Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ПЕРЕД РОЗВАЛОМ ЧЕРВОНОЇ ОРДИ

ПЕРЕД РОЗВАЛОМ ЧЕРВОНОЇ ОРДИ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Маги і бонзи «прогресу і демократії» можуть згубити рештки свого розуму в по-диві перед московською потугою; можуть у них викликати істерію ентузіязму або страху московські «songs»¹ і «bombs»², не вплине це, одначе, на невблаганний хід подій. А цей останній ворожить неминучий і скорий уже розвал червоної орди.

Шевченків вираз про конаючу «еліту» нації: «Жили ви лютими звірми, а в свині перейшли». Ось цього небезпечного закруту своєї ганебної еволюції досягнули вже большевики. І це є перший знак їхньої хуткої загибелі.

Створене Іваном I дворянство московське, яке витеребило родову аристократію (тодішніх «буржуїв»), були «звірами». З бігом часу, зі зростом «благоденствія» но-вої «еліти» настав її розклад: до комплексу «звіра» домішувався комплекс «свині». Він почав сильно переважати, що ми й бачимо і в житті, і в типах агонізуючо-го дворянства в Достоєвського, Л.Толстого і сатирах Салтикова. Це вже віщувало жовтень 1917 р. У тому році владу в імперії захопили нові «звірі»: Лєніни, Сталі-ни, Дзержинські. Але що нині певні історичні процеси проходять дуже прискоре-ним кроком, то й бачимо, що шлях на край провалля, який (шлях) пройшла колись царська «еліта», проходить значно швидше «еліта» большевицьких «опричників». Перетворюється на наших очах із «звірів» у «свині», а типовою постаттю цього подвійного типу є теперішній тиран – «СССР». Перед 1917 р. і деякий час після цього серед большевиків були «ідеалісти» своєї диявольської ідеї, люди, віруючі в неї. Нині вся большевицька «еліта» – це просто «profiteurs du regime»³, кліка гангстерів, шайка міжнародних розбійників. Єднаючи собі прихильність в СССР і за його кордоном, вони нині апелюють лише до найнижчих людських інстинктів – до почуття страху, продажництва і глупоти. Стероризувати, підкупити, обду-рити – це лише зброя, якою оперує режим. Тому і його слуги – це люди, спідлені до краю, слуги мамони, жадні грошей і вигод, продажні, брутальні до слабшого, боягузливі перед сильнішим. Видно це, між иншим, на поколінню «синків» совєт-ських вельмож, як їх не раз малюють самі совєтські часописи. Напів ще «звірі», а може, й більше вже «свині». Видно це знову-таки з совєтської преси, на цілім совєтськім побуті й «чиновництві» (урядовому апараті), яке морально гниє, серед якого панує становий егоїзм, гонитва за грошими і неймовірне хабарництво. А де загниває «еліта», дух, що порушує весь організм імперії, там уже показуються всі ознаки розкладу.

Насамперед видихається ідея режиму й імперії. Московщина завжди жила бру-тальною силою, прикритою якоюсь, переважно вкраденою, ідеєю. Раз то була ідея московського «3-го Риму», центру «правдивої» віри, раз – визволення й об’єднання всіх слов’ян, раз – центру «пролетарської революції», то знову – ідея «боротьби з ко-лоніялізмом». По деякому часі історія зривала кожну з цих брехливих масок Москви, кожну з її месіянських ідей, якими мала ощасливити світ. Тепер останні з тих масок здерті і діють хіба на найдальше положені від Москви землі (Африка, Куба). Гола

 

¹ Пісні (англ.).

² Бомби (англ.).

³ Спекулянти (рвачі) режиму (фр.).

 

 

ідея «старшого брата», всесвітнього «фюрера», незважаючи на пароксизми шовініс-тичної скаженини Хрущова, викликає лише сміх навіть серед «молодших братів». Уже не викликає патосу серед тих, кого нею дурили. Так само абсолютно вмер і па-тос «розбудови соціялізму» серед обдуреного «трудящого люду». Разом із тим нидіє і паршивіє большевицька російська література, яка вже не є таким запальним вогнем для племени активних нігілістів, як була ним література хворого Достоєвського, бо-соногого графа Л.Толстого чи духових босяків М.Горького, Маяковського і Єсєніна. З усім своїм порожньо-бляшаним патосом велеречивих і глупих хрущовських фраз правляча большевицька верхівка вже вироджується в такий, що був за останніх днів царату «Союз русскаво народа», напастливий, брутальний, глупий і безсилий, якого царофільські паради, маніфестації і шовіністичні самохвальства робили таке саме мінімальне враження на населення, як тепер роблять паради «всесоюзних з’їздів Со-вєтів» і біснування Хрущова.

Лише цинічне проголошення гасла «обрусєнія» і погрози воєнною силою зали-шилися зброєю цієї звироднілої компартії. Така «еліта», головно серед немосков-ських народів, не може бути чинником, який організовує ідейно.

По-друге, вона виявляє свою повну нездатність зорганізувати імперію економіч-но. У секторі ідеологічному зникла сила ідеї. У секторі економічному зник у на-селення стимул до праці, який не може бути в кріпаків. Звідси по 50 майже роках большевицької тиранії – відсталість економічна, а иноді просто розвал і періодичний голод. У брехливу ж статистику й обіцянки Кремля найглупіші совєтські «ґражданє» вже не вірять.

Ці твердження не голослівні. Досить читати совєтську пресу або передруки з неї в українській емігрантській пресі, щоб переконатися в повній нездарності комуніс-тичного режиму вивести народи імперії з нужди.

За моральним та ідейно-політичним розвалом «еліти» йде розвал самої імперії, тріскання всіх обручів на совєтській «бочці» – ідейних, моральних і господарських. Самими «планами» й «обіцянками» підкупити людність не вдасться.

А за цим настає ще страшніший для тиранії Москви факт: після того, як Крем-леві не вдалося ні обдурити народи збанкрутованою ідеєю, ні підкупити обіцянками матеріяльного добробуту і соціялістичного «раю», втрачає поволі свою силу і третій ультимативний спосіб вести ті народи – спосіб терору і страху.

Страх починає зникати, перестає діяти в такій мірі, як давніше. Це видно теж із совєтської преси, де відверто написано про осоружні й компрометуючі для режиму факти і явища, про які писати давніше не було можна. Не є це жодна «відлига» чи зм’якшення режиму, а просто всі ті фатальні для режиму факти стали такими час-тими, повсякденними, що нема як їх замовчувати. Їм надається лише брехливого, вибачливого для режиму забарвлення, але це нікого не обдурює. Страх зникає! Ви-дно це з того, що пишуть навіть чужинецькі туристи (наприклад, Гендерсон) про Україну, про підпільний там національний рух. Видно це з останніх подій у Берліні, що показали, яким відважним вогнем ненависти дихають на Москву східні німці і навіть совєтські вояки немосковських націй та ин. Страх щезає! Терор як остання опора кривавої імперії перестає творити дива. Не є вже силою, що цементує імперію.

Усе разом – нездарність організувати господарство імперії, що принципово за-биває всякий стимул до праці, притуплення засобу терору і повна нездатність зціли-ти СССР якоюсь спільною, надхненою патосом ідеєю (всі досі уживані виявилися брехнею) чимраз більше підміновують і без того хисткий ґрунт большевицької «елі-ти». Вона тримається лише голою силою і тою спайкою, яка тримає вкупі шайку гангстерів. А ця спайка при такому розхитаному ґрунті є дуже непевна. Думаю, що вся войовнича істерія совєтсько-московських верховодів викликана нічим иншим, як страхом перед своїм занепадом і грядущим розвалом московської орди, свідо-містю, що ворожі їй народи, її майбутні погребники, не дадуть себе ні підкупити соціялістичним «раєм», що перетворився на пекло, ні залякати терором, ні обдурити жодною з чергових брехливих месіяністичних масок московського варварства. Нікчемні, без совісти і чести емігрантські дядьки отечества чужого на цей немину-чий процес не матимуть ніякого впливу. Не змінить цього процесу занепаду москов-ського червоного царства й злочинна політика деяких західних мафій, що шукають компромісу з дияволом.

Різні ще будуть злети і падіння. Переляк деяких політичних кіл Заходу може при-звести «доблесну» армію червоних варварів до самого Райну, як здобуття Москви Наполеоном перед його занепадом. Це не змінить остаточного висліду процесу.

Московська, як усяка инша лавина, спадаючи вділ, може на шляху до провалля вчинити ще багато зла і руїн, але вона вже котиться до занепаду, до свого безславного кінця. «Найвищий шпиль і початок до спаду», – слова недоціненої в нас ві-щунки Олени Теліги. Ці слова цілком добре можна відвести до теперішньої Москви.

 

[Альманах «Гомону України». – 1962]