Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ПАМ’ЯТІ В.В.РАДЗИМОВСЬКОЇ

ПАМ’ЯТІ В.В.РАДЗИМОВСЬКОЇ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Буває, крізь вогонь межи Минулі дні

вертаються, мов спогад.

Олена Теліга

 

Про В.В.Радзимовську як видатну наукову силу згадували в пресі її колеги. По-чавши свою наукову кар’єру ще за царату, продовжувала її за незалежної України 1917 р., як і після занепаду держави, але 1943 р. таки мусила емігрувати, щоб знайти смерть на чужині.

Хочу її згадати як людину, подругу моїх студентських часів, бо ледве хто з тих, що знали її тоді, ще живе. Д.Дорошенко, В.Садовський, різьбяр М.Гаврилко, М.Стасюк, О.Назаріїв, П.Крат, летун Л.Мацієвич відійшли від нас. Ця згадка хай буде милим причинком до її життєпису, який, певно, зладять колись її товариші праці та родина. Крім того, цими сторінками хочу сплатити борг людині, яка в один із найтяжчих епі-зодів моїх «юних днів, днів весни» в буквальному сенсі слова врятувала мені життя.

Пізнав я Валентину Василівну, тоді Яновську, доньку новелістки Л.Яновської, восени 1904 року 17-літньою студенткою («курсисткою») в Петербурзі. Тодішній Петербург роївся масою студентів з «окраїн» імперії – українців, поляків, кавказців, балтійців та ин. Місто мало той самий інтернаціональний характер, що й за часів Шевченка. Залишилася теж і «Академія мистецтв», і «Літній Сад», і пам’ятник, що його здвигнула «Первому Вторая», і твердиня, де карався Кобзар, і навіть «Даціяро», мистецька крамниця на Невськім, яку згадує поет, і повно «землячків» по столичних канцеляріях.

Але це вже була агонія імперії Петра і його міста. Відчував це Достоєвський, яко-го переслідувала «невідступна мрія: «А що як петербурзька мряка піднесеться вгору, а з нею разом і ціле це гниле, ослизле місто і щезне, як дим, а залишиться тільки колишня фінська багнюка?» Зинаїда Гіпіюс відчувала в повітрі Петербурга «смерть і тління», а у скверах – «трупну цвіль». Пророчила:

Ні! Ти потонеш, мулом зжертий,

Прокляте місто! І хробак,

Болотяний, хробак упертий,

Камінний сточить твій кістяк¹.

Це було конання петербурзької імперії перед її трансформацією в нову зі столи-цею в Москві. Це було перед Цусимою, перед погромом на сході, пролог революції 1905-1906 р. У цій революції наше студентство Петербурга, як і польське, кавказьке та ин., брало велику участь і в столиці імперії, і у себе вдома. Перебування на чу-жині викликало шалену ностальгію, яка спонукала українську колонію над Невою гуртуватися в національні організації, легальні й нелегальні. В. В. Радзимовська, або як тоді ми її звали заочно Віля Яновська, або просто Віля, належала, як і я, до Укра-їнської студентської громади, яка збиралася в Політехнічному інституті, за містом. Там же бували сходини РУПістів. Легальний «клуб», де зустрічалося щотижня наше студентство, був у «Андріївській школі» на Василівськім острові.

 

¹ Переклад Юрія Клена // Вістник». – Львів, 1937. – Ч. 7-8.

 

 

Познайомив мене з Валентиною Василівною її земляк, мій колега, М. С-ий. У вестибюлі «Імператорської публічної бібліотеки» на Невському стрілися ми з Вілею, яка прийшла з однією своєю подругою. Осіннім вечером сиділи на лавці в приле-глому сквері й довго розмовляли. Від її постаті віяло буйною, повною неспожитої сили стихією української землі, що особливо вражала на безбарвно сірому, понуро тривожному тлі північної столиці. Всіх, що знали тоді Валентину Василівну, чару-вала вона, мов спогад нашого далекого сонячного Полудня, як Шевченка – образ Г.Закревської в Кос-Аралі, персоніфікуючи йому пишну природу України.

На тому самому Василівськім острові, недалеко від мене, біля Миколаївського моста, мешкала й В.Яновська в польсько-литовській родині студента Каз[имира] Мі-таля. Там часто я з нею вечеряв (чай із тартинками), як вона поверталася з курсів, що містилися десь коло Знаменки. Багато читали, особливо Лесю Українку, що була нам тим стовпом вогняним, який вказував шлях у добі, коли «якраз погасли всі вогні», а з батьків «не бойової вчились ми науки». У неї ж відбувалися сходини нашого гурт-ка українознавства, де ми почали від «Київської Старини». Читали теж РУПівську «літературу», що приходила через Фінляндію. На столику біля дзеркала стояла у неї світлина вродливого студента з левовою гривою, світлина її нареченого в Києві І. В. Радзимовського.

Хоч більшу частину свого часу присвячувала В.Яновська «Курсам», науці, але цим не обмежувалася її діяльність. Пригадую один її публічний відчит, здається, в «Обществе грамотности» про Україну (з так званим «чарівним ліхтарем»). Як я уже згадав, вона брала участь у політичному житті студентства. Накопичені тоді під по-верхнею (в «підпіллі») сили революції, рвалися нагору. Страйки, політичні замахи, арешти, масові студентські «сходки», майже відверті віча не раз до кількасот людей у замкнених приміщеннях (наприклад, графині Паніної коло Анічкового моста). Така була політична атмосфера, якою дихав Петербург кінця 1904 р.

Відбулася й велика вулична демонстрація 28 листопада. На неї я пішов разом із В.Яновською. Весь Невський проспект, від Олександрівського саду аж за Казанський собор, був вщерть повний маніфестантами. Зброї поліція не вживала, оперувала на-гайками й робила кінні шаржі. Треба було тільки вважати, щоб не потрапити під кін-ські копита, про що я старався й для себе, й для Валентини Василівни. Поверталися ми пішки на наш Острів, коли вже темніло. Пам’ятаю, як вражена була В.Яновська сценами, що ми бачили. Весь вечір вона була мов не в собі – понура, мовчазна, при-гноблена. Взагалі її реакція на події й явища життя була сильна, иноді вибухова.

Хоч походила з Полтавщини, не мала в собі нічого з сентиментальної млявости ні з фізичної огрядности чи з солодкавої розманіжености малоросійської «Марусі». Шатенка, вищого за середній зросту, гарна, струнка, випромінювала з неї величезна, стало напружена вітальна сила, небуденна енергія і темперамент. У погляді світилася думка, иноді сарказм та іронія, иноді обурення, часом якась суворість і тверда воля.

На Різдвяні свята вона виїхала додому на свою Тарнавщину, коло Лубень, з намі-ром повернутися в січні назад. Я провів свята на Кубані. Коли ж приїхав знову до Пе-тербурга, її я там не знайшов. Повернувся кілька днів після «кривавої неділі» 9 (21) січня 1905 р., коли о. Гапон привів великі маси робітництва на площу перед Зимовим палацом над Невою, щоб побачити царя і звернутися до нього зі своїми проханнями. Поліція й військо відкрили вогонь по юрбі, було досить жертв. 13 січня я застав кінні військові відділи, що бівакували на вулицях. Думаючи, що, приїхавши переді мною, Віля могла впасти жертвою «кривавої неділі», я шукав її у столичних шпиталях, куди звозили поранених у той день. Там її не було, але незабаром одержав листа від неї.

Писала, що за участь у розрухах на її «курсах» її звідти видалили, що продовжува-тиме студії в Києві та що вона взяла шлюб зі своїм нареченим, якого фото я бачив в її кімнатці на Василівськім острові, – з Іваном Васильовичем Радзимовським. Закру-чений виром українського студентського життя тодішнього Петербурга на порозі ре-волюції, я й гадки не мав, що коли-небудь стрінуся знову з Валентиною Василівною. Але це сталося незабаром, і то несподівано. Не з її почину ані не з мого, а з почину петербурзького «жандармського управлєнія».

На початку жовтня мене було заарештовано. Чи з наказу Києва, чи через «літе-ратуру» РУП, знайдену в мене при трусі. Мене привезли до Києва в Лук’янівську тюрму (де, між иншим, знайшов київських РУПістів Омецинського й Сікору). Хутко потім вибухнула революція, так звана жовтнева 1905 р., з’явився царський маніфест з обіцянками конституції й парламенту (Державна Дума), а незабаром вийшла й амністія політичним арештантам, і нас усіх було звільнено. Так, завдяки чи то пе-тербурзькій, чи київській жандармерії, знову несподівано зустрівся я з Валентиною Василівною. Вона мешкала тоді на Дмитрівській вулиці зі своїм чоловіком, високим, гарним блондином, який закінчував тоді університет, і з щойно народженими дво-ма близнятами – Євгеном і Люсею. У Радзимовських я пізнав тоді матір Валентини Василівни – Любов Яновську, знану українську новелістку. Пізніше познайомився у них зі старим В.Яновським – батьком Валентини. В кінці 1870-х рр., коли вибухнуло сербське повстання проти турків, він як доброволець пішов до сербських повстан-ців. Описав свої пригоди в «ЛНВістнику» 1905 року. Київ у жовтні-грудні 1905 р. носив сліди щойно минулих бурхливих днів. Нагору вийшло «підпілля» – наше і ро-сійсько-жидівське. Відверто шмирляло вулицями кримінальне шумовиння. Вийшов на політичну арену «Союз русскаво народа» – зародок своєрідного російського «фа-шизму» або царської «компартії», якісь вояки з фронту з Далекого Сходу в «папахах» бродили вулицями, зачіпали студентів розмовами на політичні теми. Революцію, як сполошеного коня, схоплено сильною рукою за вуздечку, але кінь ще борсався, пру-чався, ставав дуба, і не знати було, хто кого більше боявся: чи «кінь» – домптера, чи цей – його.

Цю добу свого життя Валентина Василівна присвятила дітям і, як завжди, науці, якій віддавала всю себе. Від активної політики стояла здалека, але не відмовлялася від таких послуг, як переховати якусь «бібулу» чи револьвер та ин. Через лубен-ців (Пішанський-«Михля») і, взагалі, студентів мав дім Радзимовських стик із ре-волюційною українською молоддю, через Л.Яновську – зі старшими громадянами, як редактор «Київської Старини» і директор гімназії Науменко, доцент А.Яніцький, книгар Степаненко та инші. Їхній дім був одним із небагатьох в ті часи осередків на-ціонального українського життя в Києві.

Це життя по «свободах» 1905 р. могло подекуди рухатися в легальних рамках. З’явилася легальна українська преса, українські освітні товариства. Запрошений членами Київської РУП, що якраз тоді перемінялася на українську соціял-демокра-тію, співпрацювати в новопосталих її легальних часописах («Боротьба», «Слово» – редакція С.Петлюра, В.Садовський, М.X.Порш), а також кооптований до підпіль-ного Київського комітету партії, я, повернувшись по амністії до Петербурга, в 1906 р. знову приїхав до Києва. Мав змогу тоді частіше бувати у Радзимовських, їздив раз до Лубень, куди на депешу Івана Васильовича привіз із Києва ліки для нагло захворі-лої Валентини Василівни, їздив теж раз у село Севериновку коло Білої Церкви, де о. Василій, батько І.Радзимовського, був священиком і куди ми всі поїхали на хрестини близнят, з яких Люся була моєю похресницею. Цей рік я знову мав нагоду подивляти неймовірне завзяття, з яким, незважаючи на родинні клопоти, Валентина Василів-на віддавалася своїм улюбленим студіям. Були це часи анемічного українофільства, коли Леся Українка (в листах до О.Коннор-Вілінської) гірко нарікала на безлюддя довкола себе, шукаючи за справжньою людиною в героїці відшумілих епох. З широ-кого загалу нашої інтелігенції все, що було в ній ідейного, або поринало в револю-ційний рух, або в науку. Останній шлях і вибрала собі, залишившись йому вірною до скону, Валентина Василівна. В 1906 р. чи 1907 р. її чоловік уже мав посаду вчителя в одній із київських гімназій.

Рік 1907 був роком, коли остаточно задавлено революційний зрив 1905 р. Дру-гу «Думу» розпущено, виборчий закон Столипіним звужено, почалися знову аре-шти. В 1906 р. арештовано, між иншим, Винниченка і Степанківського, наступного року – мене. Я знову опинився в Лук’янівці. Того і наступного року мав я нагоду переконатися, скільки шляхетности й волі могла в разі потреби виявити Валентна Василівна, ця молода жінка, яка щойно починала жити, і яким вірним помічником був її чоловік. Довідавшись про мій арешт, вона розвинула ту акцію, якій завше при-свячувалися українські жінки там, де йшлося про опіку над політичними в’язнями. Носити «передачі», приходити на побачення, говорити з адвокатами та ин. – за все це взялася вона з властивим їй завзяттям. Побачення відбувалося в клітці: кроків п’ятнадцять завдовжки, два кроки завширшки, коридор, яким ходив туди й назад вартовий, вздовж коридору, з двох сторін сітки, з одного боку, притиснувши обличчя до сітки, стояли покликані на побачення в’язні, з другого – відвідувачі. І ті, і ті крича-ли, щоб заглушити крик сусідів. Серед цього галасу можна було иноді сказати щось, чого не смів чути «надзіратєль». Наражала себе тим Валентина Василівна на непри-ємності. Поліція провела у Радзимовських трус і знайшла деякі мої листи, їх кликали на переслухання, погрожували арештом. В одному з часописів, які иноді потрапляли до тюрми, я довідався про трус у них. Боявся, що коли в моїх зізнаннях будуть різ-ниці з їхніми, це може їм пошкодити. Знестися з «волею» нелегальною «поштою» не було вже часу. Одного ранку тюремна «пошта» принесла мені записку від Валентини Василівни. Писала про трус і про те, як я мав узгіднити мої зізнання. Ледве прочитав записку, знищив її, як із брязкотом відімкнулися двері камери і вартовий гукнув моє назвисько: «В жандармскоє управлєніє!» Кілька хвилин пізніше якби прийшла ця за-писка, це спричинило б клопоти Валентині Василівні та її чоловікові, бо в тих листах багато було про тодішнє життя в Петербурзі. Про шляхетну вдачу Валентини свід-чить, що вона не тільки не мала до мене жалю за цю мою, нехай і невільну, провину, а ще й пізніше писала про це: «Боюся, що листи додали велику, найбільшу біду до діла, і це все страшенно мучить мене». У квітні 1907 р. Валентині Василівні удалося мене витягнути на волю – «на поруки» (за кавцією), як тепер це робиться в Америці, і то лише тому, що я був хворий і що до суду (воєнного) залишилося лише 10 днів. Не думали, що в такому стані я зможу втекти. Але ні хвороба, ні кавція (мої гроші при-везені братом) нічого б не допомогли без несамовитої енергії Валентини Василівни, яка (з паспортом і в характері моєї сестри) бігала до прокуратора, до предсідателя суду, без настирливости, з якою їх умовляла й переконувала, про що пізніше опові-ла мені. Валентина Василівна та її чоловік потім переховували мене й уможливили втечу за кордон. Це, власне, й був той епізод, коли Валентина Василівна врятувала мені життя. Кажу це тому, що по голодівці в тюрмі я набув дві недуги: перикардит і перитоніт. Мав сильну гарячку, раз – понад 40 ст[упенів]. У такому стані кари, яку передбачав «мій» 102-й параграф карного кодексу (4 роки каторги й заслання на Си-бір), я б не витримав напевно. Тому й кажу, що Валентина Василівна у буквальному сенсі слова, стягнувши мене з одра смерти, відімкнула мені двері на свободу, в ту весну 1908 року в Києві.

«Щасливий випадок?» – думав тоді. Тепер, коди таких «випадків» накопичилося в житті більше, коли від инших чув я про ще дивніші «випадки», щасливі чи нещас-ливі в їхньому житті, коли «збіг обставин» не залишав ніякого нібито виходу, а вихід знаходився, або коли вихід був, здавалося, зовсім певний, а виявлялося, що на ділі стан був безвихідний… Коли тепер думається над тим, то починаєш розуміти, що за всіма тими нещасливими чи щасливими випадками, справді, укрита та кермуюча Сила, без волі якої не спаде ні один волос з голови людини. Цікаво, що в першенство надматеріяльної Сили вірують якраз тоді, коли нібито всесильна матерія завдає нам найміцніші удари.

1908-1909 роки, що я лікувався в Татрах за кордоном, я листувався з Валенти-ною Василівною. Для характеристики того, з якою повагою ставилася вона до сво-їх обов’язків, в одному листі писала вона, який тяжкий є перехід почати не тільки фізично, але й психічно виховувати дітей. «І тут я, – писала, – відчуваю, що багато ще треба вчитися й думати, бо ще далеко не кожна має право бути матір’ю… Людей бачу мало, якось зовсім не кортить бачити їх. Хочеться відпочити від них, побути на самоті з дітьми». Діти – то була «велика радість її життя». В иншому листі знову на-рікала на «мертвих і нудних людей». Але скоро відганяла від себе «духу «унинія», в наступних листах уже писала: «Люди нудні, але нудьгувати нема часу, треба працю-вати, працювати дуже, дуже багато».

По якомусь році наше листування обірвалося. І весь час моєї першої еміграції я нічого не знав про життя Валентини Василівни.

Побачив я знову свою колишню подругу аж 1918 р. навесні, коли із-за кордону повернувся до Києва. Вона була вже доцентом Київського університету. Радзимов-ські мешкали тоді на Столипінській (Маловолодимирській) вулиці. Київ я застав по 10-х літах майже незмінним. Тільки наша інтелігенція, яку я бачив в українських редакціях, товариствах, у нелегальних партіях, стала при кермі окремої держави. Але цю державу вона тільки була «змушена обставинами» творити. Перед тим «му-сом» усі розмови про відокремлення від Росії п’ятнувалися як «провокація» пред-ставниками соціялістичної інтелігенції. Ідеї соціялізму й Драгоманова панували в Києві майже так, як і десять літ тому, хоч і помітна була зростаюча опозиція до них. Я став «шовіністом», «ксенофобом» і «правим реакціонером» на жаргоні соціялістів і демократів, крім того, відкидав Маркса й Росію. Це мусило ідеологічно порізнити мене з лівими. Але Валентина Василівна, хоч виростала в атмосфері лібералізму, все ж як людина непересічної інтелігенції відчувала, що «прогресивний» комплекс ідей тодішньої нашої «еліти» не зміг опанувати хаосу подій. А це спонукувало її, коли не згоджуватися з тим, що тому «прогресизмові» протиставлялося, то бодай до того прислухатися. Але ідеологічні розходження не захитали нашу давню приязнь.

У домі Радзимовських зустрічав я тоді В. і Ю. Яновських, братів Вілі, В.Садовського з дружиною, С.Петлюру, Костя Лоського та його сина Ігоря, сестру П.Крата, родину Івана Василевича, Балинських та инших. Події, що змінювали одна одну, мов на екрані образи, в той вікопомний 1918 рік давали завжди притоку до пристрасних суперечок у домі Радзимовських, де, очевидно, брала жваву участь гос-подиня з властивими їй гострою думкою й сарказмом. Про себе говорила мало. Посі-дала рідкісний дар – уміла слухати й не любила монологізувати. Відразу схоплювала суть справи чи суперечки і реагувала гостро й дотепно влучною увагою, з’їдливим натяком, несподіваною асоціяцією. Чи справа йшла про театральну виставу, відчит, книжку, подію чи особу. До всього ставилася або з пристрасною афірмацією, або з таким же запереченням. У цьому сенсі до неї можна було прикласти латинську приповідку «Аut amat aut odit mulier, nil est tertium»².

Цікавилася нашою емігрантською літературою, стрілецькими львівськими «Шля-хами», які я їй читав, дискутувала з приводу різних статей. Відвідав її раз чи двічі в Університеті, де мав нагоду бачити її серед її реторт, в її стихії. Подивляв незрушну певність себе Валентини Василівни, що її ніколи не покидала. Це ж ледве кілька місяців минуло від кривавого візиту большевицької гієни в Києві, а завтра було таке непевне! Але вона правила своє наукове «священнодійство» так, ніби довкола нічого не сталося й не мало статися, уперто й спокійно. Такою я її бачив у революцію 1905 p., коли член її родини – доцент О.Я-кий, шваґер її чоловіка, дістав «присуд смер-ти» від царофільського «Союзу русскава народа». Її сміх хутко розігнав зморщки на чолі «засудженого». Не гірше вміла вона опановувати й свої прикрі внутрішні переживання. Якось усувала їх в иншу площину, не даючи ні горю, ні песимізмові відтягнути її від праці.

З моїми думками не раз не погоджувалася, закидала, що у ставленні до Росії я «не відділяв системи від народу, мішаючи їх в одну купу». Досі бачу теж повний гніву й обурення погляд і слова Валентини Василівни, якими стрінула мене, коли прийшов до Радзимовських наступного дня по гетьманськім перевороті: «Ви робили гетьмана, так?!» Участи в підготовці перевороту я не брав, але мене як «правого» підозрювали в цьому.

Це, зрештою, не заважало їй допомагати мені в улаштуванні моїх «тенденційних» відчитів або кепкувати з соціялістів. Раз у товаристві під час дискусії хтось запитав соціял-демократа, колишнього міністра Центральної Ради В.Садовського, чому він нічого не скаже. «А це тому, – перебила Валентина Радзимовська, – що він думає так само, як Донцов, тільки не наважується сказати це відверто». Пам’ятаю й про себе кілька її різких, але дотепних зауваг… Соціялістичні кола настроювали її проти мене, але надаремно.

Батьки Валентини Василівни вже не жили. Під час мого тодішнього побуту на Україні трагічною смертю загинув і батько Івана Василевича – о. Василій. Він при-їхав до Києва на кілька днів до Радзимовських, де я й зустрівся з ним.

Коли він від’їхав у свою Северинівку, мені оповіли, що від’їхав у тривозі, бо бачив недобрий сон. Снилося йому, що якісь розбишаки вдерлися до його дому й мордують його. Як завжди в таких випадках, ніхто на це не звернув особливої уваги. Тиждень чи два по тім до мене до бюро зателефонувала рано Валентина Ва-силівна. Схвильованим голосом переказала мені страшну звістку про вбивство о. Василія й просила вистаратися в міністерстві в Ігоря Кістяковського дозволу на пе-ревезення тіла до Києва. Віщий сон справдився. Пізніше скільки я стрічався з поді-бними випадками! Бачення осіб або подій, віддалених від нас або простором, або часом, і то не лише майбутнім, але й давньоминулим, дар, який одні, як О.Кошиць, звуть «очима душі», «внутрішніми очима», инші – «second sight»-ом³, треті – інту-їцією, це було явище, повз яке, не задумуючись над ним, байдуже проходять інте-лігенти нашого зматеріялізованого світу. Ніколи їм у голову не приходило, що той «second sight» і тепер, і в давньоминулі часи давав змогу людям, ним обдарованим, «читати в серцях» инших людей, проникати через матеріяльну заслону в справжню невидиму суть явищ, передбачати грядущі події особистого чи загального життя,

 

² Жінка або любить, або ненавидить – третього немає (лат.).

³ Яснобачення (букв. другий зір) (англ.).

 

 

перестерігати перед ними, як це даремно робили в нас Шевченко, Леся Українка й Франко (в «Мойсеї»).

Ця родинна трагедія сталася в кінці літа. Для Радзимовських була вона болючим вступом до тої загальнонаціональної трагедії, яка сунула на Україну. В тяжкі дні тої страшної зими 1918-1919 pp., коли у Міхновського й у мене виникла думка пере-конати тих, хто бачив небезпеку, очистити Київ від чужої і «рідної» большевичні та запровадити військову диктатуру, і, коли ми з тою ціллю відбули нараду з начальни-ком корпусу облоги, полковником Є.Коновальцем, для цієї наради на моє прохання уступила нам ласкаво свій кабінет Валентина Василівна. Там у неї і стрінулися ми пізнім вечером 5 січня 1919 р. з полковником. 12 січня я зложив свій прощальний візит родині Радзимовських, а 13-го покинув Київ. Здавалося, що чорна ніч запала над Україною. Я покинув Валентину Василівну сумну і стривожену жахливим і не-певним завтра, але, як завжди, безстрашну.

Я був певний, що бачив її тоді востаннє. Але зустрівся з нею ще раз, не після 10-х, як у 1918 p., а по 25 роках уже востаннє.

Січень 1944 року. Львів, куди я приїхав на кілька днів в особистих справах. До цього 1944 р. від 1918-го, мабуть, вічність ціла минула. Тоді російська гієна, роз-громлена, побита, зализувала свої рани в московській багнюці. Тепер вона мор-дувала й гризла живих і мертвих і на Україні, й на всіх просторах СССР, готова скочити до горла очманілій і осліпленій Европі… Львова я не пізнав, бо людська юрба, яку я оглядав на вулицях, у трамваях, це не був колишній Львів, це був За-марстинів або Знесіння. Та верства, що надавала тон місту, кудись зникла. За ці чотири роки від вибуху війни він так змінився, як не змінився Київ за десять літ між 1908-1918 pp. Українські установи, деякі з них, ще животіли, але замкнуті у своєму ґето як ласкаво дозволені концесії, «bis auf Wiederruf»⁴, який міг настати щохвилини. Над містом зависло суворе й жорстоке право нової війни, війни на-родів, яке (хтось сказав) будило жаль за якими ж лагіднішими війнами цісарів і королів…

У цьому Львові на периферіях міста знайшов я Валентину Василівну, яка мала те-пер не 18 і 32, а 57 літ. Я знав, що вона виїхала з України до «Генеральної Губернії», і в 1943 р. мав кілька листів від неї. У Львові мешкала у невеличкому домику з кількох кімнат із сином і його дружиною. Люся кудись на той час виїхала, і я її не бачив тоді. Іван Васильович уже не жив.

Наша остання зустріч відбулася в найбільш гнітючій політичній атмосфері. Зда-валося б, що було про що розпитувати – про життя кожного з нас за минулі 25 літ. Але сучасність вимагала такої чуйної і невсипущої обережности, а майбутнє загро-жувало на кожному кроці такими несподіванками, що мало часу було, щоб запиту-вати про минуле, про себе. Та й недовго затримався я тоді у Львові. Оповіла лише Валентина Василівна в кількох словах про свою подорож до Берліна, здається, в 1928 р., про свій арешт по тім, про заборону працювати в Києві за своїм фахом, про на-пів контрабандну її працю в Педагогічному інституті в моєму Мелітополі (Таврія). Оповіла, як жила під час війни, коли жінка в її віці ровером об’їздила села під Киє-вом за харчами для родини, жертвуючи взамін свою лікарську допомогу. Мав нагоду ствердити, що, крім незанехаяних планів наукової праці, в ній жила одна вперта, невсипуща думка – рятування своєї родини й опіки над нею. Загартована подіями на-шої божевільної доби, її воля, яку я подивляв у молодій дівчині, залишилася й тепер незламною. Такою ж, як і тоді.

 

⁴ До нового повідомлення (нім.).

 

Після 1944 р. я вже більше не бачив Валентини Василівни. В Канаді в 1948-1949 рр. я одержав кілька листів від неї з Европи. Характерні вони і для душевного стану Радзимовської в ті часи, і для трагедії наших емігрантів з останньої війни.

Писала: «Тут, у нас, не тільки не кланяються ідеалам, а просто перестають бути людьми!» Дехто з «високодостойних» чи з таборів, чи з-за океану, які повинні були б опікуватися «діпістами», не виправдали надій, покладених на них. До одних «дійти не можна» було, другі «влаштовують свої справи» особисті (в листах названі пріз-вища цих «опікунів»), треті «не приймають простих смертних», четверті, обіцяючи вивезти колег, самі лише виїхали за океан та ин. «Як боляче, як досадно!» Хамство, як завжди, обурювало Валентину Василівну не лише, коли сама терпіла, а й у ви-падку инших. В одному листі з приводу випадів проти мене в емігрантській пресі в Німеччині, «нахабних і брехливих», вона писала: «Ви звикли до нападів, у Вас уже, напевно, виробився певний імунітет, а на мене це робить таке враження, що мене тягне побити обличчя цим мерзотникам».

Писала, що вона працює в церковній Раді, крім того, з сином – у колишній Подє-брадській академії (УТГІ), а донька Люся – в Червоному Хресті. Відчуває, «у зв’язку з подіями, гостре бажання виїхати з Німеччини». Єдина особа, для якої вона не ща-дила слів визнання за її клопоти в справі переїзду Валентини Василівни з родиною та й инших до Америки, була невіджалованої пам’яти пані М.Скубова, жінка не-пересічного завзяття й виїмкового ідеалізму, – річ у наші дні нечувана. Правда, п Скубова не належала до тих, що обіймали «командні пости», була «free lancer»-ом⁵ допомогової акції.

Доля уперто переслідувала Валентину Василівну. Думала вона (як писала) удатися в справі переїзду до професора Алексиса Кареля, ученого світової слави. Писала: «У мене була ще надія на Алексиса Кареля. Це – вчений, який добре знав мої праці й користувався моїм електродом для визначення концентрації водневих іонів, але цими днями я одержала листа, що він помер». Професор А.Карель, славний учений, француз, що працював і у Франції, і в Америці, додам від себе, закінчив життя у Франції, де властиво не помер, а де йому допомогли «померти» доброзичливі ріднокровні земляки за те, що кохав свою традиційну французьку Францію.

Був особою одіозною в очах «демократичних» приятелів комунізму і СССР. Одна з його книг, яку я читав, «L’Homme, cet Inconnu»⁶ – сміливий акт звинувачення, ки-нутий в обличчя звироднілій матеріялістичній цивілізації модерних мегалополісів, де новочасні учені неуки, нехтуючи законами космосу, працюють над фізичною, душевною й духовою дегенерацією людства. Написана ця книга медиком, ученим знавцем справи й авторитетом в наукових колах обох півкуль. А такі виступи безкар-но не залишають у наш «прогресивний», «свободолюбний» вік… Бідна Валентина Василівна навіть не підозрювала, що rebus sic stantibus⁷ ледве чи успішною була б його протекція!

 

⁵ Фрілансер (англ.); іст. ландскнехт, найманець; суч. політик або журналіст, який не належить до якоїсь партії чи редакції; вільнонайманець, який сам шукає собі проєкти, може одночасно працю-вати на декілька фірм тощо.

⁶ «Людина – це Невідоме» (фр.).

⁷ «Якщо обставини залишаються без змін», принцип, за яким кожна міжнародна угода діє доти, доки обставини, за яких він був укладений, залишаються в цілому без змін. Коли ж вони змінилися, уго-да втрачає своє значення і може бути розірвана одностороннім актом держави, яка його підписала. Легка відмова від угод за умов, що «змінилися», підриває міцність міжнародних відносин і сприяє розв’язанню агресивних воєн (лат.).

 

 

Писала ще Валентина Радзимовська, що, незважаючи на неймовірні клопоти в справі переселення, вона знаходила час і на инше: «Я тут зовсім залізла в громад-сько-церковні діла, бо і заступниця голови українських жінок Мюнхена, і працюю в церковній Раді». Це останнє є доказом, що індиферентного ставлення до релігії Ва-лентина Василівна не мала. Писала в тому листі, що влаштовує свято Лесі Українки, тої, яка відкрила нам новий незнаний світ і яку ми читали й перечитували в її кімнаті на Василівському острові на Неві в 1904 році.

В Америці, де навіть по тяжкій операції мріяла про дальшу працю, була недовго. В грудні 1952 р. відійшла від нас.

Зустрічався я з Валентиною Василівною у переломні моменти нашого століття – під час першої революції в імперії царів, під час другої революції і Першої світової війни, постання нашої держави та під час Другої світової війни. Відійшла вона від нас напередодні ще страшнішої завірюхи, до якої не всі з нас доживуть, а якої багато не переживуть. На кожне покоління впродовж цього півстоліття виллялася чаша Бо-жого гніву на чимраз більшу кількість людей.

Валентину Василівну захлиснула ця третя навала. Перша її заощадила, друга злегка зачепила.

Тепер, коли через вогонь межі, що ділить нас, згадуємо тих, що відійшли, тих, що не продалися ні в найми не найнялися, що згинули в бою, у тюрмах чи в блуканні за кордоном, гнані тою самою диявольською силою шаманської Москви, чи не час нам нарешті собі усвідомити, що доти не встоїться Україна як окрема індивідуальність ні культурно зі своїм мистецтвом, літературою, наукою, релігією, ні політично як самодержавна нація, ні навіть фізично як окремий народ, доки всі ікла й пазурі не будуть вирвані в московської гієни. Доки та людожерна нація не буде так виснажена, знекровлена й ослаблена, як, наприклад, колись татарське ханство або Франція по війнах, революції й Наполеона. Доки цей хижак не буде загнаний у залізну клітку. Доки не знайде у своєму серці Україна давню варязьку міць.

 

[«Вісник». – 1956. – ч.2]