Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОВІД

Автор: . 05 Жов 2016 в 0:01

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОВІД

 

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Епохальне значення для України філософії Григорія Сковороди зрозуміємо лише тоді, коли бодай коротко усвідомимо дух його часу, дух доби кінця XVIII століття в Европі. Бо наука Сковороди йшла врозріз із духом тої доби, доби натиску войовни-чого матеріялізму.

XVIII століття, особливо його друга половина, було століттям так званих енци-клопедистів, століттям Вольтера і Русо. Їхнім ідеям головно завдячувати треба, що сучасний світ став одним великим домом божевільних. Філософія Вольтера, Русо та їхніх численних учнів, товаришів проголосила першенство людського над Божим, творива над Творцем, проголосила оманність усього духового, єдину реальність матеріяльного, намацального, доступного тілесним змислам. Розум людський по-ставлено понад божественну мудрість, понад ту мудрість, якою тримаються і лад Всесвіту, і лад у людських спільнотах, і лад у людській душі, де панує совість. За-мість цієї мудрости, філософія XVIII століття, поставила на найвищий щабель «су-веренний людський розум», який присвоїв собі право краяти й перекраювати все в суспільстві, законах поведінки одиниці, без уваги на незмінні закони космосу. За-мість постулату: «Да будеть воля Твоя», матеріялізм поставив волю людини, волю обмеженого людського розуму. А на місце Заповідей Божих – право нічим не об-межених людських інстинктів. Русо проголошував, що людина сама в собі є добра, народжується безгрішною. Аби лише суспільство її своїми недотепними правилами, своєю непотрібною дисципліною не псувало. Коли ж людина зіпсується, зледачіє, то, за наукою Русо, ніколи не винна вона, а лише середовище: родина, суспільство, держава, загалом «обставини». Иншими словами, людина за свої вчинки не відпо-відає, має право робити, що хоче, не повинна мати над собою ніякої дисципліни, ніяких зобов’язувальних правил, які стримували б її в егоїстичних цілях або просто забаганках чи примхах.

Так зване людське щастя стало для матеріяліста щастям фізичного добробуту, щастям насолоди тілесного «Я», гонитвою за вигодою, комфортом і забавою – panem et circenses1. Відповідальність перед совістю, перед законами Божими, почуття чес-ти, обов’язку – все було скасоване філософією того століття. А без почуття цієї від-повідальности гинула внутрішня дисципліна людини і, що за тим неминуче йде, в людських спільнотах. Люди оберталися або в худобу, або у звірів. Для худоби по-трібний пастух із дрюком, пси і колективний загін, шопа. Для звірів – домптер, аби приборкувати револьвером. Це якраз той стан, до якого приходить суспільство так званих цивілізованих країн нашого віку, яких хрещеними батьками були Вольтер і Русо, а згодом Маркс. Є це стан або так званої демократичної свободи, організованої анархії, або тоталітарна тиранія.

Початки цієї еволюції були заложені, власне, у столітті, в якому жив і діяв Ско-ворода. І це свідчить про величезну вітальну силу українського народу, що якраз у той час, коли европейські країни вступили на шлях крайнього матеріялізму, Україна видала Сковороду. Вже тоді він виступив із розтрощувальною критикою матерія-

 

1 Хліба і видовищ. Слова з Х сатири Ювенала, який передавав ними прагнення сучасного йому римського люду, протиставляючи їх прагненням людей у героїчному минулому (лат.).

 

 

лізму, з гаслом примату духу над матерією. Своєю появою Сковорода став великою перепоною для переможного поступу матеріялістичної доктрини, вплинув на духо-вий розвій України XIX століття, надхнувши між иншими і Шевченка. Відомо, як цей останній ще хлопцем із рукописних зшитків, сховавшись у бур’яні, «списував Сковороду». До поеми «Сон» мото: «Дух істини, єго же мир не может пріяти, яко не видит єго, ниже знаєт єго» – з Євангелія Йоанна. Та навіяні ці слова, мабуть, не тільки апостолом, а, напевно, і Сковородою з його засадою «плоть нічто же, Дух животворить».

Вірші Сковороди були в його часи популярними, їх знали по панських дворах, їх співали лірники. Два з тих віршів переробив Котляревський у «Наталці Полтав-ці». Мала наука Сковороди вплив на Квітку, на Куліша. Сковорода приготував ґрунт для заснування університету на Слобожанщині, в Харкові. Серед перших поміщиків Слобожанщини, які підписали шістсот дванадцять тисяч карбованців на фундацію Харківського університету, були або учні, або добрі знайомі й приятелі Сковороди. Як пише Костомаров, про Сковороду знав кожний письменний українець у ті часи. А коли він помер, на всьому просторі від Києва аж до Острогозька на Слобожанщині, в багатьох домах висіли його портрети.

Хто такий був Григорій Сковорода?

Він був мандрований філософ, син козака з Лубенщини, народився 1722 р., помер 1794 р. Зростав, коли на Україні жили ще живі свідки шведчини, Полтавської битви, гетьманування Мазепи. Жив у часи, коли ще гетьманував Данило Апостол і Кирило Розумовський, коли Україна мала ще власний уряд, власний устрій, власну армію, за-кони і власну Києво-Могилянську академію, в якій Сковорода виховувався і вчився. Рано почав подорожувати Україною, Польщею, Угорщиною, Німеччиною, Італією, студіювати богослов’я і філософію. До Московщини не тягнуло його. Повернувшись на Україну, викладає в Харківській колегії, навчаючи етики шляхетських дітей. По-тім став мандрівником-вчителем. Навчає по школах, у палатах і хатах, на пасіках і хуторах, у монастирях, на базарах, цвинтарях, дорогах. Писав науково-філософські трактати, вірші, притчі, байки.

Не думаю тут викласти всю науку Сковороди. Застановлюся над її однією частиною, над тою, що стоїть у зв’язку з життям людської спільноти. Спинюся на соціологічних теоріях нашого філософа, бо вони є начасні тепер, коли духова гангрена, що зародилася у столітті Сковороди, загрожує смертю нашій цивілізації.

Проповідував він свої науки не як якийсь відірваний від життя своєї країни тео-ретик, інтернаціоналіст чи космополіт, а як людина, що часто у своїх творах сповіда-ється у гарячій любові до рідної країни, в якій хотів би жити й вмерти, в любові до її будівничих і великих людей, а особливо до «мужа ізбранна, вольности отця і героя Богдана» – Хмельницького.

Сковорода вчив, що помиляється матеріяліст, який думає, що існує лише світ видимий, сприйманий нашими змислами. Опріч нього, існує ще світ невидимий. І якраз у цьому невидимому світі криється затаєна велетенська сила, яка двигає все видиме. Сковорода пише: «Розкладай перед сліпим усе, що хочеш і скільки хочеш, все те для нього пусте. Він може тільки намацати щось, а без дотику нічого не розу-міє. Скільки разів чуємо ми про повітря. Скільки разів чуємо про воду і про дух. Чи не на повітря спираються птахи? Воно твердіше, ніж залізо, одначе кожний скорше спостереже дерев’яну стіну. А повітря вважає за порожнечу. Чому? Тому, що його не можна так легко сприйняти змислами. Стіну скоріше намацаєш, скоріше спостере-жеш різні барви. А повітря безбарвне та кріпше від каміння й заліза, а так потрібне, що дихнути без нього не можна… Так ми слабшу річ беремо за більш дійсну. Чому? Тому, що стіна грубша й густіша нашим очам бовваніє, як уже сказано, а повітря більш укрите і, здається, ніби в ньому зовсім нема сили. Хоч воно жене кораблі, ка-ламутить море, ламає дерева, крушить гори, всюди проникає і все з’їдає, саме зали-шаючись цілим. Бачиш не такою природа є, як ти вважаєш! У ній якраз те сильніше, що менш показне. А коли щось уже так сховалося, що ніякими змислами намацати його не можна, то в тому і є найбільша сила».

Коли повітря «за ніщо маємо, за ніби неіснуюче в природі, хоч воно шумить, гримить, тріщить, то як можемо признати те, що очищене від усякої речової грязі, затаєне від наших змислів, вільне від усяких шумів, трісків і змін, у вічному спо-кою і спокійній вічності блаженно пробуває». Це «щось» називає Сковорода Духом Божим. У ньому – вся сила, а не в «зовнішній видимості». Від нього й сила наша душевна, сила людини і сила суспільств.

Сковорода бере за приклад колос. Чим є колос? «Чи стебло, солома? Ні! Не вони є колосом. Що ж є колос? Колос є сама та заложена Богом сила, в якій заключені і стебло з соломою, і ость з половою. Це все укрите в зерні і навесні виходить із нього, перемінивши свою ветху жовту одіж на зелену. Але ця сила зерна – невидима. Вона діє тоді, коли вже гнила на ньому зовнішність, діє вона, та сила, не мертва земля».

Такою ж невидимою силою є сила невидимого Бога, «Який діє тайною своєю десницею». Велике виростає з нічого, «тому не називай малим те, з чого родиться величне. Маленька щілина в кораблі впускає досередини небезпечну течію. Не думай, що невидне є безсиле. Тільки прості люди вважають за існуюче лише те, що можна взяти в кулак. Бомба небезпечна не чавуном (усім видимим), а порохом й укритим у поросі вогнем. Все невидиме сильніше від усього видимого, і від неви-димого залежить видиме».

Невидима «думка рухає і керує тілом». Язик – це «видима тінь, це ніби будиль-ник, що дзвонить, сама ж пружина, яка це робить, сама суть – це думка. Думка – це невидна голова язика, корінь тіла. Думка – неослабна пружина, безперервний рух. Поглянь на слабосиле сотворіння – людину. Вона водить ведмедів і слонів. Поглянь-те на малу скриньку з компасом і на кермо в кораблі – він править течією, а та вка-зує путь. Мала іскра висаджує в повітря міські мури. З маленького зерна виходить велика яблуня. Шум легенький повітря є випущене з уст слово, та часто воно або ранить смертельно, або оживляє душу й додає їй відвагу. Невидна пружина двигає всю машину годинника».

Все оце – по плоті ніщо, але є сильне укритою в собі внутрішньою суттю. Дух животворить, душа є «perpetum mobile»2, невгавний рух. Її крила – це думки, по-гляди, переконання. Вона або бажає чогось, або чогось уникає: бажаючи, любить, тікаючи, боїться. Коли не знає, чого бажати, а від чого тікати, мечеться в сумнівах. Думки і переконання подібні до повітря, яке між стихіями невидиме, та твердіше від землі й сильніше від води… Так і мислі сердечні невидні, ніби їх нема, але від тих думок, іскор займається пожежа. Від цього зерна залежить усього нашого життя дерево».

Назверх ці думки Сковороди – про першенство духу над матерією, невидимого над видимим, Бога над плоттю – видаються, може, заабстрактними, засухими. Але з них випливає ціла незмірна актуальна наука про суспільність, про її життя, про етику, про дороговкази щодо тутешнього земного існування одиниці й цілої націо-нальної спільноти.

 

2 Безперервно рухливе (лат.).

 

 

У кожній людині, пише Сковорода, є дві натури: «Божа і плотська». Коли людина вірить, що створено її на образ і подобу Божу, то вона прагне жити і поводитися по-Божому, коли ні, то вона є не надлюдиною, а надмавпою, якоюсь супергорилою, без зобов’язань, без етики, стає двоногою худобою». Тоді людина кориться своїй сліпій натурі з її химерами й забаганками. А коли з таких людей складається правляча каста – спільнота розкладається.

Всю свою науку Сковорода зосереджує на тій силі, якою держиться суспільність, – на її провідній верстві. Серце і розум правителів народу повинні бути вільні від турбот про буденні справи, від дрібних «печалей житейських». Сковорода пише: «Скажімо з сином Сираховим: чим може умудритися той, хто тримає рало? Його думки й розмови про бики, про ниви, про корм для худоби?.. Правда, суспільність без них не населиться, але не можуть вони бути у раді, яка все в ладі тримає».

Та вже чиста катастрофа настає для суспільства, коли його провідники думками й серцем приліплюються не до Божої, а до скотської своєї натури, до видимого й тлінного. Розпад суспільства настає, коли на його чолі опиниться каста фарисеїв, об-манців і лицемірів, каста людей, які дбають лише про особисте, про матеріяльне, про привату, коли в проводі знайдуться люди безхарактерні, без чести, без совісти, без голосу Божого у своєму серці, ті, які женуть за видимим, заглушуючи в собі голос невидимого. Сковорода каже: коли стається таке, це доказ, що правителі влізли не на своє місце, що цілі республіки пропали через те, що правителі їхні створили собі ідола з матерії. Що взялися за діло, яке чуже їхній вдачі і духу.

Людина може добре лише ту роботу робити, до якої створена Творцем. Так, як у звіриному царстві. Солодка праця, коли вона природна, коли відповідає природі, вдачі того, хто нею займається. «З якою радістю жене за зайцем хорт! Яке в нього захоплення, коли дано сигнал на полюванні! Як тішиться своєю працею бджола, яка збирає мед! За мед її вбивають, та вона невсипуща в тій праці, поки живе. Солодка її, як мед, і солодша від сота праця. Бо для неї вона вродилася». «З Богом, з природою приємна всяка праця. І навпаки, мертвою стає душа людська, яка запряжена до не-природної роботи. Пес стереже стадо вдень і вночі з вродженою любов’ю і розшар-пує вовка з вродженого нахилу, незважаючи на те, що сам наражає себе на небезпеку бути розшарпаним хижаками. Ні кінь, ні свиня не зроблять цього, бо не мають до цього природи». Нахил, охота, природа, сила Божа – це те саме в розумінні Сково-роди. Тому гине людське стадо, людська спільнота, коли її охоронцями і пастирями стають люди не з душею вартового зубатого пса, а з вдачею барана або свині. З такою «елітою» хутко розкрадають ті спільноти драпіжні вовки. І то незалежно від того, які високолетні гасла й програми мають ті «барани» чи «свині» в ролі вождів народу. Незалежно від того, як ліплять між собою «об’єднання».

На вершинах суспільної ієрархії, як і на низинах, мають знайтися люди, які за-ймалися б «сродним» своїй натурі ділом. Коли ж хто опинився на місці, не маючи відповідної до того душі, терпить суспільство. «Напоминав я про це, – пише Сково-рода, – юнаків, щоб збагнули свою природу», свої нахили, вдачу, поки візьмуться до чогось. «Шкода, що батьки заздалегідь не закарбують цього на серцях своїх синів. Звідки буває не раз, що військовий відділ провадить той, хто повинен би сидіти в оркестрі». Нахил до звання, праці, діла не можна здобути «ні куплею, ні просьбою, ні насильством», бо це «дар Духу Святого». Наприклад, дар проповідника або три-буна. Його мав Сократ. «А коли таких промовців не стало в Атенах, тоді джерело, що напувало суспільний сад, джерело мудрости, запаскудило стадо свиней. Постали зборища філософуючих мавп, які, крім маски, крім філософської опанчі й бороди, не мали в собі того, що є суттю справжньої мудрости». Вони розклали юнацтво ахей-ське. Бо таким фальшивим вождям духовим не йшлося про хосен для суспільства в їхній праці, лише для себе самих. Коди такі проповідники або провідники дістають віжки в руки і сідають на козлів, тоді з богопошани виходить лицемірство і забобон, з правління – тиранія, з справедливости і правосуддя – грабунок, з воєнної штуки – плюндрування й насильство, з науки – знаряддя злоби».

Чи треба далеко шукати в сучасному світі, щоб побачити на трибунах провідників політичних, церковних, пресових, мистецьких та инших – лицемірів, тиранів або тих «філософуючих мавп». Які думають лише про користь для себе, не для загалу. Які не служать ні нації, ні Церкві, ні великому мистецтву, а лише власній крамничці. Які видряпуються на провідницькі трибуни насильством, обманом, підхлібством або купівлею. Яких вабить тільки зовнішній блиск, пов’язаний із тим чи тим званням, або доходи чи матеріяльні користі. Чи ж не перед такими провідниками, яких висмі-ює Сковорода, перестерігає й Євангелія? Перед такими, що бундючаться публічно відданою шаною, що люблять перші місця на бенкетах, щоб на зборах їх величали як учителів. Чи ж не з таких провідників виходять Каяфи та Юди? Для останнього навіть праця апостольства стала джерелом особистого збагачення! Сковорода вста-новлює твердий закон, що «гонити в якімось занятті чи уряді за доходами – це не-хибний знак несродности», невідповідної вдачі, психічної нездатности людини, яка видряпалася на неналежне їй становище, на трибуну, на уряд, що його своєю особою поганить і безчестить.

У збірноті з такими провідниками все йде догори дном. Сковорода пише: «Без смаку їжа, без керма корабель, без глузду балачка, без природи діло, без Бога життя – це те саме, що будувати, не вимірявши, не скроївши, шити, без такту танцювати…

Нехай вовк буде кухарем, ведмідь – різником, а лошак – під вершником. Це діло чесне. Коли ж вовк грає на сопілці, ведмідь танцює, а лошак (як пес) носить понос-ку, не можна не сміятися… Тільки ж коли став вовк пастухом, ведмідь – ченцем, а лошак – радником, це вже не жарт, а біда». Це вже суспільний балаган, початок роз-кладу збірноти. Ілюстрації Сковороди можна продовжувати досхочу: не жарт, а біда, коли аферист стає шефом партії, «директор» сільського кооперативу – політичним ідеологом або священиком – той, що «правом і лівом» громадить гроші на купівлю четвертої чи п’ятої кам’яниці для себе.

Сковорода приточує байку про кота, який ловив рибу для всіх котів в околиці, але для нього була це мука смертна – думати не міг про човен та воду, хоч і любив рибу. Звідси постала приказка: «Кіт любить рибу, та води боїться». Це нещастя, каже Ско-ворода, спадає на всіх ловців, які люблять не саме діло, а доходи з нього й вигоди. Такий кіт, річ ясна, не природній ловець, «бо природному ловцеві більше насолоди справляють самі лови, ніж поставлений на стіл смажений заєць… Той тільки може успішно й добре робити вибране діло, у кого ні втрата доходів, ні нужда, хула, ні переслідування не можуть вгасити його любови до діла».

У цих прекрасних словах Сковороди – влучна відповідь усім «книжникам та са-дукеям», що закидають мені проповідь абстрактного, незалежного від мети, «гону для гону», «сили для сили». Наприклад, великий воєводець мусить «абстрактно» бути закоханий у війну (якої, може, в цю хвилину й нема), борець за великий ідеал мусить вродитися закоханим не в спокій й ідилію, а в змаг і боротьбу. Хто ж мріє про смаженого зайця, «про чревоугодіє», не про лови, той здатний лише або, махаючи хвостом, вижебрувати того зайця у ловця, або облизуватися, коли з’їдають того зайця ловці…. Як із тим зайцем, так, наприклад, і з ідеалом державности.

 

Фальшиві провідники сидять на своїх кріслах вождівських так довго, як перед ними лежить «засмажений заєць». Нужда або брак комфорту змушує їх кидати кріс-ла і продавати себе кому-небудь, навіть ворогам свого народу. Тому перші ж переслі-дування ломлять їх. Тому з тих фальшивих вождів постають перекинчики. Як орел, створений до лету, а гадюка, щоб плазувати, так і люди: одне – до одного діла, друге – до другого. Це вже Богом заложене в їхній природі. Цю природу треба вміти роз-пізнавати. Запорукою справжньої провідної касти не є її вибір більшістю, а вдача її членів, створених для проводу.

Сковорода каже: «Коли хлопчик зробив іграшку, волове ярмо, накладаючи його цуцикам або котятам, це зроджує в нім нахил до хліборобської душі. Коли припоясує шаблю – нахил до воєнного ремесла. Коли цікавиться божественними співами, за-глядає в святі книги, то це нахил до богослов’я. Треба лише пізнати свої нахили: хто до чого народжений. Ліпше бути природним котом, ніж з ослячою природою левом». Осел, що вбрався в шкіру лева, – з вибору чи нахабства – царем не стане.

Не треба думати, що кожний може виконувати кожну функцію, кожне діло в суспільстві. Як у годиннику стрілка не може бути коліщатком, ні коліщатко – стріл-кою, як у людському організмі не може ніс сповняти функцію вуха, а кишки чи шлунок – функції мозку. «Бог, – пише Сковорода, – подібний до багатого водо-граю. Над водограєм напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рур різні течії в різні дзбанки, що стоять довкола фонтана. Менший дзбанок менше має, та в тім рівний більшому, що рівно є повний. І що є глупіше, як рівна рівність, яку даремно намагаються ввести у світ дурні». Не спинайся до того, що не дано тобі природою. «Хто народжений воїном, дерзай і зброїся: з природою (внутрішнім до цього діла нахилом) хутко навчишся. Борони хліборобів і купців (борони націю) від розбишак та від зовнішніх неприятелів… Що є солодше природному воїнові, як воїнське діло? Помститися за кривду, боронити безборонну, страждальну неви-нність, боронити правду – основу суспільства» – найприємніше для нього діло. «З Богом йому легко буде зносити голод, спрагу, холод, спеку, безсоння, криваві рани і самий страх смертний». Правдивому воїнові замилування до воїнського звання робить усі недогоди його приємнішими в сто разів від рангів і доходів його звання. «Ранг носити може кожний, але дійсне діло робить єдино той, хто природний.

Діло і без рангу є ділом, та ранг без діла ніщо, а діло – без Бога». Воллес – віце-президентом, Артур Гіс – дипломатом, Винниченко – прем’єром – ось що розвалює спільноту.

Правда, діла можна навчитися. Але до досконалости науки доведе тільки «срод-ність», тільки вже заложений самого природою до чогось нахил. «Коли його нема, що поможе наука? Птаха можна навчити літати, але не черепаху. Орла зараз навчиш позирати на сонце, але не сову. Оленя легко привабиш пити з чистих нагірних по-токів, але не вепра». Природи не зміниш! Можна їй тільки допомагати: «Тільки їй не заважати … відгортай перешкоди… Яблуні не вчи родити яблука, лише відгороди її від свині». Скільки-то «яблунь» погинуло на Україні, коли їх почали плекати не при-родні власники, а рівняні свині!

Хто хоче взяти на плече якесь діло, тим більше діло відповідальне, мусить на-перед збагнути свою природу. Берись за діло тільки тоді, коли не пусте славолюб-ство, не шукання користи, тільки сам Господь кличе тебе вродженою до цього діла любов’ю, як каже Сковорода. Хто одержимий нею, той не зважає ні на які перешкоди та наруги, немов гірський потік або полум’я, тим сильніше рветься він через усі пе-решкоди до своєї мети.

Так само з иншим званням – бути провідником Божої правди, священиком. До такого каже Сковорода: «Стережися сріблолюбства! Який ти мені богослов, коли сріблолюбець?». Коли хочеш чим уславитися, будь по суті тим! Що розтліває всяке діло, всяке звання? Несродність!» Хто нівечить і мертвить науки і мистецтва? Не-сродність! Хто збезчестив чин священичий і чернечий? Несродність! Вона всякому ділу – отрута й убивця… «Учителю, іду за тобою!» – «Не ходи!.. Не досить, що ти розумний і вчений. Мусиш любити своє діло, не відходи від нього».

Погоня за грошима, яка опанувала наш світ і вбила всякий ідеалізм, характер-ність, справді, як передбачає Сковорода, засушила, змертвечіла в нашу добу науку, мистецтво (театр, малярство, музику), культуру, на високі політичні катедри посади-ла блазнів, туманів або зрадників.

Серце – це безодня думок. А думки – це зерна і джерело вчинкам.

Де скорумповане серце, там ведуть вожді свою спільноту в правдиву безодню занепаду й руїни. Хто кличе в ліси й сади солов’їв і дроздів, на поля – жайворонків, а жаб – у води й багно ? Хто тягне до магніту сталь ? Хто здіймає вгору тремтяче полум’я? Це – Бог! Треба коритися його законам. З жаби ніколи не вийде солов’я, ні з черепахи або гадюки – орла. Не вийде з бізнесмена воєначальника, ні зі злодія – судді, ні з чревоугодника і грошолюба – ченця. «Пізнавай свою породу: ти є кінь, вези їздця! Чи ти віл? Носи ярмо! Чи ти хорт?

Лови зайця! Все добре на своєму місці». І все зле не на своєму. Де наступає мас-карад, про який говорить Сковорода, суспільність дегенерує.

Який сенс того розумування? Той, що Сковорода картав маскарад у суспільному житті. Особливо страшний і шкідливий був цей маскарад, коли ним займалися пра-вителі нації. Ціле божевілля сучасного світу є в тому, що на командних становищах сидять люди, для цього природою не покликані, яких богом, ідолом є матерія. Скіль-ки бачимо ми на цих становищах, як виражався Сковорода, ослів у левових шкірах! У ролі вождів бізнесменів і спекулянтів. У ролі проповідників слова Божого – гро-шолюбів. У ролі вихователів молоді – тих, що розтлівають її огидною літературою, повною звеличення скотини в людині. В ролі журналістів – боягузів, які запобігають ласки у слуг диявола та їхніх організацій зі страху втратити гроші за оголошення. Скільки черепах і гадів на становищах, що їх колись посідали орли! Скільки таких, які слова «переконання», «ідеал», «засади» беруть у знаки наведення перестарілі за-бобони! Скільки письменників, які проповідують як взірець ідеали людського плаза, так званої «малої людини», людини дрібних пристрастей і дрібної душі! Скільки демагогів, які боягузливо схлібляють юрбі, масі так, як ніхто ніколи не схлібляв ца-рям! Які кричать про потребу миру за всяку ціну, хоч би за ціну смерти або рабства мільйонів! Які, поставлені на чоло нації, дбають не про її добро, не про свободу, а про свій інтерес і спокій нинішнього дня.

Як нема «сродности», то всі трибуни, всі кадри – політичні, церковні, пресові, мистецькі, театральні – поробилися крамничками, де робляться інтереси – особисті чи якоїсь кліки, коли на них, на тих трибунах, засіли осли у левових шкірах або чере-пахи, яким заманулося стати орлами. Вони увірували в матерію, у всесильну потугу грошей, у число, танки, в атомну бомбу або диктаторську палку. Не тямлять, що, як учив Сковорода, там, де вмирає дух, розкладається найсильніше фізичне тіло. Там у непотрібний шматок паперу перетворюється гріш, там падають твердині, розсипа-ються мрії, розвалюються царства.

Такі провідники – це люди, в яких згас усякий ідеалізм, умер дух. Це ті, як казав Сковорода, «мавпи чеснотливі», «по обличчю святі, по серцю всіх беззаконніші». Це ті, які над усе цінують срібло й зовнішню пошану, радіють із сусідської біди, в дохо-дах бачать благочестя, щодня цілують Заповіді Божі, а за копійку продають їх, – каже Сковорода. «Це нетопирі, які не вибрали між правим і лівим шляхом, ні чоловічого, ні жіночого роду. Ні теплі, ні студені, ні пес, ні видра. Беззаконники від них бокують, бо носять вони маску святости, чесні відкидають їх, бо бачать їхнє справжнє лице. Лобизають, як друг, продають, як Юда. Нетопирі, що воліють темряву від світла».

Такі вожді легко стають жертвою обману в політиці. Через те, що глядять на зо-внішнє, на слова облудної пропаганди, не на те, що за тими словами укрите. Я вже раз цитував цей уступ Сковороди: «Тетервак бачить сітку, а в сітці – їжу… Чи справді він щось бачить?» Він бачить тільки видиме, тільки несуттєві речі, а голови й серця не бачить. Де ж цього діла голова? Це – серце ловця в тілі його, укритому за кущем. Тетервак, дивлячись, не бачить, має тілесні очі, та сліпе серце… Бо серце зриться серцем. Лише той збачиться від нацасти, хто дивиться не на зверхнє, а на суть спра-ви… Напав тетервак на їжу, чи бачить це? Як не бачить? Це і свиня бачить. І падає жертвою своєї жадности й хитрости ловця».

Скільки політиків і вождів наших впали жертвою, як той тетервак, московського ловця, що зваблював їх своєю приманливою «їжею», голосними деклараціями про українізацію, про соціяльну справедливість, загальний мир, братерство народів! Скільки є ідей нині політиків Заходу, а з ними скільки мільйонів обдурених і сліпих із народу, які, як той недотепний тетервак, падають жертвою примітивної хитрости московського ловця.

Чому це стається? Тому, що модерні вожді виховуються в житті і школах у науці матеріялізму, тому, що беруть за справжнє тільки зовнішнє, тільки видиме, тільки на-мацальне. Тому, що не бачать за фразами і словесними принадами невидиме, сховане за лаштунками обличчя диявола. Сковорода каже: «Прозріть у всякім ділі духу, що в нім гніздиться, – чи він благ, чи зол. Не судіть по лиці…» Часто-густо під янголь-ською маскою криється обличчя сатани.

Люди, що бачать тільки видиме, не лише дають себе легко обдурити, а нездатні поклонитися нічому великому, ніякому, ще не здійсненому ідеалові, ні прямувати до нього, бо своїми тілесними змислами не можуть ні його побачити, ні обмацати. Сковорода згадує тих жидів, що їх водив пустинею Мойсей в Обіцяну Землю. Голота ремствувала: «Що то за земля обіцяна? Як може бути те, чого не можна бачити? Це ж байка! Лише погинемо всі в боях. Не хочемо цього! Де водиться, щоб щось було, та ще й сильне, чого не бачиш? Дай нам вернутися в нашу стару землю (цебто в рабство єгипетське)».

Було їх 600 тисяч тих, що в сліпоті своїй нарікали, і називає їх Сковорода «шіст-сот тисяч дурнів». Хто не вірить у реальність, здійсненність невидимого, того, чого ще нема, той не повірить у жодний ідеал. Той не змагатиметься за нього. Завжди волітиме сидіти тихо, не рипатися й сконати в країні неволі. «Вся сила в Бозі, не у зовнішній видимості», – пише Сковорода. Хто з Богом, лише той має віру, конечну для чинів, бо віра – це певність невидимого, ще неіснуючого, так немовби воно було вже видимим, існуючим. Там, де серце людини відвертається від Творця і, падши, поклоняється матерії, стає воно дурним, втрачає ідеалізм, псує все своє оточення. Так учить Сковорода.

Він учить більше. Вчить, що вся наша цивілізація йде до загибелі, бо пішла фаль-шивою, неправою дорогою, до опанування матерії, до культу матеріяльного добро-буту, комфорту, вигоди, забуваючи про плекання духу й ушляхетнення душі. Пише: «Я не раз сам дивуюся, що ми в сторонніх справах занадто цікаві, дбайливі й проникливі, змірили море, землю, повітря, небо, вдерлися в надра землі, шукаючи металів, розмежували планети, дошукалися на Місяці гір… знайшли … світів незчисленне множество, будуємо дивовижні машини, засипаємо безодні, … що день, то нові до-свіди, подиву гідні винаходи. Боже мій! Чого лише ми не вміємо!.. Але при всьому тому бракує нам чогось великого». Чим більше тих поступів науки, «тим більше палить наше серце голод і спрага… Це тому, що всі ті науки є лише служничками при своїй пані, хвостом при голові, без якої весь тулуб не існує. Лише до неспокою, до великих бід це провадить, коли наше серце озброюється цими рабинями без їхньої пані. Без неї, як корабель без керманича. Тому й опановуємо матерії, та серце наше даємо тій матерії перетворити в її раба».

Для цивілізації, яка забула Бога, всі винаходи будуть ножем у руках Чинґісхана або божевільного. «Що дасть тонка наука без благого серця? Хіба що стане знаряд-дям злоби, мечем у руках біснуватого або крилами і рогами у свині…». Ці слова пи-сав наш філософ двісті літ тому, а звучать так, неначебто їх написано сьогодні! Коли весь так званий матеріяльний «прогрес» спричиняє інтелектуальний, моральний і фізичний регрес людськости.

Матеріялістична цивілізація, каже наш філософ, обернула людей або в скотів, або у звірів. Не знають вони внутрішньої дисципліни, власної совісти чи Божого слова. А там, де нема дисципліни внутрішньої, неминуче приходить дисципліна зовнішня, дрюк диктатора. Коли хто дерзає без Бога навчати або навчитися, хай пам’ятає при-казку: «Вовка – в плуг, а він – у луг». «Доки перстень висить у ніздрі свині, доти не риє». Вийми – і паки безобразить землю». Цей перстень – це не виховання, не наука, це – муштра. Хто самохотно не підлягає дисципліні, не робить того, що потрібно, на того історія знаходить дисципліну ззовні. Народи, які розледачилися, розніжи-лися, втратили охоту до праці, зусилля, війни, власної оборони, ризику й героїзму, звичайно падали жертвою варвара-завойовника, може, менш культурного, та більш твердого, більш дисциплінованого, менш розніженого комфортом, менш розледачі-лого. Так було з давніми цивілізаціями, з Вавилоном, Персією, Грецією, Римом. Так може бути й тепер.

Сковорода каже, що Божий Закон, Божа премудрість – це джерело, це ті обручі, які роблять весь склад і людського, і суспільного організму кріпким і свобідним. Коли родина, місто чи держава збудовані на ґрунті цього закону – вони цвітуть і роз-виваються. Коли ж, забувши про цей закон, людина стає звіром або скотом, тоді ні-чим вона від них не відрізняється – ні справедливістю, ні розумом, ні милосердям, ні «воздержанієм», ні самоконтролем. Тоді нічого не виходить із того, що вона робить. Тоді людське життя в суспільностях перетворюється на хаос. Тоді даремно кричати-муть про добробут, солідарність чи «проспериті». Тоді даремно балакатимуть про патріотизм. Хто має за ідола власну кишеню і гроші, для того нема Вітчизни. Той не хоче її боронити, той може її зрадити за шмат гнилої ковбаси. Тоді даремно балака-тимуть про визволення, бо вони є ті коти, що люблять рибу, а бояться води. Вони є ті, що язиком плещуть про визволення рідної країни, проклинаючи або плюгавлячи тих, які за ту країну йдуть у вогонь і воду. Тоді даремно кличуть у Землю Обіцяну, землю свободи. Бо спокійне життя або хоч би неволя під чужим тираном миліша їм, ніж блукання пустинею, ніж боротьба за свободу. Бо, адоруючи тіло, матерію, втративши віру в Бога, втратили віру і в речі далекі й невидимі, в ідеали. Тоді даремно будують твердині, танки й літаки, бо розсиплеться це все, де не ставлять честь понад біз-нес, патріотизм понад гроші, війну понад неволю. Тоді даремно вбираються в пишні шати народних вождів, у мантії королівські, або в священичі ризи, або в суддівську тогу – все це буде лише маска, форма без сути, тіло, від якого відлетів дух. Усе це буде тільки жалюгідний маскарад блазнів, які не стримують спільноти від загибелі. Ніщо бо є плоть, не животворена духом. Еліта, від якої відлетів Божий Дух, падає не раз із спільнотою.

Сковорода пише: установи, видимі підпори держави, її правителі – це «невиди-мих ізвіщеніє». Не однострої і зброя воїна становлять силу армії, а «безстрашність, хоробрість його, дух воїна». Про велич храму рішає «не цегла, вапно, залізо, пісок чи вода, а мистецтво творця», його будівничого, задум останнього. Все тримається творчою енергією, духом проводу. «Хочеш бути царем? Нащо ж тобі вінець, скіпетр, гвардія? Це – тінь, масло – майже ж серце царське»! Завжди невидиме, нематеріяль-не тримає вкупі й при житті видиме, матеріяльне.

Сковорода пише, що хто не думає про Вище, «не мислить горняя», того «серце хамське», яке «любомудрствує», цебто філософствує тільки про черево. Під таким проводом, під проводом таких любомудрів із хамським серцем перетворюється люд-ська спільнота на євангельське «стадо свиноє», в яке вселилися біси і яке потонуло, кинувшись із кручі у воду. «Серце земне преображає нас у різні нечисті звірі і скоти». Кожний із тим, чиє серце в нім, чий в нім дух. Каже Сковорода, що, коли перейшла в сталь магнітна сила, тоді сталь стає справжнім магнітом. Рута ж рутою перестала бути, як лише з неї спирт і силу вивести, бо це серце і є суттю трави.

Така була філософія, життєва мудрість, якої навчав Сковорода. Навчав про при-мат духу, серця, внутрішнього горіння над матерією, над скотською натурою в нас. Проповідував примат ідеалізму над егоїзмом, індивідуалізму над отарністю, пропо-відував тверді Закони Божі, надруковані в гармонії світел небесних, в устрою люд-ського організму, в суспільному ладі людських збірнот, які той закон шанують. На-решті, в голосі совісти, в наших грудях. Тим законом тримається все над землею, на землі і в нашому серці. Без того закону приходить руїна всього. Горе нації, провід якої, замість того закону, кланяється ідолам матерії.

Смолоскип своєї науки передав наш мандрівний філософ наступним поколінням, передав Шевченкові й Гоголеві. Є це доказ життєвої сили нації, що в годину перших переможних кроків атеїстичного матеріялізму ХVIII століття з проповіддю духовос-ти, примату божественного первня в нас виступив український філософ. Виступив проти духу свого часу, підносячи нашу давню, старокиївську традицію духовости й містики нашого вічного Міста, традицію, яка ще була жива, хоч і хилилася до занепа-ду в його часи, часи останніх днів незалежної Гетьманщини. Доказом невмирущости на Україні цієї традиції, традиції шляхетности, аскетизму, був і той факт, що в епоху тріюмфального походу атеїзму на Заході і в Росії, де народився і подавав свій перший крик нігілізм, у половині ХVIII століття – ці традиції української духовости знову підніс Шевченко.

Дехто прирівнює проповідь українця Сковороди до науки москаля графа Лева Толстого. Подібности між ними нема. У Сковороди життя і його наука були в згоді. У Толстого цього не було. Користаючи з усіх благ земних великого пана-поміщика, він лише для реклами або для «барського самодурства» ходив босоніж і підперізувався мотузком, для тої ж реклами або й фантазії брався иноді за плуг. Не робив того Ско-ворода. Всяка афектація й самореклама були чужі йому. Вибрав собі «сродне зван-ня», заняття, до якого тягнула його природа, – учителя слова Божого. Далі Толстой робив із плебсу ідола, навіть у бруді московського мужика чув запах «народу-бого-носця». Сковорода не схлібляв ні убогим, ні багатим, ні малим, ні вельможним, хоч серед останніх і мав досить приятелів. Це дозволяла йому його гідність. Нарешті, Толстой проповідував «непротивлення злу» силою, а у своїй науці про суспільство був типовим анархістом, адоратором тої ворожої всякій організованій силі, всякій владі «свободи», яка логічно закінчувалася наперед анархією, а потім диктаторським дрюком. Український філософ, навпаки, був прихильником упорядкованої, єрархіч-ної суспільности: ненавидів отарний егалітаризм, який заперечував дорогу україн-цеві індивідуальність, був прихильником «нерівної всім рівности», яка єдино існує в природі і про яку я згадав у його притчі про водограй.

А вже зовсім чужа була Сковороді ідея «непротивлення злу» силою. Сам писав, що коли б відчував у собі нахил до вояцького фаху, то взяв би шаблю і пішов бити-ся з невірними. У своєму діялозі між Архистратигом Михаїлом і Сатаною виявляє Сковорода своє становище в цій проблемі. Михаїл напав на диявола за те, що той свою «отрую ізблював на дім Божий». Сатана відповів: «Не личить небесних во-їнств Архистратигу бути сварливу, но тиху, кротку»… Та Михаїл відказує: «О, змію! Зм’якшив єси слова твої більше єлея, та є вони стрілами. Не тобі розуміти, що бла-говременний гнів – це любов Божія, а безвременна милость – твоє серце!»… Від диявола той, хто проповідує ласку й милість тим, хто руйнує Божу правду та її храм. Гнів є правдива зброя на таких. Не байдужість, не потурання таким, не фальшива «гуманність», а чинний спротив.

Еліта нації, як вчив Сковорода, – це не вчені фахівці, як нині думають. Ні, це – вроджені провідники, обдаровані тою вищою шляхетністю, мудрістю і мужністю духу, яка підносить їх на цілу голову вище за масу, зайняту своїми буденними ділами, і за тих фальшивих «вождів», які видряпалися на командні пости підлещуванням до найнижчих інстинктів юрби, самі від тої юрби нічим не відрізняються, крім сприту й хитрунства. Без касти тих вроджених проводарів, вчив Сковорода, верхівка суспіль-ства загниває, а за нею чередою без пастуха стає народ.

Ці ідеї про духову й моральну окремішність провідницької касти, задивлений у Шевченка, а значно пізніше і в Сковороду, я пропагував у низці книжок і статей, починаючи від статей у ЛНВістнику і у «Вістнику» («Маса і Провід», «Партія чи орден» та ин.) і закінчуючи книжками: «Де шукати наших традицій?», «Націона-лізм», «За який провід?», «Дух нашої давнини», «Правда прадідів великих», «Поетка вогняних меж» та ин.

Мушу, на жаль, визнати, що для загалу нашої інтелігенції не тільки моє розв’язання проблеми провідної верстви, а й сама ця проблема майже не існує. Та не менше я твердо переконаний, що значною мірою у Шевченка і Сковороди знайдені й розвинені на мій спосіб думки на цю тему є єдино правильні й палючо актуальні.

P.S. У справі хвороби, яка зжирає здавна нашу провідну інтелігенцію, добру статтю вмістила «Мета» (27. 6. цього року). Часопис картає тих «московських лю-дей», які «стали кланятися московському кумирові» – «оті всі Скрипники, Шумські, Юрки Коцюбинські, Хвильові, Винниченки та инші»… Добре сказано! Лише в ін-тересах правди треба було б до цього списку додати ще таких «московських людей, які «поклонялися московському кумирові: А.Крушельницького, М.Рудницького і Ф.Федорцева (редакторів «Діла»), К.Студинського (голова Наукового Товариства ім.Т.Шевченка), М.Лозинського (віце-міністра Західної України), М.Чайківського (сина письменника Андрія Чайківського), Петра Франка (сина поета) та инших.

 

 

[«Вісник». – 1953. – ч.3]

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова