Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: КРОК УПЕРЕД

КРОК УПЕРЕД

(До «літературного» спору)

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Принадлежит ли Россия к Европе? К со-жалению или к удовольствию, к счастью или к несчастью, – нет, не принадлежит.

Н. Данілєвський

У нас до того все особенное, всё не похо-же на Европу во всех отношениях, что евро-пейских результатов невозможно добиться на нашей почве.

Ф. Достоєвський

В географическом отношении она (Рос-сия) всегда была державой европейской, но одного географического положения мало для европеизма страны.

В. Бєлінський

 

– Ceterum censeo¹, що єдиний рятунок для України – се порвати культурний зв’язок із Росією і «йти в науку» до Европи.

Такий рефрен усіх виступів чимраз більшого гурту зазбручанських письменни-ків, що підняли активну боротьбу проти давнього і нового (комуністичного) «мо-сквобєсія» на Україні. Офіціяльна боротьба іде між «марксизмом» і «куркульством», між «Европою» і «Просвітою» у вузьких рамках літературної дискусії, але її зміст – далеко глибший, а наслідки сієї літературної дискусії хтозна, чи не стануть колись у такій суперечності з відірваними теоріями диспутантів, як із теоріями Русо – гіль-йотина.

Непорозуміння зачалося віднедавна. Спочатку все було ясно. Мов нехотячи, відкрили ми з початком минулого віку нашу «благословенную Малоросію», як Мі-страль – свій «солодкий Прованс», і були щасливі надміру, коли нам удалося увійти до каталога «літератур слов’янських народів» поруч із болгарською, сербською і, здається, албанською… Для домового вжитку!

Потім коло наших забаганок значно розширилося. Ми захотіли ступати в ногу з великим визвольним рухом, що почався 1848 р. для Середньої і 1861 р. – для Східної Европи. Скасування панщини, «права людини», «ідеї всесвітньої людськости» – ось які гадки піднесла нова українська література. Правда, все се було «перелицьоване», і часто тяжко було відрізнити, де закінчуються Нєкрасов і Надсон, а де починається Марко Вовчок і Олесь. Росія була ще «Месією грядущого дня», як орекли її Єфремов і Коряк, але все ж се був уже вищий щабель. Се була перша спроба вирватися з рамок «Провансу», хоч і via² Москва.

 

¹ Зрештою, вважаю (лат.). Вживають як початок фрази з нагадуванням не забувати про потребу боротися з нестерпним злом.

² Дорога, шлях; через (у просторовому значенні) (лат.).

 

 

Ширші овиди пробували показати Шевченко, Леся Українка та ще дехто, але без великого успіху. А «Жовтень» по короткім ваганні, перескочивши через «декадентів», понісся битим шляхом ідеалів «всесвітньої людськости», правда, трохи змінених («прі-мєнітєльно к революції»), і опинився разом із цілою нашою літературою у сліпій вулиці.

Бодай стверджують се з тривогою ті на Великій Україні, які мають очі, щоб бачи-ти, і вуха, щоб слухати: образи потускніли, барви зблякли, теми водностайнилися, а виходу не видно.

– Хвороба зросту, криза пролетарської літератури! – кажуть критики. Але де там! Коли й криза, то старшої дати: чи ж не вважають себе самі «гартованці» і «плужани» спадкоємцями в простій лінії Франка і звульгаризованих Шевченка й Стефаника? Чи ж «народолюбство» Поліщука так засадничо різниться від «народолюбства» Винни-ченка, а чи пореволюційний Копиленко не є той самий передреволюційний Григо-ренко? Чи ж не криком кричить ціла наддніпрянська критика, що майже по шістьох роках совєтського панування на Україні «нас» заїдає …«Просвіта», та сама «стороз-терзана» Просвіта, яку вже десять разів поховали?! Ні, вони самі, коли не знають, то хоч прочувають, що діагноз поставлено фальшиво.

Народолюбство – ось, на мою думку, назва сієї хвороби! Гаслом, ідеєю, змістом цілої нашої літератури від 60-х років було се народолюбство, або «філантропія», як казав до Прометея Гефест. «Ось що придбав собі ти за свою філантропію!» – каже, приковуючи титана, висланець Зевса, і тою еволюцією, яку перейшло поняття «філантропії» від Есхіла аж до нас, можна зміряти цілий безмір занепаду і виялов-лення народолюбницької ідеї, ціле знікчемнення душевного напняття нашого fin de siècl’a³ та його літератури.

– Ах, ви все про зміст? – закинуть проникливі критики. Ні, не про зміст, про инше! І Захід мав своїх «філантропів», і вони проповідували любов до скаліче-ної людськости, лише у них жив ще дух того, хто викрав вогонь від заздрісних олімпійців, у них той «вогонь титана ще не згас». Візьмімо першого-ліпшого окцидентального «філантропа», наприклад, знану авторку «Uncle Tom’s Cabin»⁴ Бічер-Стоу, з дня смерти якої 1-го липня ц. р. минуло тридцять років. Чи ж вона не була «філантропкою», чи ж не з нею порівнювали в нас Марковичку, чи не любила вона «уніженних і аскарбльонних»? А тим часом… Як її представляли президенту Лінколну, коли вже на добре билися Північ із Полуднем, Лінколн сказав: «Так, се є та маленька жінка, що викликала сю велику війну»? І він був недалекий від правди. Її книжка в перші три місяці розійшлася в 600000 примір-ників і, заогнивши пристрасті проти рабовласницького Півдня, посередньо спри-чинилася до сецесійної війни. Але не се важливо, важливо те, що до північної армії віддала двох синів наша «філантропка» та що в найдраматичніший момент боротьби вона писала: «Коли б ся боротьба і вирішувала аж доти, доки в країні не залишилося б жодної хати, де б не оплакували хоч одного мертвого, коли б змарновано всі назбирані неоплаченою працею невільників скарби, коли б кожна крапля крови, витиснута канчуком, мала би бути викуплена ціною крови, пролля-тої шаблею, то й тоді могли б ми сказати, схиливши в покорі чоло: «Справедливі і певні путі Твої, о Царю святих!»

Як бачите, і перед сією «філантропкою», як перед тим Сірком Черкасенка, «не-певний і страшний простягся шлях через широке море крови»⁵. Сей шлях був шля-

 

³ Кінець століття (фр.).

⁴ «Хатинка дядька Тома» (англ.).

⁵ Черкасенко С. Про що тирса шелестіла: трагедія. – К., Б. р. – 170 с.

 

 

хом до ідеалу, але американка стискає серце і йде ним, українець – відступає назад, бо йому «хочеться обняти увесь світ, усіх людей – і ворогів, і друзів», передовсім забити в собі «звірячий початок»⁶…

У сій убогій формулі – цілий діяпазон тої «філантропії», якою була надхнута українська література, ціла шкала її настроїв, вершина її ідейности, шпиль її патосу. Що ж дивного, що її ідейність почала никнути, а патос слабнути?

Або як у «Рубачі» Франковім. Там теж є Бог, абстрактний Бог людей, «виплід їх власної уяви», що вимагав кривавих жертв, але культ його, на думку автора, є лише «омана для дурноголових» рабів. Злобно кепкує він із сих рабів, що для сього Бoгa – «їх танці і кадила, їх сльози і кров», «в ім’я майбутнього, якого не знають, убивають теперішнє, те, що бачать і чують», чекаючи, «чи скоро поведуть їх на заріз на честь того колоса». Наші народолюбці инакшим уявляли собі свого бога. «Танці, кадила і сльози» могли ще вони принести йому в жертву (і ними повна наша література – го-паківська, «божоматірна» і та сльозава, яку Ґете прозвав «шпитальною»), але життя, але «теперішнє» зложити на вівтарі свого Бога в ім’я «майбутнього, якого ще «не бачать», надхнути свою посвяту несмертельною поезією великого душевного ідеа-лізму, – цих образів наша література не давала. Все це було для неї ультрафіолетовою містикою, хоч инші руки й уміли на цій канві вишивати узори, що їх подивляли віки. Свою ідеєю жертвувало наше письменство своєму милосердю – не навпаки…

Що ж дивного, що ця література ще за життя почала вмирати? Що дивного, коли її «філантропія» з’їла її «прометеїзм», коли її спершу активний протест виродився в зужите кліше? Герой Есхіла, прикутий до скелі, не вимовив і під тортурами слова покути. Він знає, що «Зевса не переконати, нерадо слуха він», хіба лише того, хто, як він – Урановому родові, з рук владу вирве… Наші ж Прометеї тільки скаржилися на муки. Що ж дивуватися, що сей до знудження повторюваний мотив не міг заплідни-ти їхню творчість новою ідеєю, окрилити незнаним розмахом.

Атрофія сієї душевної здібности, атрофія стремління розширити поле своєї вла-ди, стати із закутого Богом і паном і засудила нашу літературу на безплідність. Не-вгасима жага далекого й непевного майбутнього, головна прикмета фавстівської людини, висміювалася в нашій задемократичній суспільності. «Бажання слави», якою б горіла душа, знищення супротивної ідеї – се ж був той «звірячий початок» у людині, який треба було задушити⁷… А одначе саме з сих емоцій било джерело най-сильнішої поезії, їм же завдячує світова література своїми найгеніяльнішими досяг-неннями й найцікавішими сюжетами майже цілого Шекспіра, Гомера, Есхіла, Байрона, Сервантеса, Ґете. Чому ж, як не цьому несмертельному людському стремлінню до виявлення себе, до повалення всіх перепон, до слави, до панування завдячують своїм постанням і своїм драматизмом вічні постаті Ахілла, Макбета, Дон Кіхота, Фавста й Цезаря?

До сих постатей, до сих досягнень і до сих архитворів мистецтва замикав нам дорогу плазун «філантропії». З двох первнів життя – пасивного та активного, з маси і сили ми відхрещувалися від останньої і клякали перед першою, поволі спус-каючись з Олімпу «любови до всіх, що їх гнетуть окови», до найзвичайнісінького філістерства.

У каламутній й літеплій водичці сієї «ідеології» здеформовувалася всяка міцна гадка. І то в давній так само, як і в новій літературі. Коли в нас хочуть вивести на сцену Прометея, то завше, замість нього, виходять якісь чеховські «лішніє люді»

 

⁶ Idem. 

⁷ Черкасенко С. Про що тирса шелестіла: трагедія. – К., Б. р. – С. 170.

 

у Пахаревського, як і в деяких авторів із «Червоного Шляху». З Макбета конче ви-йде «Гамлєт Щигровскаґо уєзда», коли, як у того самого Сірка, автор не вагається вкласти в «лицаря» нашого Середньовіччя розхлябану «гуманну» душу сучасного інтелігентського дегенерата. Коли йдеться про сатиру, то, замість Гайне, Свіфта або Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, знаходимо незлобного Самійленка або Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дріб-ничок, «літературного обивателя», як казав Щедрін, «нєпрєклоннава аблічітєля іс-правнікавскай нєаснаватєльнасті і ґараднічєскава заблуждєнія», протестанта проти «маленьких вад механізму». Особливо ж відвертають у нас голови від негативно-го бігуна творчої сили, яка рядить світом, яку розумів Шевченко і якій не один геній записав свою душу, аби світити за життя її сліпучо-містичним відблиском. У Середні Віки ся сила була така зваблива, що доктор Фавст, підписуючи з нею свій пакт, зве її «der irdisch Gott, den die Welt den Teufel pflegt zu nennen»⁸. Він був «mächtig, gewaltsam und geschickt»⁹ – причина вистачальна, щоб іти за ним… Так, як для Франциска з Асизу, – за своїм Богом-вогнем, що був «гарний, веселий, від-важний і кріпкий». У нас від усякого Бога відвертали обличчя, коли він приходив у гніві та з мечем у руці. Бароковий стиль нашого мистецтва не дозволяв суворих екстраваганцій, а хто їх робив, того гудили, як Шевченка – Драгоманов і Франко за його панібратство з Єговою. «Le Beau est toujour bizarre»¹⁰, – казав Бодлер, «саr le beau ne saurait être banale»¹¹. Наша підстрижена краса відкидала фантастику, тому й була банальна.

Бридке, зле, заперечуюче, бунтарське, ворохобне стояло по той бік хуторянської естетики. Бо навіть «найвидатніші представники нашої творчої думки – Б.Лепкий, П.Карманський, В.Стефаник, культивували … духовість розпачливого, ніяким бун-тарським закликом не оживленого ліризму»¹².

Дух зла, що знову з’являється в европейській літературі (Bernanos G. Sous le soleil de Satan¹³), є незнана постать у нашій. Коли вона туди мимохіть завітає, то завше з обтятими пазурами, по дорозі в Каносу («Каїн» І.Франка). І навіть в улюбленій ца-рині нашої творчости, в еротиці, не виросло нічого подібного до «Дон Жуана» або «Пана» (Гамсуна). Бо любов, як се чудово формулює Ж.Бенда, – се теж «бажання розросту коштом иншої істоти», се «щось цілковито відмінне від чулости (tendres-se), яка є бажанням принизитися, стати ніжнішим супроти иншого»¹⁴… Бо дорога до неї, як каже Гамсун, встелена «квітами і кров’ю», тим часом коли наша містральська естетика не знала нічого, опріч «квіток» і «tendresse».

Ся ж проклята «tendresse» як світовідчування звела (опріч одної-двох) на манівці й спроби останніх 20 років перед другою революцією ввести певні корективи в фі-лантропійну мужикоманію, запозичити нові «урбаністичні» мотиви й форми світо-вого модернізму та европейської драми кінця минулого віку. Плитка філософія й тут підкопала форму або зробила її порожньою… Зовнішня імітація Верлена не сховала пирятинського або пациківського змісту, не дописала «обйом і ґлубіну содєржанія», як сказав би Бєлінський.

 

⁸ «Земний Бог, якого світ має звичку чортом називати» (нім.).

⁹ «Могутній, насильницький і вправний» (нім.).

¹⁰ Краса завжди дивна (фр.).

¹¹ «Краса завжди дивна, тому краса не може бути банальною» (нім.).

¹² Грицай О. (З нашого письменства) // Рада. – – Ч. 62. Щодо В.Стефаника увага не зовсім слушна, особливо по з’явленні останніх його творів («Сини» та инші, друковані в ЛНВ).

¹³ Бернанос Ж. Під сонцем Сатани (фр.).

¹⁴ Benda J. Lettres à Mélisande. – Paris: Le Livre, 1925.

 

 

Як «Ersatz»¹⁵ демонізму видумали в нас «чесність із собою», але й у ній за най-більш «інфернальними» вибриками крився вузький моралізаторський гедонізм, а за анархістичним бешкетом – глибока туга за втраченим раєм міщанської душевної рів-новаги.

А в ті рідкісні моменти, коли (може, з моди?) в нас пробували настроїти свою ліру на титанічний, «месіянський» тон, здебільшого це звучало фальшиво. Ось як у Тичини:

Воздвигне Вкраїна й свого Мойсея,

– Не може ж так буть!

Почав, мов Прометей, закінчив, мов гоголівський Поприщін. Пригадуєте той драматичний кінець, де на божевільного, що уявляв себе Фердинандом VIII Еспан-ським, раптом находить хвилина просвітку, коли він згадує свою матір, ридаючи, благає прийти й захистити його, і раптом ридання переходить в ідіотський сміх, а патетика переривається наглим і несподіваним:

«А чи ви знаєте, що в алжирського бея під самим носом – ґуля?!»

Власне, як се finale¹⁶ по цілім драматичнім підйомі, таке саме враження робить і «не може ж так буть!» Тичини.

Хіба се грізний крик пророка, що чує, як нова сила народжується в нім, що хоче дати свій закон світові? Хіба се скигління за Месією – се не те саме виглядання «яс-ного сонечка», яке зігріє наші старечі кості, що й в Кононенка і Старицького?

Хіба се «не може ж так буть!» не нагадує давнього семенківського: «О приходь, поки ще не розбився, не згорів, не ізсох я від сліз?» Чи писати так – се значить «спа-лити весь гній феодальної і буржуазної естетики»?

Ні, «месіянські» теми були взагалі затяжкі для самостійного оброблення наши-ми письменниками – як перед 1917 р., так і потім. А що мода є модою, то вони скін-чили плагіятом: не можучи стати Рубенсами, вони стали богомазами, відмальовуючи своїх «Месій», як комуністичний Поль де Кок – В.Поліщук, із московських взірців (дивіться його оди до Лєніна). При чім в усім – і в композиції, і в колористиці, суворо дотримувалися невмолимих приписів суздальського «мистецтва».

Часом сей «месіянізм» підіймався ще на щабель «вище». Тоді наш Поль де Кок погрожував «безмозглі голови дворян і крамарів» «на смалець перетопити і чоботи намазать». Точнісінько, як Квітка-Основ’яненко чи Гулак-Артемовський, що хотіли «видушить з ляхів весь жир»… Елегантний демонізм Ваньки-Рутютю!

Але В.Поліщук бачить у сім зразок того, що ми можемо «дати у світову скарбни-цю», – «ідею пролетарської революції, втілену в своєрідні культурні та літературні форми». Дійсно, дуже своєрідні форми… Але з ними далеко не заїдете, бо «тільки зміст робить поета світовим»¹⁷.

 

¹⁵ Заміна; замінник, сурогат (нім.).

¹⁶ Завершення, закінчення, фінал (фр.).

¹⁷ Белинский В. Полн[ое] собр[ание] соч[инений] – Т. VI. – М., 1900-1917. – С. 439. Між иншим, цілу важливість «своєрідного змісту» та шкідливість «епігонства» можна пізнати з «успіху» виставлених у Берліні чотири роки тому драм «des ukrainischen (oder nennen wir das Kind beim rechten Namen: russischen) Dichters Wolodymyr Wynnytschenko» (українською (або, назвемо речі своїми іменами, російського) письменника Володимира Винниченка (нім.) – Ред.). Критика закидала йому «spezifisch russischen Seelenslang» (Berl[iner] Tagbl[att]. – 14.V1I.1922) (специфічно російської доброти душі (нім.) – Ред.) та гадала, що «die Seelengründe zwischen Kiew und Moskau nach diesem Drama nicht sonderlich anders geartet zu sein scheinen» (Die Zeit. – 3.XI. 1922) (здається, що після цієї драми душевні причини вибору між Києвом і Москвою не будуть иншими (нім.) – Ред.). Чи не через це «епігонство» автора й вийшли його п’єси «peinlich naiv, ungekonnt, künstlerisch unwahr»? (нестерпно наївними, невмілими, мистецьки неправдивими (нім.) – Ред.).

 

 

Ось ми й прийшли: до «кризи», до «епігонства», до «що ж далі?» і до инших боля-чок сучасної нашої літератури. Лише даремно говориться про кризу пролетарської літератури, про кризу ідеології. Вона теж є, але не в тім річ. Черкасенко – «контр-революціонер», Франко – у ласці в компартії, між Квіткою і Поліщуком ідеологічне провалля, а між тим… А між тим, усі вони мають щось спільне, і всім їм бракує якогось нерва, який оживляв би їхній червоний чи білий патос, надхнув би їх уяву, а стилю надав непогамованого pозмаху й яскравости.

Франко був геніяльний поет, а своїм світоглядом – народолюбним, людяним, ан-типанським, – цілком наближався до соціялістичної доктрини, а між тим, де в нього ті сильні ноти, що в цитованім листі «міщанки» Бічер-Стоу, або в співця козаччини й гетьманщини Т.Шевченка?

Очевидно, тут ідеться про щось инше, не про партійну чи навіть класову корогов-ку, лише про «температуру душі», про її tonique Spannkraft¹⁸, яка може передаватися однією верствою иншій в одній країні, а в иншій – бракувати всім класам, що приходять собі на зміну.

Се й є суть того нібито літературного спору: не пролетарська ідеологія чи буржу-азна, лише «Европа чи Росія»?¹⁹ Орієнтальний світогляд, що кладе натиск на мате-рію, конкретне, гуманність, спокій, непорушність і вигоду, чи окцидентальний, що підкреслює силу, підбій, розріст, рух і абстрактне?

Усоте повторюю тут, що лише «Европа», лише Окцидент виховує ту «фавстівську душу», що робить її паном світу. Лише на ній, на її світовідчуванні дозрівають вели-кі історичні нації, великі розумові рухи й великі літератури. Ґобс («bellum omnium contra omnes»²⁰), Адам Сміт («laisser faire»²¹) і Дарвін («боротьба за існування») – чи не є вони всі, феодали й буржуа, типовими представниками одного цілого, британ-ської нації? Чи Вашинґтон та инші герої маленької фермерської (хуторянської) нації, що бореться за визволення, не пройняті тим самим духом, що й погромця еспанців – Т.Рузвелт, Форд, Рокфелер і цілий Hollywood, сі герої невсипущої активности ни-нішньої країни хмародрапів і Едисона? І чи всі проблеми нашого життя не зводяться до одного-однісінького питання – збудження в собі сього колись нам рідного духа окцидентальної цивілізації, наново? Тої «абстрактної», незалежної від «Вчора» чи «Нині», від «пролетаріяту» чи «буржуазії» «психологічної Европи», про яку (з при-ємністю стверджую се) зачинають говорити не тільки серед наддніпрянської емі-грації, але й в краю. В одній харківській публікації, яка недавно щойно дійшла до Львова, читаємо: «Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: «минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу». Бо і справді: Гамлети, Дон Кіхоти чи Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасності, були вони буржуазні, але є і пролетарські. Тут ми нарешті зіткнулися з ідеалом громадської людини, яка у своїй психофізіологічній основі вдосконалювалася протягом багатьох віків і є власністю всіх класів. І піп Лютер, і робітничий ватажок Бебель належать до одного типу ев-ропейської громадської людини. Про сей класичний тип ми мислимо в перманент-ній інтелектуальній, вольовій та иншій динаміці… Се – европейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Се, коли хочете, знайомий нам чорнокниж-ник із Вюртемберґу, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами

 

¹⁸ Тонізуюча пружність, еластичність (фр., нім.).

¹⁹ Буревій Кость. Европа чи Росія? Шляхи розвитку сучасної літератури. – М.: Вид. автора, 1929. – 39 с.

²⁰ Війна всіх проти всіх (лат.).

²¹ Дозволяти робити, не перешкоджати природному перебігу подій (фр.).

 

 

безмежні перспективи. Се – доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух».

І далі: та страшна сила, що є рушійною силою історії, «…і є згаданий нами тип, і є психологічна Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватися. Саме вона й виведе наше молоде мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети… Класичний тип громадянської людини, вироблений Заходом, вплинув на добробут феодалів і буржуазії. Він вплине й на добробут пролетаріяту. Його соціяльний сенс у його ши-рокій та глибокій активності. Отже, не можна мислити про соціяльний критерій без психологічної Европи²².

Иншими словами: з культурного (і всякого иншого нидіння) нас вирятує не зо-внішня зміна сама в собі (перемога «пролетаріяту»), ні саме офіціяльне прийняття якоїсь доктрини, лише – перейняття духом окцидентальної цивілізації, «вічної і мін-ливої», з Фавстом і його «безмежними перспективами», як каже Хвильовий, або з його «unstillbarem Dränge in die Ferne»²³, як казав Шпенґлер, з його рішучістю «еіn Schicksal zu sein und nicht zu erleiden»²⁴. Хоч би проти шляхів, якими ідеться до сієї «Schicksal» – долі, тисяча разів протестували в ім’я людяности Черкасенко і навіть Франко.

У політиці се – «непереможне… бажання виявити й вичерпати своє національ-не (не націоналістичне) офарблення», але «ся ж національна суть мусить себе ви-черпати й у мистецтві», яке має «вийти зі становища «вічно-резервного» до світових мистецтв… Коли наші погляди в цьому випадку зійдуться з «чаяніями» нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то се зовсім не значить, що ми помиляємося»²⁵.

Ні, не значить. Але ми додамо: коли думку, що наша нація (незалежно від того, яка класа себе з нею утожсамлює) повинна вийти з ролі підсусідків, повинна йти за своїм непереможним (ніякими, в тім числі й «марксистськими», аргументами) ба-жанням виявити своє національне обличчя, коли сю думку засвоять і червоні, «то се зовсім не значить, що ми помиляємося».

І ми, справді, не помиляємося, ані автор «Думок проти течії»: «Від Котляревсь-кого, Гулака, Метлинського через «братчиків» до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне наза-дництво. Без російською диригента наш культурник не мислить себе… Він ніяк не може зрозуміти, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться дерзать²⁶».

Цитуючи Плєханова, «щоб з успіхом іти слідами Мікеланджело, треба вміти мис-лити й почувати так, як мислив і почував великий флорентинець». Автор каже: ми-стець «повинен зрозуміти сю абстрактну Европу» (країну напружених почувань і волі).

Наша основна вимога – се уміти думати й почувати. В нашу епоху великих зворушень, великих дерзань і великих польотів ми инакше не уявляємо собі худож-ника. Тому ми й тягнемо його до психологічної Европи, тому ми й закликаємо його вбити в собі віковий епігонізм²⁷.

На запитання, «на яку із світових літератур вона (українська) мусить взяти курс?», відповідати відверто: «…у всякім разі не на російську, і се рішуче і без усяких засте-

 

²² Хвильовий М. Думки проти течії: Апологети писаризму. – Харків: ДВУ, 1926. – С. 44-46.

²³ Невгамовним поривом у далечінь (нім.).

²⁴ Доля бути і не терпіти (нім.).

²⁵ Хвильовий М. Думки проти течії: Апологети писаризму. – Харків: ДВУ, 1926. – С. 48-49.

²⁶ Ibid. – С. 51.

²⁷ Ibid. – С. 88.

 

 

режень. Від російської літератури, від її стилю українська поезія мусить якомога швидше тікати. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою²⁸».

Справа ясна! Від ялових суперечок про класове мистецтво прийшли до запитання: «халтура чи культура»? Від нього – до иншого: «епігонство» чи самостійність, Росія чи Европа, поки що в культурницькім відношенні? Се – виразна антидрагоманівська позиція, бо, опріч кількох протестантів, ціле українство стоїть (у цім питанні) на позиції Драгоманова, сформульованій ним так: «Слово «западні» ідеї пора уже по-кинути зовсім, а замінити словом «чоловічі», які «усім цивілізованим кругам серед усіх народів общі, значить і росіянам»²⁹. В сю ідеологію вбивається тепер на Україні новий клин, висувається инше credo.

Який же ж сенс цього cred’a, що розворушило ціле москвофільське муравлись-ко на Україні і в Росії? Сенс ясний і без пояснень. Жовтень тут ні до чого. Бо ми кульгаємо аж «від Котляревського»… Досі не відважимося взяти на свої плечі долю великого народу, в ім’я власної правди зажадати від нації нелюдських жертв, про-тиставити абстрактній справедливості власну волю, а гуманності – тверду мову доконаних фактів. Досі в нас волю, щоб силу мати, заступається волею, щоб жити спокійно і «сито», філософією остаточної стабілізації: все одно, чи в розумінні Івана Перерепенка, чи «чорного переділу». Але відхрещуючись від «великих дерзаній», «ми» не знайшли бажаного спокою. На опорожненім троні сіло чуже божище, і для нього (не для свого!) були «танці і кадила, … сльози і кров» одурених невільників…

Епігони!

Ось у які яскраві слова вбирає цей образ поетка, дивуючись християнському апостолу:

Адже в його листах у кожнім слові

Загонисту вояцьку вдачу видно, Він

словом бив, немов вояк – мечем,

Дарма, що про любов умів балакать.

Він бешкети чинив за справу віри,

Немов преторіянець – за образу

Орла імперії, – єдина зміна, Що знак

ягняти став замість орла³⁰.

У сім уся суть. Тільки через те й могла католицька культура видати Данте і Мак’явеллі, що, прийнявши знак хреста, затримала в собі «вояцьку вдачу» (ecclesia militans³¹) Давнього Риму.

Ніжні українські апостоли засвоїли тільки одну сторону революційної ідеї – її симпатію «до всіх, що ллють свій піт і кров», та далека їм була свідомість, що між во-рожими вірами є різниця лише в знаці, не в агресії, не в жорстокості й силі… Під зна-ком ягняти стали й вони ягнятами, яких вели до загону, де збігалися всі «епігони», спокійні разом із тими, що воювали під чужими орлами.

Але ж запитають: при чім тут література? При тім, що «овеча» духовість ніколи не дасть людськості нового слова, що на ній не зацвіте пишним квітом ніяка думка, що вона не розв’яже ніякої великої проблеми ані не кине в майбутнє ідеї, якою тремтіли б віки… При тім, що ваш «великий учитель» (з яким ви так поверхнево знайомі)

 

²⁸ Хвильовий М. Апологети писаризму; цит. за М. Скрипником. До теорії боротьби двох культур // Наша Правда. – 1926. – Ч. VI-VII.

²⁹ Переписка М.Драгоманова з М.Бучинським. – Львів, 1910. – С. 229.

³⁰ Леся Українка. Руфін і Присцилла.

³¹ Церква воююча (лат.).

 

В.Бєлінський сказав, що «великі поети з’являються лише у великих націй»³². І коли наша література хоче видати колись геніїв, має вчитися від великих націй, а не від Росії…

– Так, значить, ви відважуєтеся на абсурдне твердження, що Росія не є велика нація, та Росія, яка… та инше? – Не я є такий відважний, лише той самий апостол Петро російської критики. Росія, на його думку, була народом-провінцією. Вона «жила ізольованим від людськости життям, чужа інтересам людськости». Правда, від Петра І дещо змінилося, але ж «сі інтереси не можна було перевезти з товара-ми з-за кордону, їх треба було розвинути з власного життя, а Росії було не до того: вона дбала … про засвоєння собі не змісту, а поки що лише форм европейського життя»³³. «Є народи, які мають внутрішню історичну вагу, які своїм життям вира-жають ідею. Се – народи гальсько-римсько-тевтонської культури. Є й народи, що мають лише зовнішню історичну вагу, які діють на инших силою тяжіння. Се – монголи, турки»³⁴. (Москалів поки що Бєлінський – чи не через цензуру? – сюди не зараховує, отже, робимо се за нього). Останні «виникли й розвинулися не зсере-дини…, а ззовні, через налипання, подібно до мінералів, не органічно, а … хімічно й механічно». Перші народи ставили і вирішували великі проблеми, що пхали впе-ред цивілізовану людськість, другі – і тут Бєлінський виразно вказує пальцем на Росію – жили лише своєю «приватною історією» і «місцевими питаннями»³⁵. Такі народи-провінції, «народи, що не мають історії, – ніщо, хоч би й займали собою по-ловину земної кулі, а людність свою рахували на сотні мільйонів»³⁶. «Ми говоримо, – пише Бєлінський далі, – не про політичне всесвітньо-історичне значення, а про мо-ральне всесвітньо-історичне значення, яке виявляється в науці, мистецтві, сучасно-історичній ідеї самого політичного стремління»³⁷. А такого значення Росія не має ані на думку Бєлінського, ані, між иншим, на думку Розанова: «Ми, – пише сей, – глибоко повітова нація, певно, з тим «милим і добрим», що завше буває в повіті в порівнянні з «холодною столицею», але повітова». «Повітовість» – се і є цілий наш патос, на якім, наприклад, будували «своє» всі слов’янофіли»³⁸, як і «западники», і «евразійці», і большевики, додам я…

На такім ґрунті не могло розвинутися ані буйне життя ідей, ані буйна література. Навіть Пушкін і Гоголь для Бєлінського – письменники «великі», але не «світові», провінційні. Коли б не було Пушкіна, «в історії людськости від сього не постало б найменшої прогалини», чого не можна твердити про Байрона і Шиллера³⁹. Всякі розмови про рівновартність російської літератури з европейськими повинні уважа-тися (се для п. К.Буревія) «ілі болтовньою, ілі брєдом тщеславія»⁴⁰, які в українця, захопленого сією чужою літературою, називатимуться вже не «тщеславієм», а ла-кейством.

«Всесвітнього історичного значення російська література ніколи не мала, та й тепер мати не може»⁴¹. Росія – се нація, яка ще не усвідомила себе, обличчя і цілі якої «ще не дістали означеного образу й характеру… Не з книг почерпав Шиллер

 

³² Белинский В. Полн[ое] собр[ание] соч[инений]. – М., 1900-1917. – Т. VI. – С. 359.

³³ Ibid. – С . 476.

³⁴ Ibid. – С. 303.

³⁵ Ibid. – С. 123.

 ^36 Ibid. – С. 309.

³⁷ Белинский В. Полн[ое] собр[ание] соч[инений]. – Т. VIII. – С. 140.

³⁸ Розанов В. Около церковных стен. – СПб., 1906. – Т. 1-2.

³⁹ Белинский В. Полн[ое] собр[ание] соч[инений]. – Т.VІ – С. 478.

⁴⁰ Ibid. – С . 485.

 ⁴¹ Ibid. – С . 541.

 

 

свою ненависть до приниженої людської гідности в сучасній йому суспільности. Суспільні інтереси сучасної Европи розвинулися на ґрунті тисячолітнього всесвітньо-історичного розвитку»⁴², що ж дивного, коли там постала література зі змістом, «який запліднює собою вік і творить історію і яким перейняті твори Шекспіра, Байрона, Шиллера і Ґете». Але де був у російськім письменстві «сей всесвітньо-історичний дух, сей рідний, спільний для всіх народів і віків зміст»⁴³? Почасти його принесли щойно Толстой і Достоєвський, але й від їхнього «духа» тхнуло, в суті речи, провінцією. Се не був «дух», спільний народам Окциденту, лише орієнтальний гашиш, одна з тих отрут, які від часу до часу давала вживати Европі Азія, щоб, одурманивши її, тим легше обезвладнити… Чи на сих взірцях нам вчитися?

Яку свою ідею дала світові Росія? Може, ідею Чернишевського з його прима-том розподілу над продукцією, коли поступовішою уважалося країну, де при менш розвиненій продукції «справедливіше» уряджено розподіл матеріяльних дібр? Же-брацьку філософію «Чорного переділу», примата потреби над працьовитістю?

Може, ідею «слов’янофільства», месіянства російського селянина? Сього, за ха-рактеристикою Ґорького, «тяжкого російського народу, що ліниво й недбало лежав на своїй землі, народу, що доп’яв штуки жити навдивовижу по-жебрацьки серед каз-ково багатої землі»⁴⁴?

Чи, може, ідею «нєпротівлєнія злу» і примітивної аморфности Л.Толстого, ворожої всьому сильному і гарному? Чи ідею «соціяльного милосердя» і «жалости», за якими крилося звеличення всього меншвартного? Чи ідею етичного хаосу, де на місце права й обов’язку ставилися примха і «настроєніє», де цілковито затиралося «гібєльноє разлічіє мєжду моім і твоім»?

 

Чи обломовщину, яку «пролетарська» Росія одідичила від феодальної разом із абсолютизмом і месіянством та номадським імперіялізмом? Чи той цілий ком-плекс «ідей» і «настроїв», зроджених татарщиною і кріпацтвом, який виражається в нечуванім ніде приниженні людської гідности? В сій мішанині з візантійської софістики, монгольської жорстокости і распутінського містицизму?

Чи зможе видобути якусь універсальну ідею, від якої міг би одужати світ, на-род, ідеалом якого є аморфність, безформність, ненависть до квалітативного, до індивідуального польоту, до всякої творчости, яка б не була руїнництвом? Чи, може, дати сю ідею большевизм із його ідеалом «свободи», на який (властиво на його пред-течу М.Бакуніна) влучну сатиру ще в 1848 р. написав Стефан Борн:

Wir wollen uns in Schnaps berauschen, Wir wollen unsre Weiber tauschen Und aufgelöst sei Mein und Dein.

Wir wollen uns mil Kalk beschmieren Und nackt im Sonnenschein marschieren, Wir wollen freie Russen sein!⁴⁵

 

⁴² Ibid. – С. 172.

⁴³ Ibid. – С . 441.

⁴⁴ Горький М. О русском крестьянстве. – Берлин: Изд[атель]ство И.П.Ладыжникова, 1922.

⁴⁵ Упиймося горілкою,

Обміняймося нашими жінками,

нехай зникне моє і твоє.

Обмажемо себе вапном

голими крокуймо у сонячному світлі –

Будьмо вільними росіянами!.. – Пер. Ред. (нім.).

 

 

Ні, за культуру «босяків», «Іванушків-дурачків», «ідіотів» та «лішніх людей» ми дякуємо. Не туди нам дорога! Ні наша література, ні наша духовість не зачерп-не там нічого. А коли ми читаємо у «москвобєсів», що наш шлях – «через велику російську літературу», що без Пушкіна та Бєлого «не може встояти світова культу-ра» та що російська література – «найкваліфікованіша у світі література»⁴⁶, то ми лише співчувати можемо нещасливим наддніпрянським читачам, яких повчають про Европу люди, які не знають ані одної европейської мови, ані одної европейської літератури.

– Але ж ви ломитеся до відчинених дверей! – скажуть мені. Хто ж боронить вам користати з Европи та її культури! Ні, користати не так легко. Нарікав же недавно один журнал, що за цілий час большевицького панування в нас тільки трьом «щас-ливцям» удалося з дозволу начальства поїхати до Европи на три місяці, «а Европи за три місяці, не знаючи мов, навіть не лизнеш». Що ж дивного, що по повороті наші аргонавти «с учьоним відом знатока» повчали очманілих слухачів, що Европа гниє та що по-німецьки «самоутвердження» (Selbstbehauptung) буде Selbststanden⁴⁷… І де комуністичний Поль де Кок таке слово винайшов?!

Ні, з такою Европою далеко не заїдеш, се вже просто часи царя Олексія Михайло-вича, коли московським людям за кордон, «кромє тєх, каториє пасилаються па царска-му указу, єхать нікаму не пазволєна». З небезпеки, що, хто їде за кордон «без вєдома, нє бив чєлом государю», той робить се, певно, «для варавскова умишлєнія»⁴⁸…

Не є моїм завданням оцінювати марксизм «Думок проти течії» та їхнє значен-ня для «єдности пролетарського фронту»⁴⁹, не хочу запитувати, як затріюмфує про-летарська література, коли її «ідеологічні керуючі апарати» «страшно слабенькі, порівнюючи з натиском на них економічно й культурно сильного куркуля», як думає вона виграти «ставку на якість», коли підставою комунізму є підпорядкування яко-сти кількості? Але тут хочу лише ствердити, що постулат «не треба плутати нашого політичного союзу (з Росією) з літературою» – дуже відважний. Та ж усі ті «ідеї», які нас так разять у російськім письменстві, є еманацією російського життя або життя – їхньою еманацією (як хочете). В ЧеКа ми бачимо «бєсів» Достоєвського, а в їхній потульній «шпані» – К.Міхайловського і Златоврацького, в «пролетаріяті» – ґорьківських «босяків», в Чичеріні, що розсилає ноти і Караханів, – публіциста М.Бакуніна, в «Жовтневім побуті» і madamе⁵⁰ Колонтай – «Что дєлать?» Черни-шевського… Як можна відрізняти теорію від практики, Коран від Магомета? Хто відкидає одне, відкине й друге…

Поки що цей процес не зайшов так далеко? Певно, але він зайде! Може, й не під проводом теперішніх хорунжих, що воюють із Кораном, але се не важливо… І тому ми лише вітаємо тую реакцію проти москвобєсія (і «просвітянства»), наслідків якої, може, недооцінюють самі протестанти.

Яка класа стане на чолі цього руху, яка поведе за собою націю? Майбутнє се пока-же. Нам кажуть, що «та класа, що дала геніяльних теоретиків і практиків революції, не може не дати в скорому часі і своїх більш-менш талановитих мистців». Може…

Але цих геніїв українська робітнича класа не видала. Її самостійні спроби накинути

 

⁴⁶ Буревій Кость. Европа чи Росія? Шляхи розвитку сучасної літератури.

⁴⁷ Слово-покруч, якого нема в німецькій мові. Це засвідчує слабку обізнаність персонажа з німецькою мовою.

⁴⁸ О России в царствование Алексея Михайловича. – Современ[ное] сочинение Григория Котошихина. – Санкт-Петербург, 1840.

⁴⁹ Цим займається А.Хвиля: Про наші літературні справи. – Харків: Пролетарій, 1926.

⁵⁰ Пані, господиня (фр.).

 

 

краєві свій уряд (перші харківські спроби) щодо своєї тривалости, сили і популярно-сти не могли йти в заводи ні з Центральною Радою, ні з Директорією. Українському «пролетаріятові» приніс «свободу» на вістрю своїх багнетів російський Мура-вйов. Якби його не було, «пролетарська» ідеологія на Україні «умерла б, нє успєв расцвєсть».

Але нехай український комунізм тримається самотужки! Припустімо. Чи він довго втримається? Нам кажуть, «наскільки пролетаріят завоював собі гегемонію, настільки і його література повинна перемогти куркулівські тенденції». Невже? Той самий автор згадує (мабуть, 70-ті) роки в Росії, коли «буржуазно-поміщицька література пішла на спад». Але ж се був якраз час буржуазно-поміщицької дикта-тури. Значить, чи якісь ворожі сили підкопали її, чи вона сама розклалася. Чи «про-летарська» література на Україні забезпечена від подібної еволюції? Ви ж самі ка-жете, що її вже заливає ворожа стихія! Не тільки «за циркуляром, – як ви кажете, – мистецтва створити не можна», але й за диктатурою. Якраз тепер нова ідеологія «агентів буржуазії», що проявляється в літературі, іде, як стверджує ЦК РКП, «із громадських глибин», отже, має всі прикмети широкого народного руху, що має, як і його верства, рости, а не падати. А зрештою, на Україні «не все написане могло побачити світ», і «ось чому художня продукція в журналах тільки почасти виявляє всю могутню енергію збудженої маси»⁵¹. Чи ся енергія ніколи не здолає перемогти ворожу собі ідеологію, навіть коли захитається сила Муравйовського багнета? Га-даю, що справа не виглядає вже так безнадійно для «агентів», що йдуть «із громадсь-ких глибин» молодої й морально не вичерпаної верстви, і не так оптимістично для «геніяльних теоретиків і практиків революції», які без «союзу» з Росією засуджені на гибель.

Але сі речі не уважаю за першорядні. Справою першорядної ваги є факт про-тесту проти національного «епігонства» (давніше його звали москвофільством, але новий термін ліпший, бо ширший). Найважливішим є факт боротьби про-ти «звуколірного» світогляду народів-фелахів, протест, що розпочався і з комуністичного, і з «фашистського» боку і який нищить усяку «просвітянщину» – і «буржуазну», і «пролетарську». Важливе стремління вирватися духово з ролі підбрехачів країни варварського абсолютизму та «ісступльонних ніґілістічєскіх паривов», важлива пробуджена туга за власними «дерзаніями» і «безмежними пер-спективами», туди, до Европи, яку навіть москалі, на противагу контемплятивній Азії, звали «країною волі і розсудку» (В.Бєлінський), країною «активної, діяльної і пристрасної краси» (Розанов). Важливо, що завдання генія української нації мис-литься вже не партикулярно (як у першій половині XIX в.) ані епіґоністично (як у другій), лише – універсально.

Події змінюють вдачу тих, хто робить їх. Хтозна, чи бурхливі роки від 1914 р. не перетворять психіки нашого народу з психіки народу-плебея на психіку народу-во-лодаря? Чи не є ми свідками авангардних боїв, які виведуть Україну з провінційного закутку на арену, де змагаються світово-історичні народи?

Чи піде сей бій під червоним чи під синьо-жовтим прапором? Щодо сього маю переконання не таке, як офіціяльні зазбручанці. Але як би там не було, ми вже тро-хи наближаємося до того часу, коли спір між обома прапорами стане лише нашим внутрішньо-національним.

Безперечно, жовтнева українська література завдала багато заслужених і довгож-даних ударів світоглядові передпотопової доби і її мистецтву.

 

⁵¹ Дорошкевич О. Підручник історії укр[аїнської] літератури. – Харків-Київ, 1924. – С. 295.

 

 

Танець життя і смерти – ся «banalité formidable»⁵², як його назвав А.Барбюс, знайшов у «жовтневців» декількох міцних інтерпретаторів, що зачепили сміливі проблеми, не знані доти нашій літературі. Письменство по 1917 р. із його релігією чину і пожадань осягнуло рідкісних у нас мистецьких ефектів, дискредитуючи давні конвенційні форми. Се безперечний крок вперед, але чи його тематика довго ще зуміє дотримати раз взятого кроку? Чи за ідеєю не захитається і структура? Се ве-лике ще питання, на яке хай відповідять ті, яким не дають жити їхні, як вони звуть, «папутчікі», яких я пропоную назвати по-українськи – приплентачами.

Той самий Бєлінський сказав: «Ніхто не може бути вищим за вік і країну» (за-кордонними мудрощами можна лише оформлювати те, що існує в краю, хоч би у зв’язанім стані). А Україна нашого віку своєю психікою і соціяльним укладом не є соціялістична. Кожна революційна ідеологія своєю декларативною програмою завше випереджує дійсну, об’єктивну. Об’єктивними цілями української революції були: повалення царського й «дворянського» режиму і відірвання від Росії, хоч її декларативна програма (соціялізм), як ви їх розумієте, – значно инша. Так, инша, як иншою була програма Робесп’єра і Бабефа в порівнянні з тим, за що дійсно бився французький нарід від 1789 року. Але все це не перешкодило людям, які відрубали голову Людовіку XVI в ім’я людськости і народу, кілька років потім битися під імператорськими орлами за Францію і націю! Бо це був той самий, лише реальний, революційний патос, перед яким схиляли голови навіть такі революціонери, як Давід, Бетховен і Гайне. Чи подібна метаморфоза неможлива в нас? У цитованій брошурі читаємо цінну заувагу, що «свого часу національні війни були революційним, чер-воним явищем в історії людськости»… Ми трохи пасемо задніх, і тому, може, для нас ще не прийшов наш 1848 рік. Але коли він прийде, коли на зміну винниченкіяди прийде відважна, як Кардучі і Кезмент, революційна, але й національна (політично й літературно) Україна, я гадаю, що багато її ворогів угледять в жовто-блакитних кольорах «червоне явище в історії людськости»…

Але ідеологи національної України, неприєднано ворожі Росії і большевизмові, мають теж багато придбати від «абстрактної Европи» і стати сучасниками доби, в якій їм судилося жити…

 

⁵² Дивовижна банальність (фр.).

 

 

[«Літературно-науковий вістник». – 1926. – Кн.10]