Галичина як Баварія: ремінісценції із презентації книги Олега Багана

Галичина як Баварія:

 ремінісценції із презентації книги Олега Багана

        7 грудня 2023 р. в Музеї-студії Івана Франка (факультет української та іноземної філології ДДПУ ім. І.Франка) відбулася презентація нової книги Олега Багана «Феномен Галичини в історіософських, культурологічних, політологічних тлумаченнях» (Тернопіль, 2023, 316 с.). Науковця, відомого в Україні своїм нестандартним мисленням і багатогранністю зацікавлень, представив модератор зустрічі, директор Центру українсько-австрійської співпраці Ярослав Лопушанський.

       О.Баган виклав головні ідеологічні тези своєї книги, яка, за його словами, спрямована на ідейне подолання цілої низки негативних стереотипів та примітивних трафаретів, за якими трактують галицьке буття. Передусім вчений назвав такі принижувальні для Галичини стереотипи:

       1) зображення в історичній науці Галичини як типово маргінесового краю, глибокої провінції: мовляв, всі головні українські націотворчі та культуротворчі процеси історично відбувалися на Подніпров’ї, а Галичина лише засвоювала звіти імпульси;

      2) на рівні культурологічного бачення Галичину воліють зображати як суцільно етнографічний край, любуючись фольклорним багатством Гуцульщини, Бойківщини та Лемківщини і виставляючи це як єдине багатство краю;

       3) Галичину на рівні історіософії та політології часто подають як край без якогось історичного призначення, випадкове утворення, яке започаткувалося тільки у 1772 р. завдяки приєднанню його до Австрійської держави внаслідок поділу Речі Посполитої (цю останню візію, наприклад, в останній час активно пропагує британський історик Ларі Вулф у книзі «Ідея Галичини»).

       У контртези О.Баган поставив такі думки. Галичина ще у Середньовіччі виділилася як значущий край, хоча перебувала на перехресті маловідомих, але драматичних процесів політичного змісту: існування та занепад протодержави Велика Хорватія на її  теренах та зіткнення тут різних етнічних соціумів. Це завадило при перемозі слов’янського етносу в Х ст. консолідувати на галицьких теренах якусь політичну силу. Тому землі Галичини були приєднані до Київської держави. Але факт, що три галицькі князівства  –  Перемишльське, Звенигородське та Теребовльське, об’єднані у 1144 р. зі столицею в Галичі в єдине Галицьке князівство,  – перебували на високому культурному рівні та були притягальними для князівських еліт всієї Русі промовляє про вагу цього регіону в соціальному, геополітичному, торгівельному та духовно-культурному аспектах. Тобто навіть тоді Галичина не була маргінесом. Це підтверджує наступний великий історичний факт: після об’днання Волинськог і Галицького князівств за Романа Великого (1199) столиця нової держави була перенесена із Володимира на Волині до Галича.

       Надалі вже як Галицько-Волинська держава цей простір став епіцентром для становлення української нації, про що докладно писали українські історики-класики (С.Томашівський, М.Кордуба, О.Терлецький, М.Чубатий та ін.). Власне ця держава зберегла українську ідентичність, відкрилася культурно й цивілізаційно до Середньої Європи, заснувала суто українську церковну Митрополію (1302), з неї пішли процеси, які відділили ментально і культурно українців від білорусів та москалів.

       У наступні століття саме Галичина дала вирішальні поштовхи до засвоєння ідей та настроїв Ренесансу (навчання тисяч галичан у європейських університетах і розвиток латино мовної літератури), до нового релігійно-національного та культурного відродження на межі XVІ – XVII ст. (розвиток бартств, книгодрукування, писемності, церковної літератури, становлення Унійної Церкви), до нової експансії українства в степові південні простори (переселення тисяч галичан до Києва, в Наддніпрянщину на чолі з такими постатями, як Петро Конашевич-Сагайдачний). Якраз ці процеси породили бурю Хмельниччини, яка, своєю чергою, стала фактом народження національної свідомості українства.

       Ще два періоди, коли Галичина відіграла особливу роль в історії України, це доба «Галицького П’ємонту» (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) і міжвоєнний період (1920 – 1940-і рр.), культурні та героїко-ідеологічні факти яких є більше відомі.

       Етнографізм у підході до феномену Галичини заважає побачити її справжню історію. Галичан наче впихають в цю спрощену схему трактування їхньої самобутності, мовляв, от «мають вони сопілочки, вишиванки, кожушки  –  і хай тільки те й мають». Ні слова про урбаністичну культуру Галичини, про її затерті часом ренесасні традиції, про оригінальну спадщину князівської доби, про середньоєвропейські впливи на Галичині, про галицький культурний модернізм тощо.

       Підступна ідея про «випадковість» Галичини, на яку зараз спокусилося багато галицьких інтелектуалів, покликана розбити візію Галичини як цивілізаційно активного простору, геополітично значущого регіону, з глибокими традиціями та ментально-духового самобутністю. Космополітичні середовища розуміють, що саме Галичина здатна давати свіжі націотворчі поштовхи в Україні, тому прагнуть здискердитувати її інтелектуально, теоретично, але роблять це ненауково, за допомогою інтелектуальних маніпуляцій. Звідси йде постійне підмінювання в сучасній українській популярній культурі та в історичній літературі теми українців Галичини історіями її етнічних меншин  –  євреїв, німців, поляків.

       Галичина цікава для досліджень не тому, що вона нібито «виняткова», в чомусь «краща», а тому, що вона має як край дуже складну регіональну історію. Такої складної історії не має жоден інший український край. Попри успіхи першої державності (Галицько-Волинське князівство) тут відбулася доглибинна асиміляція українства за Польщі (фактор польського шовінізму), але завдяки цьому трагічному історичному випадкові ми можемо спостерігати повільний та впертий процес національного відродження. Тут розвинулися специфічні суспільно-ментальні явища масових перверзій, які стали загрозливими викликами для національної ідентичності,  –  рутенство  й москвофільство, які галицький характер все-таки поборов. І це великий урок для всієї України. У Галичині українці вперше в своїй історії довели, що вони можуть перемогти політично й суспільно набагато сильнішого конкурента, якщо їм створять хоч найменші демократичні умови, як це сталося в умовах Австрійської держави: в період «Галицького П’ємонту» українці відвоювали майже всі позиції в громадсько-політичному бутті Галичини у поляків і вже були близькі до цілковитої пермоги, але завадила Світова війна. І це теж великий урок для всього українства: як це сталося, які засоби й форми боротьби використовувалися? Ще складнішою була ситуація в Галичині в міжвоєнний і воєнний періоди ХХ ст. і тоді лише неймовірний спалах масового героїзму врятував націю від ганьби і приниження. Як це сталося, завдяки чому?

       Тобто галицька історія викликає безліч просто фантастично цікавих і значущих для нас сьогодні питань  –  це одне із ключових послань автора книги «Феномен Галичини»

        Ідеальний тип галичанина, на думку О.Багана, явлений у постаті Івана Франка. Саме він є втіленням галицького впертого характеру, здорового раціоналізму, конкретного практицизму, вміння щоденно напружуватися в здобуваннях, втіленням середньоєвропейського типу інтелігента і письменника. Це він створив Галичину такою, якою вона є зараз, навіть після тих моральних нищень, яких вона зазнала в совєтські часи, Франків дух продовжує розвивати нас.

       Наслідком того, що Галичина довго перебувала в стані «генератора» для всього українства (від кінця ХІХ ст.), галичани занадто привчилися жити ідеалами примітивної просвіти, тобто продукувати якусь культурницьку продукцію для національної просвіти наддніпрянців, які зазнали страшної асиміляції з боку Російської імперії. Тому вони часто не звертають уваги на свої попередні здобутки, моменти передових кроків, мало цікавляться своєю минулою культурою, а лише постійно вказують на успіхи наддніпрянців у націотворенні. Тож у книзі О.Багана представлені, наприклад, постаті Ксенофонта Климковича, який першим підняв ідею самостійності України (цілком не М.Міхновський); проаналізовані теоретичні праці Олександра Колесси, Василя Щурата, Михайла Возняка, які першими заговорили про окремішність української давньої літератури і культури, про ментально-цивілізаційну відмінність України на рівні духу; піднесена постать Миколи Євшана як першого в Україні теоретика філософського ірраціоналізму на рівні літератури і культури, попередника вольового націоналізму міжвоєнної доби тощо.

       Цікавою є спроба О.Багана виділити внутрішній регіон Галицького Підгір’я, який наче загубився в культурній свідомості нації (про це є окремий розділ у книзі). У політологічному розділі автор осмислив геополітичне значення Галичини, яка, по-суті, стала причиною Першої світової війни, бо за неї наполегливо змагалася Російська імперія. Центральна думка книги: Галичина має знайти у собі сили стати «українською Баварією», регіоном із яскравими традиціями, але не тільки етнографічним, а передусім з власним планом дій, із програмою цивілізаційних зрушень, а не пристосуванств. Зараз загрозою є намагання певних галицьких еліт перетворити Галичину в суцільно рекреаційний край, приваблюючи туристів і відпочивальників гірськими краєвидами та цілющими джерелами. Але край, який розвивається тільки на ідеї туризму, приречений назавжди бути тільки «додатком до решти країни», бо такий край не робить зусиль, не творить. Зважаючи на навчально-інтелектуальний потенціал краю, Галичині вартує розвиватися як простір технологічних інновацій, комунікаційних проєктів, логістичних шляхів. Це й стане планом перетворення її на «українську Баварію».