Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ПЕРЕД КІНЦЕМ БОЛЬШЕВИЗМУ (1917–1967)

ПЕРЕД КІНЦЕМ БОЛЬШЕВИЗМУ

(1917–1967)

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Життя кожної звірини, кожної машини, кожної людини і кожної нації має свої етапи, свої «строки», свої злети і падіння. До такого занепаду велетенськими крока-ми наближається Московщина, до занепаду як світова потуга, до занепаду, початком якого буде новий «жовтень» – розвал імперії.

Це стане, подібно як у 1917 році, часом хаосу, революцій, війн і повстання за-кріпачених націй проти тиранії Москви. Перед Україною встане знову величезне іс-торичне завдання, як п’ятдесят літ тому. Як і чи вона його виконає? Це все залежить від того, хто, які люди це завдання виконуватимуть. У 1917 р. воно не було виконане. Чому? Матеріялісти всю вину спихають на «обставини», на причини матеріяльного характеру, але не вміють бачити головних причин характеру духового. І з боку Мос-ковщини діяли тоді як причини і обставини, і люди, і так само з боку України. Як виглядало це у нашого смертельного, відвічного ворога й у нас?

Яка тоді сунула на нас сила з Півночи? Та сама, що за Андрія «Боголюбського», та сама, що й у добу «руїни», після Хмельниччини, за Петра й Катерини. Історики (Кониський, Оглоблін та ин.) описують ту силу як брутальну, захланну, дику, вар-варську, самозакохану, напів монгольську, ворожу Окцидентові й Україні, захоплену своєю уроєною «вищістю» так званого «вибраного народу», своєю диявольською містикою. Частина еміграції, збаламучена московським «контактівством» і західно-демократичним «співіснувальством» із СССР, пропагує «дружбу» з «великим росій-ським народом», беручи його в оборону як невинну жертву большевизму. Але для зрячих народна стихія московська за большевиків залишилася та сама, пересякнута тим самим духом, що за царів: з марксизмом, але овіяним духом старомосковської «общини», з деспотією тоді Івана Грозного і Петра, тепер Сталіна, Хрущова і Шелє-піна, із взорованим на ідеях монгольських ханів суспільним устроєм – «уравнілов-кою», з всемогутнім ханом нагорі, зі своїм оточенням – тоді «опричниками», тепер – партійцями, а надолі – з масою кріпаків, тоді «мізінних людей», тепер «совєтським народом», без права на свою власність, свою совість, свою думку, свою волю. Про те, що саме московський народ підтримав большевизм, говорить уся історія останніх пів сотні літ. Бо коли в перші роки большевизм ще не укріпився, з кого ж рекруту-валися ті банди, які йшли підбивати Україну, як не з народу, з добровольців? І з кого ж, як не з народу, рекрутувався весь апарат ЧеКа, «бойцов» Червоної армії, апарат-ників та ин., які й у Західній Европі показали своє огидне обличчя катів, садистів, насильників жінок та ин.? Навіть австрійці чи німці під час інвазії російських військ відразу відрізняли під тим оглядом вояків-українців від вояків-москалів. Подібно й під час звірського здавлення угорського повстання 1956 р. окупаційними відділами Москви на бік повстанців перейшли українці, не москалі. В останніх, у тому народі, в його душі номада-хижака незнищенно ховалося зерно большевизму, тому він так ^:і прийнявся на тому ґрунті. Весь цей народ органічно відчував свою иншість від За-ходу й інстинктивно ненавидів його.

Ось яка стихія сунула на Україну в жовтні 1917 р. З метою? Підкорити наш на-род, пограбувати край, захопити під свою владу Европу. Це давало себе відчувати в усім жаргоні совєтськім («совєтская власть»), а теж і в твердо усталеній конструк-ції тієї «власти»: передусім «Вся власть – народу» (очевидно, московського), далі: хто ж представляє цей народ? «Рабочіє і крестьянє!» Хто ж їхня передова стежа? «Пролетаріят» фабричний! Хто стоїть на чолі «пролетаріяту»? Очевидно, «партія пролетаріяту» – РКП! Хто стоїть на чолі партії? Політбюро, а на його чолі? Той чи инший червоний цар… Точка! Звідси мусите з нами «дружити» або будемо вас бити! «Розумійте, язиці, і покоряйтеся, яко з нами» – чорт! З такими «ідеями», такою ме-тою, таким духом сп’яніла, сунула на наш край та орда.

Що протиставила їй тодішня Україна? І що протиставляла тій орді тодішня так звана «культурна верства» («інтелігенція»), якій довелося в 1917-1921 рр. очолити національний рух «приспаної лукавими» і «в вогні збудженої» революцією України? Психічні настрої тієї інтелігенції багато в чому різнилися від настроїв народних мас. І побутово, й культурно, й політично, й релігійно. Щодо побутово-культурного об-личчя сільської маси, знаю його ще з часів чверть віку перед революцією 1917 р. у моїй Таврії. За царською статистикою було в ній до 70% «малоросів», инші – різних націй. Крім німецьких та инших колоністів, було кілька сіл московських, пересе-лених туди з початку XIX ст. деякими поміщиками з Московщини на роздаровані землі в «Новоросії». З цими москалями наші селяни не мішалися, і вони, особливо сезонові московські заробітчани, були предметом насміху і жартів із їхнього жарго-ну, побуту, ноші й «культури». Їм наше село протиставлялося як чужій національній стихії. Так само ставилися в «реальній школі» мого міста до кількох учителів, «не малоросів», присланих із Московщини. Такого протиставлення не було в лібе-ральної чи соціялістичної «національно свідомої» інтелігенції на Україні. «Рідна мова» і «рідна література», «рідні пісні», «рідні танці» і переважно побутовий театр, на урочистостях «рідна ноша» (селянська, не козацька) були тою окремішністю, яку та інтелігенція протиставляла московській стихії. У сфері культурній Петербург був містом-світочем, російська література і культура були предметом пошани і захоплен-ня. На власному досвіді (реакція преси тієї інтелігенції на мою київську брошуру «Модерне москвофільство» перед Першою світовою війною) зазнав я, що негативне ставлення до російської літератури і культури п’ятнувалося нею як реакційний «шо-вінізм».

Те саме спостерігалося у сфері соціяльній, релігійній і політичній. Це був розквіт драгоманівщини. В уяві тієї ліберально-соціялістичної інтелігенції Україну про-тиставлялося Московщині лише як Баварію чи Саксонію – Прусії. Ця соціялістична інтелігенція була пересякнута марксизмом, селянська ж маса визнавала приватнов-ласницьку засаду. Маса трималася релігії, а та інтелігенція визнавала її за забобон і схоластику. В масі дрімали спогади про козаччину, в інтелігенції ж була засадни-ча негація так званого «мілітаризму». Щодо політики, то серед небагатьох лише збуджувалася ідея державної самостійности. Загал її залишався нечулим навіть на «Заповіт» Шевченка. Видатні літературні «вожді» тієї доби вважали, що «найгірше лихо» нації бачив Шевченко в кріпацтві, соціяльному устрою. Державна самостій-ність? Це в очах тієї інтелігенції була шкідлива фантазія. Про козаччину й гетьман-щину хоч і було в Шевченка, але це були лише «романтичні спогади» минулого, нині вже неактуального. Те, що бачили у Шевченка царські жандарми – пропаганду державної незалежности України, того не хотіли бачити наші ліберали й соціялісти. Це була «єресь», яка суперечила «світлій ідеї» гуманности і міжнаціонального бра-терства. Тому ідею самостійности Міхновського скоро відкинула РУП, як засудили соціялісти мою ідею сепаратизму від Росії. Єдине, про що вони мріяли, без особливого наголосу, – це невиразна провінціяльна «автономія». Ось чому навіть по громах війни і революції, змушені подіями, прийнявши «про форма» догму самостійности державної, соціялісти, ліберали, ліві і праві, намагалися відразу злагіднити цю ідею різними додатками, як «від самостійности до федерації», як «Союз народів Східної Европи» (есери, М.Шаповал), федерації або «Союз трьох Русей» (В.Липинський). Усяка містика тій інтелігенції була чужа, і навіть Шевченкове «Слово», яке він по-ставив «на сторожі», щоб «вогнем пекло холодні душі», щоб «вогненно заговорило», вони розуміли не як у християнській містиці, як «слово, що стає плоттю», її «жи-вотворить», а в сенсі «рідного слова». Не маючи власної, окремої політичної ідеї, тодішня ліберально-соціялістична інтелігенція не висувала й постулату гасла без-компромісної боротьби за повне визволення України. Чужий залишився тим людям «Заповіт» Шевченка, а наша Правда, гадали вони, мала, за Шевченком, прийти «не з мечем, не грізним карателем» Зла і Неправди, аз «лагідною маслиновою гілкою всепрощення». Тому й твердили, що ворогом України є не Москва, а лише царський режим, який усунути повинні ми разом із «братнім народом російським». Бачити, як Шевченко, що «правда» чужинця є «брехнею підбита», що це лише «великих слів велика сила, більш нічого», вони не вміли. Тому їхні провідники по перших поразках (Винниченко, Грушевський та багато инших) побігли із заявами лояльности бити по-клони перед чужими ідолами, кличучи «в ім’я великої ідеї соціялізму забути не одне те, що нам боком вилазить». Були це люди зі скаліченим мозком і охлялою волею. Ось людям тієї психіки і судила доля стати на чолі великої народної стихії України, збудженої нагло у сні революцією.

Певно, були постаті, які зрозуміли, «чиї вони сини, яких батьків, ким, за що за-куті», які, замість «маслинової галузки» братерства з Москвою, підняли на неї в 1917-1921 рр. караючий меч нашої національної Правди. Були це Симон Петлюра, Тютюнники, Омелянович-Павленко, Отмарштайн, Болбочан, Безручко, повстанці, якими роїлася тоді вся Україна. Були це ті, що впали під Термопілами України, під Крутами, але набагато більше на верхах було Винниченків, Мазуренків, Поршів.

Була велика народна стихія, певно, не з ясною свідомістю, але з міцно закорінени-ми традиціями давньої України, зі спогадами козаччини, була та національна стихія, яка з усіх уярмлених націй большевизмом ставила йому найдовший опір. Лєнін у квітні 1919 р. кричав, що на Україні «нема людей, нема з ким будувати совєтську владу», що наш Київ не був таким «большевицьким осередком, як Петербурґ або Москва», що «в Совєти на Україні проникали націоналісти, анархісти та инші вороги трудящих» (себто большевиків), що там «панує партизанщина», що «в кожнім повіті є банда», що «тільки у квітні 1919 р. на Україні вибухнули 93 кулацькі (себто наці-ональні) повстання». За совєтськими джерелами, боротьба з протибольшевицькими повстаннями на Україні «йшла майже до кінця 1921 року» (а властиво, набагато до-вше). Уклавши мир із Польщею, Лєнін виправдовувався тим, що, «незважаючи на найвищі жертви, ми дістали вільну руку, щоб спрямувати максимум для розгрому петлюрівських військ» і повстанців… ¹

Була, отже, та національна стихія з волею боронити своє, була та іскра, що «на попелищі тліла», її треба було роздмухати в полум’я пожежі, освітити вогнем своєї яскравої великої Правди, щоб вибухнула вона «вогнем великим», та цього не зро-била та соціялістична інтелігенція. Вона з’явилася з мертвою душею, культом чу-жих божків, «кастрованою волею, браком віри в ідею історичної України… Для неї політика була тоді штукою досягнення «можливого» і рахування з «обставинами»,

 

¹ Донцов Д. За яку революцію?

 

тоді як перемогти в ті роки могли лише ті, що вірили і прагнули «неможливого» та нехтували так званими «обставинами». Отже, не було в тієї інтелігенції гострого протиставлення своєї національної ідеї чужій, Києва – Москві. Не було свідомости, що досягнути свого можна було, лише мобілізуючи сили нації для боротьби. Не було розуміння, що в тому страшному змагу з ворожою силою йдеться не лише про «соціяльні досягнення», а про політичні й головно – не лише про «свою Правду», а й «свою силу», свою владу. Не було ясно сформульованого ні свого позитиву, ні свого негативу. Тоді це була доба занепаду білого царату, наша ж доба несе занепад царату червоного. Це знову поставить на порядок денний справу цілковитого визволення України з обіймів московського спрута. Хто має доконати це? Під яким прапором? Яким шляхом? Ось три основні питання сучасної політики. Бо, всупереч недовіркам, рятуючи загибаючу імперію, на Україну піде та сама московська орда під якимось новим, напевно, вкраденим стягом, під новою «принадною» маскою, з тією самою суттю-метою – знову поставити на ноги себе як світову потугу. Завдан-ням української політики буде усвідомити це собі ясно і точно. Бо нині та орда є не лише однією з тих, які перед нею нападали на Україну, як половці, печеніги, монго-ли, хозари, це щось більше. Збаламучені московською пропагандою земляки і захід-ні европейці бачать у Росії частину Европи. Нема більшої нісенітниці! Самі москалі знають, що европейською у них є лише маска – маска для недоумків, дух Москви був і є духом східних варварів. Сорок літ тому у львівському «ЛНВ» я наводив заяви про це «світочів» російської думки. Автор некультурної і глупої напасти на Шевченка В.Бєлінський писав: «У географічному розумінні Росія завше була державою евро-пейською, та самого географічного положення мало для европеїзації країни». Поді-бно Достоєвський: «У нас усе таке особливе, таке не схоже на Европу, що домогтися европейських досягнень на нашому ґрунті неможливо». І те саме Н.Данілєвський, видатний проповідник російського месіянства: «Чи Росія належить до Европи? На жаль чи на радість, на щастя чи на нещастя, – ні, не належить». Основоположник російської історіографії Карамзін писав, що «в теперішній вдачі москалів збереглися риси, прищеплені від монголів». Та й в очах колишнього Заходу, наприклад, Олєаріу-са, Флетчера, маркіза де Кюстина, в очах князівської і козацької України Московщи-на завжди була східною варварією, яка нічого спільного не мала ні з християнським Заходом, ні з його культурою. Це відчували самі москалі або нинішні західні турис-ти, яким иншим, цілком чужим Москві духом віяло від нашого Києва. Ще треба під-креслити у цьому зв’язку одну рису московського духу, яка кидає яскраве світло на те провалля, що ділить дух Москви від духу Києва, – це релігія. Ще в 16 столітті чужі подорожники диспутували, чи християни є москалі, які стоять у шапках у церкві. А в наші часи знаний автор Розанов співав апотеози «народженню життя» (фізичного). Для нього секс був «святим джерелом життя», апотеозою плоті. Це була «реабілі-тація сексу», а християнство було для нього «релігією смерти». В Ісусі бачив він «відразу до життя, ворожість до (фізичного) народження». Хоч це не заважало йому любити «побут православної російської церкви», бо в ньому було «багато плоті». На думку критиків Розанова, це було «повернення до юдаїзму». Чи цими ідеями, як і антиевропеїзмом, антиукраїнізмом, антилицарськістю і номадським первнем обох тих народів, не можна пояснити їхню взаємну психічну атракцію? Чи не пророкував К.Лєонтьєв, що після «безстановости» і «безцерковности» вступить Росія на шлях «всесмешения» («уравниловки»), щоб потім «родити Антихриста»? І чи не є це шля-хом, на який вступила російська Церква ще за Петра, а тепер за слуги антихриста – Алєксєя?

У цьому характері московської орди, антиевропейському, антиокцидентальному й антихристиянському, і лежить її невикорінений антагонізм до Києва, більш небез-печний, як тих орд, які давніше кидалися на Україну. Бо ні одна з тих останніх так не нищила святинь православного Києва і цілої України, як орда московська за Бого-любського, і нині – святинь, що витримали досі навали инших варварів і залишили-ся цілими протягом тисячі літ. Облудні маски різного сорту месіянства, в яких досі з’являлася Москва на Заході як «оборонниця» слов’янства, то гноблених націй, то пролетаріяту, вже зідрані, і вона, напевно, схоче після краху большевизму знову на-тягнути маску «оборонниці віри», а тоді, не маючи своїх великих традицій, простяг-не знову руку до православного Києва. Боротьба за знищення всіх традицій України, боротьба за саму душу нашої нації піде дальшим тягом. І у своєму диявольському месіянстві виступить Москва, як і большевизм, невблаганно і безкомпромісно.

«Хто пса хоче вдарити, кий знайде», а коли цей кий випаде по новім Жовтні з рук большевизму, його зразу заходиться взяти «нова Росія». Бо не лише не випус-тить кия добровільно з рук та сила, але й матиме невгнуту волю ним бити. Що це за воля? Це та, яку подивляв Достоєвський у москалів. Він, оборонець «уніженних і аскарбльонних», перейшовши сам заслання, подивляв розбійників, і на троні, і на каторзі імпонували вони йому «своєю страшною силою волі, безмежним завзяттям і жадобою діпняти наглянуту мету». На думку Достоєвського, «розбійники – це був найсильніший і найспритніший народ» у Росії. І не тільки на каторзі були вони. Цих розбійників оглядала Україна за Петра, Катерини, большевиків. Вони захочуть стати при владі «нової Росії», і, напевно, багато буде серед них нинішніх червоних. Отже, володіти Заходом, а передусім Україною, як мета, як «ідея» і розбійницька динаміка в здійснюванні цієї мети – ось що від віків було моторовою силою московської орди. А по занепаді большевизму його наступники знову заходяться взяти той кий у свої руки.

У ці грядучі дні, що і кого має Україна протиставити тій силі, щоб остаточно зламати розгін цієї орди, цих одержимих злим духом «бісів», яких малювали у своїй візії Достоєвський і Лєрмонтов? Яка буде тоді на Україні й поза нею політична об-станова – приязна чи неприязна до нашої країни?

По занепаді режиму в СССР, коли почнеться, як по 1917 р., боротьба між окупан-тами й окупованими націями, це спричиниться до втручання в цю боротьбу політич-них сил з-поза СССР і територією сателітів. Що це за сили? Офіційна «демократія» від 1941 р. і досі стоїть на проросійських, проімперських позиціях, а деяка її части-на – ще й на пробольшевицьких. Ідеєю тих сил буде, в найкращому разі, усунення комунізму, але під прапором спільного фронту націй під СССР з російськими «неді-лимцями», під гаслом якогось нового «союзу» чи «федерації». Отже, з тими силами не по дорозі тим, що змагатимуться за самодержавність України. Кооперація з ро-сійськими протибольшевицькими групами в СССР? Хто не є сліпий, той за останні пів століття переконався, що в тих силах Україна знайде таку саму ворожість, як у «демократичній» Росії Керенського в 1917 році.

А на еміграції всі угруповання і вся преса так званих національних меншостей з України вороже ставляться до ідеї незалежности України, або трактуючи її «per non est»², або, коли це не вдається, оббріхуючи і денунціюючи її визвольний рух. Коли ж доведеться у вирішальну хвилину вибирати між «новою свобідною Росією», але без України і «єдиною й неділимою», хоч би і з большевиками, завше ті меншості

 

² Букв. через не є; юр. не можна інтерпретувати правові приписи (правила, положення, інструкції) так, аби певні їхні фрагменти виявилися зайвими, непотрібними (лат.).

 

 

виберуть останнє. Отже, не по дорозі нам із російською і взагалі «меншостевою» еміграцією.

Нарешті, запитання: чи наша еміграція здатна приступити до нового визволь-ницького руху на Україні, надхнути його безкомпромісною ідеєю і бажанням бо-ротьби за неї? Певно, що такі кола існують серед нашої еміграції. Але, на жаль і на сором, є й инші групи.

Багато є груп на українській еміграції, які голосять засаду «дружби» та співпра-ці з тими меншостями. Чи спільний фронт визволення з такими українськими емі-грантськими групами можливий? Можливий лише для тих, хто знає засаду «твере-зої» політики: «Скачи, враже, як пан каже!» І, на жаль, це не фраза, а сумний, на-віть трагічний факт у житті нашої еміграції, бо між тими «політиками» є й ренегати націоналізму. Ці групи стають на платформу капітулянтства, вони кажуть: «Коли СССР такий сильний, коли Вашинґтон, Париж, Лондон, Рим, Квіринал і Ватикан явно стали на шлях співіснування з деспотичною й антихристиянською Ставкою кремлівської Орди, то що ж залишається нам робити? На їхню думку, не лише Укра-їну визвольної боротьби, а й саму «людину визвольного руху» як пережиток треба здати в архів історії, прокламуючи ідеал «малої, пересічної людини». Відкидаючи велику місію України, вони визнають провідницьку місію Москви (або навіть Тель-Авіву, як «сучасники»). Відкидаючи давні традиції України, стараються угробити й великі постаті нашої літератури – її пророків, інспіраторів, уважаючи вже за «не-модерних» Шевченка (Багряний, Самчук) чи Лесю Українку, Олену Телігу (Коше-лівець, Самчук), замовчуючи «квадригу «Вістника» з Кленом, Мосендзом, Ольжи-чем та иншими, які на тлі занепаду нашої літератури перші і єдині майже піднесли прапор великого призначення України, прапор героїки і віри, прапор нової людини, ідеї і боротьби, які поклали початок відродження нашої літератури після солодких і безвольних співів Олеся, Пачовського, Луцького чи сентиментально нудних або лакейських Тичини і Сосюри. Але слуги Кремля є для лівих «братами», тому разом із москалями ведуть вони заїлу кампанію проти націоналістів. Один із «вождів» со-вєтофільства на еміграції писав: «Що ж до «націоналізму» як «ідеології» міщухів і спекулянтів або класових шукачів влади й диктатури, як ідеології повзучого фашиз-му, то вважаємо його для української справи згубним і шкідливим» (І.Багряний). Є й оборонці московського народу на еміграції, які всю провину за злочини комуніз-му спихають лише на компартію. Хоч та компартія в СССР і голодом, і репресіями найбільше душила Україну, хоч остання робила Москві найбільший спротив, то тут, кажуть ліві, не грав ролю національний момент, а чисто соціяльний, і як доказ циту-ють Сталіна, який колись висловився «проти російського шовінізму». Замовчуючи і теорію (і практику) «старшого брата» і «єдінаво совєтскаво народа», і гасло «смєше-нія» мов та ин., і по закінченні війни подяку Сталіна спеціяльно «русскому великому народу» за перемогу над ворогом Росії. На тих приятелів «невинного» російського народу нема ради, як і на їхніх американських однодумців, – горбатого й могила не випростує. Їхні духові попередники всю провину спихали на царат, чекаючи рятунку для України від московського лібералізму. Коли ці надії завів лібералізм (із Керен-ським), усю надію покладали вже на московських «братів-соціялістів». Не вийшло? Почали шукати рятунку в комунізмі. Винен, мовляв, тільки режим. А тепер наші москвофіли за порадою американських «демократів» шукатимуть рятунку від кому-нізму в російській демократії. І все доводитимуть вам, що провина в московському режимі, а зовсім не в народі. І ці, як і «багрянівці», будуть в остаточному конфлікті з Москвою «непотрібною майстру глиною». Є на еміграції «колишні» большевики, які там грозили Україні, що її «похилені оселі, садки вишневі і церкви зрубають, знищать, рознесуть», яким «програма Комінтерну здавалася доброю», які тут як «ре-волюційні демократи» вдають із себе патріотів України. Вони навіть на еміграції вважають «плюсом те, що терором Сталін навіки зліквідував дрібну селянську влас-ність». І всі ці «брати-українці», не гірше від большевиків, оббризкують болотом націоналізм. І всі вони протестують проти «відокремленців», як і проти «ворогів народу». Злочином було б не відокремлюватися від них або шукати серед них со-юзників у боротьбі за Україну.

Наступне запитання: чи маємо таких, які були б союзниками нам на Заході? Пев-но! Але переважно серед націй, які, нехай і на короткий час, відчули на собі зві-рячу лапу московсько-большевицького хама. Та не будуть нашими союзниками ті, які монтують тут «мирну співпрацю» і навіть «дружбу» з СССР, які разом із ним в Об’єднаних Націях думають запровадити «право і справедливість» або встанови-ти «мир» у світі на підставі «статусу кво», тобто цілости московської імперії, які в СССР визнають лише один «совєтський народ», які провадять «діялог» з атеїстами і гонителями релігії Христа і борються за «мир» Антихриста. Не в них, а в їхніх про-тивниках може шукати Україна на Заході союзників у своєму великім змагу. Зв’язок із тими групами вже знаходить АБН, і це є одне з його найпочесніших завдань.

У цілий свій зріст встане перед нами, Европою й усім світом запитання: чи Окци-дент буде заллятий варварською ордою, чи встане й зруйнує головну цитаделю, звід-ки йде на вільний світ духова і політично-соціяльна отруя? Час накреслити головну нашу мету в цій боротьбі, її тактику та назвати ту силу, яка ту мету осягне. Осо-бливо це треба зробити нам, бо в добу пактування «демократії» Заходу зі слугами ди-явола центром спротиву стає Україна. Вираз «слуги диявола» не є перебільшенням. Коли під час Першої світової війни один дипломат спитав Черчила: як він, що гостро осуджував большевизм, тепер простягає руку союзу й «дружби» з ним? Черчил від-повів, що бувають хвилини, коли треба укладати союз навіть із сатаною. Мабуть, він сам тоді не розумів, що казав, але його інспіратори розуміли це напевно. Бо ті, що пі-діймають боротьбу з Москвою, ведуть боротьбу із слугами диявола, який з’являється у світ як антагоніст Христа й тих націй, що є Його визнавцями. Ті ж, які ведуть політику «нейтральности» супроти «Отця брехні», навіть співпраці з ним, справді співпрацюють із Сатаною, з тим, який рукою своїх слуг у Москві прийшов згубити душу людини. Цей авангард диявола взяв собі як засіб своєрідний московський «па-тріотизм», як уявляв собі його Лєрмонтов, як дику «пляску с топотом і свістом» мос-ковських «п’яних мужикоф», як бісівську свистопляску, як крутіж вийшлої з берегів загарбницької стихії варварів.

Ця стихія, як зауважив, має свою містику, свою віру, свою ідею, є безкомпроміс-на й одержима шалом боротьби та підбою. Протиставитися тій негативності може тільки сила позитивна, але вища від неї своєю динамікою, вірою у своє призначення і готовістю до боротьби до кінця. Та сила мусить мати (слова Франка) «віру в свій національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій», мати волю за всяку ціну його осягнути і «вдарить там, де треба вдарить». Хто пса хоче вдарити, кий знайде? Певно – хто має те хотіння, волю це зробити, але не вдасться це тому, хто не має того хотіння, кому бракує волі, запалу і віри, хоч би обставини всунули йому по два киї в обидві руки. Не вдасться це «зміновіхівцям» типу 1917-1918 рр. із браком віри у велику місію Києва, у силу його історичних традицій, з браком динаміки і жадоби вести, без войовничого духу, без ясної, окриленої Вищою силою думки. Зроблять це нові кадри нових людей, що, як пророкував Шевченко, вже встають із могил, ті «Прометеї», «Неофіти», «безверхі козаки», нові «апостоли Правди», які прийдуть рятувати зганьблену дияволом Україну. Це буде та верхівка, яка стане на чолі про-будженої нації. Та, яка здолає всі ще не зовсім усвідомлені енергії маси (щодо цілі) сконденсувати і зібрати в один фокус, внутрішній вогонь, який тліє в її національ-ній душі, надати їй динамізму думки й волі. Протиставити чортівській місії диявола свою позитивну місію, яскраву ідею, її безкомпромісну афірмацію, непохитну волю її здійснити, розбійничому духові орди – свій войовничий дух, свою віру, яка не знає сумніву.

Черговий обрахунок із тією темною силою і, віримо, останній, який буде змістом політичного життя кінця цього віку, буде вже обрахунком світового значення. Як за простором, де буде він діяти, так і за його змістом. Бо тепер вирішуватиметься не лише доля народів Східної і Центральної Европи, а доля всього християнського Окциденту. По-перше: усвідомити собі, що чергова маска, з якою виступає Москва, – комунізм, має своєю політичною метою знищити нації і панувати над ними, а ду-ховою – знищити християнство. Для Европи, особливо для її авангарду – України, ставка йтиме за «або пан, або пропав». По-друге – силі Москви й комунізму треба протиставити одну свою яскраву ідею, не ідейки політичних полатайків («можливо-го» і допустимого «обставинами»). По-третє – тріюмф нашої ідеї вимагатиме без-компромісної боротьби з московською ордою на Україні, на еміграції, на всіх конти-нентах, не капітулянтської пропаганди «дружби» зі слугами диявола. Нарешті, цей обрахунок вимагатиме нових носіїв нашої ідеї – Київ проти Москви, які не будуть недовірками, не будуть двоєдушними, політиканами з їхнім «тверезим розумом», яких легко обдурити, не люди з «гуманним» серцем, не пацифісти, не люди «мирно» настроєної волі, яких легко залякати. Не ті, що «пруться на чужину шукати братер-ства братнього», не ті, що приносять мудрість «з чужого поля», що хочуть Україну «повести за віком» брехні й матеріялізму, не «підніжки Москви», які в «дружбі» з нею шукають спасіння, не люди з «овечою натурою», яких жорстоко картав Шев-ченко і вчив «ненароджених» не йти їхніми слідами. Це будуть зовсім инакші люди.

Це повинні бути люди, які здолають «прозріти в попелі глибоко вогонь добрий», готовий вибухнути пожежею в національній стихії України, щоб ним «світ запали-ти», світ брехні, насильства і ганьби. Прозріти той вогонь можуть лише ті нові люди зі «смілим серцем», «смілим орла оком», прадавньою мудрістю предків і з їхньою безстрашною відвагою і вірою у свою Правду, у велику місію Києва, які збагнуть ту Правду, «це знання прадавнє», про яке напоминав своїх сучасників Франко «відчути його, серцем зрозуміти», бо:

Що темне для ума, для серця ясне, явне, І

иншим би тоді тобі здавався світ!

Ти б серцем ріс! Між бур життя й

тривоги Була б несхитна, ясна путь твоя!

Як Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих,

Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних,

вбогих: «Не бійтеся! Це Я!»

Так промовляли б до нашої народної стихії, збудивши її зі сну, ті люди непохитної віри в Україну, на воскресіння із могил яких ждав Шевченко, щоб повести Україну на її «несхитну путь» «із тьми, із смраду, із неволі», щоб із холодного цвинтарища, в яке намагається Москва перетворити Україну, видобути «новий вогонь з Холодного Яру». В той уже недалекий час, коли валитиметься большевицька тиранія і падатиме московська імперія.

[Альманах «Гомону України». – 1967.]