ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І МОВНО-ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 22 Бер 2016 в 0:02
Ярослав Радевич-Винницький
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І МОВНО-ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ
Віру в прогрес тепер більше за все підриває в очах людей ще до сьогодні виявлювана його прихильниками злощасна тенденція перетворювати на потворний міленаризм усе, що є найзаконнішого і найшляхетнішого в нашому сьогодні пробудженому очікуванні чогось “ультралюдського”. Період ейфорії і достатку, золотий вік – ось і все, пояснюють нам, що приготувала людині Еволюція. Але перед лицем настільки буржуазного ідеалу наше серце із зрозумілої причини залишається холодним.
П’єр Тейяр де Шарден
Глобалізація належить до визначальних, “знакових” ідей сучасної міжнародної та національної екзистенції “постхристиянського” світу. Вона покликана до життя науково-технічними досягненнями в галузі економіки, інформатизації, зв’язку, транспорту, тобто пов’язана з тією стороною буття людства, яка називається цивілізацією й орієнтована на матерію, “на тіло”. Але глобалізація намагається охопити також сферу духу, культуру. Анаціональна за своєю природою, глобалізація нівелює національні культури. Національні еліти витісняються наднаціональними економічними і політичними структурами.
За своєю суттю глобалізація є виявом космополітичної конвергенції, яка в минулому виступала в іпостасі світових релігій, зокрема католицизму, універсальних держав, комунізму, “релігії прогресу”, світового уряду та ін. Кожна з них, зробивши більший чи менший відбиток на долі і шляхах людства, значною мірою або й до решти вичерпала свої можливості і залишилася в минулому як експонат музею історії цивілізації. Те ж чекає на нинішню глобалізацію. Не існує конвергенції без дивергенції, інтеграції без диференціяції. Інша річ, де, коли і як відбуваються ці діялектично взаємопов’язані процеси та хто стає суб’єктом, а хто об’єктом цих процесів.
Європейські вчені і політики були переконані, що нація як етносоціяльний феномен – це локальне, європейське, явище, до того ж, на думку багатьох із них, хибне, кутове для розвитку людства. Такий погляд – а з ним і його критика – виник давно. Ще Жан-Жак Руссо писав: “Сьогодні більше немає французів, німців, іспанців ані навіть англійців – є тільки європейці… Їм повсюди домівка, де тільки можна красти гроші та зводити жінок”. Тому європейські, а з ними й американські вчені були вельми здивовані, коли спостерегли, що в Азії, Латинській Америці, Африці творяться, і то швидкими темпами, нові нації1. Не менше дивувалися, а ще більше обурювалися радянські ідеологи, політики і вчені, коли народності і нації СРСР, попри шалений тиск тоталітарної держави з її політичними, економічними, демографічними, ідеологічними та іншими важелями насильства, не виявляли бажання остаточно зливатися в “новій історичній спільності – радянському народі” як зародкові і прообразові майбутнього комуністичного людства та за першої ж нагоди “розповзлися по національних квартирах”.
Тепер на зміну комуністичній глобалізації повсюдно приходить глобалізація лібералізму. Проте об’єктивно суть її така ж, як і комуністичної: позбавити людей їхньої духовної, національно-культурної своєрідности, мови2, релігії, традицій3, отже, і національного солідаризму, атомізувати суспільства, перетворивши людей на біороботів з обмеженими стандартизованими потребами. Такими людьми легко маніпулювати, здійснювати за ними тотальний контроль, використовувати для своїх цілей, а світ тримати у “належному” порядку. Людство в такий спосіб позбудеться патріотизму, націоналізму, любови до вітчизни, історії, культури, релігії, мови, від яких, на переконання глобалістів, як і їхніх попередників, усі лиха світу. “…Треба насамперед знищити в учнів любов до своєї країни та її слави. Треба знищити патріотизм – цю найбільшу перешкоду до інтернаціоналізму”, – закликав ідеолог ЮНЕСКО, фабіанець Дж. Гокслі4.
Однак ці осоружні для глобалістів чинники “світового неспокою” є виявом людської природи, точніше, суспільної складової в єстві людини як біосоціяльної істоти. Для переважної більшости людей світу етнічна, національна, мовна, культурна, релігійна та подібні ідентичності не є об’єктами вибору. Люди розуміють чи бодай відчувають вартість цих ідентичностей. “Відомо, – пише сучасний український автор, – що людина, позбавлена власної автентичности, перетворюється на зомбі. Так само і народ, позбавлений власної культурної автентичности, перетворюється на “перегній історії”, психо-біологічну масу, зручний об’єкт для визиску і подальшого пригнічення провідними світовими маніпуляторами-ляльководами”5. Отож подолати ці ідентичності не вдасться навіть у далекому майбутньому.
Глобалісти здогадуються або й знають про цю прикрість. Тому паралельно з глобалізацію для “гармонізації” її сприйняття говориться про етнізацію, яка начебто є “реверсом” глобалізаційного “аверсу”, хоч насправді цей процес здебільшого пов’язаний із протестом проти глобалізації. Водночас продукуються теорії, згідно з якими нації – це “уявні спільноти”, а реальністю є “малі батьківщини”, які охоплюють не більше п’ятьох мільйонів осіб, а тому сприймаються не лише розумом, а й почуттями.
Безперечно, у цивілізованому світі зацікавлення людей своїми “малими батьківщинами” посилюється. Це засвідчується, зокрема, тим фактом, що повсюдно падають наклади багатотиражних національних газет, натомість значно посилюється роль газет реґіональних. Але це не дає підстав стверджувати, що, скажімо, німців як нації немає, що вона є тільки уявною спільнотою, а реально існують спільноти тирольців, саксонців, швабів тощо. Етнізація за такого підходу виявляється субетнізацією. До речі, незрідка і в Україні говорять – хто через необізнаність, а хто і свідомо – про гуцульський, поліський та інші “етноси”, хоч насправді ці реґіональні спільноти є субетносами – невід’ємними складовими частинами українського етносу. У такий спосіб національна свідомість опускається на реґіонально-субетнічний рівень, редукується до нього.
Така “реструктуризація” націй нагадує подрібнення великих підприємств у незалежній Україні та інших пострадянських країнах, що робить неспроможним розвиток високих технологій та, як бажаний для транснаціональних корпорацій наслідок, позбавляє їх (корпорації) від клопоту конкуренції. 70% товарів на світовий ринок постачають якраз великі підприємства. До того ж ідеться про високотехнологічну, наукоємну продукцію. Малий і середній бізнес, на який радять Україні робити акцент, має займати допоміжні позиції, а не намагатися заміняти собою велике підприємництво, бо така заміна просто неможлива. Мовний партикуляризм загрожує існуванню не лише загальнонародної мови, а й самим її реґіонально-субетнічним відмінам. Без опори на загальне, без буття в ньому окреме втрачає систему зовнішніх зв’язків, абсолютизується і, не маючи сили існувати, приречене зникнути. Чи не це мається на меті, коли йдеться про “етнізацію” як буцімто противагу глобалізації?
Глобалізація душить і національну економіку, і саму націю. Крім товарної агресії, відбувається агресія інформаційна, культурна, отже, і духовна. Україна практично не має власного повновартісного інформаційного простору. Те ж можна сказати про культурний та духовний простір. Наприклад, в українському ефірі звучить приблизно 2% української музики, 50% російської і 48% західної, головно американської. Український музичний простір, подібно до інших “просторів”, як горизонтально (за територіями), так і вертикально (за жанрами) не є ні всеохопним, ні цілісним. Існують тільки окремі, до того ж тією чи тією мірою марґіналізовані українські ареали, анклави, острівці. Ними ж за нормальних умов мали б бути “простори” іноетнічних груп, меншин, а не простір корінної, титульної нації, яка становить 77,8% в етнічній структурі населення країни6 і в усіх реґіонах, за винятком Криму, кількісно переважає.
Оскільки інформація створюється, зберігається, передається і сприймається у структурах певної мови, то інформаційний простір – це також мовний простір. Цей факт аж ніяк не завжди береться до уваги, хоч об’єктивно належало б говорити про інформаційно-мовний чи навіть мовно-інформаційний простір.
Значення мови в житті національного організму з поступом цивілізації зростає. В доіндустріяльну добу, коли основну масу українського населення становило селянство, щільно поєднане з рідною землею і настільки ж прив’язане до традицій, українській мові, попри всі заборони українського слова, особливої загрози не було. Адже національна культура і національна цивілізація, хай не цілісна, без достатньо розвинених вищих форм, функціонувала і розвивалася все-таки рідною мовою. В індустріальну добу, яка для України проходила в основному в умовах московсько-комуністичного панування, виникла і значною мірою реалізована загроза самому існуванню української нації. Міста були зросійщені, а селянство як клас – знищене. Ставши сільськими та міськими пролетарями, селяни втратили і землю, і традиції та були масово перетворені на “русскоязычное население”. Національна еліта була винищена, а згодом вирощено “масову кон’юнктурну інтелігенцію” – “позбавлену культури, національної ідентичности і напряму підключену до струмів офіційної політики”7. Саме в цю добу майбутнє української нації опинилося під знаком запитання, і тільки розпад імперії породив надію на припинення етноциду.
Проте з усамостійненням України денаціоналізація українців не припинилася, оскільки нація та її еліта були настільки деформовані, понищені, мовно, ідеологічно і ментально інфіковані, що від колоніяльної партдержноменклатури фактично не було кому перебрати владу. А дещо оновлена стара влада виявилася не такою, як у країнах Центральної Європи та Прибалтики. В Україні це були позбавлені національного чуття і національної гідности люди, які до того ж не мали навичок самостійно, без вказівок із Москви розв’язувати важливі проблеми. Однак, опинившись волею долі на вершині державної піраміди і відчуваючи свою незалежність, отже й безкарність, вони в гігантських масштабах продовжували чинити те, що вміли робити найкраще – зловживати владою і наживатися. Вони не відчували найменшої потреби провести деколонізацію, забезпечити пріоритетну підтримку нищених упродовж століть української мови і культури. Маючи прищеплений синдром меншовартости та генетично успадкований страх, виховані в дусі сервілізму щодо “старшого брата”, вони не лише не припинили, а й сприяли посиленню російщення українців у керованій ними незалежній Україні. Звідки і навіщо їм було знати, що з переходом до постіндустріяльного суспільства значення інформації незмірно зростає, тому зростає і важливість мови, якою ця інформація кодується і передається, та що саме в інформаційно-мовній сфері прихована загроза державі назавжди відстати від розвинених країн соціяльно та навіки пропасти національно. Мають цілковиту рацію творці журналу “Науково-технічне слово”, взявши за мотто до нього вислів: “Житимуть ті мови, якими розмовлятимуть комп’ютери”. Однак тих 5% повідомлень в Інтернетпросторі України, які сьогодні є українськомовними8, до того ж частина з них суржикована, мають не надто оптимістичний вигляд.
В Україні значною мірою зруйновано і деформовано діялектний простір. Українські діялекти в порівнянні, скажімо, з німецькими, італійськими, китайськими слабко диференційовані, і значною мірою завдяки цьому українська соборна мова не була розірвана і вистояла в умовах кількасотлітньої бездержавности її носія та політики лінгвоциду й етноциду, яку провадили в Україні панівні іноетнічні режими. Але з деградацією українського селянства внаслідок його “розкуркулення”, депортацій за межі України, масового винищення голодоморами, перетворення на пролетарів-колгоспників, урбанізації, антиукраїнської демографічної політики, постійного тиску російсько-комуністичної культури і цивілізації тощо українська діалектна мова великою мірою втратила природну базу. Якщо неухильно (і керовано!) знижувався престиж української літературної мови, то про якесь пошанування діялектів годі й казати. У добу брежнєвського неосталінізму в Україні офіційно, під керівництвом директора Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Академії наук УРСР академіка І.К.Білодіда, провадили безоглядну боротьбу з “гуцулізмами”, як тоді зневажливо називали слова і вирази південно-західного походження.
Нині діялекти ще сяк-так тримаються на Західній Україні, особливо на Закарпатті, на Поліссі, дещо менше на Волині, Поділлі, Середній Наддніпрянщині. На Сході й Півдні України в українському і частково російському мовленні панує суржик, природно, з певними діялектними прикметами, які, однак, здебільшого є марґінальними і виявляються в основному на фонетично-просодичному рівні та значно менше на граматичному і лексичному. Якби на цих теренах існувало або було регенероване незасмічене діялектне мовлення, то це було б неабиякою підмогою для повернення й утвердження там української літературної мови. Однак з огляду на тотальне поборювання і витіснення всього українського та цілеспрямоване російщення, яке не тільки не послабилося, а стало ще відвертішим у роки незалежности, говорити про це немає підстав. Надія на реукраїнцізацію цих теренів може пов’язуватися тільки з літературною мовою.
Треба взяти до уваги, що основна маса населення Півдня й особливо Сходу проживає в містах, а в містах, передовсім великих, діялектне мовлення не може мати міцних позицій. Не дивно, що в теоретичних розумуваннях про реукраїнізацію міст України діялекти навіть не згадуються9. З огляду на всі ці обставини етнізація у вигляді субетнізації в Україні практично неможлива. Ренесанс діялектів, піднесення їхнього престижу, що спостерігається у країнах Заходу, в Японії, у нас нездійсненний. У всякому разі за нинішнього стану речей. Про розмивання літературної мови діялектами, чи, понад те, витіснення її ними годі й говорити. Недолугі спроби писати “по-галицьки”, які практикують окремі журналісти, зокрема у львівській газеті “Поступ”, не сприймаються навіть у Галичині10.
Нині існують два рівні глобалізації, перед загрозою яких стоїть Україна, як, до слова, і низка інших країн т.зв. СНД. Один із них пов’язаний із сучасним світовим капіталом, транснаціональними корпораціями, політичною експозитурою яких виступають США та інші країни “золотого мільярда”. Це рівень модерної глобалізації, який має справді глобальний засяг і виявляє тиск практично на всі нації світу.
Другий рівень глобалізації – реґіональний і архаїчний. Він продовжує для України та інших країн “ближнього зарубіжжя” існувати ще від того часу, коли, як писав А. Дж. Тойнбі, “кожна велика держава намагалася також замінити собою цілий світ, оскільки вона була замкнута і самодостатня. Претензії ці поширювалися не лише на сферу економіки і політики, але також і на сферу духовної культури”11. Саме такою була російська імперія царської й особливо радянської доби. Їхня спадкоємниця – нинішня Росія продовжує за інерцією мислити застарілими імперськими категоріями окремого “замкнутого і самодостатнього” світу, російської православної цивілізації. Глобалізація на цих двох рівнях має різні цілі, але і там, і там спрямована на гегемонію і власне прирощення коштом інших країн, у тому числі – а для другої з них насамперед – України12.
Світова глобалізація маніфестується англійською мовою, реґіональна пострадянська – російською. Англомовний інформаційний простір незрівнянно ширший і багатший за російськомовний. Так, за даними кінця минулого століття, у світі із 1000 наукових публікацій 760 виходять англійською мовою. Правда, для України російськомовний простір має певні переваги: російська мова за своєю фактурою близька до української, українці привчені до користування нею, в Україні проживає велика російська етнічна група тощо. Йдеться, як бачимо, про переваги більше мовні, ніж інформаційні. Однак усі ці переваги і позитиви не сумірні з позитивом англомовного інфопростору з огляду на престиж англійської мови, її поширеність у світі, а головне – кількість і якість закодованої цією мовою інформації. А саме останнім визначається значущість, а отже і запотребованість мови на лінгвальному “ринку”.
Як писав представник німецької філософської антропології Е. Ротакер13, люди за допомогою мови з дійсности – “світової матерії” – конституюють свої світи. Додамо, що це стосується як першої, рідної, так і другої мови, якою життєві реалії вимушують більшість народів світу, в т.ч. українців, користуватися нині і ще більшою мірою вимушуватимуть їх робити це у майбутньому. Друга мова вносить корективи в онтологічне та аксіологічне трактування реальности, в її конституювання загалом. Цілком зрозуміло, що інформаційніша мова створює для цього кращі можливості. До речі, англійську мову дедалі ширше використовує для спілкування зі світом, отримання інформації, експонування себе і сама Росія. Там уже йдеться і про те, що “в програмі закладу вищої освіти (на окремих потоках чи в цілому) може здійснюватися викладання не лише національною, а й іншою мовою, наприклад англійською”14. В Україні ж соціялісти, комуністи, ліберали та ін. і далі переконують, що коли наука позбудеться російської мови, то наша країна опиниться в інформаційному вакуумі та, як наслідок, на узбіччі прогресу.
Росія зацікавлена в тому, щоб у колишніх “національних республіках” СРСР мовою виходу у світ і надалі залишалася російська. Використовуючи російську мову як інструмент політики, засіб відновлення москвоцентичності (І.Лосєв), вона намагається повернути втрачене з розпадом комуністичної імперії, знову “собирать земли” – створити для початку “слов’янську” державу, а потім поглинути й інші колишні “республіки” СРСР. Оскільки економічно, політично, демографічно, отже, й мілітарно Росія не може дозволити собі збройну експансію, як у царські та радянські часи, то особливу місію вона покладає на ледь не містичні властивості російської мови. Кремлівські владоможці, їхні дружини та політологи часто цитують слова: “межі російського світу визначаються межами російської мови”. На розширення і зміцнення цього “світу” спрямована мовна політика Росії всередині країни й особливо за її межами. Ця політика має багатий ужинок у Білорусі, де російська мова оголошена державною, і чималий в Україні, де не припиняються спроби оголосити її державною чи офіційною.
Але в Україні є потужний струмінь рідної мови. Саме тому колишній президент України Л.Д.Кучма не зумів домогтися державного статусу російської мови, попри його обіцянку у виборчій програмі. Жодного разу не перемогли на президентських виборах ті партії і блоки, котрі удержавлення російської мови ставили як одну з основних своїх програмових засад. Не мав шансів із такою обіцянкою і кандидат у президенти В.Ф.Янукович. Проте цією картою і далі грають ліві та проросійські сили в Україні.
Нинішня ситуація з вибором мови спілкування України зі світом нагадує подію на Русі тисяча років тому, коли вибирали мову християнської релігії. Тоді прийняли старослов’янську (давньомакедонську з давньоболгарськими і моравськими елементами) мову, близьку до руської (української), отже, в основному зрозумілу для русинів. Але інформаційний простір, маніфестований старослов’янською мовою, був дуже обмежений, адже, крім сакральних текстів, по-старослов’янськи майже нічого не було написано. Відомий у світі учений, професор Гарвардського університету (США) Омелян Пріцак на запитання: “Що є найтемнішою подією нашої історії?”- відповів: 1036 рік, коли ми прийняли старослов’янську мову як нашу книжну мову. “Той крок відсунув нас на цілі століття назад, бо ми відокремили себе від культурних надбань латинської та грецької мов”15. Старослов’янська мова на Русі заступила рідну мову, поширилася із сакральної сфери на інші стилі і жанри писемности. “В державному житті це спричинило кризу відчуження церковної, а далі й світської еліти від свого народу. Кризу, як зрозуміло, на віки, а тому тотальну у своїх наслідках. Маси й інтелігенція та урядуючі сфери стали жити різними орієнтаціями й інтересами. Мозок і серце стали дисгармонійними до свого органічного тіла”16. Крім роз’єднання суспільства і роздвоєння душ, прийняття старослов’янської мови запрограмувало таке ж довготривале інформаційне відставання русинів (українців) від культурно-цивілізаційного поступу, що, своєю чергою, спричинилося до винародовлення й асиміляції (полонізації, а пізніше також зросійщення, мадяризації, онімечення) суспільних верхів. Мовно ближче не конче є інформаційно, отже, і стратегічно кращим, коли йдеться про перспективи народу.
Мовно-інформаційна деколонізація і, відповідно, реукраїнізація України, перехід з російської, квазіросійської мови і навіть із суржика на українську літературну мову – справа не легка, особливо з огляду на постійні імпульси, що йдуть із Росії, на глибоко закорінений синдром малоросійства, на постійні зусилля російської меншини в Україні не поступатися своїми колишніми імперськими, зокрема мовними, привілеями, на деформовану національну свідомість багатьох українців, інерційність їхньої комунікативної поведінки, психоповедінкові стереотипи тощо.
Хоч дивно, але глобалізація відкриває перед Україною певні можливості для її національного відродження, для “відмосковлення”. Йдеться про витіснення глобалізації реґіональної глобалізацією світовою, відповідно, про перехід з обмеженого російськомовного інформаційного простору в глобальний англомовний простір. Мається на увазі широке застосування англійської мови в тих сферах, де в добу бездержавності вимушено вживалася російська (німецька, польська, угорська, румунська) мова, – у міждержавних взаєминах, у науці, інформації, туризмі тощо.
Англійська – найінформативніша мова сучасности, мова глобалізації – за останніх 50 років, істотно потіснивши своїх конкуренток, фактично стала єдиною світовою мовою. Прогнозується посилення її ролі як світової і в ХХІ столітті. Ця мова не надто загрожує українській, оскільки з нею конкурують, точніше, захищаються від неї практично всі мови світу. Цією мовою ніколи в Україні не говорила наруга і смерть, цю мову не накидають Україні насильно, не намагаються оголосити державною чи офіційною, і нікому в світі не спадає на думку “захищати” англомовне населення в різних країнах, як це настирливо робить Росія щодо “русскоязычного населения”, переважну більшість якого в Україні становлять, за словами літератора М. Рябчука, “недоросіяни” і “недоукраїнці”.
Не загрожує англійська мова і нівеляцією українських територіяльних та соціяльних діялектів, як це спостерігається у вигляді їх суржикізації шляхом інтерференційного проникнення російської мови в говіркове, просторічне, жарґонне, професійне, розмовне та ін. мовлення.
Вчені висловлюють застереження щодо перспектив мови як найважливішого знаряддя культури. “В умовах широкого застосування інформаційної техніки мова редукується до стандартизованих скорочень, до наперед передбачених структур і категорій. Все, що не вкладається в таку схему, стане жертвою технологічної селекції. Мову очікує доля телебачення. Візуалізація, позбавлена понятійного теоретичного осмислення, може викликати затримання творчости, різноманітности й інтелектуальної автономії”17. Усе це, на нашу думку, стосується якраз англійської мови в її глобальних функціях, а не української та інших національних мов, пов’язаних з конкретним етносом, з конкретикою його землі, його буття та поглядів на світ, отже, й ідіоетнічною культурою. Це, до речі, вірно і щодо англійської мови в її національних варіантах – британському, американському, індійському, південноафриканському та ін. Бо звести все багатство світу до однієї мови справді означало б “жалюгідне зубожіння”18.
З глобалізаційними процесами в Україні мають не тільки йти в парі, але й випереджувати їх процеси ренаціоналізації, відродження і розширювального та поглиблювального розвитку всього того, що робить українців українцями, насамперед мови . Тут не потрібно “винаходити велосипед”: саме в такому річищі відбувається мовний розвиток Японії, Франції, Кореї, Польщі та інших країн світу з високим рівнем культурно-цивілізаційного розвитку. Варто наголосити, що в цих суспільствах національна культура підтримується як на загальнодержавному, так і на реґіонально-субетнічному рівні. Держава і суспільство піклуються не лише про національну літературну мову, а й про місцеві діялекти, без яких літературна мова втрачає природну основу і джерело розвитку саме в національному річищі. Це джерело забезпечує вітальність мови, імунітет проти позбавлення її ідіоетнічної своєрідности. Підтримуваній діялектами загальнонаціональній мові не так загрожує глобалізаційне розмивання, англізація чи, точніше, американізація.
У світлі сказаного стає зрозумілою потреба підтримування бойківського, поліського, гуцульського, степового та інших варіянтів української культури й говорів, в аурі яких ця культура створена і продовжує існувати. Скажімо, у бойківському діялекті – найархаїчнішому територіяльному різновиді української мови – збереглося чимало прикмет не лише руської (давньоукраїнської), а й праслов’янської мови. Це має засадничо важливе значення для відчуття соборности та “історичної ідентичности” (Поль Рікер) українців, а отже, і для нашої національної екзистенції та нашого національного самоусвідомлення. Адже що більша закоріненість у минулому, то важче вибити етнос із колії, прокладеної предками (О.Потебня), збити його на манівці асиміляції чи глобалізційного всезмішування.
Глобалізація – об’єктивний і неуникненний процес розвитку людства. Вона кидає виклик існуванню нинішніх націй і народностей. Як завше в подібних обставинах, одні етноси приймуть цей виклик і, знайшовши на нього гідну відповідь, вийдуть із ситуації переможно – життєздатнішими і сильнішими, інші ж виявляться неспроможними не те, що скористатися цим процесом, але й чинити йому спротив – і зникнуть з кону історії. Такий закон розвитку людських спільнот.
“Мають право жити ті нації, які хочуть жити”, – писав Микола Міхновський. А хотіти жити означає, серед іншого, гармонійно поєднувати культуру і цивілізацію, національне і вселюдське, закритість і відкритість, спадковість і змінність, красу і силу19. Йдеться також про два крила, на які має спиратися нація, – своє і чуже, національне і вселюдське. Якщо мають рацію футуристи, що із тих понад 5,5 тисячі мов, які, за даними ЮНЕСКО, існують у світі сьогодні, до кінця ХХІ сторіччя залишиться 350 – 400, то це означає, що переважній більшості нинішніх етносів доведеться перейти зі свого на чуже, іншими словами, відмовитися від самих себе, етнічно відійти у небуття.
Аби українці не опинилися серед зниклих етносів, вони мають використовувати надбання інших народів, пристосовуючи його до свого культурно-історичного досвіду і національних потреб, та ще більшою мірою зберігати і примножувати своє, робити свій внесок у культурно-цивілізаційну скарбницю світу. Своїм, українським, є не лише спільне етнічне, загальнонаціональне, а й субетнічне, реґіональне, яке посилює закоріненість етносу в землі, що його породила, і живить фізично та духовно. “Укорінення – це, можливо, найважливіша та найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які найважче визначити. Людина має коріння через реальну, активну, природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими певні скарби минулого і певні передчуття майбутнього. Ця участь природна, тобто вона зумовлена автоматично місцем, народженням, професією, оточенням. Кожна людина відчуває потребу множинности коренів”20. Додамо до цього, що одним із виявів множинности укорінення є приналежність до субетносу – з його субетнічно-реґіональною культурою, цивілізацією, говором. Вірність субетнічним вартостям дає можливість не лише встояти перед натиском глобалізації, а й використати її позитиви для поступу і процвітання нації, яка хоче бути не тільки ситою, а й вічною.
Якщо Господь створив нас українцями, то тим самим він поклав на нас обов’язок не тільки зберігати, а й примножувати, розвивати, вдосконалювати свою українськість. Пригадаймо євангельську притчу про таланти.
Усе це мала б усвідомлювати національна еліта. Проте сьогодні в Україні все ще посідає сильні позиції псевдоеліта, яка не закорінена ні в етносі, ні в субетносах, тому “акумулює глобалізаційний негатив”, тому вона не в змозі, та й не відчуває потреби, консолідувати українське суспільство, вивести країну на шлях мобільного і стійкого цивілізаційно-культурного розвитку і водночас зберегти та примножити національну – українську – своєрідність і неповторність, без якої глобалізація – це шлях до сірого, одноманітно-ситого буття, орієнтованого на задоволення потреб нижче діафрагми. Бо глобалізація, можливо, здатна створити, говорячи словами Тейяра де Шардена, “благополучне існування”, але вона не спроможна забезпечити “велике існування”, врятувати мислячу землю від taedium vitae – “нудьги життя”. Глобалізоване існування, позбавлене “сформованої різноманітности” (В. Жаботинський), тобто різнобарв’я націй, втрачає сенс, отже, і вектор у майбутнє.
Цитування і примітки
1.Див., напр.: Сміт Е. Національна ідентичність / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994. – С.107 і наст.
2.Цікава паралель: радянські теоретики “злиття мов” твердили, що мови зіллються спочатку концентрично в декілька великих мов, а вже тоді в одну мову. Подібно нині говорять глобалісти. Напр., новозеландець С.Р.Фішер переконує, що через кілька сотень років у світі буде одна або дві-три (китайська, іспанська, англійська) мови (ВВС. Укр. служба. – 2000. – 15 травня), бо мови вивчають із практичних потреб, а чеську та іврит, мовляв, відродили через сентимент. Фішер чомусь думає, що в майбутньому людям сентименти не будуть властиві.
3 “Покажіть мені будь-яку традицію – і я на неї плюну” (Артур Міллер).
4.Цит. за: Штепа П. Мафія і Україна. – Львів: ВПК “Глобус”, 2002. – С.324.
5.Шумілов О. Поміж мороком посттоталітарного хаосу й нудотою глобальної цивілізації // Універсум. – 2000. – № 5 – 6. – С.11.
6.http:/www.ukrstat.gov.ua/Perepis/PidsPer.html. – C. 11
7.Дзюба І. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна // Дукля. – 2004. – № 2. – С. 31.
8 У книжці “Новели Помаранчевої революції” (Дрогобич – Львів – Київ: ВФ “Відродження”, 2005), упорядкованому за інтернетними публікаціями, українсько- і російськомовні матеріали подані порівну – по 187. Вміщено також 3 польськомовні і 1 білоруськомовний.
9.Прикладом може слугувати ґрунтовне дослідження Р. Кіся “Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму) (Львів: Літопис, 2002) та інші праці цього автора.
10.Див., напр.: Бойчук О. Поступовій газеті “Поступ” чомусь не подобаються бойки // “Літопис Бойківщини”, – 2005. – Ч. 1/67(78). – С. 102 – 107.
11.Тойнби А.Дж. Постижение истории: Пер с англ. / Сост. Огурцов А.П. – Москва: Прогресс, 1991. – С.18.
12.Ставлення глобалізаторів до “регіональних світів”, на відміну від ставлення до національних держав, більш ніж прихильне. Так, організації типу американської Council on Foreign Relations (Рада міжнародних зв’язків) вважають, що “національні суверенітети мають потрохи зникати у великих економічних і геополітичних ансамблях” .Отже, “в ім’я нового світового порядку” національні держави повинні бути знищені (Вільмарест, П’єр де. “Демократія фальшується” // Діалоги в універсумі. – Львів: “Універсум”, 2000. – С.12, 13). Не дивно, що президент США Дж. Буш-старший переконував українців не виходити з СРСР. Керувати світом, поділеним на кілька “ансамблів” легше, ніж поділеним на сотні держав – менше проблем для глобалізації і глобалізаторів.
13.Буржуазная философия ХХ века. – М.: Политиздат, 1974. – С. 174.
14.Нечаєв В., Шаронова С. Болонський процес: міфи, ілюзії, реалії // Вища школа. – 2005. – № 1. – С.65.
15 “Сьогочасна наука історії і ми” // Бюлетень Товариства Українських Інженерів. – 1978. – Ч. 1 – 2. – С. 17.
- Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. Генеза, проблеми, перспективи. Історична місія. – К.: Наша наука і культура, 1999. – С. 33.
- Зелізний А. Елементи загальної методології в термінологічній праці // Науково-технічне слово. – 1995. – № 1. – С. 48.
- Bachleitner G. Sprachpatriotismus: Zur Semantik und Pragmatik neuer Fremdwörter // Die politische Meinung. – 1987. – Juli/Aug. – S. 22.
- Докл. див.: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич: Відродження, 1997. – С. 263.
- Weil S. Enrasinement. – Paris: Gallimard, 1990. – P. 61.