Характер політичного мислення
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 27 Бер 2016 в 0:01
Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).
Василь Іванишин
ХАРАКТЕР ПОЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ
Усі позитивні політичні перетворення в Україні, здобуті на цей час, досягнуті таки під проводом демократів, хоча й у результаті двобою всіх прогресивних сил із комуністичним режимом. Однак, як ми вже відзначали, перемога демократичних лозунгів обернулася поразкою для демократичних сил, бо з боротьби зі спадкоємцями комуністичної системи вони вийшли ідеологічно обдертими до нитки своїм супротивником. Цікаво, як оцінюють ситуацію самі демократи, їхні лідери? Аналіз показує, що втішного й обнадійливого тут мало.
Ось лише кілька промовистих прикладів рівня і спрямованості політичного мислення в демократичному таборі після проголошення незалежності України та референдуму.
“Тепер, після 24 серпня, УРП повинна у стосунках із владою перейти від конфронтації до співпраці”, – так заявив у своєму телевиступі керівник УРП Л.Лук’яненко 21 грудня 1991 року.
Перше запитання, яке виникає після такої заяви: з якою владою закликає співпрацювати лідер найбільшої і найбільш радикальної в демократичному русі партії? З тою, яка й досі в руках вчорашньої партократії? Чи із владою переродженців від демократії, яких уже встиг зненавидіти народ за обман і шкурництво?
Друге: чому треба перейти до співпраці? Адже політична суть цієї влади не змінилася: вона була і залишається паразитичною, антинародною. Якраз для боротьби з цією владою і створював Л.Лук’яненко УРП, саме для цього УРП організовувала масові агітаційно-пропагандистські поїздки галичан на Наддніпрянщину. А тепер – братання?
Це щось нове в політиці: партія, якій не належить влада і яка ще навіть не спромоглася стати реальною опозицією, іде на співпрацю з тими, хто блокує демократичні реформи і мріє про реставрацію комуністичної системи… Не думаю, що така заява викликана розчаруванням у можливостях УРП бути виразником прагнень народу і його провідником чи намаганням зробити її потрібною якщо вже не народу, то хоч владі, аби лиш втриматись на поверхні політичного виру. Не може бути й мови про конформізм чи ренегатство Л.Лук’яненка. Причина тут інша: політична дезорієнтація, викликана тим, що життя обігнало мислення, зашорене демократичними лозунгами.
Що це так, свідчить виступ Л.Лук’яненка у першому в Україні, програмному номері газети “Українське слово”, суть якого сконцентровано в заголовку: ” Національні традиції – основа основ”. Але ж як він ці традиції трактує!.. Здавалося, провідний політик України продемонструє тут політичний погляд на проблему, дасть і свою концепцію культурного минулого нашого народу, і своє розуміння культурної політики і демократичного руху, і держави нової України, виділить ті національні традиції, відновлення яких гостро актуальне і може суттєво прискорити наше становлення як уже вільної нації. Ба!.. Усе зведено до такого спрощеного культурництва, що бере сумнів, чи справді писав це Л.Лук’яненко. А все просто: не влазять наші національні традиції в прокрустове ложе політичного демократизму…
У цьому ж номері згаданої газети вміщено аналогічний матеріал В.Чорновола під ще більш промовистим заголовком: “Наша політика – передовсім економіка”. Попередній автор вважав основою основ традиції, цей найголовнішим бачить економіку, але нехай!.. Актуальність твердження В.Чорновола в час всенародних злиднів видається настільки очевидною, що не підлягає сумніву. Але не квапмося, подумаймо.
По-перше, тут знову очевидне звуження завдань нашої боротьби: спочатку її було звужено до демократії та прав людини, але без гарантування українцям в Україні їхніх національних прав. Омріяної демократії не досягнуто (наявна таки не зовсім влаштовує демократів, що, звичайно, робить їм честь), зате “досягнуто” розчарування і спаду громадської активності, а це ставить під загрозу і нашу незалежність, і державність. Бо хто ж буде її відстоювати, жертвуючи навіть своїм життям? Тепер уся політика, а отже – боротьба зводиться до економіки. Причому економіка тут розглядається як щось абсолютно відірване від національного буття – такий собі цех для забезпечення людей їжею і товарами широкого вжитку. Як він має ефективно запрацювати, не ставши часткою національного інтересу, автор не пояснює. Розрахунок, очевидно, на голод: зголодніють – запрацюють? Якщо “наша політика – передовсім економіка”, то, значить, припиняємо боротьбу з парто- і бандократією (за ту ж таки економіку!), виходимо з бою і що – кролів будемо розводити? Демократія, економіка… Чого ж сподіватися завтра – хімізації, міліорації, квадратно-гніздового способу?..
По-друге, за два роки перебування при владі була, здається, можливість помітити, що без рішучої перемоги в політиці марно сподіватися на успіхи в економіці і на те, що ці успіхи підуть на користь народові. Хто має здійснювати перехід до нової, продуктивної економіки – старий апарат, який і зараз тримає у своїх руках усі політичні, а тому й економічні важелі і який зовсім не зацікавлений у будь-яких змінах? Ніякі трудові зусилля, підвищення продуктивності праці, зростання товарної продукції в нинішніх умовах людям нічого не дадуть. Як свідчить статистика, спад виробництва в Україні у минулому році сягнув 13 відсотків. Де ці товари? Хто так уміло розпорядився ними, що магазини стояли порожніми? Як ці ж магазини виконували і перевиконували плани, якщо нічим не торгували? Чи не політична неспроможність демократів дала можливість “вчорашнім” і далі використовувати економіку у власних цілях, а не в інтересах народу?
Третє. Ми всі прагли ринкових відносин, бо тільки вони роблять економіку ефективною. У що обертається для народу ринок без політичної перемоги над паразитичним класом, бачимо на прикладі дії такого чисто ринкового явища, як лібералізація цін. Хто розв’язав руки економічній мафії і дозволив ограбувати мільйони людей? Національна держава мусить мати свої гроші. Хто так “розумно” розпорядився введенням купонів, щоб Україна і кошти на них витратила, й ефекту ніякого не мала? Це економіка чи політика?
І ще. Саме на Львівщині (Мостиський район) з’явився той фермер, який на запитання Л.Кравчука, що б він робив, якби його спробували загнати назад до колгоспу, відповів: “Дістав би кулемет і почав відстрілюватися”. Що зроблено на Львівщині, щоб таких фермерів були тисячі? Чому не вдалося цього досягти? Чи не політика стала тут на заваді економіці? То чим же нам усе-таки зайнятися в першу чергу, щоб припинити знущання ” вчорашніх” над народом: політикою чи економікою?
Галичани давно знайшли відповідь на це питання, і дуже жаль, що ніхто не повідомив про це демократичних лідерів: може, тоді їхні заклики звучали б трохи інакше. Так, повернувшись із поїздки на Західну Україну, Л.Кравчук, ділячись враженнями, згадав не тільки фермера з Мостиського району, але підкреслював: найбільше його здивувало, що ніхто з галичан його не запитав, коли будуть ковбаса і шкарпетки, зате всі запитували, коли ж, нарешті, буде Україна. Що за цим питанням: “передусім економіка” чи “передусім політика”? Але наші демократи краще від народу знають, що цьому народові потрібне “передусім”…
Дивно і сумно, коли політик пропонує не політичне вирішення суспільних проблем, а якесь інше: це означає, що в цьому випадку його політичний ресурс вичерпаний. Добре, якщо тільки в цьому…
Біда, коли політики займуться економікою: після цього не довго чекати, що вони займуться пресою, літературою, мистецтвом, боротьбою з абстракціонізмом тощо. Найкраще, коли вони займаються таки політикою. А політика – це узагальнення інтересів до рівня ідей і мобілізація сил на боротьбу за політичний вплив, у кінцевому рахунку – за владу, без чого ідею не можна втілити в життя. Це аксіома політичної діяльності. Є ще одна, Політик мусить розрізняти такі поняття, як економіка і економічна політика. Першою займаються економісти, другою – політики. Що виходить, коли політики починають займатися економікою, ми вже бачили і зараз маємо нагоду спостерігати: колишня комноменклатура і чимало представників демократичної влади аж надто запопадливо демонструють це… А хто ж займеться економічною політикою в інтересах століттями грабованої нації?
Політика – справа конкретна. Такими ж мають бути формулювання її завдань. До речі, наші завойовники ніколи не починали уярмлення народу з економіки, а завжди – з політики. Може, врахуємо – для досягнення протилежного?
Ми вже двічі брали приклади із програмного номера газети “Українське слово”. Звернемося до неї ще, тим більше, що це не звичайна газета. Видання демократичних націоналістів, вона замислювалася як засіб об’єднання інтелектуальної еліти України і культивування національної думки. Правда, відшукати в цьому номері націоналізму ще не вдалося, зате демократичного – тут через край. Погляньмо ж, на якому інтелектуальному і концептуальному рівні осмислюються тут проблеми сьогодення.
Ось передовиця за підписом Й.Лося “Час творення”. Гарна назва, головне – свіжа… Читаємо: “Ринок не повинен бути байдужим до національних духовно-культурних та екологічних вартостей”. Перечитую ще раз: ні, все правильно – так і написано. Але ж це цілковита нісенітниця – і як теоретичний постулат, і як життєва реальність! Ринок завжди був, є і буде байдужим до цього. Це ринкова політика національної держави не сміє бути байдужою до цих вартостей. Подивіться, що робиться в сусідній Західній Європі, де постійно виникають то винні, то фруктові, то ще якісь “війни”. На ринку з’являється дешевий товар з іншої країни, населення купує його, від чого терплять місцеві виробники. Тоді вони об’єднуються і вимагають від влади такої зміни ринкової політики (мито, дотації, субсидії тощо), яка б відповідала не тільки інтересам споживача, але й інтересам місцевого продуцента. Через ринкову політику відбувається й зацікавлення ринку тим, що п.Лось називає “духовно-культурними вартостями”: шляхом інвестицій та податкової політики уряд стимулює діяльність ринку в цьому напрямі – виробничу, торгівельну, меценатську… Таке ж із екологією. Через систему штрафів за знищення природи в процесі виробництва держава робить екологію фактором економічного розрахунку, і продуцентові стає вигідним не завдавати шкоди природі. Невже в середовищі демократичного націоналізму, репрезентантом якого в газеті виступає пан Лось, усі так тяжко зайняті, що ніхто не знайшов хвильки часу, аби якось доступно пояснити йому ці труїзми політичної економії?
Але читаємо далі: “Потрібно, щоб значення найвищої цінності, освяченої самим Богом, одержала праця”. Отакої! Щось із того ж семантичного поля, що й “Владыкой мира будет труд” чи ” Арбайт махт фрай”… Ще й Бога сюди приплів. Виявляється, у них там у редакції немає не тільки якоїсь читанки з політекономії, але навіть “Катехизму”! От і плекай у читачів за таких умов елітарне мислення!..
Тому мусимо пояснити п.Лосю, що він трохи розійшовся з Богом у трактуванні праці. Сказав Господь: “У поті чола здобуватимеш хліб свій” (у різних перекладах Святого Письма ця фраза звучить по-різному, але суть саме така). Тобто праця виступає як засіб, а не мета. У мету її перетворювали ті, що паразитували на шиї народу, а як “найвищу цінність” оспівували її їхні холуї від різних форм ідеології. Що ж до “освячення” праці Богом, то з таким же успіхом можна твердити, що Христос, бичем виганяючи міняйлів із синагоги, тим самим освячував запровадження приватної торгівлі в храмах… Людина приречена на труд, і нема для неї іншого способу для чесного життя, як через працю – фізичну, інтелектуальну, духовну. Праця – засіб до життя, засіб самоутвердження людини, засіб творчості – особистої чи національної. Вона тільки тоді набирає вищої значимості, коли осмислена в реальному зв’язку з високою метою, якої нею досягається. Згадаймо відповідь двох римських носіїв цегли на питання, що вони роблять. Один понуро промовив: “Я ношу цеглу”. Другий гордо заявив: “Я будую храм святого Петра!”
Уповаю на те, що ці пояснення не були занадто складними для п.Лося.
Що в середовищі демократичного націоналізму ще замало приділяють уваги ліквідації політекономічної неписьменності і є проблеми зі студіями Святого Письма та вивченням “Катехизму”, свідчать такі солодкаві вирази п.Лося, як “і цементуюча усе гуманістична християнська мораль”, “неминуче відродження людства на засадах гуманізму”, “найвищим критерієм соціального прогресу нині стає гуманізм”, “сповідуючи універсальні християнські цінності”, “сенс життя, що базується на християнській моралі” тощо. Це знову щось на кшталт: “Пролетарська диктатура – найвища форма демократії”. У своїй статті п.Лось жалібно скаржиться: ” Нас послідовно, хитромудро вчили брехати, красти, лицемірити, зневажати свої святині…” Не знаю, чи п.Лось усе це тепер вміє і робить, але сумніваюсь чи та клята большевія вчила його ще чогось, зокрема логіки й історії філософії. Бо, як видно з наведених вище його виразів, він, плекаючи те елітарне мислення, рішуче відкинув такий логічний оператор, як диз’юнкція, і з наївною простодушністю вдався до скритої кон’юнкції, тобто нічтоже сумняшеся покінчив із традиційною у філософії альтернативою “християнська мораль або гуманістична мораль” і на вічну славу демократичного націоналізму поєднав обидва взаємовиключні поняття в одне: “гуманістична християнська мораль”. Вийшло дуже демократично.
Жаль розчаровувати такого доброго пана і, що там не кажіть, а “теж націоналіста”, але гріхом було б і надалі скривати від нього, що гуманізм і християнство (як, до речі, демократизм і націоналізм!) – різні речі, а гуманістична мораль і християнська мораль – поняття суперечні і за своєю генезою, і за суттю.
Гуманізм мірилом усіх цінностей має людину, християнство – Бога. Сподіваюсь, що п.Лось вловлює цю “тонку” різницю? Гуманізм сформувався в боротьбі з християнством ще в епоху Відродження – десь так у 15 – 16 ст. (пана Лося тоді ще на світі не було, і він може про це не знати), досяг свого розквіту в працях просвітителів у 18 ст. й ідейно підготував Велику французьку революцію з її кривавим якобінським терором, у 19 ст. породив марксизм і таку цікаву свою різновидність, як “соціалістичний гуманізм”, який прийшов і в Україну – разом з ордами Муравйова і Юрія Коцюбинського – у вигляді ленінізму, диктатури пролетаріату, войовничого атеїзму, червоного терору, сталінізму тощо. Між іншими, про М.Коцюбинського: до гуманізму був причетний не тільки він сам і його син Юрій, але і його учень П.Тичина, який в гуманістичному екстазі вигукував: “Людині гімн! Людині, а не Богу!” Як видно, і до п.Лося в нас уже були співці гуманізму, так що лаври першості тю-тю… Але не буду далі переповідати, щоб не псувати панові Лосю ще й задоволення від першопрочитання захоплюючої і повчальної, сповненої драматизму і трагізму боротьби гуманізму з християнством у філософії та історії людства. Шкода, звичайно, що п.Лось не прочитав про це до написання своєї передовиці, але хіба за тими клопотами про державу та елітарне мислення встигнеш щось прочитати!..
А ось у цьому ж номері ще один неофіт демократичного націоналізму – А.Татомир у публіцистичних нотатках під заголовком “Ми – народ, що вийшов із неволі…” приходить до висновку: “Досить бути німими рабами!” Правда, як на мене, то базікаючий раб – це не краще від німого, але нехай, Це на п.Татомир так сугестивно подіяв вірш Д.Павличка “Ми народ, що вийшов із неволі…”, який вона цитує, зокрема рядки: “Краще смерть, ніж бути знов рабами, хай горить очищення вогонь!” Що то – сила поезії! Особливої переконливості ці слова набирають під пером Д.Павличка: читач легко вірить, що йому до смерті не хочеться втретє в житті приступати до звеличення “розуму, честі і совісті нашої епохи” та її благодіянь. Ось п.Татомир і не втрималась: “Досить бути німими рабами!” І вирішила: “Досить німувати про себе світові”. А що йдеться про Україну, державу, про нашу “планетарну місію”, то постає питання, “який шлях будівництва обрати?” Мене, правда, більше зацікавило, що таке “шлях будівництва”, але як тут запитаєш… Пані Татомир вирішила, що “тут чужі рецепти не будуть ані ефективними, ані корисними”. І прийшла до фатального висновку: “Себе можемо творити тільки з власного коріння, силами свого духу”. Кажу “фатального”, бо точно цим шляхом пішов п.Лось, який, як видно, не забивав собі голову нічим “чужим”, а користувався виключно “силами свого духу”, і ми бачили, що цей “самотворець” натворив. Добре араби кажуть: “Послухай жінку – і зроби навпаки”. Але п.Лось, певно, і цього не знав…
“Архітекторами цього творення, – пише п.Татомир, – має стати українська інтелігенція”. Автор цих рядків, правда, не архітектор, але має дев’ять років будівельного стажу – ще довузівського, тому вирішив відгукнутися. Але що робити? “Сказати народові правду про самого себе”, – підказує п.Татомир. І додає: “Цього вимагає сама Україна”. Що тут поробиш?.. Треба признаватися. Але ж дружина… Правда, це все було ще до одруження… І все ж … А з другого боку: вимагає Україна… Уже хотів вийти на вулицю і почати сповідь, але, на щастя, прочитав ще трохи. І зрадів. Виявляється, сповідатись Україна не вимагає – це п.Татомир підвела стилістика, а фразу слід розуміти так: “Сказати народові правду про нього самого”. О, це – скільки завгодно. Особливо, якщо почати з редакції “Українського слова”…
Далі п.Татомир пише, що “мусимо творити інтелектуальну еліту”. Тут можна бути спокійним: якщо вони обоє з п.Лосем візьмуться за цю справу – буде нам й еліта, буде й інтелектуальна,..
Писання п.Татомир – як бальзам на рану: “Нині багато чуємо про загрозу комунізації України. Думаю, що це нереально”. Певно, що нереально: вона так комунізована, що далі просто-таки нікуди.
Легко сприймається і твердження авторки, що “не встане з могили комунізм в Україні”. Розуміється, не встане. А якби так встав, то це було б чудо з чудес! Адже він туди не лягав. Він діяв і діє. І не на цвинтарях, а в гущі життя. А всі спроби народу таки покласти його в могилу спинили демократи, виходячи із засад гуманізму, демократизму, плюралізму. А тепер їм на підмогу прийшли й демократичні націоналісти: “Я солідарна з Д.Павличком: “Нам не треба помсти. Не шукаймо винних. Покаймося і даймо цю можливість всім”. Якось не доводилось чути каяття Д.Павличка, але що “їм”, тобто тим, що прийшли до влади на місце партократії, не треба помсти і що вони навіть не збираються шукати винних, хоч діються страшні речі, – це відомо. Згадані слова Д. Павличка тепер цитують часто – і в компартійних, і в демократичних виданнях. І кожного разу, натрапляючи на них, чомусь згадуєш В.Стуса:
– Досить крові, – продекламував кат,
коми ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
А я подумав, весь скривившись од болю:
що, як він заходиться
ще й лікувати мене?
Щось там далі п.Татомир пише про “економічну свободу”, у яку штовхають народ “раби духу”, виховані комуністами, а це може закінчитися “самовбивством душі – найвищої Божої цінності”. Але признаюсь, що не зміг прорватися крізь густе мереживо її стилістики, а тому відсилаю читачів до “УС” за 21.11.91 року – може, вони втнуть. Погодьтеся, це справді не просто: “У нас мусить бути своя модель демократичного суспільства, рушійними силами якого є не інстинкт дійсності, а моральний кодекс Нагірної проповіді, занурений у наше національне тіло”. “Інстинкт”, “кодекс”, “занурений” у якесь “тіло”, “рушійна сила”, а в результаті – “модель”!.. Казна-що в голову лізе…
Набагато яснішим стає стиль п.Татомир, коли вона ставить перед інтелігенцією три завдання, необхідних для досягнення свободи: християнізація, вчитися працювати, ставати вільними.
Із християнізацією в неї виходить дуже просто, мило, по-дамськи елегантно – щось схоже на кулінарний рецепт. Отже, запам’ятайте: “Щоб поламати командну систему, треба перемінити її головну опору – людину”. Гм!.. Ви засумнівалися? Вам приходять на гадку заклики типу “Виховати нову людину – будівника комунізму” і що з цього вийшло? Вам згадалося, як у нас із метою зміни людини влаштовувались “проробки” і “перековки” інтелігенції – аж до посиленого “лікування” окремих осіб у спецпсихушках? Чи те, що з цією ж метою під час “культурної революції” в Китаї інтелігентів тисячами водили по вулицях міст у паперових ковпаках і відправляли в села на перевиховання?
Залиште ці страхи – вихід в іншому: “Для цього необхідно негайно на драбині (?) суспільного престижу найвище поставити християнські цінності”. І все. А ви боялися! Отак візьміть – і поставте. Як? А байдуже як: просто поставте. І системі – каюк.
Але стоп! Не поспішайте: полізьте ще раз на цю драбину і перевірте себе. Бо поставити оті цінності справді треба, “але не зовнішню ритуальність віри, а глибоке, правдиве серце християнина”. Ну, тепер, здається, усе гаразд, залишилось дочекатися результату.
Ви ще сумніваєтесь? Дарма! Подібним прийомом скористався колись герой середньоазіатського фольклору: він прив’язав до палки морквину і простяг перед ослом. І що ж? Голодна худобина не пішла – побігла!
Як казав поет, “Даруйте дещо неповажний тон” (П.Скунць), але він зумовлений тою “легкістю незвичайною”, з якою виписаний нам цей політичний рецепт. Можна б, звичайно, посміятися з цього патріотичного щебетання і відкласти подібну лектуру. Але все це – далеко не таке безневинне, як видається на перший погляд: тут ціла концепція, і п.Татомир – далеко не перший і не єдиний її речник.
Не хочу детально зупинятися на роз’ясненні пропагандистам демократичного націоналізму очевидного, але дещо сказати треба.
Людина – не тільки “головна опора” всякої соціальної системи, у тому числі й командної. Вона – ще й продукт і функціональний елемент цієї системи. Тобто, система сама творить собі потрібний їй елемент, ставить його у відповідні умови існування та функціонування і тим самим перетворює у свою складову частину й опору. Якщо ж елемент не вписується чимось у систему, виходить за відведені йому рамки в межах системи, то вона або “притирає”, змінює елемент, або відкидає, або знищує.
Комуністична система з особливим цинізмом вписувала і змінювала, відкидала і знищувала – мільйонами, десятками мільйонів…
Система сильніша за елемент, тому самого доброго прикладу і цінностей замало.
Здолати всяку соціальну систему можна лише шляхом протиставлення їй іншої системи. І тільки включенням людини – через природну і привабливу національну ідею та усвідомлений національний інтерес – у систему національно-визвольної боротьби можна зробити її руйнівником антинародної командної системи; тільки включивши людей у систему українського національного державотворення, ми збудуємо державу народу, а не знову – державу для народу. І тільки в цій новій системі людина набуватиме нових рис, властивих вільному громадянинові.
І якщо це й досі не реалізоване, то тільки тому, що лідери-демократи “вберегли” український народ від націоналізму, а комуністичну систему – від загибелі, трансформувавши національно-визвольний рух у демократичний. До речі, здобувши перемогу на виборах до місцевих Рад, демократи не зосередились на представницькій владі, щоб з допомогою громадських і політичних організацій підпорядкувати повністю всі виконавчі структури інтересам народу, а самі пішли у виконавчі структури. І що з цього вийшло? Системі хоч би що, чого не скажеш про більшість демократів-урядників та їхнє нинішнє реноме в очах громади. Коли ж два роки тому робилися спроби викласти сказане народним обранцям, то радикальніші сприймали це як захист компартійної влади, а більш ліберальні – як абстрактне теоретизування. Але задовго до нас сказано: нема нічого практичнішого за добру теорію…
Про те, що елементи бувають не тільки системоутворені, але й системотворчі, скажемо пізніше. А зараз вдумаймося в заклик п. Татомир до християнізації, тобто, у її стилістиці, до того, щоб поставити на драбині серце.
Зважте, що християнізацію інтелігенції п.Татомир мислить собі не тільки без “зовнішньої ритуальності віри”, тобто обряду, але й без Церкви. Ця думка не нова, усе це вже було. А останнім часом її старанно нав’язують нам численні емісари із Заходу, що зачастили в наші краї. Крім того, застерігають нас від зближення релігійного і національного життя і ніби мимохідь підкреслюють “переваги” протестантизму… Їхня мета зрозуміла.
Не зрозуміло тільки, яка мета речників демократичного націоналізму, котрі хочуть, щоб ми забули, що “поза Церквою нема спасіння”, що наш обряд століттями рятував нас від латинізації та ополячення, а приналежність до Вселенської Церкви – від окупаційного режиму, денаціоналізації та русифікації, що перші масові вияви протиставлення комуністичній системі в час “перебудови” – це були релігійні заходи (відправи та маніфестації), які очолювали не пізніші вожді демократії і не активісти демократичного націоналізму, а висвячені в підпіллі й роками тероризовані греко–католицькі священики…
Самого придбання і навіть прочитання Святого Письма замало, щоб з’явилося “правдиве серце християнина”: досвід переконує, що так здебільшого продукуються тільки “книжники і фарисеї”, яким школярське знання замінило віру. Чомусь наш Спаситель перед розп’яттям вважав за необхідне тричі напімнути св.Петра: “Паси вівці мої!” І без цієї пастирської місії нашої Церкви вже давно й сліду не залишилось би від України: коли ставали безсилими меч і шабля, нас рятував хрест святої віри, що його з Володимирових часів тримала над Руссю–Україною наша Церква. І саме завдяки цьому не в Галичину, а з Галичини їхали і їдуть тисячі патріотів – пропагандистів національного відродження України.
То ж нам і надалі необхідна не просто християнізація (що й неможливо), а християнізація через національну Церкву. Інакше – денаціоналізація на релігійному ґрунті, найскоріше – уже не в формі атеїзму, а через протестантизм із його космополітизмом. Поцікавтеся, як поставились до референдуму, який вирішував долю України, деякі українські протестантські Церкви…
“Драбиняста” платформа п.Татомир, як бачимо, – не просто її особиста справа: тут чітко проглядається навіяна їй концепція нового витка денаціоналізації українського народу, позбавлення його найважливішої духовної опори, єдиного впродовж століть засобу порятунку, відтворення і розвитку.
Ця позиція відсторонення особливо близька тій полохливій і денаціоналізованій частині інтелігенції, яка в час крайнього загострення міжконфесійної конфронтації, а насправді – боротьби віруючих-патріотів із партократією на релігійно-церковному ґрунті з презирством спостерігала, яких брутальних форм іноді набирає ця боротьба, і гидливо цідила крізь зуби: “Фу-у!.. Які ж це християни?..” А ось такі. Духовно спустошені комуністичною системою, дезорієнтовані її підступною пропагандою, закріпачені колгоспною бюрократією (“Цьоцю, яка я можу бути греко–католичка, як я працюю на фермі?”), ділені й нацьковувані “добродіями” в цивільному, у мундирах і рясах та їхніми холуями…
Але мені востократ ближчі й рідніші ті дві спрацьовані жінки, що десь коло дзвіниці тягають одна одну за посічені сивиною коси, ніж те сите й самовдоволене мурло, ті байдужі до народної біди “теж-інтелігенти”, які навіть не підозрівають, що інтелігент – це людина розумової праці, своєю совістю покликана облагороджувати людське середовище – за всяких умов, завжди і скрізь. Бо цими жінками керує якраз отой “інстинкт дійсності”, те часто неусвідомлене, але абсолютно правильне відчуття: без своєї Церкви нам не можна – пропаде народ… Тоді як цими псевдоінтелігентами – новітніми книжниками і фарисеями – інстинкт самозбереження, користолюбство і нікчемна гординя.
Наскільки ж інтелігентнішими від них виявилися тисячі простих селян, робітників, службовців, інженерно-технічних працівників, які кинулися гасити роздмухувану бандократією міжконфесійну ворожнечу! Вони не виправдовувалися відсутністю належних знань і підготовки, не злякались погроз, переслідувань, каменя в голову чи солі в очі. Це передусім їхня заслуга, що збите полум’я розбрату, що в переважній більшості сіл і міст Галичини досягнуто міжцерковного замирення. Вони не закликали – як працівники редакції “УС” – до християнізації: вони створили для цього реальні умови.
І скільки таких жінок і цілих громад вдалося змирити й об’єднати Христовою правдою, національною ідеєю, правдивою церковною історією – виключно завдяки організаційним зусиллям цих людей. А коли після три-чотиригодинного двобою просвітлювалися очі, м’якли затверділі губи, – тоді непомітно випадав із чиєїсь руки камінь, припасений для приїжджих “католицьких бандерівців”, залишалась у кишені сіль, що мала стати останнім аргументом… І хоч була вже глупа ніч і чекала далека дорога, ми ще довго не могли розійтись. І стояли всі разом – уже не було “ваших” і “наших”, неформалів чи рухівців, інтелігентів і колгоспників: був прорив до свого, рідного, було пронизливе й щімке відчуття братерства, була свідомість того, що ми – українці, ми – християни, ми – діти одної нації і Церкви… Якими істинними тут ставали з дитинства затверджені слова: “В борні здобудеш ти щастя своє”! І не благанням безвольних рабів, а вдячною молитвою людей, які щойно вибороли собі духовне єднання, звучало: “Боже, нам єдність подай…” Люди прагли дії – Ідея і Чин нерозривні. “Хлопці, признавайтесь, хто це організував!” (Готувалися ж такі заходи часто конспіративно – інакше зірвуть або прийде тільки одна частина громади). І виходив той хтось – переважно з механізаторів, пускав по кругу шапку, і люди віддавали все – на церкву, на НТШ, на пам’ятники… Бо християнство і націоналізм – у самій своїй суті творчі.
А от тих, що називають себе інтелігентами, уже три роки закликаємо: допоможіть, включіться в цю боротьбу і працю! Марно. Не чують.
Але повернемося до писання п.Татомир.
“Друге, що треба робити, – це вчитися працювати”, – з апломбом всевідання заявляє вона. І мотивує цю потребу так: “Найсвітліші мрії здобуваються тільки терпеливою, щоденною працею, з почуттям власної гідності, з довір’ям до Бога”. Прочитала б вона це, наприклад, афганським муджахедам!.. У перекладі з фарисейської її тирада означає: “Самі винні!” Тобто, якби щоденно, з довір’ям до Бога (без посилання на Бога фарисеї не можуть!) працювали, то не було б тричі за це століття лютого голоду а хлібодайній Україні. Були б терплячіші – не забивали б мільйонами українців тюрми й концтабори, сибіри й тундру. Було б почуття власної гідності – не ниділи б у своїх колгоспах десятки літ у злиднях…
Невже в редакції “Українського слова” є лише ті, що приїхали з Парижа, і нема жодного, хто хоч приблизно знав би, що і як тут було, які причини зумовили нинішній стан?
Читач може закинути мені, що я надто упереджено інтерпретую слова п.Татомир. То ось вам ще цитата: “Третє. Треба ставати вільними громадянами. Це вимагає шукати першопричину всіх бід у собі”. Зрозуміли? І якщо бригадир не дає вчительці коней зорати город – просто так, для профілактики, щоб знала, хто тут господар, – то причину вона повинна шукати в собі. Як і той флотський офіцер, якого за присягу Україні виганяють зі служби. Не боротьба, а самоаналіз порятує вас. А ви накинулись на постімперську систему, не даєте спокою комбандократії та її холуям, прагнете якоїсь національної держави…
Ніколи не цікавився чужими доходами, але стало цікаво: таким людям платять за відвернення народу від боротьби чи вони це роблять задармо – на громадських, так би мовити, засадах? І якщо платять, то хто і скільки? А якщо не платять, то чому?
І ще: як пояснити таким “теоретикам”, що працювати вчить і до праці стимулює або ідея (декого), або вільниий ринок з його вигодою і конкуренцією (усіх); що вільним є тільки господар – майна, робочих рук, інтелекту, господарем – тільки власник, а власність цю ще треба вибороти, вирвати її з рук “вчорашніх”. Бо ж поки що народ був і залишається не господарем, а наймитом на своїй же землі. І в нього як не було, так і немає ще стимулів до ефективної праці і вдосконалення себе в цій праці.
І ось на такому “читанковому” рівні має плекатися інтелектуальна еліта України? А еклектична суміш марксизму, паламарсько-фарисейського тлумачення християнства і вихолощеного на втіху політичному Заходові українського націоналізму має стати методологічною базою сучасного українського мислення? Сохрани нас, Господи, по великій милості Твоїй і по множеству щедрот Твоїх!..
…Культивувати елітарне мислення – це означає здійснювати селекцію на рівні ідей, а не на основі анкет, титулів чи особистих симпатій.
А на виправдання двох останніх авторів слід хіба сказати, що їм платять не за те, щоб вони самі мислили, а за те, що вчать інших мислити. Що вони й роблять. А вже як… Кожен піє, як уміє.
Ми ще повернемося до політичного мислення ідеологів демократизму. А зараз підсумуємо, що оглянуті й не згадані тут публікації та численні “демвиступи” і політичні дії наших “телекратів” свідчать про глибоку ідеологічну кризу в демократичному таборі. Від її вирішення, від того, за рахунок соціалістичних чи націоналістичних ідей відбудеться її оновлення, залежатиме і дальший розвиток подій, і сама доля України.