Друга причина війни: непевний Захід
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 09 Бер 2022 в 9:18
Петро Іванишин,
Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Друга причина війни: непевний Захід
У попередньому матеріалі – “Перша причина війни: імперська Росія” – ми наголошували на тому, що першою основною причиною широкомасштабного вторгнення в Україну є не так божевільність В.Путіна, як просякнутість влади, армії і народу Московії-Росії імперською ідеологією, ідеологією національного поневолення, перетворення світу на себе. Однак є ще одна зовнішня причина московської агресії – це непевна позиція Заходу.
Не секрет, що в сьогоднішньому світі саме західні країни, передусім англосаксонські (США й Велика Британія) та їх союзники з НАТО, ЄС і в Азії, є ключовими глобальними силами у військово-політичному та економічному плані. Україна вже отримала відчутну допомогу від цих країн: військову, політичну, економічну та моральну. Проти РФ запроваджено потужні санкції, котрі все нарощуються. Країна-агресор все більше занурюється в ситуацію світової ізоляції. В Україну прибувають бійці Іноземного легіону й новітнє озброєння. За це все й українська влада, й українська нація вельми вдячні західним партнерам.
Однак, й у виступах представників влади, й у риториці мас-медіа та простих громадян часто звучить критика західних країн щодо відмови від закриття неба над Україною чи запізнілість уведення санкцій. Мабуть, ця критика невипадкова і має під собою ґрунт. Дійсно, якби така підтримка була в України ще у 2014 році (чи, скажімо, в Грузії в 2008-му) ніяких загарбницьких війн путінська імперія провадити б не змогла. Дехто іде ще далі, згадує історіософську інвективу Олександра Олеся “Європа мовчала” (особливо рядки: “Коли Україна в нерівній борьбі / Вся сходила кров’ю і слізьми стікала / І дружної помочі ждала собі, / Європа мовчала”) і вважає, що, зрештою, нас кинуть сам на сам із московською ордою. Інші, натомість, впадають в ейфорію та сподіваються, що на цей раз нам таки допоможуть по-справжньому й незабаром приймуть, якщо не в НАТО, то в ЄС, і відкриють “другий фронт”. Але тут варто поглибити деякі геополітичні акценти, щоб стало зрозуміло: наскільки воююча Україна може розраховувати на Захід.
Позиція Заходу, особливо США, у світовій системі настільки потужна, що стримує чимало потенційних конфліктів (незалежно, чи є загрожені країни членами НАТО або ЄС, і чи мають агресори ядерну зброю): наприклад, напад КНДР на Південну Корею, Китаю на Тайвань чи арабських країн на Ізраїль. У випадку України (як перед тим Молдови чи Грузії), попри явні і таємні застереження колективного Заходу, Путін таки відважився на масштабну атаку. І наявність ядерних ракет в Московщини та імперський фанатизм її вождя лише частково пояснюють цей крок. Інше пояснення – геополітичне: західні еліти ще й досі не мають єдиного й чіткого погляду на місце України, української нації та держави у світі.
Думку частини цих еліт виражає позиція Генрі Кісінджера, що Україна – це частина “руского міра”, культурно-історичного й геополітичного простору РФ, і тому жодним чином не може бути членом НАТО, лише, в кращому випадку, – “мостом” між Заходом і Московією на кшталт Фінляндії. Дещо іншу позицію виражає концепція Семюела Гантінґтона про “розколеність” України між Західною і так званою “Православною” (з Росією як стрижневою країною) цивілізаціями, що ставить під сумнів соборність та самобутність нашої держави. Правда, при цьому американський автор наголошує, що цей розкол неприродній, він утворився під впливом трьохсотлітньої московитської окупації та колонізації. Ці дві позиції випливають із не зовсім критичного вивчення історії й повторення російських імперських наративів.
Третю думку виражає теорія Збіґнєва Бжезінського про те, що Україна – це один із “геополітичних центрів” Євразії, самобутня частина Заходу, Центральної Європи, котра, щоб вберегтися від московського імперіалізму, повинна стати членом ЄС і НАТО. Без України Росія відбутися як повноцінна імперія – не може. Ще у ХVIII ст. про національно-культурну самобутність українців, народу з великим майбутнім як “нової Еллади” говорив видатний німецький філософ Йоганн Гердер. А одним із перших, хто із західних фахівців ще до Першої світової визнавав необхідність створення самостійної української держави, був англійський історик, ініціатор Англо-українського комітету Роберт Сетон-Вотсон.
На жаль, до сьогодні, до розширення московської агресії у 2022 році, в геополітичних іграх з Кремлем у західних еліт домінував підхід Кіссінджера-Гантінґтона: світ поділений на низку центрів глобальної влади (тобто, імперій), низку “цивілізацій”, Росія як один із світових центрів, регіональних лідерів має право на захист “законних інтересів у сфері забезпечення безпеки своїх південних кордонів” (С.Гантінґтон). Майже дослівно цю тезу віднайдемо в ультиматумі НАТО з боку Московії-Росії 2021 року. Однак агресивні й самовпевнені дії (в тому числі й воєнні) московитів супроти інтересів Заходу, передусім американців, у США (активне втручання у вибори), Сирії, Афганістані, Африці, Латинській Америці, союзників по НАТО (еміграційна криза в Польщі, тиск на Балтійські держави, політичні вбивства в Англії) та ін. спонукали США і Сполучене Королівство зайняти дещо іншу позицію. Ця позиція співпадає з націоцентричним підходом в геополітиці та політології, котрий розглядає світ як складну систему суверенних, національних держав. Це центральна думка української політичної філософії (від Т.Шевченка й І.Франка до Д.Донцова, Ю.Вассияна й С.Бандери). Про це ж систематично писали не лише світові націософи й націологи на кшталт Ентоні Сміта, а й також відомий геополітик Френсіс Фукуяма в монографії “Сильна держава” (2004), де підкреслював, що “слабкість і знищення держав є джерелом багатьох найсерйозніших світових проблем”.
На наше щастя, національно-визвольні, антиімперські інтереси воюючої України нарешті співпали з інтересами глобальних гравців, світових наддержав. Але щоб це співпадіння, цей союз і співпраця були не ситуативними й непевними, а довгими й надійними, треба, щоб наші західні партнери, їх еліти відмовились від історично неадекватного, москвофільського погляду на Україну як уламок “руского міра”. Натомість треба, щоб вони навчились упевнено розглядати її в дусі Гердера-Сетона-Вотсона-Бжезінського як самостійну, самобутню і сильну націю, до речі, набагато давнішу від московитів, як стабілізуючу потугу Євразії, як “геополітичний центр” Центральної (чи Центрально-Східної) Європи. Тоді друга причина цієї війни – зникне.
8.03.2022 р.