Хорватська національна революція, а не протирежимний резистанс

Олексій Усенко (Суми)

 

Стріляють гвинтівки, гримить канонади грім,

Усташі йдуть на битву за рідний дім.

 

Через кров, свинець та полум’я пориваючись у бій

Звитяжне наше військо шанує заповіт святий;

 

Сміливо вигоним ворогів ми з отчого порогу,

Відродимо минулу славу хорватського роду!

 

Стріляють гвинтівки, і атаку ройовий сурмач грає,

Молодий усташ на полі з честю помирає.

 

Він без страху і сумнівів смерть свою стрічає.

Йому мила свобода рани омиває.

 

О Хорватіє рідна, твій світанок настав!

За  тебе усташ відважно проти смерті повстав.

 

Автор гімну Анте Павелич, Поглавнік усташів  

    

Хорватська національна революція, а не

 протирежимний резистанс

Утворення Королівства сербів, хорватів, словенців, а з 1929 року -Югославії не тільки не сприяло зменшення градусу міжнаціональної ворожнечі, що існувала між цими народами в Австро-Угорщині, але й  загострило старі протирічча. Частина сербських і меншою мірою хорватських інтелектуалів дотримувалася ідеї так званого югославізму у відповідності з яким хорвати, серби та словенці розглядались, як єдиний народ, що лише історична доля розподілила на три етноси. У новій Югославській державі, на думку югославістів, повинно була відновитися югославська єдність, як б стерла етнічні відмінності.

Сербські націоналісти, які виступали за Велику Сербію і югославісти виступали за створення єдиної централізованої держави. Для більшості хорватської політичної еліти, навіть югославсько орієнтованої, створення такої держави було неприйнятним. Разом з тим, стоворити єдину Хорватську державу в 1918 році було фактично нереальним завданням. У випадку проголошення незалежності Хорватської держави, хорватський народ стикнувся б з територіальними притензіями з боку Італії на Далмацію, Сербії на Боснію та Герцеговину і частину Славонії. Реальної сили на той час для протистояння двом імперським потугам – Італії та Сербії у Хорватії не було. Тимчасове об’єднання з Сербією та сторення югославської держави давало можливість для об’єднання практично всіх хорватських земель у межах єдиної держави. Однак така тимчасова держава бачилась хорватам у вигляді федерації або конфедерації.

Утворення 1 грудня 1918 року Королівства сербів, хорватів, словенців (далі СХС) – унітрної держави зі столицею у Бєлграді, з сербською династією Карагеоргієвичів на чолі і з фактичним пануванням сербів у політичній та військовій еліті, суперечило інтересам хорватської нації. Тому представники Хорватської партії права, яка оголосила себе спадкоємницею Партії права, створеної у середині ХІХ століття батьком хорватського націоналізму Анте Старчевичем. Одразу після проголошення Королівства сербів, хорватів, словенців 1918 року, Хорватська партія права зайняла непримеренну позицію відносно єдиної Югославської держави. У 1919 році Хорватська партія права прийняла нову програму, у якій підкреслювалось, що метаю партії є збереження національної самобутності і здобуття державної самостійності хорватського народу. Секретарем Хорватської парії права було обрано адвоката Анте Павелича.

Хорватська партія права, починаючи з 1920 року, була досить малочисельною та невпливовою партією, на відміну від Хорватської селянської партії, що мала широку соціальну базу і підтримку більшості хорватського населення. Хорватську селянську партію підтримувало більшість інтелектуалів та офіцерів колишньої Австро-Угорської імперії, які не сприймали просербський Бєлградський режим. У 1920 роки Хорватська партія права почала поборювати ідеологію югославізму та апелювати до права націй на власну державність: “Хорватський народ не може зректися свого природного права на самовизначення, він ніколи не зречеться національної самобутності і своєї тисячолітної державності”, – заявляв Анте Павелич у 1927 році.

Створення Югославської держави Анте Павелич називав початком Голгофи хорватьського народу. 20 червня 1928 року в Скупщині було смертельно поранено очільника  Хорватської селянської партії і фактично лідера хорватського народу Степана Радича. Анте Павелич, який на той час став керівником Хорватської партії права та депутатом Скупщини, вирішив об’єднати та очолити хорватські націоналістичні сили. Вбивство Степана Радича, Павелич визначив, як “одне з численних злочинів, які протягом десяти років, тобто під час існування югославської держави, здійснюють проти хорватського народу”. У своїй статті, опублікованої партійною газетою “Хорватське право” 24.11.1928 року Поглавнік Анте Павелич заявив, що “рішення “хорватського питання” можливе лише у вільній Хорватській державі, що створена на принципах хорватського державного права. У незалежній Хорватії влада буде належати лише хорватському народу”.

У 1928 році Поглавнік Анте Павелич створює підпільну націоналістичну організацію “Хорватський домобран”, яка протягом 1929-1930 років, виконала декілька атентатів, але вже без Анте Павелича, який емігрував у 1929 році після введення королем Олександром надзвичайого стану.

6 січня 1929 року, коли король Олександр ввів надзвичайний стан в країні, а вже 7 січня 1929 році відбулося зібрання “Усташів-засновників”, на якому було прийнято “Статут Усташівської хорватської революційної організації”. Однак дослідники руху Усташа, вказують на те, що саме слово “усташа”, відносно руху Анте Павелича, виникло не раніше 1930 року, а створення “Статуту” організації відносять до 1932 року. Так Ф. Єлич-Бутич вважала, що формування Усташівської організації завершилося в першій половині 1932 року, коли був створений Головний усташівський штаб та почала виходити газета хорватських націоналістів “Усташа” (Повстанець). Сама офіційна назва “Усташа – хорватська революційна організація ” вперше з’явилась у квітневому номері газети Ustašа у 1932 році. У 1932 році Анте Павелич та його прихильники почали називати свою організацію                       “Хорватський революційний рух”, а  трохи пізніше “Хорватський визвольний  рух”, підкреслючи тим самим, що представляють всю хорватську націю.

У відповідності зі “Статутом” усташівської організації, який розробив Анте Павелич, задачею хорватських націоналістів була боротьба всіма можливими засобами, включно із збройною і  створення на руїнах Югославії незалежної, соборної держави Хорватія. Також був написаний “Службовий статут усташівського війська”, очільником руху (організації) “Усташа” був Поглавнік, наділений фактично необмежненою владою. Усташі, які  присягнули, повинні були підпорядковуватися вищому керівництву і безпосередньо Поглавніку, тобто Анте Павеличу.

У 1933 році Анте Павелич створює документ під назвою “Принципи хорватського усташівського руху”. Лідери хорватських націоналістів визначали його, як “основний закон”, за яким повинно бути організовано життя хорватів у відновленій хорватській державі.

 

Принципи хорватського усташского руху (Ustašа)

1. Хорватська нація – самостійна етнічна і народна спільнота, окрема нація в народному сенсі не тотожна жодній іншій нації і не є частиною або племенем якої-небудь нації.
2. Початкове та історичне ім’я хорватської нації – ХРВАТ (HRVAT), під яким вона 1300 років тому прийшла на цю територію і під яким вона живе сьогодні. Це ім’я не може і не повинно замінятися жодною іншою назвою.
   3. Цю землю хорватська нація зробила своєю Батьківщиною (Domovina) ще здавна, постійно населяючи її, зріднившись з нею та надавши їй початкове та природне ім’я – Хорватія. Це ім’я не може і не повинно замінятись жодною іншою назвою.
3. Земля, зайнята здавна хорватським народом, що стала для нього хорватскою батьківщиною, простягається на территорії областей, багато з яких мали свої назви вже перед пришестям хорватів, а деякі отримали свої назви пізніше, але всі вони складають одну єдину хорватскую батьківщину, і тому ніхто не має права вимагати для себе будь-яку з цих областей.
4. Хорватский народ, згідно із з власним бажанням, вступив на його вітчизну – Хорватію під час великих переселень у якості повної вільної нації, таким чином, освоївши цю землю та назавжди зробивши її своєю власністю.
   6. Хорватськая нація була  вже повністю організована, коли прибула на її хорватську батьківщину, і не лише в воєнному сенсі, але і в родовому, так як вона негайно заснувала свою власну державу із всіма ознаками державності.
   7. Хорватську державу було вже засновано, коли багато  інших народів жили в повному хаосі, і хорватська нація пронесла свою державну традицію крізь сторіччя аж до Світової війни, ніколи не забуваючи про неї та не віддаючи права на неї кому-небудь за допомогою законодавчого рішення; але в кінці Світової війни інтернаціональні сили завадили хорватському народу здійснити його найвище право – створити власну Хорватську державу.
   8. Хорватська нація має право відновити її верховну владу у власній хорватській державі, на всьому своєму національному та історичному просторі, тобто відновити повністю самостійну та незалежну хорватську державу. Це відродження може бути досягнуто різними засобами, включно силою зброї.
5. Хорватськая нація має право на щастя та розквіт, і тому кожен окремий хорват має теж право, як частина хорватської нації. Щастя і розквіт можуть бути досягнуті для нації в цілому і для окремої особистості як члена нації лише у повністю самостійній та незалежній хорватській державі, яка не повинна і не може бути складовою частиною іншої держави або якого-небудь інтернаціонального утворення.
6. Хорватська нація є головною, тому лише вона має право управляти своєю державою та керувати всіма державними та національними справами.
   11. В хорватських народних та державних справах у самостійній та незалежній державі хорватській не може приймати участі той, хто за походженням і крові не є членом хорватської нації, так само, як і ніяка інша нація або держава не може вирішувати долю хорватської нації та хорватської держави.
   12. Хорватська нація належить до західної культури та західної цивілізації.
   13. Селянство не лише основа та джерело життя, але і те єдине, що складає хорватську націю, а також – носій і представник всієї державної влади в хорватській державі.
7. В кінцевому результаті всі класи хорватської народу утворюють єдину народну спільноту, об’єднану хорватскою кровью, що може прослідти походження на покоління назад і яка підтримує родовий зв’язок із селом та землею. Той, хто мешкає в Хорватії і не походить з селянської сім’ї, у девяноста дев’яти випадках із ста зовсім не хорватского походження та крові, але чужородний переселенець.
8. Матеріальні і моральні богатства хорватської держави-власність народу, бо він єдиний, хто уповноважений володіти та користуватися ними.
   16. Сутність моральної сили хорватского народу полягає в упорядковному і релігійному родинному житті; його економічна сила полягає у сільському господарсві, соборному житті та природному богатстві хорватскої землі; його захисна сила полягає у звитязі, а його освітній і культурний прогрес заснований на природному генії та доведенній здатності в галузях науки і знання. Майстерність – це рука допомоги для всього селянського господарства.
9. Урівноважене разповсюдження, заохочення та удосконалення цих вартостей та чеснот національного життя – мета всіх суспільних заходів та державної влади, оскільки саме вони гарантували виживання народу протягом багатьох століть його життя, і нині гарантують процвітання майбутніх поколінь хорватської нації в незалежній хорватській державі.

Основним джерелом поповнення хорватського націоналістичного руху стали хорватські селяни, робітники, рибаки та моряки, які знаходилися в інших країнах на заробітках. Важливий центр вербовки хорватів для усташівських воєнних таборів знаходився у Бельгії, окрім того усташівські організації виникли в Бразилії, Болівії, Уругваї, Аргентині, Італії, Угорщині  та США. В 1932-34 роках в Угорщині функціонував табір Янка-Пуста, який став одним з основних центрів підготовки хорватських націоналістів для боротьби з Югославією.

9 жотня 1934 року хорватські усташі спільно з Внутрішьоною Македенською Революційною Організацією (ВМРО) здійснили успішний атентат проти  короля Олександра. Поглавнік Анте Павелич вважав, що це великий успіх Усташського руху і ліквідація “кровавої бєлградської диктатури”.

Але після цього під тиском світової громадскості усташівські центри в багатьох країнах були згорнуті і припинили свою діяльність.

Неабияку роль у боротьбі за незалежність Хорватії і пропагади ідей хорватського націоналізму та підготовки усташівських кадрів відіграло католицьке духовенство. Католицькі монастирі служили базами для усташів та місцем для зібрань хорватських націоналістів. Францисканські та ієзуїтьські гімназії, теологічний факультет Загребського університету стали справжніми школами підготовки усташівських кадрів. Активно допомагала хорватським націоналістам католицька організація “Велике братсво хрестоностців”, яка в 30-х роках мала понад тридцять тисяч членів. Також діяли молодіжні націоналістичні структури “Анте Старчевич”, “Эуген Кватерник”, “Август Шеноа”, члени яких виховувались на ідеях усташів та повнювали лави усташівських стуктур.

“Пакт Молотова-Рібентропа” та Друга світова війна поставила нові виклики перед усташами та хорватською нацією. Поразка Франції в травні-червні 1940 року зробила гітлерівську Німеччину єдиною силою в континетальній Європі.

Країни “Осі”вирішили ліквідувати Югославію в тому вигляді, в якому вона існувала до 1941 року.

5 квітня 1941 року Поглавнік Анте Павелич у радіозверненні звернувся до хорватської нації із закликом підняти зброю проти своїх поневолювачів. Завдяки сприятливій для хорватської нації геополітичній ситуації, що склалася, коли гітлерська Німеччина та Радянський Союз були партнерами і союзниками, усташам вдалося 10 квітня 1941 року проголосити створення Незалежної Держави Хорватія, відновивши з часів Середньвіччя перервану державницьку традицію. До складу Хорватської держави, окрім етнічних хорватських земель, увійшли Боснія та Герцоговина. На території  відновленої Хорватської держави замешкувало 3,3 мільйона етнічних хорватів, 1,9  сербів, 700 тисяч боснійських  мусульман, 150 тисяч німців, 75 тисяч угорців та 40 тисяч євреїв. Боснійських мусульман хорватські націоналісти вважали частиною хорватської нації, а головною проблемою для майбутього Хорватської держави, усташі вважали сербську меншину. Через це між хорватськими та сербськими націоналістами, постійно відбувалися кроваві зіткнення, що призвели до багатотисячних жертв.

17 квітня 1941 року Югославія капітулювала, король та уряд емігрували. З серпня 1941 року по жовтень 1944 року в Сербії існував авторитарний режим генерала Мілана Недича, який очолював “Уряд національного порятунку”

Хорвати були впевнені, що Україна також неодмінно реалізує своє право на держвність, як це вийшло у хорватів та словаків. Соратник Поглавніка Анте Павелича, маршал Славко Кватернік дослівно заявляв, що: “Якщо не буде великої України то нас (тобто Хорватію) сфаршерують на шніцелі!”. Хорвати усвідомлювали, що зупинити більшовицький імперіалізм та підтримати Балканські народи від італійсько-німецьких зазіхань зможе лише незалежна Українська держава.

Проголосивши 30 червня 1941 року у Львові відновлення Української держави, Організація Українських Націоналістів під Проводом Степана Бандери хотіла отримати повну незалежність з якою змушені були б рахуватись, як гітлерівська Німеччина так і Радянський Союз. Гітлервці ж не бачили незалежної України, навіть з обмеженим суверінітетом. Про що свідчить лист радника посольства з правом доповіді В. Гросскопфа міністру іноземних справ Й.Рібентропу від 1 липня 1941 року: “Дабы подчеркнуть притязания Украины на видное положение, подчеркивается, что такие примеры недавних государственных новообразований, как Словакия и Хорватия, естественно, не могут служить образцом для Великой Украины.          С решимостью Украины, говорится в заключение, обеспечить развитие народа в независимом государстве, должна бы считаться любая держава, которая, преследуя собственные интересы, хочет установить новый порядок в восточноевропейском пространстве. Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны”. т.1. 1939-1943. Москва. РОССПЭН. 2012, стр. 341-343.

Протягом 1942-1945 років усташі також змушені були вести боротьбу з комуністичною Народно-визвольно Армією Югославії, яку підтримував Радянський Союз. Військово-політична поразка Хорватської держави у 1944-1945 роках, яку відновили хорватські націоналісти, призвела до поразки усташів та Анте Павелича, але ідеологія хорватського націоналізма нікуди не зникла. Вона продовжила свій переможний шлях вже в Югославії. Найбільш значущим етапом хорватського націоналізму стала “Хорватська весна” у 1971 році, коли на хорватських етнічних землях розгорнулась боротьба за розширення прав Хорватії в югославській федерації, за відокремлення Хорватії від Югославії і за відмежування хорватської мови від сербської.

У 1980 році після смерті Йсипа Броз Тіто Югославію охопила системна криза, нестабільна Югославська федерація зіштовхнулась з новими міжнаціональними конфліктами. Вже сучасні хорватські націоналісти, змушені були завершувати справу попередників. На початку 90-х хорватським націоналістам, що входили до Хорватської демократичної співдружності на чолі з Франьо Туджманом вдалося проголосити створення у 1991 році Хорватської держави. У відповідь етнічні серби на землях Хорватії, за підтримки Сербії проголосили Сербську Країну, аналог сучасних терористичних  (ЛНР та ДНР) на території українського Донбасу.

Але у 1995 році, задяки операціям “Блиск” та “Буря”, хорватськая армія ліквідувала терористичну Сербську Країну, а сербькі екстремісти змушені були еваюкуватись на територію Сербії. Можна з впевненістю стверджувати, що сучасні хорватські націоналісти, остаточно завершили справу своїх попередників по закріпленю та утвердженню  Хорватської нації та  держави.