Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 2 «Культурологічна та історіософська есеїстика (1911–1939 рр.)»: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ІДЕЯ
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 03 Січ 2017 в 0:01
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ
І. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ІДЕЯ
[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.2: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган. – Дрогобич-Львів:ВФ”
Великі історичні події потребують століть для свого розв’язання, однаково, чи се розв’язання здійсниться шляхом мирного розвитку, чи збройною боротьбою народів. Сучасна світова війна, що наново розгорнула перед нами деякі з давньої минувшини одідичені питання, дає сьому найкращий доказ. Між богатьма пробле- мами европейської історії, остаточне врегулювання яких припало на наше поколін- ня, може, найвидатнішою є безупинне змагання Росії до південного моря та зв’язані з цим її наміри дістати політичну перевагу в Европі.
З гідною подиву консеквентністю та впертістю прокладала собі Росія шлях до теплого моря, і цей шлях відзначали зруйновані держави та підбиті народи. Ко- ли російська політика вперше була ясно сформульована в апокрифічному заповіті Петра І, то ще задовго до нього вона вросла глибоко у свідомість московських ца- рів і стала за провідну лінію їх акції в Европі. Одна велика держава за одною ви- снажувалися в розпачливих змаганнях припинити московський потік. Спершу се була Польща, потім Швеція та Туреччина. Почасти знищивши, почасти значно ослабивши своїх противників, переможна Москва дійшла до кордонів двох серед- ньоевропейських великих держав. Тепер припало завдання спершу Габсбурзькій монархії, а незабаром також і Німеччині – поставити перепону експансивним зма- ганням Росії. У сьому лежав зародок сучасної війни. Може, Петро І та Катерина II хотіли своїми війнами досягти дуже похвальної цілі наближення до західноев- ропейської культури – Европа, одначе, відчула на собі результати сих війн, коло- сальний зріст могутности Росії як знищення «рівноваги на півночі». Се скоро виявилося. Ряд конфліктів (1790, 1854, 1877, 1888) між Росією та обома середньо- европейськими державами зробили нарешті війну, якої останні довго уникали, не- можливою до усунення. В усіх сих конфліктах західних держав (як також і Туреч- чини) з Росією (особливо що сильно вражає), кожного разу, коли ходило про розбиття Росії та її переваги, висувалося українське питання. Кожна держава, що знищення російської переваги мала за своє історичне завдання, втягала в раху- нок також самостійність України – краю, що належить до найбогатших із царських провінцій, відділяє Росію від Чорного моря, краю, втрата якого поклала б кінець усім мріям царів про Константинополь.
Польща мусила визнати державну незалежність своїх провінцій, що відокреми- лися від неї, щоби у союзі з ними воювати з Москвою (1659). В 1669 і 1711 рр. Ту- реччина змусила Польщу й Росію до визнання самостійности України, щоб у сій останній придбати натурального союзника проти обох згаданих держав. Турецькі плани реставрації української держави доживають майже до середини 18 століття. До противників Росії прилучилася також і Швеція, що за Карла X – Густава та за його онука Карла XII уклала з українською республікою дефензивний та офензивний (оборонний та наступальний) союз, хотячи цим утворити противагу Москві, що все далі розширювалася на північ. Також пруському цісареві Фридри-
хові-Вільгельмові II та його канцлерові Герцберґові не була зовсім чужою ідея самостійної України. Здається, що се також думав і великий корсиканець. Коли в 1854 р. питання великодержавного становища Росії в усім його значенню знову стало для Европи актуальним, у деяких політичних колах Німеччини (напр., у пар- тії Бетман-Гольвеґа), знову виринає проєкт реставрації України. Ся ідея тоді не перейшла в дійсність, одначе знову відродилася, коли Росія в 1887 р. збиралася зробити дальший крок по дорозі до Царгороду (проєкт Бісмарка-Гартмана). Також у наших часах, кілька років перед вибухом війни, ся ідея, особливо в Австрії, не раз робилася предметом ґрунтовного трактування в пресі.
Питання про умови існування самостійної української держави буде розгляда- тися далі. Зараз мусимо замітити лише ось що: по-перше, великодержавне стано- вище Росії та її імперіялістичні змагання без посідання нею плодючих і богатих прикордонних країв (у першу лінію України та Польщі), на чому побудована вся господарсько-політична міць царської імперії, були б цілком немислимі. По-друге, без сих провінцій Росія ніколи не могла б розпоряджатися такою масою французь- кого та бельгійського капіталу, через що єдино вона є в стані тримати на порівню- ючи високім ступені свою збройну силу. Крім того, є історичним фактом, що лише приєднання України, чому зроблено було початок у 1654 р., уґрунтувало переваж- не становище Росії в слов’янському світі та дало базу для т. зв. панславістичного, насправді ж панмосковського руху. Тільки в кінці 17 століття, коли Україна вже була в міцних руках розширеної до Чорного моря Москви, постала байка про
«історичну місію» Росії – визволити всі слов’янські народи. З того часу погляди балканських слов’ян звернулися до Москви, що в 1672 р. вперше виступила пе- ред Европою зі своїми східними планами. Після нещасливої битви під Полтавою (1709 р.), коли майже по 50 літах безпереривної боротьби опірна сила України була зламана, ввійшло нарешті справдження мрій Петра І у сферу можливости.
Нині, коли сувора дійсність зруйнувала химерний образ довгочасного миру з Росією, коли ясно показалося, що лише через ослаблення Росії можливо віднови- ти европейську рівновагу, українське питання знову дістало своє значення.
Мені здається потрібним подати тут коротко історію української державної ідеї, щоб розв’язати питання, чи ідея української держави надається до здійснення.
Висунення сього питання не мусить лякати справжнього реального політика. В наші часи найбільшим утопістом є той, хто в основу своїх політичних комбінацій кладе припущення, ніби сучасне становище в Европі мусить лишатися незміненим.
[Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К. : Просвіта, 1991.]
