Ідеологеми на означення назв українців на сторінках журналу “Ab imperio”

Автор: . 28 Лип 2020 в 22:25

Оксана Микитюк

Ідеологеми на означення назв українців на сторінках журналу “Ab imperio”

Численними в “Ab imperio” є терміни-етноніми, до яких належать малорусский, малорус (малорос), українофіл, україноман, русофіл, русскій.

1. Р. Вульпиус пише, що “терміни малорусский і малорус використовують тільки під час цитування оригінальних джерел або під час покликання на них. У таких випадках ставляться лапки” [Вульпиус, Языковая, с. 195]. О. Міллер закликає вживати в якості основного поняття малорус, а термін “українці вживати тільки для означення українських націоналістів, що мислили сучасними категоріями” [Миллер, с. 41]. Принагідно варто сказати, що О. Міллер, даючи інтерв’ю про події Євромайдану, ділить людей України на три громади: “українськомовні українці”, “російськомовні українці”, “росіяни” [Hrytsak, с. 221]. Щодо останнього, то відповідно до мовних фактів, лексема “українськомовні українці” – це тавтологія, тобто неусвідомлюваний, мимовільний повтор одних і тих самих чи близьких за змістом мовних зворотів, приміром, місцевий абориген, міський мер глухий тупик, прейскурант цін тощо, щодо “російськомовні українці” –  це оксиморон поєднання контрастних непоєднуваних понять: щасливе горе (І. Драч), рідна чужина (В. Стус), раби волі (І. Франко), крижаний вогонь (К. Москалець). Єдиний термін-етнонім, що відповідає нормам мови – це росіяни, проте не відповідає фактам, бо саме українці створили Майдан і перемогли в ньому, про що свідчить зміна влади.

Однозначно, що сьогодні етноніми малорусский, малорус (малорос) є ознакою меншовартости українців у порівнянні з великоросами. Зазначений етномім набув поширення після Переяславської ради (чи зради) 1654 року, коли Козацька держава потрапила під протекторат Московського царства. Проте історія засвідчує іншу динаміку формування терміна малорус (малорос) на українських землях. “Композитний атрибутив малоросійський у своєму першому компоненті мало- первісно не передавав буквального значення цього слова, як і скалькований хоронім Мала Рόсія. Греки мали звичай називати Малою метрополію, себто країну, що була колискою конкретного народу або її визначальним центром, а Великою – країну, ним колонізовану, себто колонії” [Фаріон, с. 211]. Під впливом численних політичних чинників лексема малорус (малорос) втратила своє первісне значення та сьогодні стала символом недостатности, непевности, недосконалости в національному питанні, а суть малоросійства для українців утвердилося в значенні зневіри у власних силах.

2. Термін українофіл. Заслуговує на увагу розуміння терміна українофіл за статтею С. Єкельчика “Человеческое тело?”. Історично автор датує постання терміна українофіл часом 1860–1970-х років, коли російська преса вважала, що українофіли – це зневажливе прізвисько українських патріотів, але пізніше його сприйняли самі українці, з плином часу цим словом почали називати тільки прихильників культурного (тобто неполітичного) напрямку в українському національному русі” [Екельчик, с. 24]. Отож, доречним є вмотивувати культурно-національний контекст українофільства, що засвідчує споконвічність українських теренів. Маємо, приміром, унікальний, музей української писемности Кам’яна Могила, у якому на стінах, стелі, підлозі всіх 62 гротів і печер зафіксовано стародавнє письмо, належить до ХІІ тис. до н.е., вражає розшифрований дошумерський запис: “Радісно рало оре, який свідчить про те, що наші предки були хліборобами” [Цимбалюк, с. 166]. У Київській Руси вже був розвинений науковий стиль, що виник як вислід перекладацької справи природничих та історичних творів, “у ХІV–ХV ст. його поповнили логіко-філософські трактати, фізико-математичні, астрономічні твори тощо… За даними науковців, у староукраїнській мові була добре розроблена суспільно-політична, військова, морська, мінералогічна, мовознавча, друкарська, музична, сакральна термінологія” [Шаркань, с. 100]. Виходить, шо українців з їхньою багатющою культурою, українців, які ще від ХІІ століття самі і створили Московію, називає автор українофілом у значенні “зневажливе прізвисько”. Важливо нагадати, що нищення української тожсамости особливо відчутним стало за часів царя Петра І, відповідно до указів якого було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії від двох тисяч до сто шістдесят одного, тому до Москви переїхали І. Гізель, І. Галятовський, Л. Баранович, С. Яворський та низка інших. Отож, від кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. українська еліта масово почала релігійно й культурно формувати й розбудовувати цю ворожу державу. Наприклад, колишній ректор Києво-Могилянської академік Т. Прокопович очолив Синод православної церкви, на українських кістках збудовано Санкт-Петербург, про що Т. Шевченко писав: “Якби то, – думаю, – якби. Не похилилися раби… То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат”. Зрештою, давньогрецьке φιλέω – кохати, любити, себто природня любов до мови, історії, культури і є українофільством, а самі українці того часу називали себе народолюбцями. Відтак тепер сучасний московський журнал називає українофільство класичним прикладом “нативістського руху, що виник як колективна відповідь на загрозу поглинання нації чужою панівною культурою. Але також українофільство було не чим іншим, як свого роду інтелектуальним бриколажем” [Екельчик, с. 24]. Важко погодитися щодо бриколажу, оскільки це щось таке, що вже створено з наявних засобів, крім того, цей тип свідомости характерний для первісного, або традиційного, мислення. Тобто, зрозуміло, все знову перевернуто з ніг на голову. Про своєрідний бриколаж аргументовано говорить “ключова фігура другої половини ХХ ст., знакова постать, патріарх української філології діаспори” (Л. Масенко) Ю. Шевельов. Отже, “контакти колонізаційних рухів з півдня, з Муромо-Рязанського регіону, і з північного заходу, себто з терену НТ (Новгородсько-Тверського регіону – О. М.) витворили умови для постання говіркового ядра майбутньої російської мови” [Шевельов, с. 391] та датує це часом від 15–17 століття.

Крім того, C. Єкельчик пише, що ідеологія українофілів “об’єднувала два напрямки української національної міфології” [Екельчик. с. 29]: відтворення нації в образі селянина та “уявлення про те, що селяни, як і самі українофіли були спадкоємцями грізних козаків і гетьманів ХV–ХVІІІ ст.” [Екельчик, с. 30]. Щодо українофілів як спадкоємців козаків та гетьманів – це абсолютна правда, проте вкрай сумнівним є наведені в статті приклади, що М. Старицький, М. Лисенко виявляли свою інакшість лише в одязі [Екельчик, с. 30]. Таким чином, стаття написана в 2006 році, відтворює позицію Совєтського Союзу, який називав український рух 1860–1880 років, тобто потужне інтелектуальне національно-культурне піднесення (час виходу журналів “Основа” (Петербург), “Самостійне Слово” (Київ), книжок для народу, формування численних “Громад”, діяльність недільних шкіл) періодом “буржуазно-націоналістичним”, позаяк ідеологія формування національного стрижня не відповідала політиці того часу. Автор потверджує, що вся ця україноцентрична діяльність неважлива для російської сучасної науки. Тому пояснюю, що для українців це засадничо невмотивована, неправильна та нечесна думка. Також важливо, що українофіли “мову розцінювали як можливість, єднаючись із народом, чинити опір тому поглинанню всього українського, яке здійснювала імперія” [Шандра. с. ХVІІІ].

Пояснення терміна українофільський та русофільський висвітлює стаття “Языковая политика”. Значення лексем випливає з контексту: “українофільський (той, хто дотримується яскраво вираженої регіональної або виключно національної української ідентичности)” та “русофільський(той, що проти будь-якої форми української ідентичности – регіональної чи національної) опоненти зможуть завадити цьому процесу” [Вульпиус, Языковая, с. 192]. Важливо завважити, що русофільський (за визначенням автора) – це не той, що любить все російське, а той, хто проти української ідентичности. Проте інші вчені критикують Р. Вульпиус, бо поняття русофіл та українофіл в її текстах виглядає як бінарна схема, що спрощує картину ідентичностей, які побутують в російській частині Дніпровської України в ХІХ ст. [Вульпиус, Слова, с. 353–354]. Опозицію термінів українофіл – русофіл [Долбилов, с. 360], можливість існування терміна малорос пояснюють М. Долбилов, Д. Сталюнас, які дають такий посил щодо самих етнонімів: “українські націоналісти боролися за те, щоб їх самих і їхніх співвітчизників не вважали за росіян” [Долбилов, с. 362]. Важливо, що навіть в Російській імперії існувала неприязнь до назви русскіє, так донські козаки не хотіли бути частиною Російської імперії та протиставляли себе до неї. Відтак С. Маркедонов пояснює бінарну опозицію: “«ми» (козаки) – «вони» (русскіє) або ж ми (козаки як «інші русскіє», «особливі русскіє», відмінні від селян) – вони (селяни)”, яку засвідчують записи самих козаків [Маркедонов, с. 530]. Р. Вульпіус зазначає, шо сучасники самі протиставляли русофілів та українофілів [Вульпиус, Слова, с. 355], що реально і є протиставленням в сучасному просторі. Пояснення терміна українофільство було об’єктом численних досліджень. Відтак О. Русов зауважував, що “прихильники й учасники цього руху ніколи не виявляли шовінізму щодо інших народів Російської імперії, а лише демонстрували любов до батьківщини та її мови, яка існує, бо існує носій цієї мови – народ” [Шандра, с. ХХХІІІ].

3. Підміна терміна русскіє”, що асоціюється Руссю стало чи не найбільшою проблемою сучасних писемних пам’яток, позаяк московити асоціюють цей термін з Росією, а не з Руссю. Монографія Ірини Фаріон «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХІV–ХVІІ століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива», побудована на численному джерельному матеріялі, засвідчує, що етноатрибутиви росский (рόський, рόсійський) та ін “не мають нічого спільного з теперішнім лінгвономеном російська мова… Компонент рос- народився у канцеляріях грецького патріярха, де Русь перекладали як Рось, а відтак похідні від цього хороніма звучали як Рόсея і Рόсія, рόскій і рόссійскій, замість питомих Русь, руський” [Фаріон, с. 185]. Щодо назви Русь, то Є. Наконечний, як і Нестор літописець, потверджує, що “джерела ІХ–ХІІ ст. виразно показують. що назви Русь, Руська земля першопочатково стосувалося тільки дніпровського Правобережжя з центром у Києві” [Наконечний, с. 53]. Отож, в етнічному розумінні, лише придніпровське плем’я полян могло бути русичами і руськими людьми. Отже, Русь – це назва України, русини, русичі – це українці. Московщина почала так себе називати аж наприкінці ХVІІІ ст. “Вживання етноатрибутива малоросійський зумовлене не лише наявністю твірного хороніма Мала Рόсія, що його одним з перших почав використовувати у своїх творах Іван Вишенський” [Фаріон, с. 210]. Мала Рόсія (Русь), за твердженням істориків мови – це і була первісна, матірна країна, яка стала основою нашої держави. Формування терміна русскіє триває щонайменше від ХІХ ст., коли, за висловом П. Гриценка, “було три стовпи «царь, церковь и русский язык», а в СРСР – «партія, єдина держава і російська мова»” [Гриценко]. Так системно йшло творення рускіх, значення яких підсилювалося численними урядовими законами, постановами, указами, натомість репресивна політика тривала навіть щодо назви українці. Важливо, що Совєтский Союз ідеологічно формував творення “совєтского человєка”, для космополітизм якого увічнений піснею “мой адрєс нє дом і нє уліца – мой адрєс – Совєтскій Союз”, руйнуючи таким чином самобутність та самодостатність кожної нації.

4. Етнонім україноман за статтею “Борьба” виглядає так: “україномани” хочуть створити незалежний український народ, який вважає, що він не має нічого спільного з великоруським народом [Борьба, с. 365]. Насправді український народ створювати не треба. Приміром, поліглот (знав понад 60 мов), директор Інституту української наукової мови (від 1921-го р.), професор всесвітньої історії Київського університету (1918–1921 рр.), засновник Академії наук (1918 р.), автор “Української граматики” у 2-х томах (1907–1908 рр.) та інших численних праць Агатангел Кримський на основі досліджень пам’яток Руси-України переконливо довів, що типові граматичні форми української мови вже існували на початку доби літописання, а „мова Наддніпрянщини та Червоної Руси ХІ віку – це цілком рельєфна, повно означена, яскраво індивідуальна одиниця, і в ній легко можна пізнати предка сьогочасної малоруської мови” [Крымський, с. 9]. Тобто граматична система української мови вже сформована від ХІ ст., отже, існування усної народнорозмовної мови почалося значно раніше. Російський академік О. Шахматов щодо походження росіян визнає такі факти: “Шукати в Х–ХІ віці над Дніпром великоросів – це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового” [Лукінюк, с. 93]. Крім того, Mann – у перекладі з німецької – це людина, відтак маємо цілковито нейтральне слово: “українська людина”, таким чином, росіяни надали лексемі україноман негативну конотацію. Про те, що в Х–ХІ ст. “говорити про мову великоруську ми не можем” запевняє їхній же російський акад. О. Шахматов [Лукінюк, с. 93].

Література

Борьба за язык: Публикация документов // Ab imperio. № 2. 2005. С. 331–367.

Вульпиус Р. Слова и люди в империи: к дискуссии о “проекте большой русской нации”, украино- и русофилах, наречиях и народностях // Ab imperio. № 1. 2006. С. 353–358.

Вульпиус Р. Языковая политика в Российской империи и украинский перевод Библии (1860–1906) / Пер. с немецкого Э. Каплуновской // Ab imperio. № 2. 2005. С. 191–224.

Гриценко П. Мовознавець Павло Гриценко: «Для порятунку України мусимо скористатись досвідом русифікації від КГБ // https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=956228.0

Долбилов М, Сталюнас Д. Слова, люди и имперские контексты: дискуссия продолжается // Ab imperio. № 1. 2006. С. 359–365.

Екельчик С. Человеческое тело и национальная мифология: некоторые мотивы украинского национального возрождения ХІХ века / Пер. с англ. М. Лоскутовой // Ab imperio. № 3. 2006. С. 23–54.

Крымський А. Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья. – Том 1. Москва, 1907. 545 с.

Лукінюк М. В. Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2003. 576 с.

Маркедонов С. От истории к конструированию национальной идентичности (исторические воззрения участников “Вольноказачьего движения”) // Ab imperio. № 3. 2001. С. 527–558.

Миллер А. Руссификации: классифицировать и понять // Ab imperio. № 2. 2002. С. 133–148.

Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями. Львів: Піраміда. 352 с.

Фаріон І. Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХІV–ХVІІ століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива: монографія Львів : Вид-во Львівської політехніки, 2015. 656 с.

Цимбалюк В. І. Мова як генетичний код народу: Навчальний посібник для факультативних занять. Тернопіль: Мандрівець, 2009. 176 с.

Шандра В. Мова як засіб формування національної ідентичності // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання / Упоряд. Г. Боряк. Київ: Кліо, 2015. С. VІІ – ХХХVІІ.

Шаркань В. Формування наукового стилю нової української літературної мови в підросійській Україні // Українська мова. 2013. № 2. С. 100–118.

Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? // Ю. Шевельов. Вибрані праці у двох томах. Мовознавство. Книга І / 2- вид. Упоряд. Л. Масенко. Київ: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. С. 382–411.

Hrytsak Y. Ignorance is Power // Ab imperio. № 3. 2014. С. 218–228.

Рубрики: Націоналізм у культурі