Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: СИЛА КРОВИ
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 08 Жов 2016 в 0:29
СИЛА КРОВИ
(«Три хвилини Лесі Українки»)
[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган. – Дрогобич-Львів:ВФ” Відродження”, 2016]
«Три хвилини» Лесі Українки мають екзотичну тему – з часів революції у Франції. Є екзотичні теми й у Франка («Мойсей»), і Котляревського («Енеїда»), і у Шевченка («Кавказ», «Неофіти», «Псалми Давидові», «Марія»). Чи зміст твору нам чужий, чи рідний, вирішує не його зовнішня шата, а дух твору й порушені в ньому проблеми.
Деякі драми В.Винниченка виставлялися в 1920-х рр. у Берліні. В рецензіях бер-лінської преси підкреслювали, що, коли судити з тих драм, то між ментальністю Москви і Києва великої різниці нема. Справді, хоч у Винниченка не було екзотичної тематики (було представлено життя української інтелігенції, як її бачив Винничен-ко), але дух автора тих творів, їхні проблеми, характер, дійсно, не різнилися від духу і проблематики Арцибишевих і Андрєєвих.
Навпаки, читаючи «екзотичного» «Мойсея» Франка або «Неофітів» Шевченка, ви бачите, що їхня екзотика – це лише шати, що віє від них духом нашої країни, що пору-шені в ній, може, й світові, але одночасно суто наші проблеми: маси і вождя, власного народу і чужих насильників та ин. Так і з творами Лесі Українки. Під екзотичною шатою зразу побачите українську сучасність, нашу актуальну тематику, наші пекучі проблеми. Сама поетка жила і творила в переломну епоху і нашої, і світової історії, коли усталений віками лад тріщав, ламався і падав. На порозі невідомого, нового… Подібні епохи видвигали низку грізних питань, відповідати на них треба було під за-грозою великих бід для нації. Не могла залишитися байдужою до тих питань вразлива, як сейсмограф, чула на найдальші в часі струси, чисто касандрівська вдача поетки.
Тому вона залюбки звертається до проблематики і життя переломних епох, епох, коли падала одна ідея і народжувалася друга, як ось епоха перших віків християн-ства, епоха зіткнення конаючої Греції і тріюмфуючого Риму, епоха Французької ре-волюції кінця XVIII віку. З цієї останньої доби взято сюжет драматичної картини «Три хвилини», сюжет надзвичайно актуальний для України часів Лесі та наших.
Французька революція, яка тяглася від 1789 до 1815 рр., до занепаду Наполеона, глибоким ровом, загаченим трупами, заллятим кров’ю, відділила давню традиційну Европу від нової. Замість Бога поставила на трон людський «суверенний розум», замість володарів із ласки Божої – анонімну масу, замість ідеалу свободи – ідеал рів-ности. Ця революція була вибухом вулкану, ударом, від якого тряслися трони, падали мури твердинь, змінювала обличчя земля.
З цієї доби взято тему Лесиної драматичної картини. З доби панування терору. Як звичайно буває після зруйнування старого ладу, монархії, різні революційні партії почали поборювати одна одну. Поетка зупиняється на моменті, коли найкрайніша партія монтаньярів («верховинців») розтрощила своїх противників-жирондистів (послів із Жиронди).
Зміст короткої п’єси такий: перша сцена – в однім із революційних клубів, від яких тоді роївся Париж. Натовп людей, гамір, суперечки, промови. Монтаньяр і жи-рондист у палкій суперечці відбиваються від гурту, закінчуючи на одшибі почату розмову. Один одному закидають стремління завести диктатуру. У жирондиста народжується сумнів: чи принесе бажані наслідки проллята кров безконечних жертв революції? Монтаньяр глузує з нього: головна річ – відтяти противникові голову, а тоді неживого можна обкидати всяким болотом – ось справа й виграна.
– Ні, громадянине, – відповідає жирондист, – до неживої (голови) болото вже не пристає так легко, а надто, як ще й кров її обмиє. Кров Цезаря проливши, Брут обмив усе болото цезарських тріюмфів. Не думав він про це, меча здіймавши…
Монтаньяр: «А то й не зняв би?» Жирондист: «Може, б і не зняв!»
Монтаньяр (щось записує в книжечку): «Спасибі!»
Жирондист: «Завіщо?»!
Монтаньяр: «Про те вже знаю я… Скажи: замість болота ти хотів би крови чи все ж пречиста діва-гільйотина для тебе зависока?»
Жирондист: «Це ж до чого?»
Монтаньяр: «Так, ні до чого, жарт! Бувай здоров!» (Розходяться).
Жирондист дозволив собі сумніватися в спасенности терору. Злочин проти рево-люції готовий. Донос – і жирондист як «ворог народу» в тюрмі. Там, у славнозвісній «Консьєржері», відбувається друга сцена п’єси.
До келії входить тюремник, яким є Монтаньяр із першої сцени. Це – сцена тортур, лише тортур моральних. Для чого – побачимо далі, але Монтаньярові залежить на тому, щоб знецінити в очах в’язня його смерть, переконати, що його геройська жерт-ва – безпотрібна, що не матиме вона жодного значення для тріюмфу його, в’язня, ідеї. Забити останню передсмертну потіху! Коли Монтаньяр сходить у келію в’язня, той пише передсмертні листи до друзів.
«До друзів?» – запитує тюремник.
«Так, усі вони, ті друзі, незабаром тобі у слід підуть. Чи варт писати? Зі смертю одиниці зникає все, зникає й ідея, за яку хтось бився і страждав».
Даремно Жирондист доводить, що ідея – вічна, що вона живе в «замучених геро-ях, що так відважно йшли на муки й смерть».
«А з ними вкупі йшла на смерть ідея, – відказує тюремник, – бо сам скажи, в кому ж було їй жити?»
«В нащадках тих героїв!» – каже Жирондист.
«Та чи ж ті нащадки теж були герої?» – запитує Монтаньяр.
Фокус для ідеї є видатна людина, в якій «збирається її проміння, розсіяне по част-ках межи нами». Як знищити той фокус, ту людину, то чи не розпорошиться на час-точки та ідея вічна, що «потім і ложками не збереш»?
«Якби я був жирондистом, – глузує монтаньяр, – а ще до того почував би себе якимось із фокусів таких, то б не дав на частки розточитися своєму божищу задля тріюмфу бездушної якоїсь гільйотини».
Жирондист: «І що ж би ти зробив?» Монтаньяр: «Ось подивися, у відповідь фокус покажу! – раптом добуває з кишені шнура. – Це я тебе навчити хочу штучки, що зветься «утіканкою», дивись!» … виймає пилу, перепилює ґрати. «Шнур зачепи за гак, сам на вікно і вниз по шнуру гайда! Розумієш? Це фокус легкий. Я мудріші вмію».
Несподівано і для читача і для в’язня кат відчиняє жертві двері на свободу! Що за причина зміни? Причина та, що кат волів би все-таки без ножа зарізати свою жертву. Вже на початку діялогу 2-ї сцени на докір жирондиста, що кат хотів би знищити не тільки його тіло, а й ідею виточив би вкупі з кров’ю, Монтаньяр відповідає: «Якби так без крови я з тебе виточити міг ідею, то кров і тіло хай би пожили». І далі: «Не-вже ти думаєш, що монтаньяр не вміє поступать без гільйотини?»
Не вірить він у жодну ідею жирондистів, але вірить у містичну силу крови. «Скажи мені, яку ідею скриня та ховала, що звалась за життя Люї Капет? Либонь, ніякої? Чому ж тепер імення це дива справдешнії творить у Вандеї та Бретоні?», там, де в ім’я замордованого короля шаліло аж до Наполеона грізне селянське повстання проти республіки. Чому ім’я пересічного володаря під свій прапор стягає партизанів, дива творить? Яку ідею мав він у голові?». «Не в ідеї, мій пане, сила, а в самій крови!» «У пурпурі тім благороднім. Здери порфіру з Цезаря, він раптом звичайним чоловіком стане, накинь порфіру крови на Бурбона, і не один повірить, що то Цезар, та й власного ще пурпуру додасть йому на шату. Кров – це так, як пара, що в літню спеку постає з землі, здіймається до неба, а звідти падає дощем на землю, щоб знову парою здійня-тись в небо. Мені здається, що кривава пара, що цей потік червоних хвиль ось-ось поняти може й нашу Гору» – партію монтаньярів (Монтане-гора).
Ось чому тюремник хоче спекатися своєї жертви без проливання крови. Та, щоб при-спати підозру жертви, він переходить в инший тон, каже до в’язня: «Ти ж мусиш думати, що вже вас обмаль зосталося – ідеї оборонців, вас, фокусів одвічного проміння. А щоб не дать промінню розточитись у порожнечі світовій, ти мусиш перш над усе життя своє гля-діти». Згадує славного вченого Лавуазьє, що загинув під ножем: «Який у тім глузд, що голову його … кат Самсон «до коша» кинув, як шпурля редактор бездарний твір письма-ки? О так і ти заляжеш перегноєм. Хіба ж не краще десь у чужому краю зібрати в фокус розуму живого все проміння вашої ідеї та й кинути її ясним перуном на нашу Гору? Може, розкололася б Гора надвоє й скоріше впала в криваве море без твоєї крови! Ось була б послуга для ідеї! Невже ти так свій розум легковажиш, талант свій зневажаєш?!»
Це софізми, оці теревені монтаньяра, в які він сам не вірить. Він хоче ними вбити в противника ідею боротьби. Це його мета! І він її досягає. Після його монологу запитує розчавлений морально Жирондист: «Скажи мені, де ти береш отруту, що так, не крию-чись навіть, зумів мені всю душу отруїть? Ти здер порфіру з мученицької смерти. Вся кров моя повстала проти смерти, як у вола на ревищі!»
По тій душевній драмі в’язень починає спускатися по шнуру вділ на волю. Це шпиль акції. Розв’язка настає в третій, останній, сцені – «на еміграції».
Жирондист у Швайцарії. У долині – Константське озеро і снігові верхів’я гір. Його експансивна вдача зле чується на вигнанні. Гнітить його краса чужини. Занадто гарне є його вигнання, він починає тужити за тюрмою. Бо стіни в’язниці були «свідками героїз-му, товаришами високих дум і вчинків. Ті мури, мов живі, неначе тямлять і біль розлуки, й тугу поривання, й високе щастя жертви для ідеї, і муку сумнівів, і радість мрії, і смерти неминучої трагізм»… А ції гори? У них немає мови. Всі наші муки, щастя й боротьба для них – ніщо. Не бринить від них луною ні людський біль, ні людський гнів.
«Не думав я, страшне Консьєржері, що я колись затужу за тобою». Бо «там було життя, між тими мурами, де кожний вечір здавався нам останнім. Одна хвилина там давала більше, ніж всі три роки, що прожив я тут».
Він не може забути тої ночі, чорної, як горе, коли тікав. І досі тямить, як боявся, щоб шнур не стукав по вікні і не дзвенів по ґратах… «Я тремтів. Не знаю сам, від стра-ху чи від щастя. Це був останній час, коли життя було живе навсправжки».
Прагне знову вирватися з цвинтарного спокою у бурхливе море небезпечної бороть-би: «Нехай би кидало мене і розбивало об гострі скелі, та все ж змагався б я, боровся, поривався, тремтів би за життя своє хвилеве, але я жив би!» Він шкодує, що втік, що «зберіг своє життя й думки, а не віддав їх у жертву поколінням, для нього невідомим».
Із сином своєї господині, що йде в гори, у французький бік, емігрант вирушає на-зад у свій край, де чекає його тривога й небезпека, але де житиме повним життям. Він вибирає не спокійне умирання, а гаряче, пульсуюче життя, хоч би й із короною муче-ницької смерти на овиді.
Такий зміст цієї драматичної картини.
Написана в 1905 р. у розпалі першої (невдалої) революції в царській імперії, вона виявляє широкий ідейний розмах, глибину думки і, як усе в Лесі, майстерність діяло-гічного герцю, лаконізм, силу виразу. Чітко окреслені постаті двох антагоністів, яскра-ве насвітлення кровожерного повітря ненаситної революції і трагічного конфлікту в душі головного героя.
Чим ця річ цікава нам?
Тим, що порушує і старається розв’язати проблеми, якими живе і мучиться не лише Україна й українська еміграція, а віднедавна й багато инших націй, які опинилися в подібному становищі.
У маленькому творі поетки – дві головні проблеми. Перша: яким способом чинить переможець, щоб знешкодити подоланого і вбити його ідею? Друга: яким спосо-бом подоланий забезпечить своїй ідеї тріюмф? Як розв’язує першу проблему Монтаньяр? Менш-більш так, як сучасні комуністи московські: мертві не мстяться. Масово витеребити противну партію або верхівку противної ворожої нації – і ідея вмре, бо де ж будуть її носії? Без людей нема ж ідеї! Але зараз же закрадаються сумніви: чи кров героїв і мучеників не відізветься в нащадках? Отже, чи не краще знищити ворога де-шевшим коштом? Яка ціль терору? Забити людину, відтяти їй голову? Ні, вивести з ря-дів борців – одних механічно, а сотні инших противників – психічно, самим страхом. Щоб не могли фізично або психічно більше боротися проти ідеї і влади переможця. Коли противника можна вбити морально, морально вивести з рядів борців, чому б з того не скористати? Переконати противника, що його геройська смерть не приспішить тріюмфу його ідеї, що для цього тріюмфу людина, носій ідеї, мусить дбати про своє життя, його збереження, вивести найбільш активних противників так чи сяк із рядів тих, які борються з силою, що є при владі, – так вирішує справу монтаньяр. А методи різні – одних послати на гільйотину, а инших – на вигнання. В надії, що там запал до борні погасне. Бо найстрашніше йому все-таки – проллята кров і жертви. Бо де ллєть-ся кров? Там, де активний спротив, де комбативний дух. Його забити! Де він завмре, вмирає ідея, хоч зостає людина при життю.
У тім самім дусі, лише більш досконало, чинять московські комуністи. Вони розу-міють вагу морального чинника. Тому, вбиваючи масово противників тілесно, не зане-дбують убити їх морально. Вбиваючи їх тілесно, знають, яку вибухову силу має про-ллята кров, тому й проливають її потаємно, щоб ніхто не знав і не почув.
Москаль Всеволод Іванов писав: «Русские бунтуют грязно, кроваво и однообразно. Даже убивают или из-за угла, или топят». Людовіка XVI і Марію-Антуанету стратили привселюдно. Але царську родину московську большевики позабивали боягузливо, як щурів. Масові убивства у Винниці, Катині робили теж боягузливо, потай від світу. Бо знають вибухову силу крови, проллятої прилюдно.
Тому затуляють рота своїм жертвам. Тому обкидають грязюкою героїв і мучени-ків, підло і боягузливо безчестять їхню пам’ять. Хочуть зрівноважити тим – кинути на другу шалю терезів – величезну, очищувальну вагу проллятої крови. Притьмари-ти ареол святих мучеників-борців. Щоб їхній заповіт не досягнув «нащадків по ідеї», большевики мають ще инший спосіб – «перевоспитание», систематичне випалювання з душ молодого покоління спогадів минулого, годівля цілих поколінь яничарів – масове моральне душогубство. Можна ж, мовляв, служити своїй країні, не борючись із Москвою, а в «союзі» з нею! Можна навіть розвивати рідну культуру, «національну за формою, інтернаціональну за змістом»! І скільки політиків, поетів, редакторів, учених не лише на Наддніпрянській Україні, а й у Галичині злапалося на цю вудку, щоб потім як непотрібна, морально вбита жертва скінчити на Колимі або на Соловках. Спосо-би різні! Фізичне знищення – боягузливе й потаємне, щоб не залишалася нащадкам крилата леґенда, як по Базарі, Крутах. Або ідейно-національна деморалізація різни-ми «українізаціями», або моральне паплюження ідеї та її оборонців через наругу над мертвими противниками в пресі або через фарс самобичування і самообпльовування на судових комедіях. Нарешті, через те «перевоспитание», через штучну ідейну сте-рилізацію прийдешнього покоління, щоб не запліднилося ідеями батьків. Але основа системи одна – вбити людину фізично, зламати морально або обдурити інтелектуально з тією самою ціллю – вивести противника з рядів борців проти себе. Так чи сяк вбити в них комбативний дух. Непримиренних знищити або змусити втекти, дурних обдурити, підлих купити, решту залякати. Така метода насильників. Така відповідь на перше запитання.
Як те насильство скидається?
І на це запитання дає у своєму творі відповідь поетка. Творила вона наче в про-пасниці. Свою «Одержиму», наприклад, написала протягом однієї ночі. В листі до Л.Старицької-Черняхівської (1912) характеризує свою творчість як «напади божевіл-ля», «бо лише тоді можу я боротися (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснажен-ням, високою температурою … коли мене просто гальванізує якась «ідея-фікс», якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга – о так уже приходить демон, лютіший над усі недуги і наказує мені писати».
Так прикута хворобою до ліжка поетка з її бунтівничою думкою віддавалася го-стрій і глибокій медитації над проблемами оточення у своїх творах, яку слідно в кож-ному з них. Коли книжки багатьох инших авторів можете читати без упину, сторінку за сторінкою, над творами Лесі ви мусите затримуватися кількакратно на кожній сто-рінці. Завше вас вразить якась смілива, оригінальна, небуденна думка або її глибінь, і мимоволі спиняєтеся, щоб стежити за роєм думок, що злітають із неї. Так, простуючи серпантиною на гірські шпилі, на кожнім закруті стежки мимоволі зупиняєтеся, щоб подивляти далеку перспективу чудового краєвиду, що нагло виринув перед вашими очима.
Сумлінно, із запалом, у вогні поетичного надхнення передуману відповідь дає по-етка і на инше запитання, поставлене нею ж у «Трьох хвилинах»: «Як у боротьбі з чужою силою запевнити тріюмф своєї ідеї? Що дає цей тріюмф?»
Відповідь Лесі Українки полягає в однім реченні. Коли розшифрувати глибший сенс лаконічної фрази: «Не в ідеї, мій пане, сила, а в самій крові!», яка серед людей «дива справдешнії творить». Ту силу крови пояснює лицар-в’язень в недокінченій «Осінній казці»: «Нехай би, – каже, – на тортурах тіло рвали, я був би радий, може, лютий біль видобув би крик такий із грудей, що мури затремтіли б і розпалися!.. Як би я охоче йшов на страту! Юрба шуміла б, наче океан, і розступалася б переді мною, даючи путь величності страждання, і в тую мить, як голова моя, здійнята високо рукою ката, промовила б до всіх кривавим словом, тиран мій зблід би, він почув би вирок, на-родний вирок: «Ганьба кровопивцям!» Але тепер спокій панує в краю, як і в темниці. Людська кров мовчить, не кличе до небес про помсту, а тихо ржавіє у млявих жилах». Не означає це, що Тиран упав би з переляку. Це означає инше: тільки вчинок мучеників і героїв «промовля до всіх кривавим словом». Воно, це слово, чи вона, ця кров, – ось той магніт, що під прапор збирає масу. Той, хто за тріюмф ідеї в борні проливає влас-ну кров, той, як каже монтаньяр, хто з’являється загалові «в порфірі крови, тому народ і власного ще пурпуру додасть на шати», піде за ним й у воду, й у вогонь.
Ось у чому сенс слів: «Не в ідеї сила, а в самій крові».
Цебто не в самій меті, яку ви написали на своєму прапорі, – суть і сила, а в чут-тєвому забарвленні ідеї, в готовості цю ідею ставити понад усе инше, понад життя, в готовості за неї пролити кров.
Цим благородним цементом стоять підмурівки всіх потужних політичних будівель, навіть незалежно иноді від того, що собою являла ідея, за яку клали голови. Чим три-мається досі большевизм? Кров’ю своїх противників, яку проливає тепер? Ні, тою, яку пролляли між 1900-1917 рр. його щирі або обдурені прихильники в боротьбі за владу. І тріщати почав він тільки відтоді, як проти нього на терези історії кинули свій «пурпур благородний» пригноблені ним нації, насамперед Україна, яка більше ніж 30 літ уря-джує всенародне голосування проти Москви: не виборчими картками, а «плебісцитом крови».
Пурпуровим цементом перших християн скріплено підмурівок Церкви. Тим самим пурпуром зцементовано свобідну Ірландію. Ціною крови купила свою незалежність Еспанія, коли в 1930-х роках розтоптала червоного гада у себе, чого їй не можуть да-рувати досі большевицькі п’ятиколонники під маскою «демократів». І коли українська козацька держава проіснувала майже до XIX століття, то тільки тому, що її міцний фундамент був поллятий кров’ю поколінь лицарів запорозьких від князя Дмитра Ви-шневецького до Острянина, Наливайка, хмельничан, мазепинців і орликівців. І впала та держава тоді, коли, як пише Леся, кров нащадків «замовкла і не взивала до небес про помсту, а тихо ржавіла у млявих жилах».
Ґете у «Фавсті» каже: «Blut ist ein ganz besonderer Saft» («Кров – це цілком особливий сік»).
Ось перше значення виразу: «Не в ідеї (не в ній лише) сила, а в самій крові». В готовості на жертви й на боротьбу, на тюрми, на хрести.
Ідея може бути не знати яка чудова й гарна, та коли її визнають люди, в яких кров не кличе до небес про помсту, а «тихо ржавіє у млявих жилах», коли в оборонців і мертвий гнів, і нежива любов, то мертвою стає їхня ідея.
Рахунок монтаньяра був би добрий, коли б прекрасна швайцарська ідилія злама-ла, приборкала дух борця в жирондисті (чого він у таємниці сподівався). Та рахунок, бодай у цьому випадку, був кепський. Не в тому річ, чи хто є в краю, чи на еміграції. Можна спричинятися до боротьби і з-за кордону і зраджувати країну, не виїжджаючи з неї. Мазепа, Орлик, Войнаровський із-за кордону залишалися грізною небезпекою для окупанта, до того, що Мазепу врятувала лише смерть, а Орлика – його сприт від долі Войнаровського, якого схопили в Німеччині агенти царя Петра, щоб заморити на Си-бірі. Бо жив невгнутий комбативний дух у їхній крові, страшний тиранові. А гетьмани, що були рейментарями України по Мазепі, не страшні були Москві. Коновалець і Пет-люра були замордовані за кордоном, бо жив у них ще і там небезпечний комбативний дух спротиву. Тичини і Рильські навіть у краю стали в найкращому випадку мертвою силою або шкідливою для нації, бо в їхніх жилах уже кружляла кров раба. Хоч як вони й голосять про «квітучу Україну», як б’ються в груди, репетуючи про свою любов до української ідеї. Бо «не в ідеї сила, а в самій крові». Ось чому ніколи не спричиняться до тріюмфу української ідеї ті спекулянти, «тверезі і реальні» патріоти, які в 1920-х роках на Наддніпрянщині, а в 1939 р. у Галичині пропонували свою «лояльну співпра-цю» Москві, а тепер на еміграції глузують над «без глузду» нібито проллятою кров’ю повстанців, над «безсенсовністю» жертв, а натомість радять боротися за українську ідею в передпокоях білих чи червоних займанців або волочать ту ідею на продаж по всіх брудних політичних базарах Европи і Америки.
Ось чому до тріюмфу нашої ідеї спричиняться головно ті, що, як той жирондист, розуміють, що то є «високе щастя жертви за ідею»… Бо «не в ідеї лиш сила, а в самій крові».
Коли поетка кладе натиск на момент боротьби і жертви за ідею, то, очевидно, го-ворить про свою ідею, свою правду. Яничари, яких страх чи власна глупота жене про-ливати свій піт чи свою кров за свого ката, за чужу правду, спричиняються до тріюмфу не своєї, а чужої правди, скільки б тої крови не лляли. Не вийде нічого і з крови героїв, коли їхні несумлінні вожді обдурять їх, замінивши прапор своєї національної прав-ди прапором ворога (марксизму, інтернаціоналізму, масонерії та ин.).
І ще инший сенс має те речення! Ризикувати, не коритися противникові – чоло йому ставити й остаточно загинути за ідею, вміє лише людина з кров’ю святих і героїв або борців узагалі.
Для тріюмфу ідеї мусять її двигати люди з особливою кров’ю, з особливим, небу-денним ідеалом щастя. Люди, які не прив’язують ваги до особистого, тілесного, тим-часового, люди, розкохані в поезії ризику і боротьби. Хоч би й окуплених страждан-нями чи смертю. І кожний з українців, хто так чи инакше вступав на цю хресну путь, у тюрмах і на засланнях, на війні, починаючи від борців РУП початку XX ст. через 1917-1921 роки або перед Другою світовою війною в Галичині, Харкові, Києві, або під час Другої світової війни і тепер, там, де тисячі наших «жирондистів» гинуть за нашу Правду, кожний із них зберіг спогади про ті хвилини, як про єдино такі, в яких він справді жив. Повним, небезпечним, хвилюючо гарним життям.
Красу цього життя, поезію ризику і змагу й виголошує Жирондист у третій сцені драми.
«Біль розлуки й туга поривання», краса «високих дум і вчинків», «високе щастя жертви для ідеї», «і муки сумнівів, і радість мрій», життя, «де кожний вечір здавався їм останнім», де кожний із них змагався, боровся, поривався, жив! Ось у чому була для тих людей краса життя і щастя.
З таких і виходять постаті, змальовані Лесею, Жирондиста, Одержимої, Неофіта, Антея з «Оргії» – постаті борців. Лише вони своєї крови «пурпуром благородним» вбирають у пишні шати свою ідею. Вони, лише такі люди, її доводять до тріюмфу.
Це і є й другий сенс слів Лесі – «не в ідеї сила, а в самій крові».
Сила в людях, у чиїх жилах тече ця шляхетна кров борців, у їхній вдачі.
Чи ж не є це провідна ідея і Шевченкової поезії? Про «людей не сукроватої, гнилої, а чистої, святої крови»? Ці ідеї і вплела поетка в драму «Три хвилини».
Перша – що основна мета тирана – вбити в підбитих дух борців, прищепити психіку плебея. Переможе той із двох, який не дасть у собі вбити комбативний дух.
Друга – що тріюмф здобуває лише ідея, зафарбована в пурпур крови, проллятої для її здійснення.
Третя – що вбрати в ці володарські шати ідею, посадити її на трон можуть лише окремої породи люди. Для яких поезія життя не в буденному щасті чи вигоді, а в ри-зику, борні, змагу.
У цьому є сенс цього твору і в цьому його палюча актуальність для теперішнього покоління, для якого не втратила хвилюючої начасности драматична картина поетки, написана сорок п’ять літ тому.
[«Вісник». – 1951. – ч.2]