Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ДВІ ПОЕТКИ УКРАЇНИ ПРО «МОДЕРНИХ» КОНТАКТОВЦІВ

ДВІ ПОЕТКИ УКРАЇНИ ПРО «МОДЕРНИХ» КОНТАКТОВЦІВ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Є поетки з Божої ласки, поетки-пророчиці, наші Касандри, як Леся Українка або Олена Теліга. А є й инші – «поетки» з ласки Бажана чи Райса, яких вони та надхнені ними «критики» проголосили «геніяльними» за їхні віршовані кривляння, переклади з комуністичних блазнів та гимни сексу й порнографії, яких впихають до москов-ського троянського коня, щоб розкласти еміграцію.

Тут згадаю тих перших, поеток з Божої ласки, з одного погляду, які вже давно перестерігали нас перед проповідниками «дружби» з висланцями підступної воро-жої сили. У політиці контактовці є ворогами сепарації України від Росії, відкидають всякі «фантазії» про містику та місію Києва, бо визнають месіянську ролю в Україні тільки за двома народами: за москалями, яких вільно їм називати лише росіянами, і за жидами, яких вільно називати лише «євреями». У практиці забороняється бо-ротьба проти Москви, бо ми з нею, як учив Драгоманов, а за ним Грушевський і Винниченко, – «близнята по роду» і мусимо жити під спільним дахом. У культурі контактовці прихиляються до ідеї «триєдиної Руси», або по-модерному – «многона-ціонального совєтського народу», до постулату «двох рідних націй» і «двох рідних мов», та до ідеї, що культурним світочем для України має бути столиця «великого русского народа» Москва, тепер комуністична, большевицька, з якою треба жити в «мирі» і злагоді… Певно, на всі ці догми вони висувають «аргументи», ті самі менш-більш, які достарчав перед війною «новошляхівцям» большевицький консул у Льво-ві, а тепер Бажан. Усоте повторюю слова Сковороди, що «кожний є тим, чиє серце в нім». Це серце і знаходить для своєї «любови» відповідні аргументи.

Яке ж було те серце контактовців? Не хотячи, давно вже дав на це відповідь ніхто инший, як «геніяльний Сталін». Оповідали, що коли йому доніс якийсь його агент, що знана емігрантська авторка пані Кускова розхвалює большевизм, то Сталін за-питав: «А скільки вона дістає від нас?» Відповідь була: «Нічого не дістає!» І Сталін кинув: «Ну і дура!» Отже, прихильники большевизму поза межами СССР можуть виявляти свої симпатії до большевизму лише тоді, коли щось «дістають», а коли ні, то вони просто «дури» (або «дураки», очевидно). Це означає, що одні – наївні телепні, а инші – наймити. В одних нема того «умного серця», як писали в нашу давнину, а в инших – серце лакея. Ці останні – з породи вже оспіваних Шевченком їхніх прадідів духових, що як побачать пана, то «аж потіють та товпляться, щоб то ближче стати коло самого: може, вдарить або дулю дати благоволить хоч маленьку». З тих власне, що «товпляться» то перед Кочубеєм, то перед Колосовою й Коротичем, Драчем і Павличком, то перед Бажаном, чи то будуть політики, науковці, літератори, поети та поетки, і складається громада сучасних контактовців у надії або на кар’єру, або славу чи мамону, складаючи свої таланти перед висланцями московського хана, творячи на еміграції разом із Тичинами, Сосюрами чи Рильськими його «хор панегі-ристів»… Якраз і хочу в цій статті познайомити читачів (властиво, пригадати їм), як до тих «панегіристів», слуг диявола, ставилися дві великі поетки України.

У своїй «Оргії» Леся Українка малює під образом конфлікту Еллади з Римом кон-флікт України з Московщиною – акція і діялоги. Те, що це маскування з цензурних оглядів, – річ очевидна, це підкреслюють усі коментатори, тому дозволяю собі в ци-татах заміняти «Рим» Москвою, а «Елладу» Україною. Один коментатор наводить на цю тему насамперед уривок з одного листа поетки: «Пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullité¹ через те тільки, що вони вряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути», рані-ше «наплювавши» на неї, забрівши знічев’я з російських сусідських палат до нашого куреня». За приклад бере вона тут Максима Ковалевського, «потурнака», як його називає, а якого українці запрошують на свої свята або на голову своїх товариств. Бо такий зараз же повернеться до свого «потурнацького» жолоба. Нехай би, як пише, ті панове сиділи б собі й далі в «Русских Мыслях», чи як там ще їхні хороми звуться».

Чи не нагадує це запобігання ласки лояльних малоросів перед «потурнаками» царських часів подібне ж запобігання «сучасних» малоросів?

У драмі «Оргія» Хілон, учень співця Антея, приходить спокушати свого вчителя вступити разом із ним у хор панегіристів (славословців) «самого Мецената», щоб увійти у славу в Римі (тобто в Московщині). На це Антей схоплюється обурений і відповідає:

Ти? Ти вступиш У хор

панегіристів? В тую зграю

Запроданців, злочинців проти хисту? О,

краще б ти навіки занімів, Позбувся рук,

оглух, ніж так упасти!.. І це був мій

найкращий ученик!.. Геть! Я тебе

нічого не навчив!

Так відповів шляхетний Антей, і так радить поетка відповідати на залицяння мос-ковських «меценатів». А в иншім діялозі на спогад жінки, як іще дитиною її водила мати-танцюристка на оргії «римські», де квітами їх обсипали «римські» глядачі, Ан-тей каже:

А в тих квітках ховався невидимий

Холодний гад розпусти і зневаги…

Як нині в похвалах і орденах московських, що ними обсипають новітніх пере-вертнів, котрі, як Рильські, Тичини чи инші «сучасники», ногами чи пером втинають гопака на честь і славу Сталіна та инших партійних «держиморд».

Коли ж і Федон, другий різьбяр, зваблює Антея йти у хор славословців Москви («Риму»), бо той Меценат «такий привітний і неподібно, що великий пан», Антей відповідає:

Та з чого ж ти дивуєш?

Що пан вельможний на поріг

пускає Мистця убогого?

Що вдалося Федонові продати москалям «свій твір найкращий» – статую Терпси-хори, обурює Антея. Він каже:

Бо ти ж продав туди свій твір найкращий,

Де зневажають все, що нам святе…

За гроші чи за славу ти продався

Укупі з твором рук твоїх…

Для виведених тут і для нинішніх контактовців це – зовсім чужий і незрозумілий їм підхід до справи. Бо Антей апелює до поняття власної і національної гідности, до почуття, чужого всім тим, які «аж потіють та товпляться, щоб то ближче стати коло

 

¹ Нікчемність (фр.).

 

 

самого: може, вдарить або дулю дати благоволить хоч маленьку». Якими громами падають слова Антея на ті лакейські душі!

І знову цитата (із заміною «Рим» на «Москву» і «Елладу» на «Україну»). На кви-ління Федона: «Чи мав би я ввесь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?» – Антей відповідає, що повинен:

Терпіти українець, коли хліб і славу

Здобути може тільки з московських рук,

з рук тих, «що зневажають все, що нам

святе». Не сміємо. А лаври? Ні! Не сподівайся!

Не з рук ворожих їх приймати!

Неславу дозволяють нам носити, А

славу Москва бере, немов податок, І

тая Терпсихора, що продав ти,

Прославить не Вкраїну й не тебе,

Лише Москву багату, що всі скарби

стягає З усіх країн руками Меценатів.

Його колекцію твій твір прославить,

А не тебе, ти тільки раб отой, Що

хистом оргію панам скрашає, Та

оргія все ж панська зостається,

Хоч рабські руки вряджують її.

А на запросини Федона піти з ним на оргію московську, Антей відповідає: Запобігай вже сам вельможних ласки,

А я лишусь «без хліба і без слави»,

Як ти казав, та, може, не без чести –

Це знову відклик до аргументу власної і національної гідности, незрозумілого для контактовців учорашніх, так само, як і сьогоднішніх…

Коли ж Федон удається до останнього свого «аргументу»:

Антею, це якась дивна затятість.

Українцям не першина приймати Хвалу

чужинців, і яка ж в тім ганьба? –

відказує Антей:

Чужинців – так, але не переможців.

Бо переможець лиш тоді

похвалить, Коли подоланий

похилить чоло Йому до ніг і порох

поцілує З-під стіп його…

Ти віддався у руки ворогу, як мертва

глина, З якої кожне виліпить, що хоче.

Та хто ж тобі надхне вогонь живий,

Коли з творця ти творивом зробився?

Іди, служи своєму Меценату… Викинь з

думки Україну, що, мов Андромеда, скута,

Покинута потворі на поталу… Ти закам’янів

Перед лицем московської Медузи,

як і нинішні контактовці, що, забуваючи про сором і честь, плазують, танцюють і співають на славу й команду московських «меценатів». Що наче «мертва глина» стали в їхніх руках, які з неї «виліплюють, що хочуть», – пропагандистів, приятелів Шелєпіна, конечности для нас мати «дві рідні мови» й дві вітчизни, пантофлю цілу-вати тиранам, які намагаються духово і фізично дощенту витеребити всю націю «на нашій, не своїй землі».

У тій самій «Оргії» дає поетка слово й москалям (тим «римлянам і меценатам»), з якого пізнаємо їхнє цинічне «Вірую» і суть їхнього «культобману», що його під-няла нині Москва, та сама, перемальована на червоне. Так заявляє Меценат, як тяжко «працює» він, щоб подолати «недовірливість» отих «еллінів»-українців до насиль-ника Півночи, як стремить «сполучити в одну родину» дві частини люду коринтсько-го – римлян і греків, псевда на москалів і українців. А прокуратор вважає навіть, що ці останні ніякої науки і культури не створили, «в них навіть мови не було ніколи». Намір Мецената та його прибічників «привчить всіх видатних чужинців», насам-перед українських перекинчиків і ренегатів, «Рим, тобто Москву, любити», бо «хто любить, той уподобитись може до любого і тілом, і душею», як це й стараються за намовами своїх політруків наші контактовці. Тішаться ці під римлян замасковані москалі драми, що Парнас і Олімп українські та всі святії гори України тепер їхній імперії дісталися, і тільки тим богам живеться добре, які дістали апробату «генія Риму», тобто Москви (певно «боги «дружби» і «братерства» зі «старшим братом»):

Котрі ж боги йому не покорились,

Ті вигнані були або й розп’яті.

Відомо, як закінчиться драма: Антей вбиває жінку, яка пішла на оргію москов-ську, і сам себе вбиває. Так закінчується драматична поема, повна глибокої і такої актуальної тематики, повна теж актуальности, іронії і невблаганних ударів в облич-чя ренегатам, які для слави, кар’єри чи грошей йдуть рабами служити славі того «Риму», в якім вивела авторка Москву… Яка наука для нашої сучасности, обдуреної, збаламученої і заляканої диявольською Медузою Москви!

Леся Українка писала свою поему чи сатиру перед революцією 1917 року. З таким же бичем свого слова і в поезії, і в прозі виступала перед Другою світовою війною проти перевертнів, яких вона називала «партачами життя», і Олена Теліга, з «квадри-ги Вістника» (як її прозвав Юрій Клен). Картала тих, що відверталися від героїчного в нашій історії.

Герої партачам життя видавалися «дикими і безглуздими», божевільними, бо ла-кей не визнає «лицарів абсурду», а їхнім вчинкам протиставляє «свою байдужість і терпимість супроти ворогів». Ці «хитрі лакеї» ніколи не мріяли «підтримати велику правду чи знищити велике зло» або «врятувати свою людську гідність», ніколи не виявляли великої відваги. Вони звикли лише всяке лихо «тактовно обминати… Як соняшник, хилять вони свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна ви-тягнути максимум користи для себе»… «Під час бурі, гострої напруги двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони готові стати щохвилини на боці, все одно якого, переможця. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, нищачи власну гідність, лицарі абсурду «переживають усі злети і неповодження своєї ідеї», не втрачаючи віри, готові завше до боротьби за неї, тоді як партачі життя стають «після всіх заві-рюх біля нових тронів, все одно яких, володарів. Партачі не розуміють, що значить «сказати «Ні!», коли від тебе вимагають речі, противні твоїй гідності або твоїм пере-конанням». Цей кодекс моралі, як казала, був чужий її «двоєдушним землякам». «Ве-ликі почування і пристрасті» її «лицарів абсурду» заступалися у партачів «дрібними й егоїстичними». Пророками партачів життя були, писала вона, завше люди типу В.Винниченка, які «штовхали молодь нашу на бездоріжжя, на шлях безхребетности та цинізму». На шлях служби чужим богам, на який хочуть навернути еміграцію «модерні» панегіристи Москви і «дружби» з нею, стараючись стягнути з постаменту і Лесю Українку, і Юрія Клена, і Олену Телігу та инших поетів-«вісниківців» (або замовчуючи їх і славлячи Бажанів).

Картаючи нещадно цю породу слабодухів, дві поетки бичували найбільше одну, але суттєву, рису вдачі тої породи.

Леся Українка закидає їм передусім брак почуття особистої і національної гідности. Брак цього почуття дає їм змогу лише обтиратися, коли хтось «плює в хату» їм (або і в обличчя), коли чужинець «зневажає найсвятіше» нації. Брак цього почуття, гідности, притаманний плебеям, провадить до того, що вони готові «порох цілувати з-під стіп пана», робить із них «мертву глину» в руках нахабного чужинця, робить із них співаків-панегіриків тим, хто шмагає їх нагаєм. Брак почуття гіднос-ти спонукає їх простиратися додолу перед чужими ідолами, ідолами «модернізму», комунізму, сервілізму і сатанізму. Ті самі слова знаходимо в Олени Теліги. Вона має погорду до «партачів життя» як до людського типу, протиставляючи йому «лицарів абсурду». Має до них погорду за те, що не служать великій Правді своєї нації, за те, що вони – люди безідейні. Має погорду до них за те, що бракує їм відваги, бажання боротьби за Правду свого Бога, за те, що мають у серці лише «хитрість лакея», хотя-чи тишком-нишком «лихо обминути»… І не дразнити сильних світу цього.

Найголовніше, що ці дві поетки, як і Франко, Шевченко, поети-«вістниківці», несли нам ту «іскру вогню великого», яка на «попелищі тліла», іскру «вогню не-бесного», що кріпив душу, розум, волю і дух (Шевченко), що давав сили той «Духу заповіт», який давав предкам силу гонити геть із нашої Землі «народи ниці», що зазіхали на неї (Леся Українка), які носили в серці «вітер і вогонь» того Духу, що «ві-трами й сонцем Бог їм шлях намітив», щоб запалити серця земляків (Олена Теліга). І щоб той великий вогонь знову спалахнув у нашім Києві, визволяючи його і Україну від варварів, яким світили свої каганці контактовці, світили тим, що «современними вогнями» збиралися вже за Шевченка і збираються тепер і тут, на еміграції, шукати «братерства на чужому полі» й Україну «повести за віком» облуди, брехні, розпусти, комунізму, інтернаціоналізму, лжепацифізму і «дружби» з московським дияволом.

Тому й різко негативною була відповідь Лесі Українки закликам тодішніх контак-товців, тому хорові панегіристів – славословців Москви. Тому й Олена Теліга гордо відповідала: «Моїх ясних привітів не діставав від мене жодний ворог!» Тому й Шев-ченко одному з тодішніх панегіристів Москви (Чужбинському), що оспівував славу московської зброї, казав, що «не хоче більше бачити його». Як писав і перед тим: «Блажен муж на лукаву не вступає раду і з лютим не сяде», закликаючи повернутися до вогню, що горів у серцях предків-героїв і що ще тлів у людях того «Холодного Яру», в який перетворив Україну займанець, а цьому останньому і його панегіристам погрожував, що «в день радости над вами розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру»…

Наші контактовці, як і всі ті, що «товпляться» до столу панів ситуації, осмілені успіхами «пацифістичної» москвофільської мафії у вільному світі. Оглушені облуд-ним ревом єрихонських сурм московських. Тому й злобствують, коли їм кажуть, що й орді тій і їй приязній мафії надходить неминучий кінець, бо не вірять у це. Тому розперізуються до цинізму, бо стають відверто на позицію Москви і проповідують її «правду з чужого поля», ганьблячи всі ідеї українського націоналізму і патріотизму. Щабель за щаблем! І вони, і большевики відкидають насамперед усяку містику Укра-їни, всяке протиставлення Києва Москві, але визнають місію Москви або проповідувану Райсом. Тому далі відкидають ідею української державности і нації і славлять «судьбоносну» місію «братньої» Москви. Тому відкидають усяку боротьбу з москов-ською тиранією і розмовляють за «круглим столом» про «мир» із тими, що збудували той «мир» на мільйонах вимордуваних найкращих людей України. Тому стягають із постаменту (або «перелицьовують» по-своєму) великі постаті нашої літератури і культури – Шевченка, Сковороду, Франка, Лесю Українку, Олену Телігу, Юрія Клена та инших поетів львівського «Вістника» або замовчують їх, трактуючи як неіснуючу групу і захвалюючи Бажана, який в Об’єднаних Націях у 1946 р. домагався видачі низки українських патріотів на катування Москві. Тому б’ють браво тим, які голо-сили «прокляття» ворогам СССР на еміграції, тому голосять, що ні українська мова, ні культура не могли б існувати без високої протекції московських дикунів, тому й обтираються на кожний плювок у їхнє обличчя і в обличчя України…

Завдання української еміграції – без жалю демаскувати це «чесне товариство» і не допустити шашелям розкладати з Бажанами і Колосовими наш загал. Бо цей загал (якому, як і Україні, чужі ці панегіристи) має перед собою тяжке завдання – готува-тися до великої акції очищення України від атеїстичного й антихристиянського месі-янства Кремля і від шашелів та їхнього «ідола святого», який несе на прапорі гасло смерти Україні як нації і заглади всієї християнської цивілізації Окциденту.

Згода і єдність може існувати лише з тими братами Іванами з «Великого Льоху», які будуть «катів катувати». Ніколи з тими, що хочуть «катам помагати».

 

[«Вісник». – 1967. – ч.1.]