Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: РОСІЯ ЧИ ЕВРОПА?

РОСІЯ ЧИ ЕВРОПА?

(До літературної суперечки)

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Схід чи Захід? Тема давня у нас, але вічно актуальна. Віднедавна вона не сходить зі сторінок великоукраїнської преси.

На чиїй творчості – Европи чи Росії – маємо виховувати молодь? У коло яких ідей маємо вводити нові покоління – в російське чи европейське? Ось запитання величезної ваги!

Але чи ж можна ставити так запитання? Марксистсько-большевицька доктрина се заперечує. Нема, мовляв, осібного кола ідей західної, а осібного – европейської літератури. Нема «психологічної Европи», ані «психологічної Росії». Є тільки класи і класова творчість: буржуазна, пролетарська тощо. Отже, не на Европу чи Росію має орієнтуватися наша духова творчість, лише на буржуазію чи на пролетаріят.

Гадаю, що ся постановка не витримує критики. Література – се виражений у слові світ людських емоцій. А цілий ряд емоцій – гнів, ненависть, заздрість, любов – чи їх не відчуватиме кожна людина, незалежно від класової приналежности? Такі емоції, як стремління до влади, боротьба з тиранією, однаково зворушать нас: чи коли се буде боротьба речників плебеїв Катиліни чи аристократа Брута.

Чи Луначарський не писав, що однакові «психічні настрої спалахують» у різних класах, що Брут Шекспіра, хоч чужий «класово» пролетаріятові, є рідний за духом як революціонер?¹

Чи совєтська «Критика»² не кличе большевицьких поетів вчитися у Лесі Укра-їнки «культу сильних почуттів» і «мужности», дарма, що вона, як слушно зауважує журнал, була «пророком буржуазно-демократичної й національної революції»³.

Та ж маємо «феодального» короля Ліра (Шекспіра) і «буржуазного» «Батька Ґо-ріо» (Бальзака). Або тема прометеїзму – чи не є вічна у греків, у лорда Байрона і в селюха Шевченка?

Є, отже, нервові вібрації, що ними реагує на зовнішній світ література, які грають відгомоном у душі читача, до якого б класи він не належав. Із сього погляду нема літератури буржуазної чи пролетарської. Світ емоцій – один. Але трактування цих емоцій і проблем різниться і є залежне не так від класової приналежности, як від тої культурної спільноти, з якої вийшов письменник. Такою культурною спільнотою є нація або цивілізація, спільна для кількох націй. Бо вищою спільнотою, що панує над народами, є не людство, лише Европа, Азія або Росія…

Европа і Росія – се два культурні континенти, розділені океаном взаємного не-порозуміння. Се непорозуміння відбивається і в літературній творчості. Ось чому виправдане таке ставлення питання з Москвою чи Европою, при чім під Европою розумію тут країни окцидентальної культури, яка вийшла з Европи, отже, й Америку.

Що таке Европа? Се континент, який у кількасотлітній війні відбив чужинецьку навалу і завоював три инші континенти цілком, а четвертий (Азію) в значній частині.

Се мусить бути, отже, незвичайна раса людей.

 

¹ Історія західноевропейської літератури. – С. 165.

² Критика. – 1928. – Ч. 8. – С. 78, 84.

³ Там само. – С. 52.

 

 

Що се за раса? Се є та, для якої світ є гра пригод, безнастанний підбій. Для якої найвищою цінністю є чин, а світ – спортовою ареною, великою тугою якої все була, каже Шпенґлер, туга за великим призначенням (Sehnsucht nach einem grossen Schicksal⁴)…

І коли ми звернемося до літератури Окциденту, то якраз у ній знайдемо всі маркантні риси европеїзму. Чи то в постаті Дон Кіхота, Фавста, Дон Жуана, Чайлд-Гаролда, Бранда, Валленштайна чи Макбета і аж до Св. Йоани Б.Шоу, до «одержи-мих» Бернаноса чи «десперадос» Ібаньєса – скрізь знайдете той дух героїзму, най-першими завданнями якого на світі є змагання, ріст і перемога.

До того стремить фавстівська людина. А зродитися могла її жадібна душа лише з цивілізації, витвореної історією Европи. Фавст вийшов із схоластики, що вигостри-ла людський розум, Дон Кіхот – з лицарства, Шекспір і Рабле – з Ренесансу, Вольтер – з феодалізму з його боротьбою проти трону, Ібаньєс – з далекої луни хрестових по-ходів, Вергарн і Бодлер – з европейського міста. Великі проблеми всесвітнього зна-чення ставила ся література. Виробляла гасла, що організували людськість, одним ударом шпурляючи її на століття вперед, народжувала невтишну тугу, стиль, форму…

Чим була супроти сієї Европи Росія? Росія була провінцією, а її література – провінціяльною літературою. Ось що писав про се Бєлінський: «Росія жила ізольо-ваним життям, чужа інтересам людськости», а зв’язана з ними тільки «механічно». Народи гальсько-римсько-тевтонської формації мали «внутрішньо-історичне зна-чення, виражали своїм життям ідею». Турко-татари і Росія сієї ідеї не мали, вони діяли в історії лише «силою свого тяжіння», масою – народи-номади! І тому «сві-тово-історичного чинення російська література ніколи не мала», – каже Бєлінський.

«Байрон і Шиллер займають певне означене місце в історичнім розвитку люд-ськости… А де місце Пушкіна?.. Не менше від Байрона і Шиллера великий, він, од-нак, міг би й не бути, а в історії людськости не постало би через се жодної вирви». Форма Пушкіна – без закиду. Але за змістом … не дорівняти йому жодного із світо-вих поетів, що виразили собою момент всесвітньо-історичного розвитку людськос-ти. Бо «поетові належить форма, але зміст – історії і дійсності його народу…⁵

Глибокі ідеї і глибину змісту відбиває лише суспільність із напруженим, барвис-тим і різнорідним життям. Росія не була такою суспільністю.

У сім змислі говорив і Чаадаєв, що Росія не дала світові жодної нової ідеї, ні в чім не спричинилася до людського поступу. Та й як могла вона якусь ідею дати? Носієм усякої ідеї є свобідна індивідуальність. Свобідна індивідуальність була на Заході, але Росія не знала її.

У найгірші часи европейської історії здибуємо ми деяку пошану до особистости, деяке визнання її незалежности, деякі права, признані талантам і геніям… Які нікчем-ні й не були тодішні уряди, але все ж Спінозу не відправили на заслання, Лесинґа не били нагаями і не віддали в солдати (як се бувало в Росії)… У пошанівку не лише до матеріяльної, але й до моральної сили, в мимохітньому визнанні особистости – одна з великих рис европейського життя… У нас нема нічого подібного. У нас особистість завше була здушена, поглинена державою, общиною, Церквою, родиною⁶…

Тому-то на Заході витворився тип незалежної людини, в Росії ж, як каже Баку-нін, – тип «раба і деспота» водночас. Прикмети москаля, підтверджує В.Соловйов, – «проізвол і раболєпство».

 

⁴ Туга за великою долею (нім.).

⁵ Белинский В. Литературные мечтания. Русская литература в 40-х годах та ин.

⁶ Герцен А. С того берега. – Лондон, 1855.

 

 

Якраз цей тип і переважає в літературі російській. Захід знає Дон Кіхота і Фавста, Росія – босяка Ґорького й Іванушку-дурачка Л.Толстого, який втечею перед ворогом хоче зламати його волю. Типи, яких жодний Діоген не знайде на Заході. «Лицарськість і лояльність, – пише Емерсон («Essays»⁷), – є головними прикметами типів англійської літератури… Характеризувати ці прикмети можна одним словом – джентльмен. Літературним типом московської літератури був, натомість, бездумний бунтівник і бездумний раб, в обох випадках – хам, починаючи від приниженого і в його загалюканості ідеалізованого мужика і закінчуючи хуліганськими типами Єсє-ніна. Се ж він, Єсєнін, казав про себе: «Я і в пєснях своїх хуліґан!» У голосі власної Музи чувся йому «кабацкій звон гітари».

Загалом, тип, панівний у російській літературі, – се тип безвольної людини, і має він там невичерпаний запас нюансів. Російські класики, як пише наш сучасник, російський професор Ященко, в суті речи, не класики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально здорових людей. Що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабкість і бажання виправдати сю слабкість хибами самого життя… Мрії про будучність і повна нездатність здійснити ці мрії в теперішності, нездатність до акції, до творчої борні. Чацький Ґрібоєдова, що втікає перед огидою життя… Рудін та инші Гамлети Турґєнєва, Обломов і Райський Ґончарова – безплідні балакуни і нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, «лішніє люді» – ось типи російської літератури…

Се людина без власної волі, що без принуки ззовні кроку не зробить.

«…да как-то устроен русский человек (писав Гоголь у «Мертвих душах» – Д. Д.), как-то не может без понукателя…»

«…русский человек – какой-то пропащий человек… Хочешь всё сделать – и ниче-го не можешь. Всё думаешь – с завтрашнего дня начнёшь новую жизнь, с завтрашне-го дня сядешь на диету, – ничуть не бывало: к вечеру того же дня так обьешься, что только хлопаешь глазами и язык не ворочается, как сова, сидишь, глядя на всех…»

Ось влучна характеристика всіх Рудіних російської літератури. Багато хочуть і нічого не можуть. Непомірний апетит і жодної волі. Оновлення цілого світу в проєкті і «хлопаньє ґлазамі» на ділі.

На Заході людина не шукала виправдання своїх невдач поза собою.

У Шекспіра Касій каже до Брута: «Вина, коханий Бруте, не в планетах, а в нас са-мих, що пасемо ми задніх»… Ся мужня філософія чужа росіянам. За всяку халепу не-вдах робить російська література відповідальним середовище. Не картати недотеп, а жаліти їх треба – світогляд Ґончарова, Достоєвського, Чехова. Всі крапки над «і» по-ставив, очевидно, Лев Толстой. Він просто заперечує особистість, заперечує її здат-ність осягнути щось власним зусиллям. Герої Толстого – се негація самого поняття героїзму. Його ідея – се неможливість, непотрібність, безнаслідковість і неетичність боротьби зі світом. Активність у нього – від’ємна риса, пасивність – додатна.

І навіть тоді, коли ці «лішніє люді» зривалися до бунту, все закінчувалося фарсом. У західній літературі бунт – яскравий і сильний. У російській – боягузливий і при-хований. Як каже В.Іванов, «русскіє бунтуют ґрязно, крававо і аднаабразна. Даже убівают ілі із-за уґла, ілі топят»⁸ . Як Смердяков, як Раскольніков, як большевики…

На Заході бунт доцільний і яскравий. Візьміть сатанинські постаті Барб’є д’Оревільї, звіробоїв Монтерлана, візьміть Вотрена Бальзака або бандитів Мериме.

 

⁷«Есеї» (англ.).

⁸ Иванов В. Голубые пески: Трилогия. – Кн. 2. – Комиссар Васька Запус. (Продолжение) // Красная Новь. – 1922-1923.

 

 

Навіть у своїм гріху сі особистості – непокірні до останку. Російські ж бунтівни-ки, каже Достоєвський, – «бунтавщікі слабасільниє», «собственнава сваєво бунта нє видєрживающіє»… Всякий раз, коли його перо малює ворохобників, доводить-ся їм покутувати свій бунт проти громади добровільним терпінням або смертю (як Раскольніков, Ставроґін, Дмітрій Карамазов). Вони заламуються під тягарем свого чину. Й улюблені герої Достоєвського – се не бунтівники, лише «уніженниє і аскарб-льонниє», або «страдальці», що потульно зносять незаслужене зло, що розкошують у терпінні (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Не співчуття до героя, лише до розчавленого, не до його героїчної душі, лише до його мізерного тіла. Не звеличення чину, лише бідкання над поваленим. А головно – покута перед «народом», перед вла-дою, Богом – все одно, аби не зістати самому із своєю виною, на самоті із власною совістю. Ся потреба упокорення, потреба бути вишмаганим характерна для москаля.

У передмові до творів Достоєвського (видан[ня] «Ниви») оповідає К.Случевський зі слів К.Аксакова: «У нього сидів одного разу Достоєвський і вів розмову про царя Миколу І, про котрого говорив із найбільшою пошаною. Зайшов МакКензі Воллес, знаний англійський письменник. Достоєвський говорив далі про царя. Коли він пі-шов, Воллес спитав Аксакова: «Чи се не автор «Мертвого дому»?» – «Так». – «Не може бути! Та ж він був засланий на каторгу?» – «Був, ну і що з того?» – «Та як же може він хвалити людину, яка послала його на каторгу?» – «Вам, чужинцеві, се тяж-ко зрозуміти, – відповів Аксаков, – а нам се зрозуміло. Ся риса цілком нормальна…»

Ось є ґенеза покаянників Достоєвського, «собствєннава бунта сваєво не видєржи-вающіх», «лобизающих» руку хижака, що їх катує.

Бо найбільше не терпить росіянин «нєраскаянності». «Что такоє нєраскаян-ность?» – запитує Щедрін і відповідає: «Це те, за що засилали в Сибір поміщики сво-їх селян». «Сєклі іх, значит, ну, а ані, замєст таво, чтоби блаґадаріть за науку, савсєм, значіт, нікакова чувствія… Ета било паслєдніє слова крєпастнова хіщнічєства. Полу-чяйтє в зуби, і да вєлічіт душа моя! Ета же паслєдніє слова хіщнічєства саврємєнна-ва» («Хіщнікі»). «Хіщнікі» російські, пише Щедрін, инакші, як деінде. Вони спершу «сєклі і істязалі, а вслєд за тєм заставлялі целавать істязающюю руку… Прізнаюсь, учєніє, в сілу каторава істязуємий суб’єкт абязиваєтся нє толька с кротастью пріні-мать пабоі, но і праізвадіть па етаму поваду благадарствєнниє тєладвіженія, всєгда паражала мєня сваєю смєластью». Але ся «смілість» характерна для москаля, який передусім хоче зламати людину морально. Се ж і є, між иншим, причина закоріненої в кріпацтві звички большевиків жадати покаянних листів від «смєновіхівців». Се та риса російської вдачі, що так вразила европейця МакКензі Воллеса в Достоєвськім. Се ж є й психологічний підклад героїв російської літератури, що каються перед по-вією, що падуть долі перед некультурним мужиком, що в покорі схиляють голову пе-ред брудом життя. Гоголь⁹ уже підгледів, що в російській літературі нема «нєнавісті к прєступніку, нєт даже донкіхотскава парива сдєлать із нєво гєроя». Є лише бажання – «утєшить нєсчяснєнькава»: наставлення сердобольних, але пасивних і морально порожніх душ, що не в змозі здобутися на активне, позитивне чи негативне ставлен-ня до людей і до світу… «К дабру і злу пастидна равнадушни».

Мені скажуть: «Ви забуваєте про почуття милосердя, співчуття до принижених і про те нове слово, яке принесла російська література». Але ж гуманність не є осо-бливістю російської літератури! Чи Захід не знає Віктора Гюґо, адвоката пригніче-них, апостола братерства? Чи Захід не знає автора «Олівера Твіста» або «Хатини дядька Тома»? Ламартина? Або Золя? Але в них який же инший акцент! Емоції, що

 

⁹ Гоголь Н. Письмо X // Выбр[ание] места из переп[иски] с друзьями.

 

 

вони будять у нас, то емоції співчуття до бунтівника, помсти за кривду або, в кожнім разі, активного бажання її направити. В росіян – лише гіпертрофована перечуленість і сентиментальна істерика. Ревний жаль над самим собою…

Щоб ви ліпше зрозуміли мою думку, дозволю собі зробити малий відступ у сферу лише позірно иншу. Ось що пише Ромен Роллан про наймаркантнішого представни-ка окцидентальної культури – про Бетховена (в книзі про нього): «Бетховен страждав на меланхолію, яка була для нього таким самим нещастям, як і його хвороба… Але ця меланхолія розплутувала в нім здібність зосереджуватися на одній-однісінькій ідеї – формі суто европейського йоги, повній окцидентальних прикмет сили і жадо-би панування… Слухачі ридали, коли він грав. Та коли він, скінчивши, споглядав на ці струмочки сліз, він знизував плечима і, сміючись їм в обличчя, мурмотів до себе: «Блазні… Теж мистецькі натури! Мистці палають, але не плачуть!» Він був по-вний погорди до сентименталізму: «Тільки без зворушень, – казав він, розлучаючись із приятелем. – Твердо і мужньо мусить людина глядіти в лице речам. Вона поконує їх, сміливо заглядає їм у вічі, і вона сміється…»

Так пише Ромен Роллан. І ця окцидентальна риса є властива не лише Бетховенові, а й Расинові й Мольєрові. Цей бетховенівський сміх серед найбільшого пригноблен-ня лунає у Вергарна. Чути цей непокірний сміх і в Бодлера, що гордив ласкою, а слабкість волі мав за найтяжчий гріх. Сміється тим сміхом і Джек Лондон. Для нього головне: «Не страшно вмерти, страшно дати скривавленому тілу заволодіти душею», страшно скавчати і кричати, оголювати з плебейською безсоромністю свої тілесні або душевні рани перед гуртом («Бог його батьків»).

Героїня Джека Лондона («The little lady of a big house»¹⁰) Паола каже про свого чо-ловіка: «Він такий твердий. Витримає, яку хочете, бурю… Його ніхто ще зроду не міг поставити на коліна… Я б не хотіла сього бачити. Я б умерла з сорому, коли б хтось пожалів Дика!»… Московські автори раз у раз ставлять своїх «героїв» на коліна і не соромляться того. Навпаки, думають, що сповняють тим якусь місію.

Змагатися з долею до білої крови, але не виказувати перед нею своєї людської слабкости – ось психологічне наставлення письменників Окциденту, винесене ними з бурхливої історії їхнього континенту. І якраз сієї мужньої риси бракує письменству московському.

«Мистці горять, не плачуть!» – повторювала за Бетховеном західна література, тому й видала стільки мистців, які змушують і нас не плакати – горіти! Для росіян першим завданням мистецтва було «зворушити», витиснути сльози, викликати па-сивну симпатію до тих, що терплять, – заводити разом із ними… Тому-то в російській літературі багато крикливиць і мало мистців…

Що найцікавіше, так се те, що голосіння тих крикливиць залишалися безплідни-ми, не були початком протесту. М.Ґорький у романі «Серед чужих людей» оповідає про російську манію дискусій. Він чув, як люди довкола нього нарікали: «Життя наше нічого не варте, ми повинні ліпше жити. Але рівночасно бачив я, що ся туга за кращим життям зовсім не спонукувала їх щось змінити в обставинах, серед яких вони жили… Диспутували про нове або про загробне життя, а жили в бруді і свин-стві, пальцем не киваючи, щоб се життя зробити хоч трохи стерпнішим, навіть там, де се було дуже легко зробити…»

Такий був тип росіянина в житті, такий і в літературі: перечулений словоблуд і нероба, «тряпічная душа». Той самий Ґорький писав у иншім місці: «Росіянин любу-

 

¹⁰ «Маленька господиня великого дому» (англ.).

 

 

ється енергією, але не дуже вірить у неї. Письменник активного настрою, наприклад, Джек Лондон, неможливий у Росії».

Нема цього активного настрою і в самого Ґорького. Чуковський так пише про нього: «Дивно, до якої чеховської євангельської тихости дійшов цей бурхливий ко-лись поет! Видно, що російський філософ, яким би ніцшеанством він не почав, яким би прокляттям і бунтом, завше скінчить найбільш християнською жалісністю! Його (Ґорького) цілий світогляд збудовано на цім єдинім догматі: людина – істота, вкрита язвами. Треба вилікувати ці язви, бо нема нічого ціннішого на світі, ніж той каліка, що плаче і стогне…»

Не колишній його бунтар-«буревісник», а каліка…

«Щастя тільки в жалінні. Не судіть, а прощайте. Нам треба лікарів, а не суддів. Обвинувачувати не вільно нікого¹¹!»

А ось що казав Достоєвський: «Я думаю, найголовніша, найбільш корінна духо-вна потреба російського народу є потреба у стражданні, повсякчасному і невга-мовному, скрізь і у всьому»¹².

Потреба, скажу я, виставляти напоказ свій біль, просити ласки, як підцерковні діди, що виставляють напоказ свої скрючені пальці й обрубані ноги. Та огидна по-треба виплакати своє безсилля, що його так викпиває Бетховен!

Для Чехова найсимпатичніші були його невдахи, для Ґончарова – Обломови, для Достоєвського – епілептики, для Толстого – Іванушка-дурачок і Платон Каратаєв, для «бунтаря» Ґорького найцінніше на світі – се вкритий язвами каліка, що стогне. Що це? Це апотеоза каліцтва, бунт нікчеми проти сильного, інертного проти творчо-го, виродків проти здорових, проти тих, які не каються і не гнуться, бунт хаосу проти упостатнення, смерти проти життя.

Героїня одного американського роману каже до своїх земляків: «У вас м’язи й усі органи, як у хижаків. І філософія ваша – така сама. Ви проповідуєте реалізм і пере-водите його в життя, спихаєте зі свого шляху і топчете під ноги всіх дрібніших… Се й є причина, що ви проповідуєте євангеліє сили… Коли б ви були кволі, проповідували б євангеліє кволих. Філософія – те саме, що й релігія, така сама, як і людина. Вона її творить на свою подобу»¹³.

Отже, коли філософія москаля є філософією кволих, так се через те, що сама ся раса, мимо своїх періодичних пугачовщин, є раса кволих, народ – плебей, який ненавидить усіх сильних і все сильне. Для американця і европейця подоланий – се недотепа і боягуз, для москаля – той, кого треба поставити на перше місце, «вивести на сухеньке» і патичками підперти, щоб не похилився.

Ґалагад цитує з «Війни і миру»: «Князь П’єр дивився на мужика коло себе – його, цього мужика, розкуйовджена чуприна, що роїлася від вошей, виглядала тепер, мов шапка… П’єр глянув на неї, на босі ноги мужика, на великі грубі і брудні пальці, і на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення¹⁴ » .

Власники сих брудних ніг і цієї нечесаної чуприни стали в російській літературі, а особливо в Толстого, носіями всіх чеснот, великої правди життя, вони мали оздоровити світ, Росію, Европу. Їх, сі нулі, протиставляв він великим одиницям – ор-ганізаторам життя, Платона Каратаєва – Наполеонові, всім, що виділялися з отари, переростали її інтелектом, характером, волею або чистою сорочкою… Звідси його

 

¹¹ «Речь». – 1915. – 12 і 15 липня.

¹² Достоевский Д. Влас // Дневник писателя. – 1873. – Ч. V.

¹³ London J. The Little Lady of the Big House.

¹⁴ Толстой Л. Война и мир.

 

 

непротивлення злу. Маса нетикальна! Толстой не допускає у життя навіть мораль-ного примусу у вихованні, бо виховувати инших – се означає намагатися зробити їх подібними до нас, а се деспотизм. Він відкидає всяку соціяльну організацію, про-голошує культ бездисциплінности. Він не допускає примусу навіть супроти п’яниць і божевільних, бо, мовляв, християнин воліє бути забитим, аніж позбавити когось свободи. Хаосу не вільно рухати ні надавати йому форми. Се – по-перше!

По-друге: все, що над цим хаосом підноситься, має бути знищене, коли не йде на користь загалові, на заспокоєння його найпримітивніших потреб і смаку. Через те глузує Толстой із хореографії, як непотрібної штуки скоро перебирати ногами. Через те соната Бетховена для нього «нєпріятний шум», набагато краще: «Вніз па матушкє, па Волґє». Через те Венера Мілоська будить у нім «законнає атвращєніє пєрєд наґатой». Але коли до його Катюші (з «Васкрєсєнія») назустріч з церкви вий-шов «ніщій с краснай зажившей балячкай вмєста носа», вона «пріблізілась к нєму і, не виражая ні малєйшева атвращенія, напротів, даже радастна, сіяя ґлазамі, трі раза с нім пацелавалась».

Перед безносим мужиком уже не було такого «атвращєнія», як перед безрукою Венерою… Неорганізоване вище за організоване, безформна маса вища за упостат-нення, матерія вища за ідею… З тих самих причин, що й Венеру, стягає Толстой із постаменту і Шекспіра, Данте й инших.

Про Толстого каже Бердяєв, що «качєственнасть и личнасть есть для Толстого грех… Во имя счастливава, чисто животнаво устроєнія жизни отверг он лічнасть», обернувши її «в атом, чтобы сделать потом частью безличнаго калєктіва»¹⁵.

Apotheose des Verlausung¹⁶, ненависть до Венери Мілоської, – се і була, між ин-шим, частина загальної ненависти російської літератури до Европи. Так і Ґерцен не міг дочекатися того часу, коли напуватиме донський козак у Сені коня. Так Пушкін ставив російського селянина-кріпака вище від англійського фермера, а Росію Мико-ли І – вище від цілої Европи, що вийшла з революції. Так пише свої дурні й несмачні карикатури на Европу Еренбурґ… Так хотів спалити Шекспіра Толстой… Тому хоче задушити її Блок, автор «Скитів»… Тому всі слов’янофіли прагнули її смерти як кра-їни з «пересадженою індивідуальністю»…

Европа як щось яскраве, вирізьблене, свобідне, непохитне, Европа Бетховена, Шекспіра, Венери Мілоської як країна пристрасної краси і яскравої індивідуальнос-ти муляла очі авторам Смердякових і Карамазових, безносих Месій і «калік» Ґорь-кого.

Масарик, що не раз зустрічався з Толстим, оповідає в споминах про нього: «Тол-стой бачив у бруді певну заслугу. Казав, що християнство є і повинно бути завошіле («ферляуст») та що завошіла людина була йому миліша від фізично чистої»¹⁷.

Коли взяти до уваги цілу толстовську доктрину асоціяльности, то зрозуміємо тверді слова, зрештою, не ворога Росії, професора Нецеля: «Ціла Европа мусить те-пер сполучитися проти Росії, яку нам звіщає Толстой, бо звідти іде загроза найсвяті-шим цінностям европейської культури» («Das heutige Russland»¹⁸).

П.Романов запитував: звідки в московській літературі і житті така нехіть до чи-стого і гарного? Через що там «заслуживаєт пахвали толька тон ґрубасті, цинічнай разв’язанасті, є папранієм всякіх сдерживающіх правіл … ета патаму, что ми всє –

 

¹⁵ Бердяев Н. Толстой в русской революции // Духи русской революции // Руль. – 14.11.1924.

¹⁶ Апофеоз (прославляння) вошивості (нім.).

¹⁷ Prager Presse. – 1928. – 9 September.

¹⁸ «Росія сьогодні» («Сучасна Росія») (нім.).

 

 

ніщая братія, і нам нє на что красіва адється, поетому ми дєлаєм від, что нам і плє-вать на всьо ета» («Право на любовь»). Максималізм імпотента. Квасний виноград. «Not zur Tugend gemacht»¹⁹… «Pendant»²⁰ до їхньої релігії жалости: безсильні вони проти релігії сили. «Ніщая братія», вороги краси…

А за опростілим графом і инші… «Хто стоїть вище, – запитував Міхайловський, – безграмотний хлопець Федько чи Фавст? Хлопець Федько, бо Фавст – це людина «із звироднілими почуваннями», а «Федько – «людина гармонійна…»

Що важливіше, запитував Пісарєв: «Чоботи чи Шекспір?» «Чоботи», – відповідав він, бо їхня корисність очевидна… Так апотеоза маси призвела до апотеози примі-тиву, некультурности в російській літературі. Не тягти масу вгору, а самому до неї знизитися. Наїстися, напитися, у лапті взутися – ось єдине, що є потрібне. Решта ж – танці, Фавст, Венера і піраміди, чиста сорочка, колонська вода і Наполеон – «буржуазные предрассудки»…

Москалі не люблять згадувати про свій Рим, про ставку Золотої Орди, звідки вони позичили свою політичну і духовну культуру. Але шило все вилізе з мішка! Толстой не знав, що робити з Шекспіром, бо не можна було його ні з’їсти, ні ноги ним, мов онучами, обмотати. А ось що писав у XVI в. англійський подорожник по Росії Джилс Флетчер: «Якийсь Нога, татарський мурза в Казані, не хотів прийняти подарунка з перл і клейнодів, що йому їх послав Михайло Палеолог, все запитуючи, для чого ці речі мають служити: чи вони охоронять від хвороб, від смерти або инших лих цього світу?» «Здається, – зауважує Флетчер, – що татари цінять речі лише відпо-відно до їхнього практичного ужитку і до практичних людських потреб, які вони задовольняють»…

Я думаю, що, коли б сей татарський мурза був сучасником Толстого або Пісарєва, він так само поставив би кумис над Венерою, так само не визнав би Шекспіра, а ви-знав чоботи і з тих самих причин…

Західна література проповідувала самоутвердження одиниці, момент волі, чинно-го формування хаосу, стремління вгору, шляхетність і порив… Російська – заперечен-ня волі, деперсоналізацію, загальну нівеляцію, примітивізацію потреб, хаос, нірвану без руху і бажань, без пристрастей…

У своїм «Zauberberg’y»²¹ Томас Ман писав: «Хто хоче знищити пристрасті, той прагне «Ніщо» (das Nichts)»… І дійсно, заперечуючи жадобу життя, росіяни закінчу-ють проповіддю смерти. Бо в своїй підсвідомості вони ненавидять і бояться життя. «Я беру життя таким, яким воно є, – писав Толстой по смерті брата, – як найогидли-віший і найбрехливіший стан, у якім все є нісенітниця і обман…»

Про Толстого писав В.Розанов, що святість, яку проповідує автор «Крейцерової сонати», – се «святасть поблєкших щек, увядших мускулав, ідеал міра с вырванным із нєво хребтом, с потухшим взорам», се – «поезія помєркшей весни», «слєпоє ви-риваніє із міра ево всеоживляющава нерва», «необузданная славесная любофь без любві реальнай, радостнай і свабоднай»²².

Слідами давньої російської літератури пішла нова. Передусім та, що надавала тон російському духовому життю в перших роках нашого віку аж до війни. Анєнський, у якого явища життя вкриті серпанком смерти. Брюсов, для якого дій-сність – се сон. А.Толстой, що, як Ґерцен, гукає на гунів майбутнього, щоб обер-

 

¹⁹ Не для доброчесности створено (нім.).

²⁰ Пара (парний предмет) (фр.).

²¹ «Чарівна гора» (нім.).

²² Религия и культура. – Санкт-Петербург., 1899.

 

 

нути в безлад життя. Для Сологуба ніщо – найвище добро. «Життя? – запитує він.

– Се добра, гладка, рум’яна, але бридка жінка» («Мєлкій бєс»). Вихід єдиний – смерть. Його герої гірші, ніж «лішніє люді» Чехова. Вони нікого не люблять і нічо-го не ненавидять. Се – сновиди, мертві душі. Як один із його героїв (Пєрєдонов), «он сматрєл на мір мьортвимі ґлазамі». У Толстого «брудні пальці» і «нечесана чуприна» мужика викликала «васторг», а герой «Мелкава Бєса» Сологуба «смєял-ся от радасті, каґда прі ньом что-нібудь пачкалі». Для нього «наряднасть і чістата билі пратівни, духі казалісь ему зловонни». Як Толстой над безруку Венеру волів безносого селянина, так герой Сологуба – «всякім духам предпочітал запах уна-воженнава поля, полєзний, по єво мненію, для здаров’я». Толстой проповідував «нєдєланіє», даючи філософське обґрунтування обломовщині. Герой Сологуба ка-зав, що «бить счастлівим значіло нічего не дєлать і, замкнувшись от міра, убла-жать свою утробу»… Другий герой того самого автора «сабірался апраститься і с етай целью прісматрівался, как мужикі смаркаются, чєшут затилкі … і сам на дєлє падражал ім інаґда»… Давній ідеал російської культури! Ось репрезентативна по-стать модерної російської літератури П.Романов. У вступнім слові до одного його роману так його характеризує критик-земляк: «П.Романов есть творцом стихийной неподвижности. И вся изображаємая им жизнь его героїв, их тайные душевные устремления неизменно несут на себе неистребимую печать какой-то деревенской лени, исконного безделия, неизлечимой пасивности, легкомыслия, безпечности, чудовищной неумелости и неприспособленности. И этот недуг … в конце концов перестает быть чем-то индивидуальним, ширится, выростает в какую-то общую русскую отравленность, всесветную обреченность, а книга Романова представляет всю страну, её народ, её духовные корни и даже самую землю, не распаханную, слежавшуюся, нетворящую»²³.

Ось, нарешті, останній із цього періоду предтеча революційного – А.Блок. Діяль-на краса Окциденту мучить його скитську вдачу, він прагне хаосу. Незадовго перед смертю пише він в щоденнику: «Із Заходу гіркий запах мигдалю, зі Сходу – блажен-ний запах диму і згарищ»²⁴.

Спрагненій хаосу і смерти душі його млявим запахом трупа гонило від буйного життя, а рідний сморід, дим і згарище були милі, мов опіюм для людини, що тратить притомність… Куди йти? Се його не цікавить! Христос, який нібито провадив його дванадцять большевицьких «Апостолів», був «за в’юґой нєвідім». Але саме тому Блок ішов за ними, за цими «апостолами» руйнації! Лише «в’юґа», лише метелиця, де так приємно замерзається, де вмирає всяке особисте «Я», куди можна скинути все, що пнеться до неба!

Звеличення хаосу, незрізничкованої маси, журба про злагодження лише її мате-ріяльної нужди, засадниче значення, що надається квестії людського терпіння, по-кора безвольної людини перед силами ззовні, крайній деспотизм згори як ідеал со-ціяльного устрою, біль трагічної душі, знищення і упокорення особистости – ось ті проблеми і вартості, ось ті «ідеї», які принесла світові російська література, давня й новіша.

Коли б я хотів охарактеризувати двома словами цей характер російської літера-тури, назвав би його антигероїчним. Бо лише там, де упав героїзм, де індивідуальне терпіння ставлять вище від морального наказу, який не рахується з болем чи радістю, можлива така філософія життя…

 

²³ Романов П. Вопросы пола // Вст[упительная] ст[атья] П.Пильского. – Рига, 1927.

²⁴ За Свободу. – 1928. – 22 квітня.

 

 

З тої самої причини нема в Росії драми. Є драматизовані повісті, романи в формі діялогів. Бо не може бути дії в літературі, яка найшляхетнішу акцію бачить в «нє-дєланії». Героїв европейської драми можна подивляти або ненавидіти, над героями російської драми можна лише плакати або сміятися. Одні трансформують емоції, що нас скріплюють, другі – емоції, що нас розслабляють. Тому, між иншим, так мало в росіян повістей із захопливою й багатою фабулою.

Для того нема в російській літературі й еротики. В письменстві західнім пісня про Ерос є «повна чудес і дикого захвату»… Він «не зітхає коло коханки. Він зовсім ніколи не зітхає. Він іде простим шляхом і про се сповіщає всіх»… Ерос – «гірський юнак», який «топче під ноги гори, і розлогі долини розносять луною вісті про ньо-го». Він «володар у своїм царстві весни». Еротика Лондона, як очі його героя, «ва-била і наказувала, знаджувала, змушувала й вимагала того, про що співала кров»²⁵.

Така сама мужня еротика є у Зудермана – «sündig wie die Hölle und rein wie der Himmel»²⁶, гріховне, але не банальне, не вульгарне. Коли грішник має відвагу свідо-мо нести на собі, мов Прометей, Боже прокляття. Такою є еротика З.Лаґерлеф (Ґеста Берлінґ), і сієї еротики не знає російська література. Вона визнає тільки зітхання Турґєнєва і простацьку розперезаність Арцибашева, трусливу еротику карамазов-щини, яка, як бунту, і гріха свого витримати не може. Еротика фавстівської людини, еротика Дон Жуана є в засаді: possedci с’est peu de choses, с’est jouir qui rend heureux (посідати не велика штука, щастя – в грі). І така еротика не могла зродитися в росій-ськім письменстві, де «ублажать свою утробу» так чи сяк – перший закон. Революція стала в Росії з боротьби за свободу справою заспокоєння фізичного апетиту, голоду землі, еротика стала справою заспокоєння сексуального апетиту. Славнозвісна тео-рія склянки води. В західнім письменстві Ерос – се щось гарне, чудесне, хоч і бру-тальне, активне. В російськім – се щось брудне, простацьке, цинічне, неодуховлене вищим поривом, у найкращім випадку – просто пасивне. Тому не знає о російське письменство сатири й гумору. Москалі, які зі сльозами милосердя глядять на калік та дурнуватих, не можуть сміятися з них. Там, де бруд викликає не глум, лише «бла-женство», а чистість – відразу, там нема місця для свобідного сміху. Жодний Мольєр неможливий у письменстві, яке вірить тільки в тіло і в його потреби, а з нечесаної голови робить не справу соціяльної гігієни чи предмет глуму, лише соціяльну тра-гедію.

Хтось подумав би, що радикальну зміну принесла революція. Це помилка. В лі-тературі по 1917 р. бачимо звичайний реалізм, що нічим не відрізняється від бур-жуазного (Фурманов, Нєвєров), примітивний натуралізм, спізнені відгуки західного експериментального роману, фотографічний «битовізм»… Бездарні намагання дати тип сильної людини (Фадєєв і Лєвін), занепадницькій настрій у ліриці, витончений песимізм В.Іванова і штучна бадьорість Маяковського.

Є й сильніші емоції, але вони підозріло нагадують викинені на поверхню по не-вдалій революції 1905 р. Тоді з’явився один автор «Саніна», тепер – ціла хмара Ма-лашкіних, які, навіть на думку совєтських критиків, тхнуть порнографією.

Є й ідеологія бунту. Але подібна до давніх. Головний із них – се несподіваний чоловік Айседори Дункан, С.Єсєнін, що так передчасно і так трагічно скінчив із собою. Його бунт – се російське «озорство», «дебош». Не вогонь Прометея живе в його грудях, не бунт Чайлд-Гаролда, лише – «задор дєрєвєнскаво азарніка». Він хоче «калєнам прідавіть екватар» і «папалам нашу землю-матєрь разламать, как калачь»,

 

²⁵ «The Little Lady of the Big House» і «Sea Woolf».

²⁶ Грішний, як пекло, і чистий, як небо (нім.).

 

і аж «до Єгіпта раскарячіть ноґі». І все це «пад гармошкі п’янай клікі»… Коли це Мойсей, то з дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик… Клоун!

Опріч того, він зовсім не активний і не свідомий власного бунту, такий, що не витримує і не розуміє його. «Стаю і мучаюсь, что не пойму, куда несет нас рок соби-тій». Дивуватися йому нема що. Коли він сипле прокляттями, то це лише бунт раба, якого серйозно ні він сам, ані ніхто не сприймає. Його протест – се просто, як він каже, «півной скандал» хуліґана, що упився самогоном революції без великої мрії, без перспектив. Він, як і йому подібні, лише «тянут в будущєє робкій взгляд».

Його творчість так виглядала, як і він сам: «У нього, – пише його знайомий, – та-кий непевний, нерішучий вигляд. Коли його гарненько струсити, він розвалиться…

Дійсно, росіянин!.. Головне, основне в нім – се безволля. Здається, що з нього ви-тягнуто хребет»²⁷, як і з Рудіних, з чеховських скигліїв, героїв «На дні» Ґорького. Ні стилю, ні вирізьблености, ні свідомости свого «Я».

В однім своїм романі («Перелом») Маркевич, письменник доби Александра III, захоплювався твердістю і вирізьбленістю контурів фізичного і духовного об-личчя британця: «Яка свідомість свого «Я» розіллята в обличчя британця! Але се тому, що там уже сто літ по норманськім завоювання не залишилося ні одного раба на всім просторі країни… Там, на Заході, зростали цілі покоління в свідо-мості своєї свободи і гідности. А в нас? Що могло народитися, – запитує він, – у сій країні «чюхонскай помесі, татарскай плеті і масковскава батожья»? У країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла народитися віра в себе, у вагу власних зусиль, не міг постати культ волі… Там усе було настрій і примха. Рятунок – лише в покорі Толстого або «півной скандал» Єсєніна. Або «опроще-ніє» як ідеал, або «дайош Європу», аби, зруйнувавши Notre-Dame²⁸, поставити на її місці «лобнае места».

Ось ті риси, ті ідеї, які внесла російська література до скарбниці народів у її пушкінський період, в ґорківський і большевицький. Без змін. Серед цих ідей нема ідеї величного – є ідея безпосередньо корисного, нема ідеї краси – є ідея «палєзна-ва», нема ідеї сильного – є ідея маси («калєктівнава рила», казав Г.Успенський), нема ідеї пориву і чину для чину – є страх життя, «ґрусть-таска».

Єдине, що є велике в російській літературі, то се ідея месіянства, але месіянства в ім’я лаптя, самовара і мужицького поту. Се месіянство на ноту Пушкіна – «іль мало нас?» або Блока – «нас тьми і тьми!», поетичний варіянт давнього «шапками заки-даємо», месіянство грубої маси, сарани, народів-номадів, що діють не силою ідеї, а силою механічного тяжіння. Месіянство Блокового скита «с раскосимі і жаднимі ґлазамі», quaerens quern devoret²⁹, проти всього яскравого і гарного… Месіянство «ні-щєй братії», «по матушкє, па Волгє», проти Бетховена, «Іванушкі-дурачка», проти Венери Мілоської… Бунт мільйонів «званих» проти небагатьох «ізбранних», кіль-кости проти якости, народу-плебея проти народів-патриціїв, Федьки проти Фавста. Філософія заздрісних невдах.

Сей скок від европейського імперіялізму в азіятське наїзництво – се те татарське в душі москаля, яке зауважив Стефан Цвайґ, що повернувся з Росії: «Сі контрасти. Ідете сто кроків вздовж якоїсь вулиці (в Москві), і вам здасться, що ви в Европі, та

 

²⁷ За Свободу. – 1926 р. – №25.

²⁸ Собор у Парижі, присвячений Діві Марії, кафедральний храм Паризької архидієцезії. Шедевр готичного мистецтва. Споруджений на о. Сіте, на місці першої християнської церкви Парижа, яка була побудована на місці галло-римського храму Юпітера (фр.).

²⁹ Шукаючи кого зжерти (лат.).

 

ледве звернете в завулок, і ви зразу чуєтеся перенесеним до Іспагану, до якогось та-тарського базару…»³⁰

І філософія, що глядить на нас із російської літератури, є понура філософія факі-ра. Ще автор «Мертвих душ» у листах із Риму подивляв «світлу, неудавану веселість італійського народу». Така радість, писав він, може бути лише у вільного народу, в «Il popolo»³¹, не в черні («Рим», уривок). І такої радости не здибував він у Росії, у москалів, що все були народом-черню.

Ґорький, що знав свій народ, зауважив, що «сміх (росіян) все боляче вражав його»… І тому ставало ясно, «що їм все ж таки ближче був сум, аніж радість. Радість вибухає в нашій країні не з себе самої, не міряється власного міркою, її треба щойно видобути з-під намулу. Се засіб, щоб злагодити нашу нудну російську сонливість. Але ця укрита веселість не має власного життя, не існує для себе самої, ось просто тому, що їй хочеться жити, лише виступає під тисненням печалі, має в собі щось під-озріле, неприродне. Ся вимушена зовнішньою спонукою радість пригнітила мене…

Я хотів свобідної, легкої, натуральної веселости» – і не знаходив її…

Се, мабуть, одна з причин, чому росіяни не можуть веселитися без горілки… Чому в них, як у того героя Сологуба, все радісне і світле мусить бути «іспачкано»: любов, краса, сила, величне, чому, замість буйної радости життя, поминаючи хвилини нар-козу й «пивного бунту», є в них лише страх перед життям. «Грусть-тоска!»…

Можна бути прихильником мистецтва для мистецтва, можна любити ті або ті емоції, але не можемо іти вчитися до письменства, яке пропагує культ безволля, що несе негацію самій засаді життя.

Коли наше письменство хоче видужати і сповнити своє завдання, мусить вийти з наслідувань провінції, виплисти на ширшу воду, ad fontes³², до джерел великої куль-тури Окциденту… Лише в його письменстві знайдемо великі ідеї, в муці і боротьбі повсталі з великої історії, лише там знайдемо цікаві типи, захопливу фабулу, ве-ликі досягнення змісту і форми. На Заході, в країні пристрасної краси, там, де не в матерії бачать суть життя, а в енергії, якою є й сама матерія, лише в формі спокою. У сій енергії є для Заходу ціла поезія і змисл існування. Лише в літературі Заходу знайдемо не «грусть-тоску», а велику радість життя. Се життя є для Мопасана («Sur 1’Еаu»³³) незримо жахливе, вередливе, похмуре, зрадливе й жорстоке. Але ми, хоч і боїмося його, кохаємо його!.. Воно примушує нас думати про нього щохвилі, бо бо-ротьба між ним та нами ніколи не минає… Вся наша істота напружується в цій битві, є на сторожі. Як у душі моряка містичний острах перед вітром і любов до нього – цього грізного бога, пана життя і смерти, і жадоба змагання з ним єднаються в одне, так живе в грудях европейця любов до змагання з життям… «Мене обурює мізерність Всесвіту, – пише Мопасан, – але я тішуся усім, мов той звір… Якщо мій розум кон-статує нікчемність усього, то моє тіло п’яніє від усіх насолод життя… Я люблю небо, як птах – ліси, як вовк, що гасає, – скелі… Я люблю звірячим та глибоким коханням, зневажаючим і святим, все, що живе, що росте, все: дні, ночі, хуртовини, ранішні зорі, тіло жінок…» Його «хвилює, що він віддається брутальним силам природи»…

Для американського автора знову життя – «це кров, перетворена на шампан», «булькотіння життя, збожеволілого від свідомости, що воно живе».

 

³⁰ Zweig S. Reise nach Russland // Öesterr. Journal. – Wien, 1928. – 23 October.

³¹ «Народ» (іт.).

³² До джерел, девіз ренесансних гуманістів, що закликав повернутися до античних авторів та давніх списків Біблії (лат.).

³³ «На воді» (фр.).

 

 

Що таке «гомо европеус?» – запитував Валері й казав: «Його не можна означити ні расою, ні мовою, ні звичаями, лише прагненням і розмахом волі…» Ось чого бра-кує нашій літературі й нашому життю і чого даремно шукатимемо в письменстві Росії!..

Задалеко завело б мене говорити про чужі впливи в нашій літературі. Але читайте біографії та автобіографії наших авторів, і чи не зауважите ви, що найбільш оригі-нальними і здоровими серед них були якраз ті, які , передираючись через росій-ський намул, веслували «ад фонтес» західної культури: Шевченко, Коцюбинський, Зеров, Черемшина, Леся Українка, Рильський, Хвильовий… І вистачить, з другого боку, назвати ім’я Винниченка, щоб зрозуміти, як російська культура може вивала-шати навіть великий талант.

Російська сирена грає на найменш відпорних струнах нашого серця. Вона не-безпечна, гарна, зваблива, особливо для безхребетної слов’янської душі. Але недо-бре залишатися задовго в її обіймах: вони розм’якшують мозок, знесилюють м’язи, обезвладнюють волю…

Наша література є хвора. Нас довго годували своїми зіллями різні, иноді великі, але все ж провінціяльні знахарі з Москви і Лєнінграду і, замість вилікувати, викри-вили нашу психіку. Російське письменство з його культом безволля і хаосу не дає в нас стверднути давньому варязькому первневі, довкола якого скристалізувалася б сильна й відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити у вогні і залізі тої европейської культури, в якій викувалася блискуча й міцна душа европейця, яка любить насилувати життя за своєю уподобою…

Ся справа вже переступає вузькі рамки справи культурної, переходячи в питання нашого відродження як нації взагалі. Погляньте на мапу, і вас здивує, що якраз ті малі чи великі – все одно – землі відділилися від Росії і створили свої держави, в яких культури були зовсім чужі російській: Фінляндія, балтійські держави, Польща… Україна, де змагалися за вплив на нашу душу Захід і Схід, залишилася при Росії з карикатурою замість «власної хати». А поки не матиме її вона, не матиме її жодна її частина.

Хай се буде пригадкою для нас! Не визволимося політично, поки не визволимося духово. Поки не відчепимо від себе слизьких лап того спрута, що зветься культурою Сходу, який забиває в нас самий нерв життя, охоту до нього. Не визволимося полі-тично, поки не відродимося духово на ґрунті культури великих народів Окциденту…

 

[«Літературно-науковий вістник». – 1929. – Кн.1]