідеям ОУНівців 1930-х. Адже їх ідеологія носить визначальні риси соціально-орієнтованої, месіанської, великодержавницької та навіть до певної мірі расистської. Використання терміну соціал-націоналізм (не тільки до ідеології СНПУ, але й до ідей ДСУ) є досить обгрунтованим.

Ідеї ж УНС, що стали базисом для ідеології УНА-УНСО, також мають багато спільних рис з «дорозкольною» ОУН, але на відміну від елітарних за своєю суттю соціал-націоналістичних ідей, УНСОвський світогляд є цілком егалітарним.

Таким чином, всі вище перераховані українські націоналістичні структури можна назвати ідеологічними спадкоємцями ОУН, але міра цієї спадкоємності для кожної з зазначених організацій є різною. Не варто забувати також, що ідеологічна спадкоємність не є синонімом ідеологічної тотожності, отже кожна зі структур-нащадків, хоч і несе на собі певний ідейний відбиток ОУН, але сама по собі являє абсолютно своєрідне явище. Доречі, більшість згаданих націоналістичних структур 1990-х років на сьогодні вже не існує і на початку ХХІ століття в українському націоналістичному русі поступово набуває актуальності питання ідеологічної спадкоємності вже від УНА-УНСО, ДСУ чи СНПУ, адже минають часи і змінюються покоління.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрющенко Е. Конфлікти, розколи і спроби об’єднання в українському націоналістичному русі (1990–2005 рр.) / Андрющенко Е. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2012. – Вип. XXXII. – С. 292–296.
2. Бондаренко К. Блеск и нищета украинского национализма / Бондаренко К. // Зеркало недели (Київ). – 2002 – 5 января. – №1. – С. 7–10.
3. Бондаренко К. Праві в Україні: запекла боротьба за маргінес / Бондаренко К. // Культурологічний часопис «Ї». – 2000 – №16. – С. 105–116.
4. Відкритий лист І.Кандиби // Вітчизна (Донецьк). – 1994 – ч.1 (2). – С. 15.
5. Всеукраїнська Організація «Тризуб» ім.С.Бандери // Офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://banderivets.org.ua/.
6. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон: Українська видавнича спілка; Торонто: Ліга визволення України, 1966. – 363 с.
7. Єдино правильний шлях: вибрані матеріали Першого Збору Конгресу Українських Націоналістів – К.: видання КУН, 1993. – 103 с.
8. Історія Всеукраїнського Об’єднання «Свобода» // Олег Тягнибок – кандидат на пост Президента України (агітаційна брошура), 2010. – С. 67–72.
9. Книш З. При джерелах українського організованого націоналізму – Торонто: Срібна Сурма, 1970. – 187 с.
10. Конгрес Українських Націоналістів. Програма і Статут – К.: видання КУН, 1993. – 40 с.
11. Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Т. 1: 1920–1939. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – 597 с.
12. Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія – К.: Наукова думка, 2005. – 495 с.
13. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. (зб.док.) — Торонто: Канадське товариство приятелів України, 1955. – 372 с.
14. Програма Української Націоналістичної Спілки // Голос Нації: тижневик УНА-Захід – 1994. – № 13 (76). – C. 6–8.
15. Сціборський М. Націократія. – Прага: Пробоєм, 1942. – 152 с.
16. Треба в себе вірити і брати відповідальність (інтерв’ю з Головою ОУН (б) С.Романівим) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://maidan.org.ua/2012/02/holova-oun-b-stefan-romaniv-treba-v-sebe-viryty-i-braty-vidpovidalnist/.
17. Україна – спільне добро всіх її громадян: матеріали VІІ Великого Збору українських націоналістів. – Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971. – 130 с.

18. ЦДАВОВУ України – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 1–9.