Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: РУП

РУП

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Величезне значення Революційної Української Партії, заснованої в 1900 році, є в тому, що була вона не тільки першою самостійницькою партією, а взагалі першою політичною партією на Україні. Говорю про Наддніпрянщину, бо Галичина в Габ-сбурзькій монархії отримала конституцію п’ятдесят сім літ скоріше (в 1848 р.) від царату, до якого належала Київська Україна, отже, там уже давно політичні партії могли діяти легально.

Політичну атмосферу, в якій зародилася й постала РУП, добре змалювала Леся Українка, коли писала про тодішню революційну молодь:

…Найкращі дні Своєї провесни ми

зустрічали сумом.

Тоді якраз погасли всі вогні І

вкрилось темне море синім шумом.

Старі мечі поржавіли, нових

Ще не скували молодії руки.

Були поховані всі мертві, а в живих

Не бойової вчились ми науки…

Після Шевченкового «Кобзаря», «Основи», скасування кріпацтва і так званої «доби великих реформ» в імперії прийшов твердий політичний курс Александра 3-го, а по його смерті – його дорадників (Побєдоносцєв та ин.) з оточення нового царя. Тоді лише музейна археологічна й наукова діяльність так званих «україно-філів» в російських установах надавала тон українському життю, над яким уже залягла тінь драгоманівщини з її ворожістю до всякого сепаратизму, ідей Шевчен-ка, з її принципіяльним москвофільством. У такий час, «коли погасли всі вогні», коли «в живих не бойової вчились ми науки», з’явилася «Самостійна Україна» М.Міхновського і постала РУП, яка перша понесла ідею і прапор революції в маси української людности.

Нав’язавши студентом контакт із цією партією, я пізнав майже всіх її видат-ніших членів у студентських колах (декого на еміграції) під час політичної і пу-бліцистичної роботи в Києві й Петербурзі або як «со-узників», у тюрмі. Були це основоположники партії: М.Міхновський, Д.Антонович, Л.Мацієвич (літун, трагічно згинув), Ю.Коллард, далі – С.Петлюра, В.Садовський, Міхура, Поня-тенко, М.Стасюк, брати Шемети, Скоропис, Меленевський, брати Мазуренки, панна Гамалія, М.Порш, А.Жук, В.Винниченко, В.Степанківський, Ісаак Ма-зепа, В.Дорошенко, Піщанський (Михля), П.Крат, панна Щербань, Милорадо-вич, К.Арабажин, П.Бергамін, І.Рудичів, Л.Бич, Омецинський, брати Сікори, Д.Дорошенко, Матюшенко, Мартос, Ґалаґан, Шабленко, М.Гаврилко (різьбяр), Шадлун, Л.Юркевич, В.Яновська (Радзимовська), С.Тимошенко та инші, пріз-вища яких вилетіли з пам’яти. Були тут представлені всі землі Наддніпрянщини – від Чернігівщини й Полтавщини до Таврії і від Волині, Катеринославщини і Слобожанщини до Кубані. Стояла тоді РУП у близькому контакті й з галича-нами та буковинцями (доктор В.Старосольський, Косевич, доктор Л.Ганкевич, Ю.Охримович, Ю.Бачинський, О.Безпалко, В.Левинський), які допомагали в не-легальній і видавничій акції партії.

Життєвий шлях цих людей був різний. Були такі, що залишилися вірними ідеям партії. Були такі, що стали потім гетьманцями (насамперед Д.Дорошенко), инші – на-ціоналістами, инші знову – соціялістами, українськими або навіть російськими, були й такі, що стали комуністами, визнавши навіть над собою провідництво московської компартії (В.Винниченко). Це вже свідчить, з яких різнорідних елементів складалася РУП (що, як побачимо, й вкоротило їй віку). І, мабуть, мав рацію сл. п. П.Крат, що у своїх спогадах писав: «Про самостійну Україну з нас мало хто тоді думав… Та в наших жилах плила буйна козацька кров. Та буйність могла кожної хвилини відсунути набік холодні політичні міркування»…

Якраз трагедією партії став різнорідний психічно склад її членства і факт, що свою першу брошуру, свій політичний маніфест, вікопомну брошуру М.Міхновського «Са-мостійна Україна» видала партія, членство якої, за висловом П.Крата, про ту самостій-ність мало думало.

У тій атмосфері захоплення тогочасної української молоди «современними вогня-ми» зі столиці імперії, захоплення московською літературою, культурою, московським лібералізмом та його «визвольними» ідеями брошура Міхновського зробила враження вибухлої бомби. Все в ній було инакше. Насамперед її тон – певний себе, ясний, ви-разний, відважний, я сказав би, панський, шляхетний, у якому не було й тіні запобі-гливо-покірного («тактовного») тону супроти (кажучи нинішнім жаргоном) «старшого брата», тон мужній, подекуди трагічний, тон політичного заклику до великих діл. Дру-ге – було в «Самостійній Україні» видиво доби, в якій живемо ми тепер, а яку звісту-вав автор уже більше як пів століття тому. Міхновський бачив народження «явищ, що характеризують новий зворот в історії людськости, великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй». Ті явища – це збройні повстання зневолених націй проти націй-гнобителів. На цьому історичному процесі будував Міхновський програму і тактику національного визволення своєї Вітчизни. Третє – цілковито новою ідеєю маніфесту РУП була ідея самостійної України. Бо тоді це ще не було гаслом, утертим від частого повторювання людьми і групами, що вживали його як припинану в свята кокарду і яка до нічого, крім до парадування, не зобов’язувала. Не мало це гасло Міхновського рівно ж такого забарвлення, як, наприклад, знана праця соціяліста тих часів Ю.Бачинського «Україна ірредента», яка чекала самостійности України як неминучої логічної консек-венції «економічної еволюції» капіталізму і «розвитку продукційних сил». Гасло само-стійности Міхновського було гаслом, яким для здійснення закликалося до моменту наскрізь ідеалістичного – до завзяття, до духу, до віри, до бойової психіки борців за той ідеал, незалежно від «реальних обставин», труднощів осягнення, незалежно від тої чи иншої «суспільної еволюції».

Ідею самостійности базував він, відкликуючись не до «законів суспільної еволю-ції», а до великих історичних традицій нації, до її непередавнених прав на незалежне життя, до прав кожної свідомої своєї сили національної спільноти жити власним, ні від кого не залежним політичним життям. Четверте – в той час, коли деякі українські патріоти, що неясно мріяли про свободу, думали, що недовір’я або ненависть до всієї московської суспільности було явищем «неслушним» та що «з упадком абсолютизму в Росії упаде її заборча політика», гаслом Міхновського було визволення країни не від гніту того чи иншого (наприклад, царського) режиму, а від «панування чужинців», однаково, який режим у тій заборчій чужині панує. Думка в ті часи серед нашого ін-телігентського загалу – цілковито єретична. П’яте – цілковито иншою була боронена Міхновським тактика нової партії в досягненні її мети. Він підкреслював, що Украї-на має свої давні державницькі традиції, але навіть якби так і не було, то й «відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватися своїм правом сильного». Він розумів, що Московщина – це наш «ворог безпощадний», що «боротьба (з ним) буде довга і люта», але «бойова партія», якою мала стати РУП, мусить стати «до боротьби кривавої і безпощадної», що «ми візьмемо силою, що нам належиться по праву». Шосте – ви-суваючи гасло самостійної державности, беручи на рамена партії неймовірно тяжке завдання це гасло обернути в дійсність, Міхновський недвозначно відмежовувався від угодово і миролюбно щодо Росії настроєної тогочасної української інтелігенції.

Коли ця інтелігенція, питав Міхновський, уважала, що є «заступницею суспільства», що бореться за свої ідеали, то чому ми не чуємо про цю боротьбу і навіть не відаємо, за що власне бореться нова інтелігенція»? І, апелюючи до історичних традицій «Шев-ченка, Мазепи, Хмельницького та короля Данила», Міхновський у ролі невблаганного прокуратора виступає проти сучасної йому української інтелігенції, відмежовує від неї свою партію. Та інтелігенція, читаємо в його брошурі, «деморалізувала ціле україн-ське суспільство протягом пів століття», покоління тої інтелігенції «виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльности, ці покоління своїм нечу-ваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю інертністю відіпхнули від себе низку рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимось смішним, обскурантним… Ці покоління самі назвали себе найліпше українофілами, себто людьми, що (лише) симпатизують Україні… Тактика і політика українофілів довела до того, що вся молода Україна з відразою від них відсах-нулася… Між молодою Україною й українофілами нема ніяких зв’язків, крім одного страшного й фатального зв’язку – своєю кров’ю заплатити за помилки попередників». Сьоме – відмежовуючись від українофілів, нав’язуючи акцію партії до давніх традицій державности і боротьби за неї, Міхновський відкидав наївні поняття тодішнього «народолюбства». Не думав, що, аби звалити царат, а там уже «сам народ знатиме, що робити». Він стверджував (знову велика єресь в очах загалу), що в усякій акції, а осо-бливо в революційній, на чолі мусить стати група, яка знає, до чого народ вести і як. Цією групою в його замірах мала стати РУП. Він стверджував у своєму маніфесті, що «нас мало», що «нас горстка», але все ж «ми мусимо стати на чолі нації, щоб вести її до великого ідеалу» у «кривавій і безпощадній боротьбі». Вести маємо «ми»! Нарешті, в гуртуванні цих «ми» він хотів апелювати до чинника ідеалістичного, до людей віри, чести і характеру. Писав у своєму маніфесті, що підіймаємо боротьбу відплати не лише за соціяльні кривди, за економічне й політичне гноблення, а за «зневагу» нації і кожного її члена (ідеї чисто шевченківські!). А коли говорив про любов до України, розумів її не як розслаблюючий сентимент, у парі з яким не раз йшло служіння за-йманцеві, а як почуття, що випростовує хребет і дає моральну, а тим і фізичну, силу для змагу і кари за ту зневагу. Кидав свій поклик не до «пролетаріяту», не до «трудящого народу», а до «синів України»: «Нас мало, але кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а, в кого спідлене, до того – ми самі озвемось!»

Такий був клич, незвиклий, несамовито відважний у ті часи, що його кинув до «си-нів України» Міхновський у своїй невеличкій брошурі «Самостійна Україна». Але хоч пізніші події, події особливо 1917 і наступних років, засвідчили, що рацію мав Міхнов-ський, не инші, але тоді сім’я, кинуте ним, не знайшло відповідного ґрунту. Пригадую, як на мене, тоді молодого студента, і не тільки на мене, діяв його маніфест власне своїм тоном, мовою, виразністю гасла, бойовитістю і шляхетністю. Але не одного цей тон перелякав, багатьом він був чужий так, як і його ідеї. Те, що мало бути ідеологією нової партії, не зовсім було співзвучне з настроями, якими жили ті, що до партії уві-йшли. А ті настрої були однакові з настроями, що панували між молоддю панівної нації, – соціялістичними і «єдинонеділимськими». Такі настрої більшости РУПістів підміновували «міхновщину» ідеологічно, і, замість тіней Мазепи і Хмельницького, над партією зависла зловорожа тінь Маркса і Лєніна, ну і, очевидно, їхніх «апостолів» в Українській партії (К.Арабажин, М.Порш, головно).

Це призвело хутко до розколу. Відійшов насамперед сам Міхновський, відійшла ціла група, яка просто приступила до російської соціял-демократії, приставши до тодішньої КПбУ, до «Українського Союзу (Спілки) Російської соціял-демократичної партії», провінційної («обласної») організації «всеросійської» соціял-демократичної партії (очолили «Спілку» О.Скоропис і Меленевський, з яких останній вкінці перей-шов до большевиків, а перший – до гетьманців). Решта членів РУП і у своїй акції, і у виданнях нелегальних пристосувалася поволі до так званої Ерфуртської програми та до програми і тактики російської соціял-демократії. У кінці 1905 року партія, відповід-но до зміненого ідейного змісту, прийняла иншу назву – «Українська Соціял-Демокра-тична Робітнича Партія». УСДРП, на взір РСДРП. Навіть перейшовши на соціялістич-ну платформу, вона могла взоруватися, наприклад, на ППС, Польській Партії Соціяліс-тичній, яка, будучи соціялістичною, мала постулат незалежної Польщі. Замість того, в програмі УСДРП був тільки пункт про автономію України в рамках імперії. Мова відозв, брошур і всяких видань партії залишилася українською і збережено повну не-залежність організаційну, тобто політично партія виступала як партія окрема, не як фі-лія (як Спілка) російської партії. Поминаючи цю «автономію», партія, властиво, мала тепер лише мету негативну – повалення «самодержавства», царського абсолютизму. Як позитив у неї залишалася вимога, спільна для всіх революційних партій і рухів ім-перії, – «демократична республіка», автономною частиною якої мала би бути Україна.

Наскільки пригадую, в новій партії не було течії, яка б змагала навернути до ідей РУП і до відвернення від соціялізму. До мого розриву з партією я у київському «Сло-ві» (редакції С.Петлюри, В.Садовського і М.Порша) пробував захитати тоді всевладно на Україні панівний міт «нової демократичної» Росії як нашої союзниці, доводив, що ця ліберальна чи демократична «нова» Росія була б абсолютно нам ворожа. Цю саму думку лянсував я і в «Украинской Жизни» (під редакцією С.Петлюри), але особливого відгуку ні в партійних, ні взагалі в українських колах ці ідеї не викликали. Робив я теж спроби виступати проти психічного й політичного «двоєдушія» тодішньої нашої інтелігенції або її «гермафродитства», як його називав, але не знайшов для тих думок місця в нашій пресі й мусив сам видати на ті теми у Києві дві брошури («Модерне москвофільство» і «З приводу однієї єреси»). Нарешті, рік перед Першою світовою війною я пробував воскресити як гасло дня постулат самостійности і сепаратизму від Росії («Сучасне політичне положення нації і наші завдання», Львів 1913). Але ця бро-шура (відчит на студентському з’їзді) стріла не лише осуд УСДРПістів (у київському «Дзвоні» і «Украинской Жизни»), не лише виступ проти мене (О.Безпалка) на з’їзді українських соціялістів у Львові, але й привела до мого повного розриву з партією, яка визнала мої думки «антидемократичними», «шкідливими», тими, які закликають на «шлях міжнародних авантюр».

Такою наскрізь соціялістичною в переконаннях своїх членів, колишніх РУПістів, застали УСДРПартію 1914 і 1917 роки, позбавлену компасу Міхновського, компасу «Самостійної України». Та «релігія лояльности» в українофілів, яку висміював Міх-новський, віджила знову і в заяві лояльности до імперії (заява «Украинской Жизни» 1914 р.), і в заяві львівської радикально-соціялістичної партії з 1939 року, якою вона поручала своїм членам «лояльну співпрацю» з большевицьким окупантом, і в феде-ралістичних універсалах Центральної Ради 1917 р., у прочанстві до столиці імперії, і в участі в офензиві Керенського, і в придушенні повстання полуботківців у Києві. Зрештою, коли змушена («нас змушено проголосити самостійність») подіями і непри-єднанню большевиків, УНР пішла шляхом «кривавої і безпощадної боротьби», яку передбачав Міхновський, і під гаслом самостійної України, то пішла під проводом людини (С.Петлюри), яка виступила з УСДРП. І під проводом тої людини і козаки, і старшини української армії рекрутувалися з людей, дух яких чужий був духові тих, що залишили колись ідеї РУП, а, навпаки, був духом цієї останньої. Але факт, що і серед РУПівської інтелігенції, що створила УСДРП, і серед нашої інтелігенції взагалі ідеї «Самостійної України» Міхновського були проголошені аж до 1917 року «реакційни-ми», «шовіністичними» (а серед соціялістів узагалі й донині), фатально відбився на бо-ротьбі 1917-1921 рр. Тим більше, що провідні постаті Центральної Ради і їхні товари-ші в Карлі Марксі, як В.Винниченко, М.Грушевський, М.Лозинський, Ю.Бачинський, так звані «укапісти» і «боротьбісти» (ліві ес-де і ес-ер), перекинулися в табір окупанта.

Фатальний вплив (на вислід визвольної боротьби) відходу української інтелігенції від ідей РУП на позиції соціялізму і політичного москвофільства стверджував ніхто инший, як основоположник РУП Дмитро Антонович, у своєму відвертому листі, дру-кованому у львівській пресі, здається, в 1927 році, вийшовши з УСДРП на еміграції і заявляючи, що УСДРП і партійці-соціялісти збанкрутували в трагічні роки революції.

Усе це стверджувало, хоч «постфактум», якою фатальною помилкою був відхід тих людей, що творили більшість у РУП, від ідей «Самостійної України», від ідей Міхнов-ського. Слушно пише инший основоположник РУП Ю.Коллард¹: «У різних писаннях українських соціял-демократів часто зустрічаємо погляд, що для нормального відро-дження України треба було спочатку пройти велику підготовчу працю для соціяльного розвитку народних мас в «умовах реформованої Росії», а тому й пропаганда «Само-стійної України», за їхнім поглядом, була передчасною, не мала підложжя… Цей по-гляд був хибний та коштував нам дуже дорого, бо вся наша національна катастрофа була причиною того помилкового погляду. Ми ж знаємо, що, як тільки РУП розповсю-дила українською мовою свої брошури «Самостійна Україна», «Дядько Дмитро», «Чи є тепер панщина?», як у 1902 році у всій Україні спалахнули селянські повстання… В 1917 р. ще ніяких таких «умов реформованої Росії» на Україні не настало, як у лис-топаді того року на виборах до «Всеросійських Установчих Зборів» українські соці-ялістичні партії зібрали на Україні до трьох четвертин всіх голосів і дістали їх тому, що були вони українськими партіями, а не московськими, бо якраз всі російські партії провалилися. У грудні 1917 р. до Українських Установчих Зборів у тих районах, де ті вибори відбулися, українські партії одержали дев’ять десятих усіх голосів. Так чому ж би агітація за самостійну Україну … не могла мати успіху? Могла б мати колосальний успіх, тільки треба було до цього докласти рук та самим вірити в справу визволення України, а не чекати, що те визволення прийде з чужих рук». Ідеї та ідейки «реальних політиків» соціялізму згасили революційно-національний запал широких верств нації і їх знеохотили. Навернення під стяг незалежности і боротьби прийшло з великим за-пізненням.

Сьогодні, по 60 роках заснування РУП, мусимо підкреслити, яку рацію мав «шо-вініст», «реакціонер» і «романтик» М.Міхновський та його ідеї, ідеї «Самостійної України», і як страшно далеко за ним опинилася так звана наша «національна свідома

 

¹ Міхновський М. «Самостійна Україна» з передмовою Ю.Колларда. – На чужині. – 1948.

 

 

інтелігенція» тої доби, заражена духом «демократичного» москвофільства, соціялізму і політичного опортунізму.

Наука, яку маємо витягнути з того, є величезної ваги для українського національ-но-революційного руху. Вона показує, що революційна партія не сміє опускати задля «реальних обставин» прапор своєї ідеї, що вона повинна гуртувати довкола нього не мішанину членів різних настроїв, різних поглядів і вдач, а людей одного духу і харак-теру, людей духу мілітантного, комбативного, не людей, чиї серця наскрізь роз’їджені тим «лоялізмом» до всякої чужої сили, про яких із такою погордою писав Міхнов-ський. Инакше з такою партією станеться те, що сталося з РУП. Просякнута психічно чужорідним елементом, така партія дасть своїй ідеї вилиняти, а навіть призведе до заміни свого прапору на цілковито инший. Подібно сталося в 1920-х роках із партією, органом якої була «Заграва» в Галичині. Заснована колишніми комбатантами, поду-мана в ідеї незалежности України, але, приймаючи у свої ряди і радикалів-соціялістів (Павлів), і совєтофілів (професор Кузьмович), і соціялістів (Індишевський), і людей взагалі хитливих політично (Д.Паліїв), ця партія хутко розпалася, і її чолові представ-ники просто перейшли до угодовецького табору партії більшости (з органом «Діло»), яка під плащиком «об’єднання» в УНДО просто всякнула в себе «загравістів».

Загалом революційна національна партія має знати, що в усякій країні, в якій па-нує чужа влада, велика більшість національного елементу завше пристосовується так чи сяк до існуючого чужого ладу і чужої влади, обмежуючись «реальною працею», оскільки є змога займатися лише справами економічної та культурної розбудови, не висуваючи ні далекосяглих гасел (або лише «про форма», для паради), ні вимог бо-ротьби революційної. Така маса людности вибирає і відповідних до того своїх репре-зентантів, які часто (як, наприклад, Севрюк у Берліні чи Порохівський у Букарешті) були агентами державної влади або її слухняним знаряддям. Були це за вдачею опор-туністи, яким не в голові були ні принципи, ні ідеології, ні великі ідеї, ні мілітантний дух, без чого революційна партія втрачає сенс свого існування і гине. Як це і сталося із «Загравою» («Партія національної революції») або з РУП, які, спенетровані людьми, чужими духові партії, або просто відкинули прапор партії, замінивши йото на цілком инший (УСДРП), або під плащиком «об’єднання» були змайоризовані опортуністич-ною групою (УНДО), в обох випадках втративши своє комбативне, націоналістичне, революційне самостійницьке обличчя.

У наш відповідальний час треба пригадати і студіювати історію РУП. Треба знати, що всяка націоналістично-революційна – не на словах, а на ділі революційна – пар-тія мусить єднати людей одного духу (а не одної так званої «програми» лише) і мати цивільну відвагу протиставитися одночасно і Московщині, яку має розвалити, і всім опортуністичним течіям, групам у лоні власної суспільности, під якими б пишними гаслами ці останні й не виступали. Пригадати треба нині слова Міхновсько-го: не довіряти і не йти спільно з людьми «псевдопатріотизму», зараженими «культом страхополохства», «релігією лояльности» до всіх і кожного, «нечуваним сервілізмом». Пам’ятати треба, що боротьба революційної партії буде «люта і довга», і, нарешті, мати певність і віру, що хоч «нас горстка», що хоч «нас мало», але що «голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас». Власне, акцією «горстки» таких людей досягається об’єднання національних сил, а не об’єднанням різнодухих елементів чи окремих партій.

Апель до «неспідлених сердець» – ось що було в кличі Міхновського нечуване, нове і свіже в його час. І – в наш.

 

[Альманах «Гомону України». – 1960]