Філософія творчості О.Ольжича

Петро Іванишин

 

Філософія творчості О.Ольжича

 

 

 

При всій увазі до Олега Кандиби (Ольжича), дев’яносторіччя від дня народження якого відзначаємо цього року, тривожить факт сприйняття його різними людьми односторонньо: або як поета – аж до твердження про “шкідливість” політичної діяльності для його творчості; або як політика, який “ще й пописував вірші”. Насправді у випадку О.Ольжича маємо цілісну, нероздвоєну особистість.

Проблема сприйняття тут абсолютно залежна від самої природи творчості. Переважно твір розглядається як результат відхилення явища від норми. Водночас цей самий твір може виникнути як результат відхилення дійсності від якогось ідеалу чи сприйняття життя крізь якийсь ідеал (політичний, етичний, релігійний, літературний тощо).

Саме через твір автор спілкується з читачем. Виникає зв’язок: автор-твір-читач. І цей зв’язок може тривати роками, навіть століттями. Виникає питання: якщо твір написаний давно, то через що він актуалізується? Чому ми з цікавістю читаємо твори О.Ольжича, О.Теліги, Є.Маланюка, Ю.Липи?..

На наш погляд, це відбувається через філософію творчості, через ту світоглядну базу, що лежить в основі творчості, у нашому випадку – літературної.

База ця може бути обмежена (наприклад, до особистісного), і тоді творчість є цікавою лише для однодумців – людей подібного психо- чи соціотипу. В іншому випадку ця філософія може бути настільки загальною, що конкретна людина рідко має з нею точки зіткнення. Наприклад, космополітична література виростає з такої абстрактно-загальникової світоглядної концепції, що її ідеї і порушувана нею проблематика, не викликаючи різкого заперечення (переважно) і навіть будучи чимось привабливими для змучених протиріччями своєї доби, ніколи не стають пасіонарними для покоління, що прагне якісних, революційних змін у долі свого народу.

Але є філософія творчості, яка містить кардинальну і гостро актуальну для цілої нації проблематику. В історії української літератури спостерігаємо три основні способи і наслідки реалізації такої філософії творчості.

По-перше, такою є вся творчість, яку прийнято називати літературою критичного реалізму. Виходячи з народолюбних позицій, вона піддавала нищівній критиці суспільно-політичні умови, в яких жив наш народ, і вимагала для цього народу кращої долі. Характерно, що апелювала вона передусім до “власть імущих”, іноді – до ідейно-інтелектуального проводу народу. Однак ця література не апелює до самого пригнобленого народу, а тим більше – не вимагає якісної зміни особистості як головної передумови якісної зміни долі цілої нації.

Другий підхід спостерігаємо, коли гострота актуальності, кардинальність проблем, порушуваних літературою, поєднується із певною ідеєю, через реалізацію якої можна розв’язати ці загальнонародні проблеми.

Прикладом може бути “тенденційний” реалізм Івана Франка (наприклад, його “Борислав сміється”, де є ідея організованої боротьби, яку автор наче підказує тодішньому поколінню). Ця література, – точніше, ця філософія, – не передбачає радикальної зміни людини, що має змінити життя народу на краще: вона пропонує концепцію діяльності, “посильну” для існуючого типу особистості.

Щось зовсім інше – філософія творчості, яка започаткована у нашій літературі ще Тарасом Шевченком і з якої виростає творчість Олега Ольжича. Вона якраз передбачає такі світоглядні і духовні зміни особистості, таке її зростання, яке зробить цю особистість здатною реалізувати народорятівну ідею (для О.Ольжича – національну ідею), що приведе, своїм чином, до розв’язання “проклятих” питань буття нації.

Перед такою людиною категоричним імперативом стоять вимоги: дорости до ідеї, захопитися позитивним фанатизмом (беззастережною жертовністю), відважитись на боротьбу за свої права, за права громади, за права цілого народу. Тому ця філософія має людинотворчий, націотворчий і державотворчий характер.

Тут треба шукати відповіді і на чисто естетичні запитання. Зокрема такі, як заперечувана багатьма теоретиками, але наявна у творчій палітрі і спадщині письменників “празької школи” гармонія високої художності і такої ж високої ідейності (навіть ідеологічності).

Секрет поєднання естетики та ідейності Олега Ольжича, секрет актуальності його творів, свіжості для все новіших поколінь – у стилі життя письменника. Справді, О.Ольжич жив героїчним життям, як і все його покоління, включене у боротьбу за УССД. На прикладі цих “трагічних оптимістів” (Д.Донцов) спостерігаємо злютованість ідеї, ідеалу і практичного життя.

І тут напрошується ще один висновок: ніякі студії, ніякі художні, теоретичні чи ідеологічні вимоги, при всій їх очевидній необхідності, не можуть стати базою творення такої філософії творчості без того, що у націоналізмі називається “чином” (тобто ідейною дією, яка ставить людину на шлях постійної екстреми, граничної активізації її духовних і творчих сил).

У свою чергу чин залежить від системи вартостей індивіда. Є різні мірила цих вартостей. Багато за що можна віддати життя: за друзів, кохану, сім’ю, честь, свободу народу… Але насправді усі вартості градовані, бо: хай загину я, але живе сім’я; загине сім’я, але буде жити нація тощо. Вибудувати собі таке уявлення про вартості (скласти таку систему), а ще більше – жити за цими максималістськими уявленнями, – на це здатні тільки люди ідеї. До цього типу людей, безумовно, належав і О.Ольжич, і його побратими.

Підсумовуючи, зауважимо, що немає роздвоєння між літературною і політичною концепцією діяльності Олега Ольжича – вони взаємозумовлені. Якби Олег Ольжич не став політиком (націоналістом), він би ніколи не став таким художником слова, яким ми його знаємо, яким захоплюємось. А в політиці він ніколи б не піднявся до, фактично, провідницької ролі, його політична практика ніколи б не була такою широкою, різноплановою і водночас конкретною і глибокою, якби він не був літератором, поетом.

 

                                                                                              1997 р.