Грані політичної кризи

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

ГРАНІ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ

 

 

Усі довгі століття під’яремного існування українського народу формували його політичну свідомість в устремлінні до власної державності та державної незалежності. У їх відсутності знаходив українець пояснення і причину всіх суспільних і багатьох особистих бід, із їх здобуттям пов’язував надії на краще життя, а тому безоглядно чи вагаючись, але йшов за тими, хто обіцяв реалізувати цю національну ідею-мрію.

Щоденний досвід підказував, а крах частих національно-визвольних змагань переконував, що відсутність власної держави робить націю надзвичайно вразливою та беззахисною і не дає можливості ефективно використати колосальний потенціал багаточисельного народу, забезпечити його права і свободи. І навпаки: навіть вісімдесятилітнє монгольське іго не змогло стерти з лиця землі наш народ, як це трапилося з десятками інших, саме тому, що він мав свою державу.

З другого боку, увесь хід історії давав інший жорстокий урок: навіть наявність власних структур (уряд, армія тощо) без реальної незалежності (приклад Хмельниччини, Гетьманщини, УРСР) не врятує народ від цілковитого поневолення і постійної загрози голодної смерті на багатющій землі.

Саме тому всі зусилля свідомої й активної частини українського народу на нинішньому історичному відрізку були спрямовані передусім на здобуття права на власну державу, саме тому такий ентузіазм викликали результати першогрудневого референдуму, де так переконливо було підтверджено Акт про незалежність України.

Референдум – кінець і початок. Він підвів риску під першим періодом боротьби і започаткував новий, державотворчий. Результатом референдуму стало проголошення і підтвердження державної незалежності та суверенітету України, запровадження президентства, визнання іншими державами. А найголовніше – відбулася легітимація на міжнародній арені державної суверенності України та її права на власну внутрішню і зовнішню політику. З елемента колоніальної системи, з об’єкта імперського правління Україна стала значимим суб’єктом міжнародної політики, її важливим фактом і фактором.

Україна приступила до розбудови власної держави, подолання її структурної неповноти: розпочато створення своєї армії, робляться кроки до впорядкування власної фінансової системи, до послаблення економічної залежності, породженої імперською “інтеграцією”, тощо.

Але водночас розвиваються й негативні процеси, які не можуть не тривожити. Так, зразу після підтвердження незалежності Україна змушена була вступити у Співдружність Незалежних Держав (СНД). Це дало можливість зняти політичну напругу в межах колишнього СРСР і зменшити у світі страх перед загрозою хаосу і воєнного протиборства між новими суверенними державами. Але водночас це прирікає Україну на творення своєї політики в межах рівнодіючої політичних та економічних інтересів десяти інших країн – членів СНД. До того ж, враховуючи прискорене відродження імперського синдрому в діях керівництва і політичних об’єднань Росії, не виключена можливість спроб з їхнього боку перетворити СНД в новий Союз, тобто знову відновити Російську імперію – так би мовити, російський “третій рейх”.

Зовнішня небезпека посилюється внутрішніми факторами, їх чимало, і число їх множиться. Продовжується катастрофічне зниження життєвого рівня населення, помножене грабіжницькою “лібералізацією” цін, такою ж податковою політикою і злочинно неефективним впровадженням такого компенсуючого засобу, як багаторазові купони. Заходи уряду часто такі, що доводиться ламати голову: це означає абсолютний економічний непрофесіоналізм уряду, його свідому спробу політичного самогубства чи бажання переконати український народ в економічній неспроможності незалежної України?

Цікаво, що якщо в зовнішній політиці нинішнє керівництво робить успішні кроки і його міжнародні акції часто знаходять розуміння й підтримку практично всіх політичних партій і народу, то його внутріполітичні заходи просто дивують.

Наприклад, ніяк не зрозуміло, звідки сподівається уряд прирощення товарної продукції через ринковий механізм, якщо лібералізації цін не передувала приватизація у промисловості, сільському господарстві й торгівлі. Звідки візьмуться фермери, щоб різко збільшити виробництво продовольчих товарів, якщо уряд палець об палець не вдарив, щоб забезпечити майбутніх фермерів малою технікою? Про який ринковий механізм може йти мова, якщо всяка приватна ініціатива глушиться непосильним оподаткуванням?

Про яку ефективність державного механізму демократичної влади може йти мова, коли й досі діє закон про місцеве самоврядування, що фактично повністю паралізував вертикальні, ієрархічні зв’язки управлінських структур різних рівнів?

Чи варто сподіватися відстоювання інтересів виборців від депутатів, чиє розуміння демократії вичерпується категоричною фразою одного з народних обранців, до того ж із числа інтелектуалів: ” Ви мене вибрали, тепер мусите мене слухати !”?

Злиття двох посад – голови Ради і голови виконкому – повсюдно привело до того, до чого й мусило привести: представницькі органи перетворилися в дискусійні клуби і в малоефективних продуцентів ні до чого не зобов’язуючих ухвал, верх на ними взяли виконкоми, до формування яких народ не мав ніякого відношення. Чиновник знову восторжествував над представником народу.

Додаймо до цього неминуче: підпорядкування елемента системі – тобто моральні деформації, іноді просто переродження людей, що стали функціонерами в такій антинародній структурі, як органи радянської влади. І тоді стане зрозумілим катастрофічне падіння престижу влади, озлоблення людей, викликане їх безпорадністю перед сваволею знахабнілого чиновника, що в сукупності зі сказаним вище не тільки гальмує процес державотворення, але й загрожує соціальними катаклізмами.

А характер останніх, їх напрям не важко передбачити: назад – до світлого комуністичного минулого! Адже і уряд, і наші демократичні лідери навіть слів таких не вживають, як “українське національне відродження” чи ” національно-визвольна боротьба” і з усіх сил стараються замінити у свідомості людей національні орієнтири і цінності соціальними. І це при тому, що багато з них потрапили в сесійні зали саме на хвилі цієї боротьби.

Позиції ж учорашньої партократії, особливо “ділової” (у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, у сфері управління, зв’язку, побутового обслуговування, у торгівлі) за останній час тільки зміцнилися: продукція, робочі місця, послуги, товар, гроші – усе в їхніх руках. І ніхто не втручається, не заважає… Їх колишні керівники з партапарату, яким не вдалося влаштуватися у виконкомах, організовано перейшли у сферу бізнесу, де здобули економічну владу – не менш значну, ніж та, яку вони мали раніше.

Начхавши, нарешті, на комуністичну ідеологію, яка робила їх ненависними в очах народу, вони стали запеклими прихильниками демократії, нинішньої демократичної влади і прав людини. А ще – дуже негативно ставляться до “полювання за відьмами”, бо, як виявилося, вони ще й гуманісти…

Сподіватися, що ця братія дасть можливість народові діяти у власних інтересах, що вона погодиться довго сидіти в тіні і не зробить спроби використати народне невдоволення для власного політичного утвердження, – наївно і небезпечно. Між тим навіть у найбільш демократизованій Галичині боротьба з цією господарчою бандократією зведена до принагідного виголошення пустопорожніх, уже чисто ритуальних критичних фраз на адресу марксизму-ленінізму, більшовизму, комуністичної системи.

Таким чином, нинішня державність і незалежність, які подаються з високих трибун як здійснення багатовікової мрії українців про їхній політичний суверенітет, розчарували людей, розвіяли надії, гірше того – грозять скомпрометувати саму ідею національної державності в очах нинішнього покоління. У всякому разі, тих, що сприймають названі здобутки як свої, і бажаючих жертвувати хоч чимось задля зміцнення такої державності стає щораз менше. Здобутки першого етапу, отже, виявилися зовсім не такі, яких сподівався народ, його національно-визвольні завдання виконані не повністю, авторитет політичного проводу, довіра до нього суттєво знизились. Недовершеність процесу створила в суспільстві небезпечну ситуацію нестійкої рівноваги, коли всі невдоволені всім: одні – бо не втримали всього того, що мали; інші – бо не здобули всього того, чого прагли.

Парадоксально, але саме під час підготовки і проведення найбільш демократичного заходу – референдуму і справді демократичних виборів першого президента настала криза демократичного руху України. Вона назрівала з часу виборів до Верховної та місцевих рад, а вибухнула внаслідок поразки демократичних сил на виборах президента.

Додержавний період нашої боротьби пройшов чітко виявлені два етапи. Перший мав загальний, всебічний, виразно національно-визвольний характер. На другому етапі відбулася зміна гасел і переорієнтація руху на виключно демократичні завдання.

Зрозуміло, що криза домінуючого демократичного руху мусила викликати і глибоку політичну кризу. Її ознаки наочні: загальний спад політичної активності, розкол сил, відчуження, розбрат і навіть гризня між вчорашніми соратниками – лідерами політичних об’єднань демократів, ідеологічна дезорієнтація цих партій та громадських організацій, їх функціональний параліч і політична неспроможність у дуже відповідальний момент, коли реальною стала можливість національного державотворення, втрата стратегічно перспективних плацдармів боротьби за владу…

Причини політичної кризи, зокрема кризи демократичного руху, теж очевидні. Окреслимо найголовніші з них.

Національно-визвольну боротьбу українського народу, яка розгорілася в час горбачовської перебудови, очолили колишні дисиденти і шістдесятники, що явно не відповідало їхнім ідейним настановам. Дисиденти вийшли із шістдесятництва – з його намаганнями боротися за “соціалізм з людським обличчям”, за демократизацію тоталітарної системи. Потім, у тюрмах і таборах, вони вели героїчну боротьбу з комуністичним режимом за демократичні свободи і права людини, і за перебігом цього відчайдушного двобою із захопленням і співчуттям спостерігав увесь світ. Переслідувані й суджені за український націоналізм, вони насправді були далекі від нього: ідеали й лозунги націоналізму були їм або невідомі, або ж чужі. Такими ж вони були й для тих колишніх шістдесятників, які в час репресій після хрущовської “відлиги” не стали на небезпечний шлях інакодумання, а залюбки “хиталися разом із генеральною лінією партії”. У кінці вісімдесятих вони, енергійно розштовхавши перших (не без допомоги Заходу: згадаймо, наприклад, епопею з одноразовими шприцами і т.ін.),з’явилися на політичній авансцені України – розуміється, боротися за демократію та права людини. І якщо перші робили це виключно за покликанням і щирим переконанням, то другі, враховуючи їхні біографії та послужний список, – часто із суворої життєвої необхідності. Ця розбіжність між національними устремліннями народу і демократичними настановами проводу мусила з часом сягнути критичної межі.

Рух “неформалів”, який сформувався як масове явище в боротьбі за права УГКЦ та української мови, уникав явно націоналістичних гасел, часто ховався за лозунги демократичних вимог. Це пояснюється, по-перше, зацікавленістю в демократизації, по-друге, позицією його лідерів, по-третє, небажанням дати проти себе козирі імперсько-шовіністичній пропаганді, яка була безпорадною перед демократичними гаслами, але моментально роздувала кожен вияв українського націоналізму для залякування східноукраїнського і неукраїнського населення. Скерований потім у чисто демократичне русло, цей рух відійшов від конкретики національно-визвольної боротьби, а тому й утратив підтримку національно пробудженого громадянства.

Релігійно-церковний рух останніх років далеко виходив за межі вузько церковних та демократичних вимог. Боротьба за відновлення у правах підпільної, “катакомбної” Української Греко-Католицької Церкви, враховуючи сутність цієї Церкви, стала виявом національно-патріотичних змагань у Галичині. Саме тому комуністичні ідеологи і партократія кинули всі свої сили проти цієї “націоналістичної”, “бандерівської” Церкви – традиційного ворога всіх окупацій і практично єдиної української інституції, що протягом століть здійснювала не тільки релігійну, але й національно-творчу місію й очолювала духовний провід поневоленого народу. І коли в боротьбі за державний статус української мови ми нагадували людям, що греко–католицький митрополит Михайло Левицький ще в 1817, а потім у 1821 і 1836 роках видавав меморіали “в обороні державного управління і самостійності української мови” (В.Щурат), то це зміцнювало наші позиції і на релігійному, і на національному, і на демократичному напрямках боротьби.

УГКЦ була першою і єдиною Церквою в Україні, що підтримала демократичний рух, забезпечила демократам перемогу на виборах у Галичині. Однак її національно-патріотичний потенціал був проігнорований лідерами демократії, а її духовенство та вірні були віддані дбайливо збереженій компартійно-колгоспній бандократії на розправу, що в багатьох селах і містечках Галичини триває й досі. За її відібрані в 1946 році храми, так і не повернуті багатьом греко-католицьким громадам, вожді галицької демократії купили собі на Заході та Наддніпрянщині славу борців за свободу совісті і релігійну рівноправність, а саму Галичину втягли в затяжний міжконфесійний конфлікт. І хоч з самого початку була очевидна й імперсько-шовіністична й антиукраїнська роль РПЦ – УПЦ в Україні, і провокативна суть того, що творить єпископ Бондарчук та його духовенство і партократія під виглядом галицької УАПЦ, – керівники демократичної влади так і не піднялися в осмисленні церковних проблем вище формального демократизму, що в цьому випадку зрівняв у правах грабіжника і його жертву, провокатора і патріота. Характерно, що УГКЦ офіційно не реабілітована й досі. У контексті нашої теми слід відзначити, що така позиція лідерів демократії в Галичині суттєво ослабила демократичні сили України, віддалила демократичні організації від найбільш животрепетної проблеми народу, посіяла сумнів громадян у їхніх народозахисних і національно-творчих можливостях і навіть намірах.

Націоналістичний рух у період формування ідеології боротьби з комуністичною системою був у програмному, кадровому та інтелектуальному вимірах занадто слабким, щоб суттєво розширити політичну платформу демократів. А механічне перенесення в наш час програмних настанов національно-визвольної боротьби 40 – 50 років не могло в нових умовах бути ні привабливим, ні ефективним.

У зв’язку з тим, що формування мети боротьби йшло від концепції (у цьому випадку – демократизму), а не від реального життя з усім комплексом актуальних проблем, на ідеологічному рівні відбулося, отже, звуження завдань національно-визвольної боротьби. Спочатку воно було майже непомітне, бо в демократичних свободах і перетвореннях були зацікавлені всі сили, але дедалі зриміше, відчутне і все більш сковуюче. Власне, саме тому після перемоги демократів на виборах навіть у революційній Галичині різко пішла на спад політична активність.

Загальна ідеологічна настанова на демократію мусила позначитись на формуванні партійних програм, тим більше, що всі демократичні партії свою програму-максимум вбачали у побудові незалежної демократичної держави, а тому творилися “під лідера”, який розійшовся з учорашніми соратниками в питаннях тактики чи просто з кон’юнктурних міркувань. Витворилася доволі дивна картина: у демократичних організаціях, особливо їхніх найбільших галицьких осередках, національно свідомий елемент об’єднався не довкола природної для нього національної ідеї, а під прапором демократизму, що зримо тяжів до космополітизму. Зрозуміло, що ця генетична ідейна гетерогенність мусила привести з часом до функціонального паралічу таких об’єднань.

Допоки існувала пряма загроза з боку КПРС, демократичні об’єднання розвивалися, набирали політичного впливу. Але вже після серпневого путчу і припинення діяльності КПРС – КПУ як легальної політичної організації набули катастрофічного розмаху відцентрові процеси і спад активності в демократичному русі: не стало відкритого противника демократії, а її конструктивно-творчі потенції без зв’язку з національними виявилися фікцією.

Криза демократії посилилася в час висування кандидатів на посаду президента. Сподіваного блоку демократичних сил згуртувати вже не вдалося, зупинитись на одній кандидатурі демократи не змогли. Понад 90 претендентів, шість кандидатів – це свідчення не політичної активності, а патології політичного життя.

Але справа навіть не в цьому. Кандидати-демократи виявились обеззброєними, коли Л. Кравчук виступив зі своєю програмою, суціль запозиченою з ідейного наробку Руху та інших демократичних об’єднань. За короткий час він кілька разів змінював свою політичну платформу під тиском обставин: із позицій ортодоксального марксиста-ленінця – через націонал-комунізм – до «народної демократії». Хочеться вірити, що при цьому змінювався і сам наш Президент. До речі, у цій еволюції він навіть обігнав демократів, бо це шлях у бік національних інтересів, тоді як демократи пішли в протилежному напрямі – від національно-визвольних устремлінь до виразно космополітичних. У всякому разі, його перші президентські кроки дали підстави газеті “Пост–Поступ” умістити дотепний шарж: Л.Кравчук зі “шмайсером” на грудях і підпис: “УПА зродилась на Волині”.

Так чи інакше, а до виборів кандидати-демократи прийшли завдяки цьому маневру Л.Кравчука фактично голіруч, нам, їхнім агітаторам, особливо на Наддніпрянщині, нічим було крити його заяви. Найвагомішим аргументом залишалися справді гідні поваги й шани біографії Л.Лук’яненка та В.Чорновола і наукова ерудиція І.Юхновського. Цього виявилося замало. А рішуча перемога Л.Кравчука в першому ж турі викликала шок і аж ніяк не сприяла злагоді всередині демократичного табору та його об’єднань, що суттєво поглиблює загальну кризу демократичного руху, а значить – і політичну кризу в цілому.

Після референдуму й виборів, після рішучих заходів Президента, спрямованих на утвердження незалежності України і розбудову необхідних державних структур, криза демократичного руху сягла вершка: його організації залишились без своїх політичних програм. Їхня програма-максимум (створення незалежної демократичної держави) виявилась виконаною, так би мовити, достроково, перш ніж вони встигли остаточно сформуватися і набрати сил у боротьби за владу.

Можна, звичайно, ще хапатися за частковості, імітувати політичну активність, виступати із заявами і зверненнями, але цілком очевидно, що ідейно цей рух вичерпаний і потребує якісного оновлення своєї ідеології.

Криза демократичного руху була неминучою ще й внаслідок організаційно-функціональної неспроможності його об’єднань, їхньої зорієнтованості на проблеми загальні, часто абстрактні для широкої громадськості, а не на місцеві, животрепетні, але вплетені в загальнонаціональний інтерес.

Так, Рух – найбільш масова громадсько-політична організація в Україні – творився як аналог Народних фронтів і об’єднав у своїх рядах найбільш активний і національно свідомий елемент українського суспільства. Він став вагомим політичним фактором, особливо в Галичині, де привів до влади демократичні сили. Величезна його заслуга і в пробудженні до суспільної активності населення Наддніпрянщини та українців за межами України.

Але саме після виборів до місцевих Рад він почав слабнути, його осередки по селах, на підприємствах і в установах або повністю припинили свою діяльність, або ж існують, за рідким винятком і виключно завдяки активності своїх лідерів, чисто формально: вважається, що місцевий осередок діє, бо його керівник приходить на засідання міської чи районної організації. Тому зараз Рух – це в основному функціонери всіх рангів, але аж ніяк не та масова організація, за яку його мають керівники.

Пояснюють це тим, що після виборів частина лідерів пішла в депутати і виконкоми. Це правда, але правда й те, що чимало з них, пішовши туди, зберегли за собою керівні посади в Русі. А це потягло за собою три негативні наслідки: дошкульні й небезпечні.

По-перше, такі лідери – чисто номінальні, належної уваги справам організації вони не можуть приділити хоча б через брак часу. По-друге, далеко не всі вони здобули собі славу на новому поприщі, дехто просто дискредитував себе, а падіння їхнього авторитету суттєво знижує престиж Руху, особливо на місцях. По-третє, це зупинило доступ свіжих сил до проводу, його постійне оновлення, здатність бути виразником інтересів громади, а не того чи іншого чиновника.

Є й інші причини кризи в Русі, значно глибші. Перша з них – його керівники завжди бачили в Русі передусім машину по добуванню собі голосів на виборах, а не організацію, що виражає конкретні прагнення народу і є засобом їхньої реалізації.

Друга – Рух із самого початку орієнтовано на загальнополітичні проблеми й акції, на агітаційно-просвітницьку діяльність, а не на політичну боротьбу на місцях. Чи цікавилось керівництво Руху, наприклад, тим, скільки голів колгоспу, що буквально грабують разом із своїми спільниками село і блокують поширення нових форм господарювання, усунуто від дарованої їм ще райкомами КПУ влади? У скількох випадках місцеві осередки Руху виступили захисниками населення перед сваволею знахабнілого чинуші, у тому числі з “нових”, і домоглися якісного поліпшення справ? Скільки з допомогою Руху змінено керівників підприємств та установ, які саботують перспективні заходи нової влади? Важко, звичайно. А зігнати з керівних крісел компартноменклатурників і посадити в них теперішніх керівників було легше? От би й до цих справ такий ентузіазм, увага і наполегливість, які демонстрували нинішні депутати від Руху до своїх виборів!

Третя причина – Рух існує не перший рік, але й досі не налагоджено систематичне навчання керівного складу місцевих осередків, а тому вони часто не мають уявлення про організаційну та пропагандистську роботу, не збагачуються необхідними знаннями й чужим досвідом. Особливо гостро ця проблема відчувається у східних областях.

Четверта – місцеві осередки Руху перетворені у виконавців розпоряджень “зверху”. Між тим головною в діяльності організації, її місцевих осередків має бути власна проблематика, “своя” боротьба, – при активній допомозі, підтримці й координації вищого проводу. У тих випадках, де місцеві лідери це розуміють і відповідно скеровують діяльність організації, населення відчуває необхідність Руху і підтримує його. Там, де відчуття такої необхідності втрачене, осередок Руху існує – у кращому випадку – як секта, а найчастіше – просто розпадається. Оскільки ж “природа не терпить пустоти”, то політичний провід у таких громадах опиняється в інших, переважно чужих, ворожих руках.

П’ята причина – як і всяка автократична система, на чолі якої “найрозумніший, найкращий, найбільш свідомий, найбільш заслужений, най…” лідер чи, тим гірше, група вождів, які формують самостійно політику організації, а місцеві активісти перетворені на слухняних виконавців їхніх “накреслень” (замість бути організаторами політичної боротьби на місцях), – Рух, враховуючи все сказане, так і не став акумулятором інтелектуального потенціалу нації та засобом включення його в активну боротьбу за національні інтереси. Навпаки: перед останнім з’їздом Руху можна було почути горді заяви керівників деяких низових організацій, що в їхньому складі немає жодного інтелігента, – таке, бач, досягнення… Та й нащо вони, ці інтелігенти, коли лідер і так найрозумніший?..

У сумі це привело до розчарування в Русі не тільки громадськість, але й значну частину самих рухівців. На жаль, ні на конференціях, ні на з’їзді Руху ці проблеми їхніми організаторам та учасникам не видались настільки серйозними, щоб їх варто було обговорювати. А дарма.

Із Руху виросли й нинішні українські демократичні партії. Це дало мінімум три негативних наслідки. По-перше, було кадрово ослаблено Рух. По-друге, ця організація стала об’єктом їхньої боротьби за вплив – з усіма витікаючими звідси наслідками. По-третє, самі партії з Руху винесли й свої програмні настанови – відмінність була лише в лідерах, у способах і тактиці боротьби, чим і мотивувалася необхідність створення партій. Тому вони й досі залишаються карликовими, їхнє зростання, якщо таке й має місце, – передусім кількісне, а не якісне. Оскільки кожна з цих партій – це об’єднання навколо лідерів, а не ідей, вони мають не стільки політичний, скільки амбіціональний, не стільки демократичний, скільки автократичний характер. Тому під час передз’їздівських теледебатів було смішно спостерігати, як потішає одного з претендентів на голову Руху те, що в нього, республіканця, нема ніяких принципових розходжень з іншим, демократом. А звідки ж їм взятися? Принципові розходження виникають тільки на стику ідеологій та на стику ідеології з реаліями життя і боротьби. Вони ж виступали як люди інтересу, а не ідеї. Звідси й голубина злагода…

Поки що народ не відчуває в цих партіях потреби, бо не бачить в них захисника й виразника своїх інтересів: аж надто очевидно їхня діяльність зумовлюється інтересами лідерів, а не нації. Тут і треба шукати перш за все причини їх карликовості, а не в тому, що громадськість, мовляв, має ідіосинкразію до самого слова “партія”. І саме тут – причини внутрішніх конфліктів у цих партіях, творці яких об’єднали найбільш свідому на той час частину суспільства, але створили з неї не організації борців за Україну, а традиційні в політичній практиці України “товариства для взаємного вшанування .

Ідеологічна неспроможність цих партій найбільш зримо – у буквальному розумінні – проявилася під час теледебатів кандидатів у президенти, коли на очах мільйонів глядачів претенденти-демократи робили єдине, на що були спроможні: асистували за столом Л.Кравчуку і своїми словами та із властивим кожному з них темпераментом озвучували ту ж програму, що й він…

Найприкріше в цьому те, що такий стан зумовлений не інтелектуальною неспроможністю демократичних лідерів, не браком патріотизму чи активності членів цих партій, а знову ж таки програмною настановою, відштовхуванням від доктрини, а не від проблематики життя українського народу, його інтересів. Це – наслідок перетворення засобу (демократії) в мету боротьби (демократизм). Між тим народ чекає не безнастанних повчань і закликів, а реалізації того, за що століттями боролись і гинули його кращі сини й дочки…

Окреслення причин і наслідків нинішньої політичної кризи було б суттєво неповним, якщо випустити з уваги наявність і роль у політичному житті України націоналістичних організацій. Вони є і намагаються діяти. Однак результати їхньої діяльності поки що більш ніж скромні. З самого початку нинішньої боротьби вони стали жертвою кількох факторів.

По-перше, негативно позначилась на їхньому формуванні довголітня антинаціоналістична пропаганда, яка в умовах невизначеності результату політичного двобою з комуністичною системою аж ніяк не сприяла примноженню числа симпатиків націоналізму.

По-друге, привабливість демократичних лозунгів, відносна безпечність їх підтримки й очевидні (хоч, як виявилося, тимчасові) успіхи в боротьбі з партократією привабили на сторону демократії абсолютну більшість наявних на той час активних інтелектуальних сил. А без них проблемою стало вироблення в короткому часі ідеології сучасного націоналістичного руху, конкретизація його програми. Між тим націоналізм тому й був на чолі проводу національно-визвольної боротьби минулого, що його ідеологія та програма дій були результатом продуманого зрощення національної ідеї з конкретними проблемами життя нації і враховували реальні умови боротьби. Виконати подібну роботу в наш час було нікому й ніколи. Тому наші націоналістичні організації об’єднали в кращому випадку патріотів з числа людей старшого покоління, сформованих на ідеології націоналізму 40 – 50 років, та молодь, готову до націоналістичної діяльності більше емоційно, ніж практично.

По-третє, ще не оформившись у політичну силу, націоналістичний рух в Україні був поділений на відчужені відлами – відповідно до структури ОУН в діаспорі, що суттєво ослабило його, позбавило у значній мірі самостійності політичного мислення і розвитку, узалежнило від зарубіжного керівництва, часто недостатньо знайомого з українськими реаліями нинішнього дня.

Усе це не дало можливості націоналістичним силам стати вагомим фактором політичного життя України і якщо не очолити національно-визвольну боротьбу, то принаймні суттєво вплинути на її спрямування, запобігти трансформації національного руху в чисто демократичний. Правда, слід відзначити, що еволюція суспільної думки і політичної практики відбувається – помимо волі неокомуністів і демократів – таки в бік націоналізму. І вже чимало лозунгів націоналістів, за які їхні противники називали їх крайніми радикалами, ліваками та “ультра”, зараз стали пунктами програм демократів і навіть об’єктами державних клопотів уряду і Президента. Останній приклад – створення української армії. Чи ж давно, наприклад, львівські демократи відмежовувалися публічно від “безвідповідальних ультра, що тягнуться до зброї”, а керівник Руху І.Драч метав громи і блискавки на тих, що “бряжчать зброєю”?.. Націоналізм ніколи не видумував своїх ідей – його ідеями і чином ставали прагнення нації…