Ідеологеми з ядерним компонентом “нація” та “національність” на сторінках “Ab іmperio”

Автор: . 30 Лип 2020 в 23:29

Оксана Микитюк

Ідеологеми з ядерним компонентом “нація” та “національність” на сторінках “Ab іmperio”

Для Росії розгляд націоналізму та пропагування великої російської нації є звиклим та природним прагненням. Російські редактори тижневика та автори “Ab іmperio” творять та обговорюють російський націоналізм та проводять круглі столи, присвячені цій доктрині, наприклад, “Національна ідея в Росії XIX століття” (Мильчина, 2001), “Націоналізм в імперській Росії: ідеологічні моделі та дискурсивні практики” (Мильчина, 2002). Викликає неабияку захоплення, як ця різнорідна федеральна країна утверджує своє і творять сильну націю, натомість українські дослідники  шукають атрибутивних модифікаторів на зразок, демократичний націоналізм чи навіть ліберальний націоналізм (що є оксимуроном) та постійно виправдовуються за свої національні вчинки.

Позицію щодо визначення максими нація в журналі “Ab іmperio” увиразнюють слова Й. Фіхте (висловлені в промові Г. Кона): “Нація означає для нас можливість мати ідеал, який, з одного боку, приводить істотного самопізнання, а з іншого боку, до того самопізнання, яке розширює та скріплює наші можливості, об’єднує та консолідує, відкриває, по-третє, шлях до духовного життя всього людства” (Кон, с. 262); “Нація вічна, її підтримує дух, вона не розділяє людей, а об’єднує, вона передбачає ідеал, що включає людей, які пов’язують одну людину з її братами і дають їй розуміння сутности інших індивідуальностей та інших народів (Кон, с. 270). Отже, променисті дефініції Г. Кона утверджують природний стан будь-якої людини, бо починаємо своє життя завжди з любови до свого рідного. Первісно любимо своїх батьків, дітей, країну, а далі можемо ще виявляти почутті й до інших, але, точно, не навпаки. Далі маємо визначальні переконання про зв’язок нації, національности та життя. Г. Кон цитує Й. Фіхте і щодо розуміння національности: “національність – це життя, і як будь-яке життя – це розвиток і дух; але говорячи про національність як про дух і життя, ми говоримо не про те, що потрібно робити, щоб бути національними, а про те, як необхідно чинити” (Кон, с. 263). Ці позитивні марковано аксіоматичні цитати підходять до визначення життя будь-якої країни, позаяк усі держави проходили чи проходять період свого націоналізму.

Націоналізм для (за “Ab іmperio”) – це прекрасно, проте оптика журналу крізь призму підколоніяльних країн набуває зовсім не націєцентричних форм. Логічно, що в статті І. Сікорського проаналізовано досвід Е. Ренана, який говорить про націоналізм в Европі, що полягає в існуванні власних національних музеїв, національних картинних галерей та бібліотек, національних академій тощо. Усе начебто виглядає чудово, проте далі йде звичний сценарій імперського мислення, оскільки І. Сікорський наводить “формулу Соловйова” (суть її: від особистості через національність до вселюдськості) (Сикорский, с. 244). Автор розповідає, як відбувається злиття рас, племен, етнографічних груп, родів і т. д., що дає в результаті націю. На думку дослідника, злиття слов’янської і фінської раси дало російський народ. Далі фінська мова “поступилася місцем” російському мовленні і фіни добровільно свою мову забули, бо вона була складна для вираження думки (Сикорский, с. 247). Цей аргумент (про добровільне забування мови) настільки абсурдний, що складно його навіть пояснювати. За час існування СРСР зникло понад 70 великих та малих мов. Р. Кісь пише про унікальну чукотську мову, цінність якої для етнолінгвокультурного ареалу величезна, позаяк Приміром, звичайна палиця (кэн’унэн’) може бути баланстром, слугувати для напрямку руху оленів, засобом для відлякування ведмедів, предметом для перенесення вантажів, атрибутом ритуальної дії і т.д., відтак – це “своєрідний пучок, або згусток смислів, які охоплюють, хай навіть у зредукованому вигляді, уявлення про довкілля” (Кісь, с. 215). Отже, осмислення тундрового досвіду, пов’язаного, передусім, з оленярством, “реконструює та реструктурує сам досвід” (Кісь, с. 187). Ця самобутня чукотська мова перебуває під загрозою зникнення, позаяк її використання обмежується лише початковою школою та вивченням лише як предмета в середній школі, тому вмирання її – це лише часовий вимір. Учені наголошують, що на сьогодні “щонайменше половина з 6800 існуючих мов можуть зникнути до кінця століття”, навіть найагресивніші мови “не можуть почуватися в безпеці: зоднаковіння світу (як і будь-якої системи) наближає його до загибелі. І тому згасання кожної мови є ще одним кроком до вселенської ентропії” (Півперак, с. 67). Тому така потрібна до сьогодні є кожна мова, яка є світосприйняттям та ствітовиміром кожного народу.

Цікаво, що Ф. Беккер у своїй розвідці намагається пояснити користь глобалізації, що впритул торкається України. Дослідниця аналізує поняття етнічности на основі американського суспільства, яке намагалося бути взірцем “плавильного котла” (Беккер, с. 73) та творити американський спосіб життя. Проте з плином часу на передові позиції вийшов варіянт “салатниці” (salad bowl) – усвідомлення відмінностей в єдности: за американцями закріпили їх власну, специфічну етнічність, що мало спричинити конструювання єдиного суспільного горизонту. При цьому іспанськомовних, афроамериканців, емігантів та місцевих прирівняли до інший диференційних категорій, наприклад, як гетеро- чи гомосексуалістів (Беккер, с. 73). Висновок статті очевидний: поняття етнічности мало з самого початку політичну конотацію. Щодо України, то глобалізм є вкрай небезпечний, позаяк національну свідомість українців спотворювали всі окупаційні режими (і російський, і польський, і мадярський, і румунський і т.д.). Найтяжчим став російський режим, під час якого українцям було накинуть другорядну роль в самій Україні, бо росіяни, яких масово переселяли на наші терени, отримували високі посади, їх звільняли від вивчення мови, вони провадили на політику господарів (всупереч українцям), відтак корінна українська нація як титульна і сьогодні зазнає численних утисків та принижень. Українці мають квоти на українську пісню, на українське радіомовлення, на українські книжки, хоча будь-яка цивілізована держава має квоти на чужомовну продукцію, а не на свою. Натомість Росія завжди живиться чужими здобутками. Цю істину свого часу фантастично озвучив Д. Донцов: “Москалі навчилися від татар збивати в один кулак свою орду, але вони безсилі випродукувати якусь ідею. В області матеріяльній вони живуть грабунком чужих земель, в області духовій – грабунком чужих ідей. Від Візантії вкрали ідею світового цісарства, від чехів – ідею всеслов’янства, від німців і жидів (Енгельс, Маркс) ідею “соціяльної справедливости” – комунізм, від французів – ідею революції “санклюлотів” (безштаньків)” (Донцов, 2010, с. 299). Сумно, що про трансформацію України в глобальний світ Я. Грицак говорить, що вона можлива лише “після того, як ми вийдемо за рамки національної парадигми” (Hrytsak, с. 226). Це точність навпаки: ми можемо йти в світ лише зі своєї багатющою культурою, сильною і неповторною мовою та національною ідентифікацією, бо саме такими є вільні держави, які творять співдружності (бо їм в національному питанні ніщо не загрожує).

Питання існування нації розглядає також С. Глєбов, який пояснює дві позиції: одна – нація бере початок в далекому історичному минулому та має одвічні характеристики, друга – нація – це феномен дуже пізньої сучасної історії, які сформувалися впродовж ХІХ або навіть на початку ХХ століття (Глебов, с. 273).

Та найважливіше: поняття націю, національність та націоналізм Г. Кон  вважає стрижневим для ходу війни. Г. Кон розповідає про думки Й. Фіхте, який казав: “Не міць армій, а сила духу отримує перемоги” (Кон, с. 253). Для українців надважливо саме цю думку Й. Фіхте почути, бо він пояснює, чому народ розпадається і “дає різку відповідь: егоїзм!” (Кон, с. 254). Актуальність цього аспекту нашого життя незаперечна до сьогодні. За час війни 2014–2019 років вже загинуло понад 11 тис. найкращих українців – це чиїсь діти, брати, батьки. Отож, що каже з цього приводу великий націоналіст Й. Фіхте: “Світова війна виникла не тому, що народи надто національні, а тому, що вони недостатньо національні” (Кон, с. 270).

Основне в Г. Кона – це національні народи, це їхній характер, це дух минулого. Як тут не дати аналогій з Д. Донцовим, якого, зрозуміло ніхто ніколи не процитує в російському журналі, бо головна теза його праць – це розбудова самостійної української держави, опертя на героїчне минуле та цілковитий розрив з азійською Росією. Власне ідеолог українського націоналізму казав: “Хто не виховає характеру, той не виховає людини“. Також маємо максиму від Донцова: “Нація, що прагне волі, мусить не зневірюватись, бути певною в тім, що її провадить Бог до її мети. Мусить шукати найвищого блаженства не в матеріяльнім добробуті, не в тихомир’ї; не сміє бути рабинею скарбів землі. Нація, що прагне волі, мусить у вічному зусиллі спішити до незримої цілі, любити недосяжне, вірити в невідоме, бажати осягнути фантастичне, хоч би й наражаючи на небезпеку рідне й знайоме” (Донцов, 2009, с. 555).І Й. Фіхте, і Д. Донцов за виховання характеру, обоє за те, що народ має мати ідеал, і обоє за рішучість.

Й. Фіхте подає аксіоматичні речі: “Нація – це те, з чим ми народжуємося. І, як говорить вже сама назва, це природній факт, як факт того, що люди походять від батьків. І допоки не буде можливости відтворювати людей хімічним способом, нація буде існувати як природнє утворення (Кон, с. 257). Варто звернути увагу на ознозвучні українські визначення: “Нація – це кровно-духовна спільнота і мертвих, і живих, і ненароджених” (Афоризми та сентенції, с. 154); “Нація – це вічність – вчить український націоналізм” (Сціборський, с. 75), “Для Шевченка нація, народ – се була певна духова цілість. Морально-розумова, психічна збірнота, але водночас найбільш дійсна, реальна річ на світі” (Донцов, 2015, с. 65), “Нація – то ті самі люди, що живуть на тому самому місці” (Віконська, с. 39). Отже, нація є визначальною для побудови сильної держави, формуванню сильної нації присвячено низка статей, бо будь-яка держава (російська теж) усвідомлює роль та силу в історії саме нації, а не громади, якою можна “обух сталить”, оскільки, Т. Шевченком, “воля заснула” (“Я не нездужаю, нівроку”).

Особливої уваги заслуговує з’ясування суті концепту великої російської нації

Стаття Р. Вульпіус “Слова и люди в империи…” пояснює суть створеного концепту “великої російської нації“, який увів у науковий обіг О. Міллер (Алексей Миллер “Украинский вопрос”: в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ века). Санкт-Петербург, 2000, с. 31–45). Автор вважає цей концепт “вдалим аналітичним поняттям” (Вульпиус, 2006, с. 353). Важливо, що “що частина російського суспільства в кінці ХІХ–початку ХХ ст. повністю вірила в існування древньої триєдиної “загальноросійської” нації, засуджуючи сепаратизм українофілів (у тому числі і культурний)… існували суспільні кола, які дотримувалися думки, що “всеруська” нація є не чим іншим, як проєктом, успіх якого залежить виключно від цілеспрямованих дій” (Вульпиус, 2006, с. 353). Отож, хіба ще раз варто повторити про цілеспрямовані дії, що творили оцей концепт великої (загальноросійської, всеруської) нації. В іншій статті ця ж автор пояснює, що проєкт “великоросійська нація“, показує вісь “центр – периферія” на основі політики русифікації царського керівництва і керівництва православної церкви. “Цей проєкт … демонструє, що російсько – українські відносини повинні розглядатися як особливий випадок, як історія двох навзаєм заперечувальних національних проєктів в рамках Російської імперії”  (Вульпиус, 2005, с. 224). Нарешті в “Ab іmperio” є надважливе речення, що російсько – українські взаємини навзаєм несумісні.

Зрештою, стаття В. Кашуби “Дилема етнології” визначає ХХ століття як “століття організованого геноциду, який організувала держава”, та “століттям культури” (Кашуба, с. 64). Щодо культури, то її, зрозуміло, формувала совєтська політика, забороняючи будь-яке іншомислення. Пригадаймо українських шістдесятників, які, борючись легальними методами за самостійну державу, реально були майже цілковито винищені репресіями. Щодо геноциду, який організувала держава, то це можна лише підтвердити фактами історії. В. Іванишин промовисто пояснює численні форми винищення української мови, а саме: лінгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою), лінгвоцид через приниження статусу й престижу мови, лінгвоцид через оголошення мови неприродною, лінгвоцид через оголошення мови неавтохтонною, лінгвоцид через “зближення” і уподібнення, лінгвоцид через ставлення до носіїв мови, лінгвоцид через освіту, лінгвоцид через демографічну політику, лінгвоцид через привілеї для панівної мови і її носіїв, лінгвоцид через “свободу вибору” мови, лінгвоцид через звуження соціальної приналежності мов и, лінгвоцид через “розквіт” мови, лінгвоцид через боротьбу із “засиллям української мови” (Іванишин, с. 21–70).

ЛІТЕРАТУРА

Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка. Криниця для спраглих / Автор ідеї, укладач та літературний редактор Ірина Фаріон. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. 160 с.

Беккер Ф. Этничность и миграция: критическое прочтение понятия этничности в миграционных исследованиях / Перевод А. Каплуновского // Ab imperio. № 3. 2001. С. 67–95.

Віконська Д. Джеймс Джойс: Тайна його мистецького обличчя / Упоряд., літ. редакція, передм. і прим. В. Ґабора. Львів: Піраміда, 2013. 76 с.

Вульпиус Р. Слова и люди в империи: к дискуссии о “проекте большой русской нации”, украино- и русофилах, наречиях и народностях // Ab imperio. № 1. 2006. С. 353–358.

Вульпиус Р. Языковая политика в Российской империи и украинский перевод Библии (1860–1906) / Пер. с немецкого Э. Каплуновской // Ab imperio. № 2. 2005. С. 191–224.

Глебов С. Аргумент историка против историцизма: послесловие к “Мифам и заблуждениям в изучении национализма” Роджерса Брубейкера // Ab imperio. № 2. 2000. С. 269–273.

Донцов Д. Дві літератури нашої доби // Дмитро Донцов. Вибрані твори. Т. 8. Літературна есеїстика (1922–1958 рр.) / Упоряд., передм., комент. О. Баган. Дрогобич: Відродження, 2015. С. 47–196.

Донцов Д. “Мойсей” І. Франка // Донцов Дмитро. Літературна есеїстика / Відп. ред. і упорядник О. Баган. – Дрогобич: Відродження, 2009. С. 545–562.

Донцов Д. Хрестом і мечем. Тернопіль: Рада, 2010. 314 с.

Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Дрогобич: Відродження, 1994. 218 с.

Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму). Львів: Літопис, 2002. 304 с.

Кашуба В. Дилемма этнологии ХХ века: “Культура” – ключевое слово или лозунг? / Перевод с немецкого К. Левинсона // Ab imperio. № 3. 2001. С. 43–66.

Кон Х. Сущность национализма (По стенограмме доклада 10.04.1919, Красноярск) / Перевод с немецкой рукописи А. Каплуновского // Ab imperio. № 1. 2012. С. 251–272.

Мильчина В. О национальной идее без дефиниций и анахронизмов (Круглый стол “Национальная идея в России XIX века”, РГГУ, 13 июня 2001) // Ab imperio. № 3. 2001. С. 451–466.

Мильчина В. Сентиментальный национализм и многообразная русификация (Куглый стол “Национализм в имперской России: идеологические модели и дискурсивные практики ”, РГГУ, 24 июня 2002) // Ab imperio. № 2. 2002. С. 533–545.

Півперак С. З мовами вмирають досвід і майбутнє // Урок Української. 2008. № 1–2. С. 66–67.

Сикорский И. Что такое нация и другие формы народной жизни? // Ab imperio. № 3. 2003. С. 241–287.

Сціборський М. Націократія. Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2007. 112 с.

Hrytsak Y. Ignorance is Power // Ab imperio. № 3. 2014. С. 218–228.

Рубрики: Націоналізм у культурі